Розділ п’ятнадцятий

IV

III

II

I

Розділ чотирнадцятий

Маленькі слюдяні віконця в золочених рамах були відчинені, шовкові фіраночки відтулені, жовтий вітер з жовтого поля залітав просто до карети, солодко студив гетьманові ледь прибиті сивиною вуса. Ситі коні бігли прудко (гетьман любив, щоб коні були гладкі), карета – добра, нова, з позолотою і різьбою, на залізному ходу, однак вельми вибоїста дорога з Чернігова до Седнева гетьмана так загицала, що мусив наказати статечному, в білій свиті і сивій шапці форейторові повернути з дороги в лісок. Свічкар Ждан Гук повигрібав під дубом з трави жолуді і дрібне паліччя, інший челядник розстелив ведмежу шкуру, й кривоногий кухарчук (за каретою їхав маленький обозець в п’ять підвід) покраяв велику диню. Гетьман дуже любив дині. Дубівка пахла медом і дозрілим літом. Самойлович узяв одну скибку й сказав писареві, аби той читав листа. Старий, хитрий і мудрий писар читав тихо, декотрі місця перебігав скоромовкою, розводячи при тому руками – однією з листом, другою – порожньою, мовляв, це не має ваги. Насправді ж перебубнював місця, недишкретні для гетьмана. І стояв боком до гетьмана: Самойлович не любить, коли дивляться, як він їсть, – «заглядають у рота». Він і в маєтку обідає сам, рідко коли допускає навіть когось із старшин.

Самойлович схитував головою. Сьогодні його майже не дратували запорозькі гаки – та й не мусили дратувати, вертався з Чернігова, з прощі, де архієпископ Лазар Баранович відпустив усі гріхи, содіяні й несодіяні, – кидали запорожці навздогін шапкою.

Обачність і розважливість стали гетьманові в пригоді й цього разу. Послухався б царського указу, пішов під Ладижин, поклав би там своє військо – і той же цар затуманів би до нього немилістю. А можна ж було не тільки військо згубити, а й власну голову. А так усе оббулося. Турчин повернувся за море, цар оголосив гетьману через стольника князя Волконського подяку, запорожці знекровіли і обшарпалися ще дужче. Царю ж він догодив вельми й недорогим коштом. Аби вернути забраний Лжесимеоном спокій (спершу сам поятрив, написавши, що Сірко тримає у себе самозванця‑разінця і хоче йти на ті ж міста, котрі руйнував злодій і боговідступник Стенька), зачинив у ґратованому льосі двоє запорозьких посольств: Ярему Квашу, Грицька Оглоблю, Процика Золотаря, Тоцького Трохима, писаря Перепелицю і багатьох інших значкових товаришів, кого вдалося нахапати. А це наказав завдати в фортецю Сіркових зятів та жінку й одписати на казну їхні маєтності. На те цар веління не дав, але, Самойловичу доповіли його оплачені вуха й очі в Москві, всіма іншими клопотами цар Олексій був задоволений. Полишений у Січі наказним Брекало побрикався та й змушений був видати Лжесимеона любісінько в руки Самойловичу. В столицю самозванця привезли в залізній, кованій гетьманськими ковалями клітці. Псяюха ж Сірко має вигоду зі своїх походів: Магомета не досяг, Симеона втратив. Голоштаньком був, голоштаньком і зостався. Й скликає до себе знову всіх голоштаньків. По гетьманських полках і зараз нишком читають його листи, аби йшли козаки на Низ, де, мовляв, може, й не в’їжно, зате воля гуляє з шаблею й ніхто ні перед ким шапки не скидає. Попусти їй, то вона гулятиме, і нікому буде поле орати та махати ціпом. Січовики звинувачують його в розорі правобічного українського краю. Обзивають незичливцем, потурнаком, сліпцем. Щоб послухався їх, то, може, й справді лежав би досі з порожніми очницями. Заклинають на втрату маєтностей, влади й родинного спокою. Хочуть нажахати, розтруїти, зварювати. Ні, він не пустить у душу тієї їді. Не діждуть січові гультяї, аби отруїв їхньою трутизною серце. Звичайно, йти з ними в повний розруб не можна. Простолюд і військо осудять його. Та й небезпечно ставати із Запорожжям у відверто ворожі стосунки. То зграя. Їх треба виловлювати по одному. Обкласти з усіх боків лігвисько, розставити капкани. Й душити, душити… А було, було… Колись і сам марив Запорожжям. Затуманили голову дурні сліпці з бандурами. Тьху на вас, сліпі очима і розумом. Тьху на тебе, Великий Луже! Ті сліпці й нині виспівують про волю. Про ті дні, коли гуляла вона з оголеною шаблею по Україні, стинала панські голови, підпалювала фільварки. Про Хмельницького співають. І ще довго співатимуть. Хміль вступив у голови і ось вже двадцять літ макітрить їх. Хмелевим ім’ям голота борониться од старшини, лякає її ним, пророкує нового Хмеля. А вже ж і того досить. Дух Хмельницького витає над правим і над лівим дніпровими берегами, іноді варто комусь назвати це ім’я – і вже задзвеніли шаблі, заблискотіли коси та вила. Не хоче голота коритися, не хоче. Свого часу Самойлович і собі набрав у груди того своєвольного духу. Та й випустив потихеньку. Цур йому. Тепер знає, що це таке. А посполитії марять новою Хмельниччиною. Ледве попусти – забудуть послух, випустять з рук чепіги, потягнуться до шаблі.

Не потягнуться. Не допустить!

У серці набрякала похмура злоба, гетьман відчув те, притлумив думку, перехрестився. Боявся, що розвіється благодать, котра зійшла на душу в соборній церкві у Чернігові. Хотів довезти її до Батурина. Самойлович любив урочисті церковні відправи, запах ладану, високу соборну тишу. Вони вертали його до дитинства, в край радості та солодких мрій. Він ріс щирою та побожною дитиною, йому й зараз у пам’яті вечори перед сповіддю, коли ставало страшно до запаморочення, коли холод обвівав голову й ворушився чуб. Щоразу йшов на сповідь немов на Голгофу. Виходив звідти оновлений, сльози обливали душу, хотілося зробити щось хороше, принести комусь радість. Благодать, яка зійшла на душу нині, була інша. Тієї, колишньої, досягти не вдавалося. Раніше, кілька років тому, він міг замружитись і прикликати її. Тільки треба було пригадати щось певне, якусь рисочку, якийсь момент – хто стояв позаду, коли виходив із церкви, коли подавав старцям, де зустрів сусідську дівчину Василину і що вона сказала. Тоді відчував не тільки ту, колишню, благодать, а й мовби виривав щось звідти, з тих днів, і клав у душу. З роками все те притерлося. Може, що часто користав з того? А може, надто багато розмірковував, дивився на себе колишнього й теперішнього збоку. Він не величався собою нинішнім. Не раз помічав власну буркітливість – на радах, за столом, навіть у церкві на сповіді, обіцяв собі бути стриманішим, як те й годиться гетьману, а минав час – забувався знову. Помічав і дріб’язкову суєтність, намагання повчати всіх довкола себе. В молодості тіло живе мовби само по собі, власними втіхами, воно прагне руху, боротьби, на старість нічого того не лишається. На старість нагору вилазить пихате й бундючне «я»: «Я сказав», «Я вирішив», «Я знаю». Ті слова як осіннє листя – без віри, без певності. Це було як наслання. Він гнуздав те «я» щосили. Не міг не поцінувати й власної обережності, уміння обрати певнішу стежку. Змалечку замірився на високе. І от – досяг. Тепер перед ним хиляться полки. Над ним нема нікого в усьому краї. Й хто справді може дорівнятися до нього розумом, умінням виважити події, вичекати? Завжди і всюди треба приходити вчасно. В тому сенс життя. Вчасно. Він це осягнув давно. І прийшов. «Я бачу їх усіх наскрізь. Я тримаю їх у кулаці. Бо я мудріший».

Гетьман усміхнувся. Пробіг пальцями по невеликих густих вусах, струсив з них жовте блискуче насіння. Він всміхався власним споминам, думкам. Але вузьке, ніби стесане назад чоло, од якого швидко, по‑осінньому одступало волосся, лишалося набриженим, і очі дивилися не на осяяну сонцем дорогу, не на розлогий кущ калини, а кудись назад, углиб, і маленькі, відстовбурчені вуха теж, здавалося, дослухались до чогось позаду. Челядник приніс маленьке дубове фарбоване барильце, одіткнув чопочок. Мускусним, пахучим милом гетьман вимив руки, плеснув водою в обличчя, відчув себе бадьоріше. Одначе похмурого настрою змити до кінця не зміг. Запорозькі гаки таки ввійшли під ребра.

Вони сиділи на березі Сейму, на перевернутому догори дном новенькому човні, проконопаченому, але ще не просмоленому. Під ногами валялися стружки, зелений щирець був витоптаний, далі, аж до води, білів пісок; у цьому місці Сейм розливався на два потоки, посередині вже намив острівець, торував собі шлях по той бік острівця, а по цей бік течія ліниво горнулася до берега, незабаром вона упокориться зовсім, тут буде стариця. «Так завжди, – думав Митрофан Гук, – щось занепаде, а щось народжується, одні струмені гаснуть, інші набирають сили, і дуже важливо наперед угадати тоту суть. Бо можна помчати далі, а можна й залишитися на стариці».

Підписар січовий Митрофан Гук приїхав з малим посольством у гетьманську столицю й оце зустрівся зі своїм молодшим братом Жданом. Їхні життєві дороги розбіглися давно, ще відтоді, як чума забрала батька, а мати померла з горя й вони залишилися сиротами та пішли в світ; доля була до них ласкава, не згладила зі світу, не позакочувала їх, як горошини, в темні щілини життя, обоє виходили в люди: старший, Митрофан, уже був січовим підписарем, ходив під рукою самого Яковлєва, Ждан світив і гасив свічки в гетьманських покоях та тримав гетьманську свічку в церкві і теж потроху вчився писарської грамоти. Брати були не схожі між собою: Митрофан – білолиций, чорновусий, ставний, дженджуристий, можна сказати, січовий ферт, просто‑таки красень (тільки зелені очі – одне темніше, друге світліше – трохи псували ту красу, а може, робили її загадковішою, таємничішою, дівчата під тим поглядом ніяковіли і розгублювалися); Ждан – високий, як жердина, довгошиїй, прищуватий, маслакуватий, ще й вирлоокий, негарний на взір, зате чуприна буйна, ще й кучерями. Він і головою крутив, як гусак, тоді на довгій шиї випиналися вузлуваті жили. Приглянувшись пильно, можна було вловити в братах глибоко приховану схожість: однаковий розліт брів, однаковий прищур очей, ще й по малесенькій родимій цяточці при лівому вусі. Брати не відчували один до одного сердечної приязні – просто були байдужі, бо й не знали один одного, донедавна не родичалися, оце чи не вперше Митрофан прихилив до свого плеча Ждана, пообідали в корчмі й пішли понад берегом.

Митрофан раз по раз непримітно зиркав на брата, мовби вивіряв його, мовби виважував щось у мислі. А Ждан хоч і не дивився на Митрофана, але теж думав про нього, його очі дивно мінилися, здавалося, в глибині їхній вихрила метелиця чи й завія. То була завія заздрості до брата‑запорожця, маленькі гордощі, тоненький, ніжний пагонець любові почав проростати в ньому. Такий у нього гарний, такий вчений, такий удатний брат! Двоє їх на всьому широкому світі, дві рідні душі, як же не радіти цій стрічі! І Ждан не стримався, переборюючи ніяковість, сказав:

– Я про тебе дуже багато думав, намалював тебе, як картину. Навіть… дві картини.

– Ну і як же ти намалював? – усміхнувся Митрофан. – В якому офарбленні?

– Веселому. І сам ти веселий і на коневі. І летиш, наче вітер. А турки розлітаються од тебе, як горобці.

Митрофан усміхнувся.

– Може б, хоч як шпаки. А друга картина?

– Друга – ти з пером у руці. Про ваші послання до гетьмана багато говорять. І мені дещо влітає у вуха. Я мовчу, а сам радію: це Митрофан писав.

– Ну… Є там і мої придумки, – мовив трохи погордливо, а сам примружив очі й пильніше глянув на Ждана.

Далі погомоніли про те, хто як живе. Митрофан про себе розповідав мало, розпитував Ждана, й свердлився кудись думкою, добувався до чогось – і не міг добутися. Постукав по днищу човна, й воно задзвеніло, неначе залізне.

– Добрий човен, – сказав.

– Для гетьмана, на гуляння, – пояснив Ждан. – Гетьман не любить води, але іноді плаває з гостями. – Помовчав і для чогось додав: – Він боїться води.

– Так добре знаєш гетьманову вдачу? – прискалив ліве око Митрофан.

Ждан мовчки стенув плечима:

– Сподіваюся, свої розсліди не виповідаєш іншим?

Ждан знову знизав плечима. У Митрофана ворухнулася брова, підвелася вгору, але по хвилі опустилася.

– Шануйся, Ждане, удостоєний ти високої честі…

– Наймита, – пхикнув Ждан і повів довгою шиєю.

– Наймит у палатах. Це багато. Тобі довіряють… Треба тільки вміти… І сам доскочиш честі… Світиш свічки самому гетьманові. При тому світлі чимало видно. Світиш і слухаєш.

– Мені хочеться гасити свічки, а не світити.

– Чому це? – невдоволено буркнув Митрофан і погойдав носком чобота із срібним подзвоном.

– Я наслухався і набачився в покоях стільки…

– Розумні люди завжди вміють все повернути собі на користь. А ти ось навіть мені не розповів. Брати ж все‑таки… Біля влади ти, а влада – це сила…

– Чорна сила…

– Вона, дурню, од Бога… Свої веління він має передавати чиїмись устами.

– Вустами нашого гетьмана?

– А чом би й ні?

Ждан підвів голову й подивився Митрофанові в очі. Чимось йому не подобалася їхня розмова. Не такою бачив у вимріях оцю стрічу. Щоправда, мрії теж були неясні – звідки взятися ясності, коли за все життя ніхто жодного разу не прихилив його до серця, йому тільки бачилося: поведе брата до знайомих, сядуть вони поруч на лаві, і всі зачудуються Митрофаном, а той розпочне мудру, статечну розмову, й усі слухатимуть його, як слухають у церкві попа. Митрофан же чомусь до Жданових приятелів йти не захотів, а повів його сюди, на пустельний о цій порі берег річки.

– Йому брешуть усі, – сказав. – Кажуть, який він мудрий, який сміливий. А я не чув жодної мудрості.

– А дурість?

Ждан здивувався, а тоді задумався.

– І дурості не чув. Потайний він і підозріливий дуже.

– Отож. Такі вони – сильні світу. Мудрагель ламає дров не менше, ніж дурень. А коли помаленьку та потихеньку…

– Так він уже вірить, що мудрий!

Митрофан посміхнувся.

– Ну, це ще нічого. А щодо гетьмана… Він був мудріший. Ну, не вельми. Але мудріший за інших. І був сміливий.

– Чому ж став такий боягузливий? Чому обставився вартою?

Митрофан зітхнув.

– Такий закон.

– Чого?

– Життя. А ти не вельми суши собі тим голову. Мовчи та мак товчи.

– А коли… кипить мені. Коли гидке мені все?

– Зціп зуби і… посміхайся.

– Увесь вік посміхатися?

Митрофана дратували не тільки Жданові слова, а й оцей його упертий покив головою, довгою шиєю. Дивився на брата як на якусь тупицю. Як у таку молоду голову, під такі кучері натовклося стільки непевних думок? Де набрався свавільства? Либонь, ріс у злиднях і покорі, доскочив добра. А з вигляду сумирний. Ще й червоніє, як дівчина. І що ж тоді діється у світі, коли при самому гетьманському дворі в молодих довбешках народжуються такі мислі? А він думав… Ге, не тільки думав. Тут править страх. Недарма всі славлять чимось схожого на жабу, брезклого гетьмана. Бо ворухне пальцем – і погасла твоя свічка. Скільки свавільців, занютованих у залізо, навіки щезло в темних ямах‑кам’яницях. Старшини біля нього безсловесні й тільки такають на його мову. А скільки серед них звитяжців, котрі побували в сотнях битв і мають на раменах по кілька шрамів! Не боялися ні турка, ні чорта… Якимось чином гетьман перевідьмував їх з барсів на баранів. Тепер тільки поміж собою стукаються рогами. Любить гетьман зводити за столом у лютому словесному герці своїх підпомічників, і ті часом втрачають глузд і ширмують словами наосліп, а гетьман усе те мотає на вус. Любить гетьман дивитися, як б’ються у дворі навкулачки пахолки. Чужі синці гріють йому душу, чужі болячки веселять зір. Але в кожного з отих убієнних, занютованих у залізо, є побратим, брат, батько. Те – гетьману в страх. У чужі мізки не залізеш, хтозна, що там роїться – теж страх чи й мста? Всі голови з плечей не зітнеш, усіх у Сибір не поженеш. І ходить гетьман остережливо по алеях власного парку, і повзають йому колючі мурахи поза шкірою… Легко жити тому, хто не заподіяв жодної кривди. Гетьман теж спочатку не збирався жити кривдою. Але така природа влади. Ти – або тебе. Всім сущим на землі кермує страх. Лев теж когось боїться. Найперше – іншого лева. Й зовсім він не безстрашний…

А з іншого боку – гетьман і справді до ката розумний особливим розумом. Тихо та непомітно досягнув найвищого уряду й урядує помірно та розважливо. Гетьман в усьому має міру, вона – його найбільша мудрість.

Але те, що говорив Ждан, плутало Митрофанові думки, й через те він починав яріти злістю.

– Усміхайся і кажи, – вже майже без надії повчав молодшого брата, – що гетьман розумний. Скрізь і всім. Тільки тоді доскочиш чогось.

– Чого?

– Статку. Влади.

– І яка то влада весь вік почувати на шиї мотуз?

– Зате і в твоїх руках теж аркан на чиїйсь шиї.

– Добра мені насолода. І так завжди жити?

– Скільки й віку.

– Тоді для чого живемо?

– Щоб хліб жувати.

– А якби розкрити очі людям?

– Вони й так усе знають. Знайшовся розумник. Таких було вже немало. І їм голови рубали.

– Краще жити із заплющеними очима?

– Нащо ж… Живи, як усі. Треба бути, як усі. Тих, що мислять, не люблять. І правильно роблять. Ті, що мислять, до чогось домислюються.

Ждан витягнув довгу шию та так і закляк.

– А як те, що в Біблії? У Святому письмі?

Ці слова спантеличили Митрофана. Він довго мовчав, а тоді мовив тихо:

– І того, хто Святе письмо сотворив, спочатку проганяли. Навіть Ісуса розіп’яли.

– Але ж його правда свята.

Митрофан ударив кулаком по днищу, аж воно загуло.

– Його – свята. А твоя – богохульна. Бог сам любить лад і владу.

– Того в писанні немає.

– Чого ж, є: хай упокориться менший більшому, молодший – старшому.

Ждан похнюпив голову.

– А я думав… хоч на Січі… – нараз мовив він.

– Що думав? Там воля без штанів бігає?.. Скуштував би киюганів…

– А ти куштував? – непримирливо подивився братові в очі Ждан.

– Я – ні. Проте хочу сказати, що й січовий хліб… він теж з остюком. Й не вічний він.

– На Січі отаман славетний. Кобзарі про нього пісні складають. І для всіх нас він… ну, яко стяг побідний.

Митрофан мовчав.

Ждан підвів голову і твердим, відкритим поглядом подивився просто в очі Митрофанові.

– Тоді скажи, куди твоя дорога? – запитав гаряче.

– Не розумію, – знизав плечима Митрофан, хоч зрозумів усе, й здивувався, і трохи образився.

– Ну, чого ти хочеш? Уряду власного? Хутора? Чи чесно скласти во славу козацтва кості?

Митрофан помовчав.

– Кості, вони… їх багато валяється в Дикому Полі. І нащо робити щось для чиєїсь слави? Треба жити. Просто жити. Щось здобути. Тих, котрі мають, поважають усі. Так?

– Не завжди.

– Завжди і скрізь, – сказав переконано, – ось ти намалював у думці картини… Насправді ж усе там не так. Там смерть, і нужа, і голод. Та холод. І не життя то. Я, мабуть, теж сюди перебиратимусь.

– Мо’, поміняємося? – швидко сказав Ждан.

– Ну, свічкогасом я не хочу, – вдавано засміявся Митрофан.

– Бач, уже й зневажив. Та я не ображаюся. Скажи, чого тобі сюди кортить? Тут воля ходить на припоні, як коза на вигоні…

– Зате не голодна, – буркнув Митрофан.

– Звісно, панська – ні. Ще й яка укохана. Заморськими винами, наїдками. Вчора гетьман дав маслак управителеві й сказав, щоб привезли йому з‑за моря отаких маслаків цілу бочку. Стридіями, каже, називаються ці черепашки заморські. Устриці по‑тамтешньому. Куштував у Москві в німецькій слободі, але був п’яний і не добрав смаку. Соком лимонним їх кроплять, і під аглицьку горілку…

– Бач, запам’ятав, ще й можеш розказати комусь. А при розумі й підказати якомусь генеральному старшині…

– Я запам’ятав, бо це ж які гроші коштує! Гнати корабель по маслаки за море! Пробі!

– Кому що на роду написано. Одному – карасі з болота, іншому – стридії з‑за моря. А красно п’ють і гуляють за гетьманським столом?

– Не красно, а чорно. Гетьман п’є мало, але любить, щоб інші пили. Впивалися. Їх потім… челядники виносять, і жарти гетьман любить.

– Які?

– Підкладуть кому‑небудь під сідницю кавуна квашеного або перцю в солодке вино насиплють. Регочуть. Якось загадав мені, щоб я осавулові Скорику вуса підпалив.

– І ти?.. – Ждан наперед відгадав відповідь.

– Не підпалив.

– А що, тобі шкода чужого вуса?

– Осавул – хороший чоловік.

– Ех, Ждане, Ждане, – несподівано скрушно зітхнув Митрофан і підвівся. – Присмутив ти мені серце. А я сподівався… Приїдеш до мене в гості на Січ. Вісточку привезеш звідси мені. Од мене – сюди.

– Яку звістку? Од кого? – насторожився Ждан.

– Та це я так, до слова. Печально мені, що ходиш ти по життю пустопаш, що не осягнув, де трави справжні, шовковії, а де суха мітлиця і ковила. Ковила – вона красива, але ж наїдку з неї ніякого. То гарно – толочити траву. Але за потолочене, за потраву вимагають крутої відплати. Хіба забув, як ревли в холодній хаті і кутя, яку дядина передала, замерзла? Сам ти, Ждане, сам у світі. Запам’ятай це. Ніхто не почує ні крику твого, ні квиління, хоч упади посеред дороги, обійдуть і не глянуть. Бачу, ти мудрий, а мудрість – це нещастя. Стань дурнішим – і легше житимеш у світі, і вище підіймешся, й лихо обійде тебе.

– Спасибі за науку. Ти для того й приїздив? – посміхнувся криво.

– Я приїхав, бо хочу… хочу, щоб ти вибився в люди, добра тобі зичу.

Ждан спалахнув, його обличчя залила барва, одначе подивився на Митрофана невідпорним поглядом:

– Ти зовсім… ти ніскілечки не думав про добро мені. Та й не знаєш ти мене. Ти іншого хотів. То кажи вже…

Митрофан розізлився, проте пригасив гнів і мовив майже спокійно:

– Хотів, щоб була вигода обом. Тобі й мені.

– Від чого?

– Якийсь ти… Наче з дуба впав. Я до тебе з чистим серцем. Мусив би мені довіритися.

– Я зовсім тебе не знаю, – тихо і вперто сказав Ждан.

Не знали, про що говорити далі. Не сподобалися брати один одному, не таким сподівався знайти Ждана Митрофан, не таку хотів повести балачку молодший брат із старшим. Здавалося, різні матері їх народили або явилися з інших світів. І обоє почували, що треба б погомоніти по‑іншому, по‑братньому, двоє їх на світі, а світ широкий, безкраїй, і нікому вони в ньому не потрібні. Черствіє серце в самотині, а воно ж таки живе, хоче любові. А розум застерігає: не такий це чоловік, щоб його любити, не добра, а лиха можна сподіватися від нього. Хоч і брат.

Ще раз зітхнув Митрофан. Йому хотілося теж мати брата, щоб ним опікуватися (тільки не вельми), щоб всі бачили його опікування і його любов. Одначе зараз у серці не було жодної іскри того почуття. Намагався запалити її силоміць – не міг.

Ждан нахмурився, подивився кудись у далечінь, за Сейм, і сказав:

– Я не такий дурень, як ти думаєш. Знаю, ми – маленькі люди… Нас мовби й легко звіяти зі світу. Одначе…

– Лови вітер… Вітер – легіт. Не вельми сильний, але й не слабкий.

– Твою казку я вже чув, – рішуче відрубав братові Ждан. – Кажу, розумію все. А от жити твоєю наукою важко. Ох як важко.

Увечері Митрофана приймав у маленькій горниці осавул Черняченко. Він саме повернувся з вечерні й був святобливий, не схожий на того осавула, якого звикли бачити в гетьманській канцелярії.

Гук увійшов маленькими кроками (його непокоїли подзвоном власні чоботи), поштиво вклонився, сказав не сідаючи:

– Я приходив удень…

– «Усякому клопоту свій час і всякому ділу своя пора», – відказав словами зі Святого письма Черняченко. – Сідай. – Мерзлякувато зіщулився, кутаючи плечі в лисяче хутро. – «До світа почуєш, Господи, мій голос, до світа стану перед тобою і дожидатиму… Веди мене, Господи, правдою твоєю задля ворогів моїх, рівняй переді мною дорогу твою».

Чи то він молився, чи показував Гукові свою вченість, як показували вони всі святобливість гетьманові, колишньому поповичу, котрий і нині вельми кохався в псалмах.

– Уповаю вашмосці, – обережно почав Гук, – я згадав: кошовий наказав робити нові думбаси і стерни лічбою сорок.

– «Видав я все, що робиться під сонцем. Що ж? Усе марнота й томління духа».

– А всі свої реляції я склав у канцелярії в усному слові. Не хочу, щоб лишалася моя рука.

– «У мудрого очі в голові, а дурний ходить потемки…»

Митрофан у подиві повів головою, і його очі одмінилися:

одне пропускало світло, друге затримувало. Черняченко помітив те, йому на мить стало незатишно. Митрофан також усе збагнув, відвернувся. Він таки не впізнавав Черняченка – безстрашного гетьманського посіпаку, вдатного до шаблі, до крутого, з лайкою, слова. Чи ж не диво – отак переродився чоловік. Блазнює чи справді носить дві душі в одній шкурі? Ще й живуть ці душі ладком, одна на будень, інша на свято.

– А от брата мого Ждана на Січ не присилайте…

– Чому? – запитав Черняченко й закрив Євангеліє. І враз мовби одмінився.

– Молодий він ще. – Микульнув очима, таки не хотілося йому виповідати правду про брата, бо в такий спосіб мовби кидав тінь на самого себе. – Дівок дуже любить, а ви самі знаєте: де дівки, там таємниці немає.

– То таки правда, – погодився Черняченко. – Знайдемо тобі іншого підпомічника. – Й посміхнувся широко та приязно.

Гетьман слухав Черняченка й водночас думав про нього. Чи все доповідає, чи нічого не приховує? Неначе нічого. Відданий йому од вух до п’ят. Не вельми розумний, зате вірний. Розумні, вони здебільшого самі по собі. А цей… А ці… І приглянуть за ким треба, й листа доносного напишуть за твоїм натяком. З випадкових вервечок вив’яжуть таку сіть… Варто лишень повести в чий‑небудь бік бровою – зітруть на порошок. І їм він не довіряє до кінця. Не довіряє нікому. Такий триб його душі. Якось підслухав: хвороба його душі. Мовляв, почуття підозріливості, недовіри підкорили гетьмана геть усього, накладаються на всі його діяння і вчинки, як шапка на голову. Нехай натякають. Бо ж таки довіряти не можна нікому. Треба тільки робити вигляд, що довіряєш, довіряєш безмежно. Варто ж гетьману хоч трохи засумніватись у комусь, вловити на найменшій неправді щодо себе (тільки щодо себе!) – й кінець довірі і тому, хто її втратив. Чимало їх скиглить на обочині гетьманського гостинця.

Щось йому сьогодні не подобалось в голосі Черняченка. Щось той приховує од нього. Чи не має на Січі свого власного вивідника? Треба перевірити.

– Спасибі, – сказав уголос, – тобі, Максиме, за вірну службу. Пильнуй і далі. – Й обняв осавула за гострі плечі.

Дата добавления: 2015-06-04