Лев І Данилович 1264-1301

Татари

Тепер ска­же­мо тро­хи про Та­тар, що з сього ча­су ста­ють сусіда­ми ук­раїнсько­го на­ро­ду і цілих 600 літ да­ються йо­му в зна­ки.

Звідкіля взя­ли­ся ті Та­та­ри, чи як ина­че звуть їх - Мон­го­ли, і яким по­би­том во­ни опи­ни­ли­ся на Ук­раїні?

В кінці XI та на по­чат­ку ХІІ століттів у одній не­ве­личкій орді, що ко­чу­ва­ла по азіяцьких го­рах, там, де по­чи­нається ве­ли­ка Сібірська річка Амур, нас­тав ха­ном ве­ли­кий вой­ов­ник Те­муджін. Він злу­чив до ку­пи всі час­ти­ни Мон­гольської ор­ди, а далі підбив усі краї від Ки­таю до Кав­ка­зу. Йо­го внук Ба­ту (або Ба­тий) пішов по­хо­дом в Чор­но­морські краї, і зни­щив­ши По­ловців, став во­юва­ти ук­раїнські та мос­ковські землі.

Зімою 1237 ро­ку Ба­ту із своєю ор­дою по­су­нувсь на північ та по­чав руй­ну­ва­ти од­не ве­ли­ко­руське князівство за дру­гим і дійшов аж до Нов­го­ро­ду. Але тут йо­го спи­ни­ли бо­ло­та, та ще до­то­го по­роз­ли­ва­ли­ся річки, бо тоді як раз бу­ла вес­на, і йти далі з ор­дою Ба­тий не зміг. Тоді у 1239 р., по­ки­нув­ши ті краї, по­вер­нув він на південь, на Ук­раїну.

Страшенною хма­рою йшла йо­го ор­да. По­пе­ре­ду кінні ва­та­ги її па­ли­ли й гра­бу­ва­ли усе пе­ред се­бе, за ти­ми ва­та­га­ми су­ну­ла го­лов­на ор­да із во­за­ми, гур­та­ми ско­ту й верб­людів, та­бу­на­ми ко­ней, ота­ра­ми овець, жінка­ми і дітьми. Стогін і плач сто­яв від ор­ди, і зда­ле­ка бу­ло чу­ти, що во­на наб­ли­жається; де во­на прой­шла, зем­ля ста­ва­ла чор­на, як після са­ра­ни. По спа­ле­них се­лах та містах усе, що мож­на бу­ло заб­ра­ти, во­ни за­би­ра­ли; лю­дей бра­ли у не­во­лю і гна­ли по­пе­ред се­бе, як ота­ру, за­би­ра­ли ху­до­бу і коні, ста­рих, ма­лих та хво­рих без жа­лю вби­ва­ли, - по май­да­нах після та­тарсько­го гос­тю­ван­ня ва­ля­ли­ся на землі не­по­хо­ва­ний труп лю­дей та ко­ней; див­лю­чись у не­бо своїми мерт­ви­ми очи­ма та вишкірив­ши зу­би, во­ни на­че осміха­ли­ся до вовків та орлів, що шар­па­ли та роз­тя­га­ли кістки їх навк­ру­ги.

Так прой­шли Та­та­ри Чер­нигівське, Пе­ре­яс­лавське, Київське і Га­лицько-Во­линське князівства. Князі од­важ­но од­би­ва­ли­ся од них по-одинці, - по-одинці їх і роз­би­ва­ли Та­та­ри. Не ста­ли тоді князі од­нос­тай­не на сво­го спільно­го во­ро­га, - не ста­ли, бо не пе­рес­та­ва­ли сва­ри­ти­ся, а че­рез те не змог­ли вря­ту­ва­ти й обо­ро­ни­ти свій рідний край. Ко­ли ор­да бу­ла у Чер­нигівщині, то Ба­ту пос­лав до Київа сво­го не­бо­жа (пле­мен­ни­ка) Мен­гу. По­ба­чив­ши пре­хо­ро­ший го­род на горі, увесь усад­ках, Мен­гу ним за­ча­ру­вав­ся, і жал­ко йо­му ста­ло, що та­кий го­род уде зруй­но­ва­ний; він пос­лав послів своїх ска­за­ти Ки­янам, щоб во­ни доб­рохіть од­да­ли йо­му го­род. Страш­на бу­ла Ки­янам ви­дю­ща смерть, та бо­яли­ся во­ни й пок­лас­ти­ся на Та­тар і не пой­ня­ли пос­лам віри, а ду­ма­ли так: хоч го­ро­да і не вдер­жи­мо, а все-ж кра­ще вмер­ти під рідни­ми стіна­ми, ніж поніве­че­но­му йти у страш­ну не­во­лю.

Київ, як вже зга­ду­ва­ло­ся, тоді був при­лу­че­ний до Га­лицько­го кня­зя Да­ни­ла, і в ньому сидів воєво­да Да­нилів - Дмит­ро. На раді Ки­яне по­ло­жи­ли не од­да­ва­ти го­ро­да і пов­би­ва­ли та­тарських послів, а Мен­гу пішов собі од Київа. Че­рез рік, у 1240 році, при­су­ну­ла вся си­ла Ба­тиєва, а з нею і сам Ба­тий, і об­ляг­ли го­род навк­ру­ги. Літо­пи­сець ка­же, що від ри­пу возів та­тарських, ре­ву верб­людів та іржан­ня оней, го­мо­ну та га­ла­су Та­тар, го­ло­са в місті не мож­на бу­ло чу­ти. До ве­чо­ра Та­та­ри узя­ли го­род, і кріваві річки по­тек­ли по йо­го ву­ли­цях. Та­та­ри поріза­ли і пов­би­ва­ли усіх лю­дей; по­ру­ба­но­го Дмит­ра взя­ли у по­лон, але Ба­тий, за йо­го од­ва­гу, не звелів йо­го вби­ва­ти, а ос­та­вив при собі; го­род спа­ли­ли. Хоч церк­ву св. Ва­силія, Де­ся­тин­ну і Київо-Пе­черський ма­нас­тир во­ни й зруй­ну­ва­ли, - бо там, по церк­вах тих, по­за­ми­ка­ли­ся лю­де і відтіль обо­ро­ня­ли­ся, та про­те над свя­ти­нею Та­та­ри не зну­ща­ли­ся, бо во­ни по­ва­жа­ли чу­жу віру, ка­жу­чи, що уся­ка віра ве­де до Бо­га: як пальці на одній руці усі од­на­кові для чо­ловіка, так і віри, хоч і ріжні, усі од­на­кові за-для Бо­га. У самій навіть Орді, у го­роді їх Са­раї, не­да­ле­ко хансько­го ста­ну, бу­ла христіянська церк­ва і у ній пра­ви­ла­ся служ­ба Бо­жа.

Од Київа Та­та­ри по­да­ли­ся на Во­линь та на Га­ли­чи­ну і там теж по­чи­ни­ли ве­ли­чезні спус­то­шен­ня, спа­ли­ли Во­ло­ди­мир, Кремінець і Га­лич. Князі розбігли­ся, хто ку­ди ба­чив.

Після то­го Ба­тий, пос­лу­хав­шись ра­ди Дмит­ра, що хотів скоріще спро­ва­ди­ти Та­тар з Ук­раїни, поділив свою ор­ду на-двоє: од­ну пос­лав на Угрів, а з дру­гою пішов у Польщу, і там теж ні один го­род не всто­яв про­ти них. Спа­ли­ли во­ни й сто­ли­цю польську Краків. На Угор­щині Ба­тий роз­бив угорське військо і сам ос­тав­ся там, а ор­да йо­го тим ча­сом пус­то­ши­ла Сербські та Бол­гарські землі. Вес­ною 1242 р.

Батий по­ки­нув Ук­раїну і з усією ор­дою по­вер­нув на схід. Осівся він на р. Волзі, на ост­рові, що ле­жить у Волжських гир­лах, не­да­ле­ко те­перішнього го­ро­да Аст­ра­хані. Тут зас­ну­вав він сто­ли­цю, що зва­ла­ся Са­рай, а ор­да йо­го з то­го ча­су зветься Зо­ло­тою Ор­дою. Се но­ве Царст­во прос­тя­га­ло­ся од Ура­ла до Ду­наю і од Бал­тицько­го до Чор­но­го мо­ря. З то­го ча­су ве­ли­ко­руські і ук­раїнські князі ста­ють тільки підруч­ни­ми та­тарських ханів, збіра­ють і од­си­ла­ють їм дань, до­по­ма­га­ють Та­та­рам у війні. Про­те ні до чиїх внутрішніх роз­по­рядків або віри Та­та­ри не міша­ються - хи­ба що кот­рий князь сам удасться до них. Ко­жен князь мусів їзди­ти у Ор­ду, щоб ук­ло­ни­ти­ся ха­нові і здо­бу­ти собі яр­лик, себ-то гра­мо­ту на князівство, і князі, один од­но­го по­пе­ре­жа­ючи, їзди­ли в Ор­ду, ук­ло­ня­ли­ся ха­нові, дос­та­ва­ли той яр­лик і спокійно вер­та­ли­ся до-до­му, - тоді вже во­ни бу­ли певні, що ніхто не насмілиться су­пе­ре­чи­ти їм, бо бо­яти­меться хансько­го гніву.

Після то­го стра­шен­но­го на­па­ду Ук­раїна на де-який час, хоч не на дов­го, ста­ла пус­те­лею; лю­де, що зос­та­ли­ся живі, по­хо­ва­ли­ся по лісах; голі сте­пи по­за­рос­та­ли бурьяна­ми та тир­сою; по го­ро­дах скрізь ва­ля­ли­ся ку­пи людських і кінських кісток.

Як пішов Ба­тий з Ук­раїни, Да­ни­ло са­ме тоді вер­тав­ся од Угрів до-до­му і спус­ка­ючись з гір Кар­патських, став стріча­ти ба­га­то Га­ли­чан, що ку­па­ми хо­ва­ли­ся по го­рах і лісах од Та­тар. Во­ни рос­ка­за­ли, що ста­ло­ся з Га­ли­чем, і Да­ни­ло по­дав­ся у Польщу шу­ка­ти свою кня­ги­ню та бра­та Ва­силька, що в той час пе­ре­хо­ву­ва­ли­ся у кня­зя польсько­го Бо­лес­ла­ва Со­ром­ли­во­го. Знай­шов­ши їх там, Да­ни­ло із Ва­сильком поїхав у Га­лич і до­ро­гою хотів був спо­чи­ти у го­роді Бе­ресті, але че­рез сморід од людських та кінських трупів до го­ро­да не мож­на бу­ло близько підсту­пи­ти. Скрізь стрічав він руїну. У Во­ло­ди­мирі не зос­та­ло­ся ні од­ної жи­вої душі, тільки церк­ва, де хо­ва­ли­ся лю­де, бу­ла повнісінька об­горілих кісток. Скрізь бу­ло пус­то, ніде не чу­ти жи­вої душі, - тільки по лісах стріча­ли­ся пе­ре­ля­кані лю­де, що хо­ва­ли­ся там од Та­тар.

Поки Да­ни­ла не бу­ло до­ма, бо­яре, за­раз як пішли Та­та­ри, по­зах­ва­чу­ва­ли ба­га­то спус­то­ше­них зе­мель і міст і ду­ма­ли вже са­ми пра­ви­ти Га­ли­чи­ною, але Да­ни­ло, по­вер­нув­шись з Польщи, по­однімав у них усе, що во­ни по­забіра­ли, і знов став кня­зю­ва­ти у своїй батьківщині, весь час йду­чи у всьому ру­ка в ру­ку з бра­том Ва­сильком.

Через сю єдність їхні землі бу­ли справді од­не князівство: Га­лицько-Во­линське.

Багата та країна, ма­ючи ро­зум­них та­ких во­ло­дарів, як Да­ни­ло та Ва­силько, по­ча­ла ско­ро поп­рав­ля­ти­ся. По­руй­но­вані міста зно­ву од­бу­до­ва­ли й за­се­ли­ли; зя­ви­ли­ся нові - напр. Львів, що ви­бу­до­вав Да­ни­ло для си­на сво­го Льва, та Холм, ку­ди Да­ни­ло пе­реніс навіть свою сто­ли­цю, щоб бу­ти як най­далі від га­лицьких бо­яр. Князі пок­ла­да­ли ве­ликі надії на міцні го­ро­ди, де б тільки й мож­на бу­ло од­би­ти­ся од та­ко­го во­ро­га, як Та­та­ри. Во­ни по­ча­ли зак­ли­ка­ти в нові міста уся­ких ремісників та митців (ху­дож­ників) - все од­но, чи то бу­ли Ля­хи, чи Німці, чи Жи­ди, чи Вірме­ни. Та­та­ри та „лю­де та­тарскіе" (та­ки ж ук­раїнські го­ро­ди та се­ла, що пе­рес­та­ли слу­ха­ти­ся князів, а од­да­ли­ся прос­то під та­тарську опіку) одріза­ли Га­лицько-во­линську дер­жа­ву не тільки від Придністро­вя (По­низ­зя, Поділля), але й від Придніпро­вя. То те­пер тор­гов­ля йшла вже не на схід та на по­лу­день, а на північ, особ­ли­во з німецьки­ми міста­ми, як от То­рунь. Та й Га­лицько-Во­линьська дер­жа­ва по­ча­ла те­пер ши­ри­тись на північ і перш за все при­лу­че­но бу­ло Ту­ро­во-Пинські князівства, од Лит­ви одірва­но Ят­вяжську зем­лю (Под­ляш­шя), од Польщи заб­ра­но Люб­линську зем­лю.

Бачучи си­лу Да­ни­ла, і сусіди по­ча­ли ина­че до нього ста­ви­тись: угорський ко­роль раніш во­ро­гу­вав з ним і не хотів од­да­ва­ти доньки своєї за Да­ни­ло­во­го си­на Льва - те­пер од­дав; ли­товський князь Мен­довг, що за часів Да­ни­ла склав се­ред Лит­ви пер­шу чи­ма­лу дер­жа­ву, од­дав доньку свою за най­мо­лод­шо­го си­на Да­ни­ло­во­го Швар­на; з польськи­ми кня­зя­ми (краківським та ма­зо­вецьким) бу­ла зго­да; бу­ла навіть спро­ба здо­бу­ти Австрію для си­на Да­ни­ло­во­го Ро­ма­на, що був жо­на­тий на доньці австрійсько­го гер­цо­га Фрид­ри­ха ІІ, але нічо­го з то­го не вий­шло.

Але все се ма­ло потіша­ло Да­ни­ла - він хотів твердіше за­без­пе­чи­ти свій край од Та­тар, а за-для то­го ще з 1246 ро­ку по­чав пе­ре­мов­ля­ти­ся з Па­пою Римським Іно­кентієм, - ба­жав, щоб той скли­кав хрес­то­вий похід на Та­тар. Та Па­па хотів тільки при­гор­ну­ти ук­раїнсько-руський на­род до ла­тинської церк­ви, і хоч обіцяв Да­ни­ло­ви і поміч усіх західніх дер­жавців, і ко­ролівську ко­ро­ну, од­на­че нічо­го не ро­бив. Ба­чу­чи, що з тієї по­мо­чи нічо­го не бу­де, Да­ни­ло за­ли­шив сю спра­ву.

Року 1253 зно­ву ся спра­ва ви­ри­ну­ла: Па­па ви­дав бу­лю (со­бор­не пос­ланіє) до усіх христіян Польщи, Чехії, Мо­равії, Сербії й По­ме­ранії, зак­ли­ка­ючи їх до хрес­то­во­го по­хо­ду про­ти Та­тар, а до Да­ни­ла ви­ря­див послів з ко­ролівською ко­ро­ною; та Да­ни­ло й сим ра­зом не схотів прий­ня­ти тієї ко­ро­ни, бо не ба­чив ніяких наслідків од папської булі. Про­те польські князі, а особ­ли­во ма­ти Да­ни­ло­ва - са­ма ка­то­лицька прінце­са, вмо­ви­ли йо­го, і у 1253 р. у го­роді Дро­ги­чині, підчас по­хо­ду на Ят­вягів, Да­ни­ла ко­ро­ну­вав, без ве­ли­кої пиш­но­ти, без зїзду князів, папський ле­гат Опізо, і Да­ни­ло став зва­ти­ся ко­ро­лем Руським. Але як Па­па ніякої по­мо­чи про­ти Та­тар не по­дав, то й Да­ни­ло нічо­го не зро­бив для спра­ви Унії - тільки й ос­та­ло­ся, що ко­ролівський ти­тул.

Скажемо ще про те, який клопіт мав Да­ни­ло з Та­та­ра­ми. Ко­ли ми­ну­ло чи­ма­ло ча­су після на­хо­ду Та­тар на Во­линь та Га­ли­чи­ну, на­род став ско­ро за­се­ля­ти край і, зас­по­коєний, узяв­ся за свою ро­бо­ту. Але у 1245 році Ба­ту прис­лав до Да­ни­ла своїх послів з грізним на­ка­зом: „Віддай Га­лич!" (Ма­буть ин­ший який­сь руський князь вип­ро­сив у Ба­тия Га­лич для се­бе). За­су­му­вав Да­ни­ло і ба­чу­чи, що ще не зду­жає по­до­ла­ти Та­тар, як що во­ни прий­дуть в йо­го землі, од­ка­зав: „Невіддам Га­ли­ча, а сам поїду до Ба­тия", і в-осе­ни виїхав у да­ле­ку до­ро­гу. З Київа чов­на­ми по­дав­ся він до Пе­ре­яс­ла­ва і там йо­го стрів ханський „тем­ник" (од сло­ва „тьма" - на­чальник де­ся­ти­ти­сяч­но­го війська) Ку­рем­са і ви­ря­див йо­го аж у Са­рай із своїми людьми. У ха­на Да­ни­ло про­був три тижні. Хан лас­ка­во йо­го прий­няв і дав йо­му гра­мо­ту і яр­лик на всі йо­го землі: тоді Да­ни­ло по­вер­нув­ся до­до­му. Літо­пи­сець ка­же: „Гірша ли­ха - честь та­тарська. Да­ни­ло Ро­ма­но­вич, князь ве­ли­кий, що дер­жить зем­лю Руську - Київську, Во­линську, Га­лицьку та инші, стоїть отеє нав­ко­люш­ки пе­ред ха­ном, зве се­бе хо­ло­пом, пла­тить йо­му да­ни­ну, боїться і грізно­го на­ка­зу му­сить слу­ха­ти­ся". Але Да­ни­ло вва­жав, що кра­ще так зро­би­ти, а-ніж на край свій нак­ли­ка­ти ізно­ву лю­те го­ре. Од­на­че Да­ни­лові важ­ке бу­ло те підданст­во, і він завж­ди мріяв про те, яким-би по­би­том поз­бу­ти­ся йо­го. Че­рез який­сь час (в 1253-4 рр.) Да­ни­ло роз­по­чав бо­ротьбу з та­тарським воєво­дою Ку­рем­сою.

Довідавшись про те, що Да­ни­ло поп­рав­ляє та зміцняє го­ро­ди свої, Ку­рем­са підсту­пив до го­ро­да Ба­ко­ти і був узяв йо­го, та Лев, син Да­нилів, одібрав сей го­род на­зад; після то­го Ку­рем­са хотів був зруй­ну­ва­ти і Кремінець, але не по­ду­жав, бо труд­но бу­ло дос­ту­пи­ти­ся до нього. Ку­рем­са був чо­ловік пло­хий і сла­бий, то не ду­же й до­ма­гав­ся го­родів Да­ни­ло­вих, а як у 1260 році на йо­го місце став дру­гий воєво­да, на приз­ви­ще Бу­ран­дай, то він од­ра­зу зібрав ве­ли­ку си­лу Та­тар і пішов на Лит­ву, а Да­ни­лові звелів, щоб він дав йо­му до­по­мо­ги. Тоді Да­ни­ло мусів пос­ла­ти йо­му на поміч бра­та сво­го Ва­силька з військом, хо­ча й був у со­юзі та при­язні з Лит­вою. У то­му по­ході Та­та­ри, а з ни­ми й Ва­силько, ба­га­то по­па­ли­ли сіл і ви­гу­би­ли на­ро­ду на Литві.

Але се нічо­го не по­мог­ло: на дру­гий рік Бу­ран­дай звелів Да­ни­лові по­руй­ну­ва­ти по го­ро­дах усі кріпості, що він на­бу­ду­вав. Да­ни­ло не ба­чив ні звідкіль підмо­ги, мусів вво­ли­ти йо­го во­лю, і Лев по­роз­ко­пу­вав ва­ли і по­за­си­пав ро­ви, по­руй­ну­вав кріпості у Львові, Да­ни­лові та Стож­ку, а Ва­силько - у Кремінці, Лучську та Во­ло­ди­мирі. Про­па­ла вся дов­голітня ро­бо­та Да­ни­ло­ва.

Данило не дов­го пе­ре­жив сю тяж­ку для нього подію, і у 1264 р. по­мер. Пе­ред смертью він ма­буть пе­ре­бу­вав у своїм улюб­ленім Холмі, бо там йо­го й по­хо­ва­но, в церкві Бо­го­ро­диці, що сам збу­до­вав. „Сей Да­ни­ло був дру­гим по Со­ло­моні" - до­дає літо­пи­сець, го­во­ря­чи про йо­го смерть.

Після смер­ти Да­ни­ла зос­та­ли­ся: на Во­лині йо­го брат Ва­силько, у Га­лицькій і Пе­ре­мишльській землі син Лев, у Те­ре­бо­вельській - дру­гий син Мстис­лав і у Холмській та Белзькій - третій син Швар­но.

Василько і Швар­но бу­ли в близ­чо­му со­юзі з со­бою, а Лев дер­жав­ся ос­то­ронь. На сім ґрунті ста­ла­ся кріва­ва подія, що спля­ми­ла осо­бу Льва.

Річ в тім, що син Мен­довгів, Ли­товський князь Вой­шелк, зять Швар­на, був у ве­ликій при­язні з Ва­сильком. Ро­ку 1267 він за­ду­мав пост­риг­ти­ся у ченці, а Ли­товське князівство пе­ре­дав Швар­но­ви. Те­пер Га­лицько-во­линській дер­жаві усміха­ла­ся не аби-яка бу­дучність, але спра­ву поп­су­вав Лев: заздрісне йо­му ста­ло, що Ли­товські землі Вой­шелк пе­ре­дав Швар­но­ви, а не йо­му. Стрів він якось Вой­шел­ка у дядька сво­го Ва­силька у Во­ло­ди­мирі і, був­ши на-підпит­ку, убив йо­го. Ве­ли­ким кня­зем Ли­товським став Трой­ден, во­ро­жий до Ро­ма­но­вичів і вза­галі до всього русько­го.

Незабаром по то­му Швар­но у 1269 р. по­мер бездітний, і Лев підгор­нув під се­бе йо­го уділ. На дру­гий рік після Швар­на, по­мер і Ва­силько, і кня­зем Во­линським став йо­го син Во­ло­ди­мир. Він виз­на­чав­ся ве­ли­ким ро­зу­мом, лю­бив на­уку й книж­ки, і літо­пись зве йо­го „ве­ли­ким книж­ни­ком і фільозо­фом, яко­го ще не бу­ло і не бу­де". Він лю­бив бу­ду­ва­ти церк­ви, був по­бож­ний, ти­хий, прав­ди­вий, але тяж­ка хво­ро­ба (рак на щоці) ра­но за­ве­ла йо­го в мо­ги­лу. Уміра­ючи у 1289 році бездітний, він, при Ле­вові і двох ха­нах та­тарських Те­ле­бузі та Ал­гуєві, пе­ре­дав усю Во­линську зем­лю бра­то­ви у-пер­вих Мстис­ла­вові, бо лю­бив йо­го більш усіх. Те­пер Ро­ма­но­ва спад­щи­на поділя­ла­ся на два князівства. Га­лицьке - кня­зя Льва, і Во­ло­ди­мирське - Мстис­ла­ва. Тільки тоді як за пер­ших Ро­ма­но­вичів Га­лицько-Во­линська дер­жа­ва бу­ла од­ним тілом, те­пер во­на бу­ла справді поділе­на на дві по­ло­ви­ни і се ос­лаб­ля­ло дер­жа­ву.

Лев пе­реніс свою сто­ли­цю у го­род Львів, що був збу­до­ва­ний ще за батька. Він жив у зла­годі з Та­та­ра­ми і з ха­на­ми їх Но­гаєм та Те­ле­бу­гою хо­див на Польщу, (мав на думці зро­би­тись польським кня­зем у Кра­кові), здо­був для си­на сво­го Юрия го­род Люб­лин. Се бу­ла ос­тан­ня пе­ре­ва­га Ру­си над Польщею. З си­ми ж та­ки ха­на­ми хо­див він і на Лит­ву - до­би­ва­ти Ят­вягів, та на Угор­щи­ну - на який­сь час за­гор­нув був під се­бе час­ти­ну Угорської Ру­си. Лев був ду­же здібний, жва­вий чо­ловік і уся­ко­во ста­рав­ся вдер­жа­ти у Га­ли­чині батьківські по­ряд­ки, а си­нові свой­ому ос­та­ви­ти спад­щи­ну (наслідство), що дос­та­лась йо­му од батька. При кінці жит­тя сво­го він на-но­во по­бу­ду­вав го­род Львів і зміцнив йо­го кріпості, осе­лив у ньому чу­жин­них купців з Німців, Вірменів та ин­ших. Іду­чи слідом давніщих князів, ос­тан­нні дні свої він про­жив, як пе­ре­ка­зу­ють, у ма­нас­тирі чен­цем. Умер він десь ко­ло 1300 ро­ку.

Дата добавления: 2015-06-04