Розділ шістнадцятий 2 страница

– А ти чого не співаєш? – запитав у неї Лаврін.

Хотина подивилася на нього тривожним поглядом зеленавих очей.

– Бо не співаєш ти.

Лаврінові стрепенулося серце, щось у ньому відгукнулося, а щось глухо запротестувало, й він сказав:

– Я вже своє одспівав.

– Так рано? Хто ж це тебе одучив співати? – І майже без всякого зв’язку додала: – А до мене Харитон в’язне.

– Ну… він хлопець хазяйновитий. І багатий.

– А ти знаєш, який він захланний? У старця кусень одніме. А який злий? І як сопе, коли щось не по його. Та я його… Я його бачити не хочу.

І Лаврінові, хоч нічого не мав до Хотини, чомусь стало хороше на серці.

– Так хто ж тебе одучив співати? – направці йшла Хотина, а Лаврін подумав трохи зі скрухою, що це вже друга дівчина йде до нього такими стежками й, мабуть, саме через те, що він – безмаєтний, харпак. І помаліла йому в думці січова слава. І сама Січ мовби потьмарилася, мовби повилася сизою хмаркою, й чомусь од того оповив його смуток.

– У тебе є дівчина? – На цьому запитанні в Хотини затремтів голос, вона опустила очі, а Лаврінові стало її жаль, і він вирішив розповісти їй усе про себе та Киліяну, а також про Марка й про те, чого опинився тут, й отак покласти край отій невизначеності, яка почала залягати поміж ним і цією щирою дівчиною. І він розказав. Хотина страшенно розхвилювалася, навіть витерла сльози, а тоді раптом сказала:

– А, може, їй буде краще з тим твоїм Марком.

Такий несподіваний поворот Хотининої думки спантеличив Лавріна, він довго мовчав, а потім мовив:

– Не знаю, того не знає ніхто. Може, й тобі буде добре з Харитоном, а ти от не хочеш. Я ж мушу сповнити клятву, яку давав їй, мушу знайти її. Без того… мені не жити.

Холодний вітрець прошелестів яблуневим садом, і впало з гілки важке яблуко; ні Лаврін, ні Хотина не підняли його. А підняв те яблуко Харитон і вгородив у нього великі, як у коня, міцні зуби. Важкий, мов із свинцю литий, розхитувався на підборах шеврових, із зібганими у складки халявами чобіт, габова свита висіла на його лівому плечі.

– Хотино, ходи до дівчат, – наказав він. – Мені треба погомоніти з цим… гм, мандрівником.

Хотина хвилину вагалася, а тоді в її очах змайнули зеленаві вогники й вона підвелася. Підвівся й Лаврін.

– Слухай, дяче, мандрував би ти звідси далі.

Харитон був вовкодухий і дивився в землю; не знаючи, чим дошкулити, назвав Лавріна дяком.

– Ось одроблю й поїду, – спокійно відказав Перехрест.

– Я заплачу за тебе.

– Заставщини не беру, маю руки, щоб заробити.

– Але я можу їх трохи пом’яти, й вони, злидню, стануть непригодні до діла.

Лаврін почав дратуватись, але стримував себе.

– Послухай парубче, – примирливо мовив він. – Не затівай сварки. Ні мені, ні тобі вона не потрібна. Дороги я тобі переходити не збираюся. Втямив? Ось добуду строку й поїду.

Така поступливість ще дужче розколихала Харитона. Він зірвав з голови шапку і вдарив нею об землю.

– А я хочу, щоб ти виїхав сьогодні.

– А я хочу стати турецьким султаном, – влад йому відказав Лаврін.

Парубки та дівчата перестали співати, наблизилися до них, але не розбороняли. Стояли півколом, перешіптувалися. Харитон хоч і бурмило, але свій, а це – зайда, Богові видніше, на чиєму боці правда. Не стала поміж ними й Хотина. Либонь, думала щось своє, на щось сподівалася від цієї бійки. Лаврін думав, що Харитон шкилюватиме далі, зачіпатиме тільки словами, а той раптом замахнувся й щосили вдарив його у вухо. Удар кинув Перехреста на яблуньку, якби не вхопився за її стовбурець, упав би. В очах потемніло – від болю і гніву, з вуха потекла сукровиця. Одначе думка працювала, від другого удару Лаврін ухилився – знадобився запорозький вишкіл, адже січовики вправлялися й на шаблях, і навкулачки. Не маючи іншого виходу, деменув Харитона в плече, й той заточився. Але теж встояв на ногах, його широке, з важкою щелепою обличчя збуряковіло, в очах завирувала каламуть, і він сліпо кинувся на Перехреста. Лаврін перехопив його руку, рвонув на себе й відпустив. Харитон зарився носом у траву. Одначе враз підхопився й знову пішов на Лавріна. І знову Лаврін ухилився, вхопив супротивника попідруки й кинув об землю. Харитон застогнав, хотів підвестися, й Лаврін рішуче ступив до нього:

– Посидь. Бо за третім разом… За третім разом не встанеш.

Харитон повірив. Сидів на траві, понуро дивився в землю.

Лаврін хотів виїхати з Татусів наступного дня, але саме того дня, надвечір, помер Захарко. Тихо відійшов на печі, його знайшли вже захололим. Захаркова смерть не привела ні матір, ні сестру, ні тітку до великого розпачу: всі знали, що він не жилець на цьому світі, і все ж нове нещастя вкинуло родину Тоцьких в осмуту. Лаврін розумів, що не може покинути їх в такий час. Тим возом, яким цього дня возив сіно, відвіз він Захарка на цвинтар, піп одспівав хлопця на леваді. А ще через день почався дощ, який перейшов у зливу. Буря поламала крила у вітряка за селом, потрощила кілька дерев над дорогою, розчахнула стару грушу в саду у Тоцьких і зірвала стріху шопи в кінці двору. В горобину ніч, коли блискавиці снували між небом і землею, неначе горючі татарські стріли, коли небо тріщало, а здавалося, що то тріщить старий, різьблений сволок у корчмі, Тоцькі світили страсну свічку й всі троє стояли навколішках перед образом святого Миколи, молили його, аби загнуздав стихію, аби забрав блискавиці і грім. Микола на них не дивився, творив своє, і тоді всі троє звернули погляди на Лавріна, який сидів на лаві й іноді осіняв себе неквапливим хрестом. Його погляд заспокоював жіноцтво дужче, ніж погляд святого, і слова його теж були заспокійливі, розважливі.

В розкритій шопі замокло збіжжя – пшениця і ячмінь, довелося виносити та сушити снопи. Лаврін не міг поїхати, не скінчивши цієї роботи.

Снопи сушилися на тину, і на призьбі, й просто посеред двору, Лаврін за ними наглядав, Улита і Христя поралися в городі, Хотина місила діжу – Лаврін бачив її через прочинені двері. Діжа стояла на ослоні, ходила ходуном, маленькі дівочі кулачки мелькали швидко‑швидко.

– Лавріне, потримай діжу, – покликала вона його.

Перехрест присів на долівці, обома руками вхопив біля середнього обруча важку кленову діжу. Тепер Хотинине обличчя нависло над самим його чолом, голову йому дурманив запах тіста й запах вимитих у любистку кіс, одне руденьке пасемце вибилося з них і лоскотнуло йому щоку. Хотина шпарко дихала, її груди високо здіймалися, і Лаврін відвів затуманені очі. І в ту мить у його голові майнуло щось таке – знадливе, житейське, аж він стенувся і, мовби сперечаючись з кимось, покрутив головою: «Ні, ні».

– Що таке? – запитала Хотина і дивилася на нього такими лагідними очима, аж йому затремтіло в серці.

Він зрозумів: Хотина ще на щось сподівається, намагається затримати його. І щось у ньому піддається їй.

Надвечір того самого дня на заїжджий двір завітало троє: двоє козаків і ще один чоловік, татарин чи турок, а може, волох, з червоним, ніби обвареним окропом, обличчям, з вузькими очицями, лисою, перекресленою шрамом головою. Хто він такий, вгадати було важко, чимало всілякого непевного люду ліпилося нині біля правобережного гетьмана, чимало тинялося його й по дорогах, здебільшого вони не об’являлися ні іменнями, ні званнями, й запитувати про те їх ніхто не наважувався. Червонощокий чоловік був ще молодий, років тридцяти, обоє козаки – старші і теж якісь, неначе приїхали з ночі, темні й похмурі, і слухалися червонолицього.

Вони приїхали у куцому, засланому кінською шкурою візку, наказали Лаврінові засипати коням вівса, а собі попросили горілки та чогось переїсти. Коли Лаврін, перечекавши, доки приїжджі потамують голод, зайшов до шинкової хати (він не поминав нагоди розпитати новоприбулих про Киліяну та Марка), козаки доїдали свинячий холодець з миски, а червонолиций смоктав хвіст оселедця. Він кинув недогризок просто під ноги й налив із зеленої карафи у кухоль пива, але не пив, а тільки мочив губи, а сам скоса позирав на Хотину, яка поралася біля печі.

– Так з чим будуть пироги? – запитав і підморгнув одному з козаків.

Не сподобалося Лаврінові те підморгування, а ще дужче не сподобалися слова, мовлені по тому, як Хотина відказала, що пироги будуть з вишнями і порічками.

– А що, хлопці, залишимося на пироги.

Лаврін знав, що прибульці кудись квапилися, вони навіть не дали йому завести під повітку коней, мали намір дати їм тільки перепочити, а тепер ось міняють своє рішення. Чому? Сонце ще стоїть високо, могли б проїхати верст двадцять. Ох, беззахисний нині у цьому краї люд, і надто багато вештається пройдисвітів. Укоїть щось, а тоді тікає в іншу сторону, під руку іншого гетьмана. А коли його сила, то й зовсім не втікає. І є серед тих лиходумців такі… Є, Лаврін чував про них… Вони – найстрашніші. Торгують живим товаром, християнською кров’ю. Хапають дівчат, дітей, якийсь час переховують у шелюгах, у ямах, а тоді продають турчинові. Справа вигідна, хоч можна через неї і повиснути на гілляці.

Лаврін розмірковував про все це, сидячи під рундучком комірки під вінками цибулі і пучками маку, пов’язаного барвистими валовими нитками. Головки маку були схожі на відтяті людські голови. Майнула думка: що йому до того, до всіх цих людей, їхніх намірів, їхніх клопотів, у нього вистачає свого лиха, своїх клопотів; але він рубонув її, наче коршака, що завис над подвір’ям з курчатами. Довго вагався: чи казати про свої здогади Улиті та Хотині, й таки вирішив Улиті не казати нічого – може, подумав, прихимерилося йому все це, й виставить себе на посміх, а натякнув лише Хотині, запитав у неї:

– Засуви в твоєму ванькирчику міцні?

Він знав: коли у корчмі мало приїжджих, Хотина спить у покої для багатших гостей поруч з великою кімнатою, де сплять всі інші постояльці. Нині постояльців було лише троє.

Хотина трохи спантеличилася, але відказала жартівливо:

– Для доброго козака – засуви не завада.

– Коли б то йшлося про козаків, – пробурмотів Лаврін. – Замикайся добре. А ліпше лягай з матір’ю.

Хотина мить подумала, а потім усміхнулася й знизала плечима:

– Ну й козаки тепер пішли. Самі відсилають дівчат до матерів.

Лягаючи спати, Лаврін поклав біля себе два пістолі й ножа. Пістолі перевірив, підсипав свіжого пороху. Двері комірчини зачинив не зовсім, залишив щілину. Лежав на сіні, слухав, як засинає село. Десь ліниво перебріхувалися собаки, десь не знати чого кукурікнув півень, у стрісі комірчини вовтузилися горобці. Щось їм заважало спати. У верхньому кутку щілини миготіла зеленава зірка, здавалося, то шипить на ковадлі й порскає окалиною розжарений вухналь. Лаврін виглянув у двері – і в корчмі, й на подвір’ї було тихо. Над хатою червонів місяць, він був на ущербі й скидався на паляницю з відтятим окрайцем. І ще кілька разів виглядав з комірчини Лаврін, а тоді задумався – знову ж таки про все тутешнє: про жнива, про Хотину, про Захарка – та й незчувся, як задрімав.

Прокинувся не знати від чого. Здалося, що його вкололи чимось тонким і гострим. Розчумався й зрозумів, що його вколола не гостра спиця, а голос. Тонкий голос – скрик. Він повторився, і Лаврін намацав у темряві ножа та пістолі. Ножа заткнув за пояс, пістолі взяв у руки. Обережно прочинив двері й сторопів. Посеред двору стояв запряжений паровицею віз. Як же він, Лаврін, міцно спав. Місяць вже сховався за верби, але зорі густо всипали небо, їхнього світла вистачало, аби побачити постать, яка припала до гнуздечки, а також прочинені двері кімнати для проїжджих. Гаятися було годі. Ступаючи босими ногами по холодному споришу, Лаврін нечутно підкрався до постаті, яка тримала коні, притулив до спини пістоля й сказав:

– Не ворушися. Ворухнешся – вб’ю. Пусти гнуздечки і йди до комори.

Якусь мить тривала тиша, далі дзвенькнули кільця на гнуздечках, той опустив руки.

– Йди!

Цівкою пістоля чув крізь жупан, як тремтить зловороже тіло. Пістолем він запхав козака до комори й засунув у прибой залізну притику. По тому швидко пішов до корчми. Звідти долітали глухі удари, скрип і скрики. Лаврін знав: ні Хотина, ні її скрики не годні вирватись із ванькирчика. Вікна там, як і в інших кімнатах, міцні, дубові. Лиховісники ламали двері або намагалися скинути їх із завіс. Лаврін ступив у чорний отвір дверей. В цей час знову почувся іржавий скрип, далі – короткий передих, сопіння і лайка крізь стиснуті зуби, й знову скрип, і Хотинин лемент за дверима.

– Зрушилися, – мовив запалений задухою голос. – Підваж ще раз.

В кімнаті смерділо прокислим пивом і потом, у вікно сліпо билася потривожена муха‑дзизуха.

Лаврін став так, щоб на нього не падало світло з вікна, і голосно мовив:

– Стій на місці!

Біля дверей вуркнуло – вуркнув з несподіванки котрийсь із нападників, відтак упала глуха, сповнена смертельної загрози тиша.

– Йдіть пріч. Інакше – стрілятиму! – гукнув Лаврін і переступив крок праворуч. Гаряче повітря колихнулося біля самих його грудей. Сокира ввігналася в стіну. Лаврін уже призвичаївся до темряви і стрельнув у одну з тіней, цілився трохи вниз. Почувся скрик, стогін і лайка, якесь шамрання, якесь вовтузіння і знову скрик, схожий на вовче виття. Лаврін присів у запіллі.

– Вдруге влучу в голову, – пообіцяв він. – Не промахнуся.

Загупотіли кроки, один з нападників кинувся у двір. За ним, стогнучи, лаючись і погрожуючи, потягся другий. Лаврін пішов одразу за ним, аби не дати лиходіям приготуватися до відсічі.

– Негайно виїжджайте з двору, – не давав їм опам’ятатися. – Інакше постріляю.

Одна постать вже чорніла на возі, друга зі стогоном і хрипом дряпалася на віз, то був червонолиций. Лаврін влучив йому в ногу.

– Ти, собако, запам’ятаєш нас… – погрожував він. – Повішу за ноги. Втоплю в багні… Степане, де ти?

– Їдьте, їдьте, – наказав Лаврін. – Степан дожене вас за селом.

Огріті ремінними віжками, коні захропли, віз заторохтів, рушив з місця. У воротях він зачепився – пролунав пронизливий зойк, очевидно, пораненому черконуло ногу. Лаврін побачив тільки, як дві кінські голови майнули поза високим тином. Затим випустив Степана й пішов зачиняти ворота, які лиходії прочинили заздалегідь. До самого ранку побивалися Улита та Христя й тремтіла, неначе в пропасниці, Хотина. Лаврін заспокоював їх усіх як міг. На світанку Хотина таки заснула, а Лаврін почав збиратися в дорогу. Він і так загаявся, та й не випадало йому залишатися далі в цьому місці. Це розумів не тільки він, а й Улита та Христя, хоч остання й сказала:

– Їдеш! А як же ми тепер?

– Найміть на якийсь час козаків. Є такі в містечку. Звичайно, вони ледачкуваті, але для сторожі згодяться.

– Я сьогодні ж заручу Хотину з Харитоном, – по‑іншому вирішила Улита.

«От для кого я вирятував Хотину», – скрушно і навіть з болем подумав Лаврін, але іншої ради скласти не міг. Він вивів коня, кріпенько його осідлав, поправив ронди. Улита щедро спорядила його в дорогу: поклала дві великі паляниці, два шматки сала, піввінка цибулі. Жінки провели його за ворота, благословили. Лаврін оглянувся вже в полі: біля воріт чорніли дві постаті, схожі на дві чорні галки. Одна з них махнула на прощання кінцем чорної хустки.

У кінці місяця серпня, коли листя на чорнокленах прибрало кольору темної вишні, а степ пожовтів і задзвенів сухими бур’янами і вже давно одцвівся татарський шабельник – важкі бубки задиміли білим пушком, козакам Тавинської залоги прийшла заміна. Вони радо збиралися в дорогу – важка, небезпечна й пісна служба на степових чатах гірша, ніж на водяних караулах, не власною волею йдуть на неї козаки, й здебільшого вертається їх менше, ніж прибуває. А часом лягає трупом і вся залога – коли татари підчаляться зненацька або нападуть у великій силі. В маленькій, схожій на зимівник, залозі протриматися довго козакам рідко коли вдається. Щоправда, й татари не часто б’ють на залоги, – вельми невигідний то промисел, – у залозі і вал, і частокіл, ще й добряча башта, за одного козака лягає кілька, а то й кільканадцятеро татар. Заживку з них ніякого, в полон же козаки не здаються. Частіше дозорці гинули в степу, на курганах і біля фігур, захоплені зненацька.

Цього разу з шістдесяти восьми козаків, що приїхали сюди, в степу лишилося навіки сімнадцять. Решта верталася на Січ. Разом з ними від’їжджав і Сироватка. Все нужденне майно прикопав над Волошкою, кугу забив, човна затопив у березі. Забрав свого коня на залозі, світло‑бурого Савура, й вирушив у путь. Одначе дорога йому лягала не на Запорожжя. Од козаків, що приїхали на заміну, дізнався, що Лавріна на Січі немає, – поїхав з партією, яка пішла під Ладижин, і не вернувся. Козаки оповіли про тяжкі утарчки під Ладижином, страшну налогу турчина, гибіль та полон його захисників. Проте хтось пригадав, що чув од когось, а той ще од когось, здається, од козака Кайдана, нібито Лаврін з того пекла вирвався. Але чого не приїхав у Січ, козак сказати не міг. Мокій весь вечір просидів у самотині в степу під валом форпосту, а тоді вирішив податися в розшуки Лавріна. Й хоч як його розраювали запорожці, не здався. Сироватка вже коли щось вимірковував, од того не одступався й замірів своїх не міняв.

Шлях йому випав довгий і важкий. Поминувши Дике Поле, їхав розруйнованим краєм, сплюндрованим турками й татарами, біда чигала на нього звідусюди, й тільки Мокієва сторожкість, звичка ходити по краю небезпеки, вміння заховатися, а ще, може, нужденність рятували його од татарського аркана та розбійницького ножа. Пробишацьких ватаг по лісах та яругах на той час блукало не менше, ніж татарських. Сироватку вжахнув поруйнований Ладижин, у щирий смуток вкинув вигляд спалених слобід та сіл. Біліли на згарищах димарі, чорніли пожухлі сади, сивий попіл замітав подвір’я, застеляв колись веселі вигони, дороги. Сироватці здавалося, що й на його душі осівся той попіл. Ще більша туга огортала козака від того, що не міг одшукати бодай найменшого Лаврінового сліду. Жодної чутки, жодної звістки. Та й те ще: людей йому стрічалося мало – ховалися по лісах та глинищах, вони здебільшого самі розшукували своїх братів, сестер, батьків та дружин. Тільки й дознав, що всіх, кого турки та татари тут запопали, гнали на Стіну, а вже там розшеретовували: кого в Стамбул, кого в Бахчисарай, кого на галери.

Сироватка добувся до Стіни – неподалік од старовинного містечка Сороки, що по той бік Дністра, звідки турчин розпочинав свої походи в українські та ляські землі. Сироватчин кінь підбився, погубив підкови, розбив копита, а сам Сироватка стомився тілом і духом. Одяг його пошарпався й геть розпалися чоботи. На лівому тріснув задник і відпав закаблук, а на правому – вся підошва, на нозі теліпався тільки ошматок низької халявки та того, що колись було передком. Сімнадцять літ проносив чоботи козак, латка лягала на латку, а поверх тих – ще латка з шевра, хрому, юхти, так що вже цілий табун товару слугував його ногам. Мокій би й зараз сам полагодив чоботи, але не мав чим – усе прикопав у ямі над Волошкою. Їхати далі було нікуди. Сироватка напитав у посаді біля Стіни шевця і впросився до нього на два тижні. За ремонт чобіт (брався полагодити їх сам), сякий‑такий харч та корм для Савура мав скосити нежар у долинці, змолотити півтори копи жита й допомагати по чоботарству. Мокій сподівався тим часом поїздити по ближніх селах та розпитати про Лавріна. Якщо не погинув, десь же він має бути. Бо чого прибився в Ладижин, коли його туди не посилали? Кайдан розповідав, що Лаврін увесь час кудись поривався.

Стіна і вся волость поплюндровані менше, ніж сусідні. Вони перебували під владою Дорошенка, той тримався спілки з турчином, і місто приступом не брали. Правда, турчин трохи поруйнував його минулого літа, коли плюндрував Кам’янець; розгнівавний відважною обороною, наказав вимостити вулиці Кам’янця іконами та хоругвами й проїхав по них конем до церкви. По тому наказав брати приступом Стіну, яка ще раніше здалася на його милість.

Хата шевця Омеляна Шкути, сумирного клишоногого чоловічка в порваному єврейському лейбику з довгими‑предовгими рукавами та підіткнутими під мотузяний пасок полами, стояла на самому кінці посаду – друга од краю, при битій дорозі. Сироватка просився до нього ще й тому, щоб бачити проїжджий люд: од дороги її оступав тільки низенький трухлявий тинок. Видно було з‑за тину, видно було й через тин. Господарство в шевця – нужденне, як і сам швець. Стара хата з перекошеними віконцями, повітка, плетений лісяний хлів – увесь Шкутин статок. Під повіткою – віз, коня забрали татари. У хліві – телиця й дві курки. Телиця – надія всієї родини. А родина величенька: стара мати, жінка, четверо дітей, найстаршій дівчинці – дванадцять років. Вони ховали рябу телицю за просяною соломою й вельми потерпали, аби її не забрали татари. Щоправда, їхній гетьман – ханів приятель – обіцяв усім мирне й негибільне життя, одначе вельми ненадійною була та обіцянка. Міський уряд, до якого зверталися зі скаргами на татар стінчани та околишні селяни, тримався їхньої сторони, проте нічим не міг зарадити.

Шлях йому випав довгий і важкий. Поминувши Дике Поле, їхав розруйнованим краєм, сплюндрованим турками й татарами…

Старости тільки вдавали, що розшукують кривдників. Не завжди допомагали навіть турецькі охоронні ярлики. Отож швець та його жінка (як і всі інші люди) покладалися на свій сховок, а не на стоптане копитами татарських коней право.

Мокій допомагав шевцеві, а також навідувався в Стіну, тинявся по базару, розшукував тих, хто обороняв Ладижин і хто його оступав, найпаче – запорожців. Але їх у цьому краї не стрічалося. А тим часом приглядався до міських порядків, до ворожого війська – знадобиться, коли повернеться на Січ. Проїжджають татари. Гордовиті, поважні – адже під копитами їхніх коней чужа скорена земля. Чимось не схожі на татар – коні високі, й на декому українські кожухи. Несамохіть стискається серце, щось напружується в грудях. Проходять яничари – веселі, напідпитку. Горланять пісень, обіймаються за плечі, наче українські парубки. Може, серед них є й українці… Себто немає. Це вже не серби, не болгари, не поляки, не росіяни, не українці, не молдавани, а турки. Всі разом – турки. Хоч і не зовсім турки. Але їм вселили в серце Туреччину. Людина з чужою батьківщиною в серці – це вже не людина. Нехай якою вона не буде грізною. Так само, як і людина, котра підкорила собі іншу людину. То – потороча, злодій, вона гадає, що залишається сама собою, а насправді розчиняється в інших, завойованих, обікрадених нею, людях. Ще пильніше приглядався Сироватка до свого люду. Сам худий і нужденний, дивувався змінам, які бачив у них. Неначе це були зовсім інші люди. Ті й не ті. Куди поділися горда постава, сміливий блиск очей, веселий сміх. Кудись ішли, щось робили. Те ж саме, що й раніше. Он з млина їде дядько, на возі рівненько, гузир до гузиря, складені мішки, на мішках махає рученятами дівчинка, позаду спирається на ключицю молодиця. Везуть мливо. Всі вони… везуть своє‑чуже мливо. Все ніби так, як і колись, але й не так. Так, бо ж таки не підданці, а союзники. В грамотах написано: рівні, збратані гетьманом та султаном в одну сім’ю. Мають рівні права, можуть займати високі уряди. Полковник полковнику пише по‑нашому листи і реляції, а вище – тільки по‑турецьки. Не зрозуміють! Того, що написано, і тих, що написали. І до татар треба писати по‑турецьки. У школах ті самі дяки навчають тих самих наук. Але мусять казати дітям, що вони завдячують турецькому султанові. Отож всі роблять те, що хочуть… тільки на турецький кшталт. Лише банкетують по‑своєму. П’ють оковиту, п’ють меди, які гірчать, п’ють ромелійські вина. Першу чарку – за славну Туреччину, а вже по тому можна випити й за щось інше, своє. І навіть упитися. А чого ж, це добре, коли якийсь козак уп’ється. Може щось виляпати. Тих, які п’ють, не страшно. Страшно тих, які сидять по кутках і думають своє. Ти їм кілок на голові теши, а вони думають. Можуть до чогось додуматися. Хоча б до сорому, до того, ким були і ким стали. Пригадують дідівську славу, дідівську гордість, пригадають, чиї вони діти і внуки. Стережіться тих, які думають! І стережуться. Переодягнені вивідники так і шастають по місту. Отака вона – Стіна. Це вже не Стіна, а дірка в Стіні. Дірка в серці люду християнського, українського, через яку пливуть чужі накази, чужі вісті, чужі звичаї, чужі війська. Хотів Дорошенко скористатися міжусобицями трьох держав, скупити всі землі, хотів вигородити людові обору, а вигородив тюрму. І тепер карається, бушує у власних покоях, а за покоями – зась. А був же валечний муж, ще й онук давнього гетьмана, Михайла Дорошенка. Той теж шукав викруту і дружби, але вже з іншим паном – польським королем. І допинався з шляхтичами рівних прав, і таки доп’яв, але тільки собі, а посполиті як орали панам землю до нього, так само орали її й при ньому. Петро Дорофійович не зважив на лихий досвід діда. І он у що перекинулася його вимушена спілка з невірними – подану знизу вгору руку приймають, але того, хто її простер, поруч із собою не садовлять. Бо поганин то таки поганин. Він міркує, що стоїть вище за всіх інших людей. Навіть татари з улусів вважають себе благороднішими од гяурів‑християн. А може, шепоче собі Сироватка, біда біду якось перебуде.

Цього року осінь забарилася, літнє тепло трималося довго, а потім пішов дощ, і в один день світ перемінився: стало холодно, сади, ліси осмутніли, і осмутніла вся земля, а з нею і людська душа.

За півтора тижня Сироватка не тільки викосив долину, зцяпав на точку, просто неба, жито, а й виплів новий тинок, переставив ворота та насукав Шкуті дратви до кінця року. А тоді сів за свої чоботи.

Він устиг полагодити тільки правий, бо зі Стіни прийшло двоє понурих городових козаків з одноруким сердитим хорунжим і повели його з собою. Вони не казали, за віщо зацуркували Мокія («Там довідаєшся», – похмуро кинув хорунжий, поправляючи правицею перев’язь до шаблі), а він не поривався із розпитами – для чого наперед знати те, чого, може, краще не знати зовсім. Вирішив за ліпше поцікавитися, як хорунжий дістає з наділків однією рукою шаблю, але той так бликнув на Мокія водянисто‑синіми очима, що йому заціпило. У фортеці козаки запитали хорунжого, куди подіти цього миршавого цапа – вкинути до гурту чи одвести в графські покої, і хорунжий наказав замкнути Сироватку в Графській вежі.

Графською козаки назвали вежу, мабуть, через те, що перед цим там тримали якогось графа, насправді ж це була звичайна порохова вежа з високими глухими стінами о шести гранях, важкими залізними дверима й кам’яною підлогою. На підлозі, ближче до західного кута, стояло велике дерев’яне ліжко та ослінець, – либонь, попередній в’язень був значним вельможею, бо на дошках лежали сінник, ряднина й навіть полотняне простирадло. Справжня шляхетська постіль. Сироватка повалився на неї й проспав до пізнього ранку наступного дня. Вранці у вежу прийшли хорунжий та двоє козаків, уже інші, не ті, що вели Мокія од шевця, а з ними високий одноокий татарин у бобровій шапці та купецькому, отороченому лисицею, каптані.

Хорунжий запитав Сироватку, чий він вивідник та ким надісланий, порадив казати щиру правду та показав товстого, вже добряче обхвицьканого ремінного канчука. Сироватка сидів на ліжку, чухав нога об ногу і в такому щирому подиві кліпав на хорунжого ріденькими повіками, що, здавалося, у те кліпання, а заодно і в його повість повірив би й камінний ідол. Проте, на своє лихо, Сироватка двічі сказав не водно, кого шукає: один раз – сестринця, вдруге – сина. Окрім того, ті побачили, що в доносі дано про нього неправильний вивід – Сироватку мали за значну птицю. Тепер же небораку поклали на долівку, хорунжий сів на голову, один козак на ноги, а другий почав випитувати з нього правду канчуком. Козак бив і за кожним разом хекав, неначе рубав дрова, і спльовував через раз убік. Сироватка божився, що ні з чим не таїться, й божіння його було щире. Він прикликав у свідки стільки святих – либонь, у башті стояло їх стовписько, й, може, через те хорунжий попустив йому голову, а козак стьобав не боляче, тільки голосно хекав. Прецінь басурманин християнським святим віри не йняв, забрав у козака нагайку і чотири рази вчистив Сироватку по худій спині так, аж той несамовито зайойкав і спом’янув бога басурманського, одначе вже так, що тому, мабуть, і в носі закрутило. За п’ятим разом татарин, котрий бив, стиснувши рідкі й великі, як у лошака, зуби, промахнувся (у вежі стояла півтемрява) й вшкварив по руках козака, що тримав Сироватку за ноги, той заверещав і випустив Мокія. Козак хотів заїхати татаринові в зуби, й той кинув нагая і вибіг з вежі. За ним пішли хорунжий і обидва козаки. А Мокій, постогнуючи, виліз на ліжко й вмостився там. Спину йому пекло вогнем, він обережно перекинувся на правий бік, притулився до стіни й чипів.

Так лежав три дні. Злазив до цебра з водою біля дверей та раз на день, вранці, до щербатого корця з ячмінною затіркою, її приносив зодягнений у замицьканий, що аж вилискував, кунтуш потютькуватий козак з глибоким, що робив з одного підборіддя двоє, шрамом, і ставив біля порога. Либонь, він правив обов’язки тюремника. Сидячи навпочіпки з того боку дверей, чекав, коли Сироватка поїсть, раз по раз заглядав у щілину. Перша, що зринула в Сироватчиній голові, думка була: повалити тюремника, вдарити його корцем або дерев’яним відром по голові й тікати. Проте поки що не важився на таке: хтозна, що там далі, в дворі. То більше, порохова вежа – не крайня, скочиш, а там гурт сторожі. Шукати ж шляхів до втечі треба було конче. В цьому впевнився другого дня, після того, як його одвідав хорунжий, вже сам, без лихого почту. Він сів на ослінчик і сказав, що не має проти Сироватки ніякого зла й взагалі той йому без діла, одначе татари його не випустять. Вони вважають, що Сироватка – запорозький старшина, кожен запорожець для них – пекельний ворог, та ще потай пробрався до їхнього стану. Ким же може Сироватка бути, як не вивідником! Нині старшого татарина покликали в Бершадь, він вернеться за кілька днів і вчинить нові спитки. Отож, якщо запорожець хоче уникнути катівських мук, нехай зізнається у всьому йому, хорунжому. Мокій знову одказав, що зізнаватися йому немає в чому, й попросив хорунжого, аби той його відпустив. Хорунжий сказав, що того не може: у нього тут жінка й діти, всі вони в одвіті за Сироватку перед татарином. Він виявився зовсім не злим і не лютим, просто в нього ще з літа боліли зуби й мусив ревно справляти службу. Мокієві вдалося погомоніти з ним ладком, розпитати про недавню чорну турецьку налогу і особливо про полон, який гнали татари та турки. Хорунжий сказав, що стовписько тут стояло страшенне, одначе всіх запорожців тримали окремо, в підземеллі замку, і він їх усіх бачив.

Дата добавления: 2015-06-04