Розділ двадцять дев’ятий 2 страница

Єлисей і Мирон прибилися сюди пізніше. Денис прийняв їх до паю. Сироватка збагнув те давно, а щоб впевнитися остаточно, мовив:

– А я вже тут колись був. Тільки тоді під хатою стояла груша, а на ній теліпався повішений.

Мирон похлинувся юшкою, а Денис пожбурив у яму недогризеного карася, сердито блимнув очима:

– Дурне плетеш, чоловіче. Ніколи не висів тут повішеник. І груші не було.

Тепер Сироватка зрозумів доконечно, що Денис на хуторі оддавна, а ці прибилися пізніше. Обоє – прибиті, поки що не грабують, сподіваючись знайти Драпакове золото. А не знайдуть, засунуть у халяви ножі, вийдуть на широкий шлях. Він, Мокій, їм тут на заваді. Вони спробують спекатися його. А яким чином? Зрозуміло яким. Тож треба йому, Мокієві, поспішати.

Тим часом насипав юшки й собі, сів навпроти Мирона, подивився на нього щиро, чисто й воднораз ледь‑ледь микульнув очима. Бачив, як тому пробігла по обличчю притлумлена хвиля страху. Мирон його боявся найдужче. Кортіло втяти ще якої штукенції, але зупинив себе. Давалися йому всілякі вигадки легко, аж трохи подобалось отаке лицедійство, але чомусь було й боязно.

По сніданку, пошептавшись з Єлисеєм і Мироном біля порога, Денис насипав у відро жару, засунув за пояс ножа й сокиру, взяв клоччя, смолу, пішов з двору. Сироватка сподівався, що він покличе Єлисея або Мирона, але той не покликав. Мирон лежав на очереті, щось думав, а Єлисей гатив товкачкою по панциру черепахи, яку принесли з болота, намагаючись розтрощити його. Мабуть, робив це знічев’я – нащо йому та черепаха?

Сироватка мив казанок, а сам зорив, куди пішов Денис. Провів нитковим поглядом його постать аж за кущі глоду й ще постежив, чи не вигулькне вона ліворуч од кущів. Денис пішов прямо.

Сироватка повісив казанок на тин, посидів трохи на дровітні, а тоді пішов по двору, заглядаючи в усі копці. Він помітив, як заюртувалися Єлисей і Мирон, а він усе блукав, буцім не бачачи їхніх стривожених, злих поглядів, бубонів собі під ніс перші‑ліпші, котрі спливали на думку, слова. А коли підійшов близько до комишників, сказав голосніше, щоб почули:

– Літала в димар відьма, носила під комин жар, а був то не жар, а червінці. – Й по хвилі, підвівши вгору очі: – Не обманюйте себе, не шукайте по полях та луках, бо нічого не знайдете. А шукайте по глибоких льохах, за камінним муруванням – і обрящете. Не беріть більше, ніж здолаєте взяти, не спокушайтеся самі й не спокушайте інших.

Був майже впевнений, що зерно впаде на заскороджену ниву. Лише раз оглянувся, й то мовби мимохіть, і побачив, що Єлисей і Мирон стоять, неначе наковтавшись давлючки. Шиї їм повидовжувалися, очі повикруглювалися, вони дивилися один на одного, й, либонь, кожному довбала мозок думка: «Які ж бо ми телепні. Та там же воно й лежить».

За кілька хвилин у погребі вже гупали дві лопати. Погріб був у сінях, він зачинявся важенною лядою. Сироватка, зачинивши її, всунув у прибій заздалегідь налаштованого дубового прута, котрий міг удержати й волів. Він не став слухати слізних квилінь і погроз наляканих прибишів, пішов у двір, ще й причинив сінешні двері. Поки що не приміркував одного: як бути з Денисом – підійти до нього, буцім хоче допомогти смолити човна, й обамбурити дубцем чи підкрастися ззаду. Краще підійти відкрито. Але Денису може заклюнутися в голову підозра. Та й, певне, він наказав своїм поплічникам стерегти його… Напевне наказав. І тоді здивується, що Мокій прийшов без них. А він дарма що однорукий, а дужий, як катемлик.

Мокій вернувся, намагаючись не слухати жалібних криків, зняв на стіні в сінях старий аркан, помастив салом петлю, знайшов у хаті ножа, заховав у халяву й знову зачинив сінешні двері. Робив усе спроквола, неначе збирався на вигін по коня, а не на прибиша. По тому пішов до кущів глоду. Там присів і чипів довго, прослуховуючи острів, намагався відгадати, де Денис. Перед очима гойдалися візерунчасте листя й довгасті, вже обв’южені червоною смагою ягоди, він зірвав кілька штук, пожував терпку, майже без смаку м’якіть, сплюнув під ноги. Врешті в березі, трохи праворуч, почувся стукіт. Сироватка запримітив те місце – дві верби, що мовби похилилися одна на одну.

Спочатку долав путь подумки, а вже потім ліг і поповз ужакою. Пластував колишнім Драпаковим ланом – зарослим пирієм, вівсюгом і самосійним житом, невдовзі захекався, упрів, ліг перепочити. Подумав, що рано почав горнути черевом груддя, можна було трохи проколінкувати ще. Але братися навколішки далі – зась. Долав п’ядь за п’яддю, обмацуючи очима кожну стеблинку, кожну грудку. Навчився в степу підкрадатися до сайгаків та дрохв, бувало підповзав, що міг хапати їх за ноги.

Він підкрадався згори вниз, з одного боку, це давало йому перевагу, з другого – таїло небезпеку. Перевагу – зручніше кинути аркан, небезпеку – міг заздріти Денис. Він длубався в перекинутому догори дном човні, вогнища не розкладав – конопатив. Викладав рядочками клоччя, кінцем ножа заштовхував у щілини. Сироватку найбільше непокоїло, що Денис тримає в руках ніж. Брийоне по аркану й кинеться на нього. А стояв Денис зручно для кидка: широка, трохи зігнута, в полотняній сорочці, спина перехняблена в правий бік, велика, з розкучманою чуприною, на товстій засмаглій шиї голова теж похилена вправо, кинути, смикнути – й полетить прибиш шкереберть. Сироватка підповз близько, кроків за десять, тепер потерпав: що, коли Денис розпростається й піде в його бік? Отак візьме й піде, не випускаючи з рук ножа‑колія. Для чого взяв саме колія?

У цю мить Денис глибоко, майже по дерев’яну колодочку, загнав у щілину ножа й розпростався. Лівою рукою, власне, культяпками‑пальцями, потер шию, правою почав затягувати тугіше вузький ремінний черес. Ліпшого моменту годі було чекати. Сироватка швидко підвівся, вмах безпомильно метнув аркан. Мабуть, Денис почув тріск трави або посвист аркана. Він кинувся, але волосяний зашморг хльоснув йому по горлу. Сироватка чимдуж, обома ногами впираючись у землю, рвонув на себе аркан. Посмик був такий, що Денис громохнув навзнак, неначе підтятий кулею. Йому й справді забило памороки – чи од того, що стис горло зашморг, чи затявся головою об тичину, котра була підкладена під човен і визирала довшим кінцем. Сироватка двома стрибками опинився біля нього, хотів приставити до горла ножа, а тоді побачив, що прибиш без тями, перекинув його долілиць і вільним кінцем аркана скрутив руки. Денис застогнав, розтулив очі й повернув голову набік. Обличчя йому зсудомив жах, здавалося, хтось розтягнув його з двох кінців, рот відкрився, й там щось забулькотіло. Очі зупинилися на лезі ножа в Сироватчиній руці, з білих стали червоними. По його спині, по голові бігали мурахи – лежав біля мурашиної купки, одна навіть дряпалась по великій шерхлій губі, він не відчував того.

– Не знайшли ми золота, – важко ковтнув Денис борлаком, так само косуючи гарячими зіницями на лезо колійського ножа. – Хай чорт візьме мою душу, коли це неправда. Хай вб’є блискавиця в першу ж громовицю. Жодного таляра не викопали.

– Не треба мені того золота, – сказав Сироватка. Гарячі вогні в Денисових очах одразу ж вичахли, погасли – вже не помишляв винести звідси душу. Подумав, що Сироватка – упир або божевільний, котрий втішається людськими смертями.

– То, виходить, ти даремно загубив Драпака і його челядь, – знову сказав Сироватка й відступив на крок, щоб прибиш не вдарив по ногах, бо помітив на його чолі якусь думку.

– Схаменися, чоловіче, – крутнув шиєю Денис. – Драпака і всіх інших взимі татари потопили в криниці. Через те й води звідти не п’ємо. Аж весною повитягали з Єлисеєм і Мироном. – Тепер Денис подумав, що це прийшов Драпаків родак і хоче помститися. Йому зажевріла надія порятуватися, й він заговорив швидко, ковтаючи давку слину, що чомусь набігала в рота. – Хочеш – покажу могилу. Драпака й Куделю укинули до криниці живцем. А тих спершу порубали.

– Кого тих? Кажи на ймення, – суворо приступив Сироватка.

– Устю Драпакову й Романа, сина, й Саливона. Двоє челядників поїхали в хуру й овсі не вернулися. Може, втекли, може, татари перестріли їх у степу.

– Хто?

– Семен і Тихін.

– А Лаврін, чого про Лавріна мовчиш? – з погрозою запитав Сироватка.

– Не знаю, не служив такий у Драпака, отже їй‑богу. Хрест святий і сорок мучеників тому свідки, я сорок перший, – забожився Денис. – Коли б я збрехав… – І враз звинув шиєю й вертонув плечима, аж Сироватка відскочив і підвів ножа. – Це ж той парубок, що його одправили в турецьку столицю! Так, так, – закивав головою і аж посміхнувся – куточком рота, в один бік – химерно й страшно. – Його татари в степу підібрали. А дівка – Киліяна, у Драпака служила. З парубком якимось прибилися, Марком його звати. Вона з Лавріном розмовляла в дворі, поки татари для них коні лаштували. Обзивалися одне до одного. Він її шукав і на хутір до неї йшов.

– А де ж ти був? Звідки все знаєш? – запитав Мокій, і в його голосі проступила підозра.

– Я заховався.

– В хліві, в клуні?

– Коли б то… Та ні… сіно перерили. Знайшли б. У заметі під хатою. Оце ось, – ворухнув безпалою ногою. – І на лівій руці теж пальці поодморожував. Праву під пахвою держав. Щоб хоч одну вберегти.

Сироватка слухав прибиша, й жура йому стискала серце дужче та дужче. А потім до неї долучилися надія й трішки радості – все‑таки живий Лаврін, хоч у неволі, та живий, не погинув. Але чому вони не вбили його, а одправили аж у турецьку столицю? Запитав про те в Дениса, але той не знав. Було видно, що Денис каже правду;

Сироватка присів на човна і попросив прибиша розповісти все, пообіцявши по тому відпустити. Денис повеселішав, проте мало що міг додати. Йому найдужче вбився в пам’ять крик потопельників, і хоч те було трохи пізніше, – спочатку Драпака й челядь примусили викидати з клуні солому та сіно, – але крик і зойки витисли з пам’яті майже все. Крізь той крик ледве проступило кілька слів, що ними промовив до дівчини парубок, і одповідь Киліяни, і її плач. З них він зрозумів, що дівчину викрав Марко, обдурив її, він теж лишився живий і повів татар на Січ. Далі розказував про Марка. Як той приїхав, як пристав у найми.

Сироватка того не слухав. Мокій думав про Лавріна. В очах йому стояла зима, засніжене Драпакове подвір’я й Лаврін у сириці. Для чого татари повезли його за море? Тішило одне – Лавріна повезли туди як бранця. Але це й лякало. Для чого повезли? На галери, в темницю? Тоді чому забили всіх інших?

Того не міг відгадати. Проте сподівався, що одгадають мудрі люди на Січі, одгадає кошовий. Він спробує дізнати про Лавріна все й викупить його з неволі. Або обміняє на якогось турецького бранця. На Січі й зараз сидить кілька яничарських аг, взятих узимі, за них із‑за моря не прислали викупу. От на котрогось із них і обміняють Лавріна. Хіба він не вартий якогось яничарського аги!

Сироватка повеселішав од тих думок і вже майже приязно подивився на Дениса, що затих і, гасячи надією безнадію, дивився на Сироватку. Мокій обдивився човна, на котрому сидів, підвівся. Човен не просмолений, але вже законопачений, якось до того берега дотягне. Підважив його тичиною, – він був легкий, – перехопив руками, перекинув і посунув до води. На Денисовому обличчі знову зачорніли похмурі тіні, а в білих очах заметалися червоні метелики. Сироватка повернувся до нього, сказав, дивлячись з жалем і огидою.

– Не знаю, скільки ви запропастили душ, котрі, як оце я, заявилися на цей острів. Мені ти теж готував не бубон до танцю. Не суддя я тобі й не сповідатель. Колись доскочиш свого. Встанеш і підеш, як переїду на той бік. Не спробуй вставати раніше: вернуся й покладу назад дрючком.

Вкинув у човен сокиру й колійського ножа, посунув човен на воду й стрибнув сам. Човен загойдався. Сироватка вперся тичиною в багно, погнав його через осоку до другого берега.

Із записів Дорофія Ружі

Я лежу в кутку на лаві в величезній старій‑престарій хаті, дубовий немазаний сволок у ній зігнувся, покутня стіна похилилася, двері перекосилися, й, щоб вони відчинялися та зачинялися, долівку в сінях довелось підкопувати. Видно, надто погано жилося Липі в братів, якщо вона пішла в таку хату. Випхали її, видали, ще й приданого не дали, її чоловік Тихін – старий парубок, вдачею лагідний, добрий, у селі вважають, що він трохи причмелений. В неділю зодягає білу сорочку, білого брилика, сідає на пеньку в садочку й грає на сопілці. Щоб купити сопілку, він продав півня, і тепер, коли він починає грати на сопілці, в селі кажуть, що то півень кукурікає. Приданого він не домагався. Отож, окрім хати, у Тихона та Липи нічого немає. Липа мені сказала, що вона за Тихона б не пішла, якби не його сопілка. Стару хату Липа вичистила, вилизала, й зараз долівка в ній жовта, піч голуба, по комину туркочуть горлиці, намальовані її рукою, стіл застелений чистою скатертиною, а на лаві, примащені водою, накриті рушником, пахтять велетенські хлібини, щойно витягнені з печі, ще в хаті пахне свіжими яблуками: підрешіток пізніх яблук стоїть на вікні. Біля мене стоїть виплетена з лози колиска з ремінними вервечками, вона скоро знадобиться, Липа та Тихін не марнували часу; на лаві навпроти сидять хлопчик років чотирьох та дівчинка років семи – братові, Пархомові, прийшли провідати мене. Мій рід‑родовід не переведеться й без мене. Сидять на лаві дітки, непогасно горить лампада, непогасно дрімає під комином у попелі жар, перші жарини, либонь, роздмухувала ще Тихонова прабаба, в кленовій діжі під лавою вкисає розчин, в діжі вже з нашої хати, од нашої баби‑прабаби, – жінки, коли печуть хліб, щоразу залишають дрібочку тіста й вчиняють з неї новий хліб; кури в дворі однієї породи, й воли, і коні, і груші на вгородах дідівські, а дуби прадідівські. Воли стоять у сусідській клуні, й корова також, а вісім десятин поля під лісом Тихін помаленьку оре. Поле, воли та корова – то моя маленька частка батьківщини: змушений був наполягти, щоб брати оддали її, й передав Липі. Щоправда, брати й не опиралися вельми. Вони притихли, присмирніли, бо ж усе село знає (вони самі розповідали це не раз): ходив я на татар аж у Крим і там поранений, важив життям в оборону вітчизни, а отже, і їхню власну.

Поранено мене біля гнилого Сиваша, де козаки тримали переправу для тих своїх побратимів, які пішли на Козлов та Бахчисарай. То була пекельна битва, я не бачив її всю, бо напочатку намагався не дивитися в той бік, а пізніше було не до того: валом повалили поранені, вони йшли самі, і їх несли, і ми, цилурики, не вправлялися бодай так‑сяк перемотати їм рани. Були там рани страшні, і те видовисько назавжди зі мною. Намети наші стояли біля води, ми вистелили в них болотяним зіллям, кермеком по‑тамтешньому, я знав, і знали ми, цилурики: якщо козаки не встоять, погинемо разом з ними.

А потім праворуч зчинився крик та гамір, з того боку прорвалися татари, цилурики покинули поранених та взялися за рушниці й шаблі, біля них стали ті козаки з поранених, які могли втриматися на ногах. Татари перли лусом – купою, наші по них стріляли, я заряджав рушниці, а коли переді мною впав козак, якому я подавав заряджені рушниці, опинився я віч‑на‑віч з ворогом. На щастя, мушкет у моїх руках був уже заряджений, я випалив перед собою, й зараз бачу широко, на весь світ розтулений рот і вибалушені очі. А тоді шмагонуло й мене. Всіх нас, поранених козаків, переправляли через Сиваш, а далі везли сухими степами, й не було води, щоб напитися, і мухи роями літали над кіньми, між якими на розіп’ятих попонах по одному, а то й по двоє лежали козаки, і шванки на наших тілах гноїлися та смерділи, й вмирали ми десятками, отож увесь той переможний шлях позначений нашими могилами, які, кажуть, татари одразу затопчуть кіньми. Перший день і першу ніч я перетерпів, а наступної мені так боліло, що я вигриз землю під собою і просив козаків, щоб пристрелили. Й тоді при зорях хтось підійшов та сів у мене в узголів’ї просто на спечену землю, й поклав мені на чоло мозолясту долоню, й довго сидів мовчки, і я притих, і мені трохи вгамувався біль і розтеклася по тілу солодка мука.

– Що ж ти, сину, не об’явився од самого початку, що ти такий вчений, – мовив отаман. – Може, наше найбільше лихо в тому, що гинуть по степах наші вченії сини й не вистачає нам усім тієї вченості, аби додуматись до чогось путнього і хоч загосподарювать у своєму домі.

В мені давно зріла думка, яку й вимовив отаману:

– Однією вченістю не досягнеш нічого.

Отаман довго мовчав, темніла проти зір його зігнута, схожа на підорла постать, і люлька ледь жевріла в зубах.

– І се правда, – сказав і прийняв руку. – Ти досяг багато. Ти пролив кров за рідну вітчизну, а більшого за неї немає в світі нічого.

Сі прості слова ввійшли в моє серце й залишаться в ньому до кінця. Мені жити недовго, але я збагнув, що тільки вони і є отією сутністю, яка тримає на світі наш рід, нас самих, що справді нічого іншого на цьому світі немає: воли і корови можна придбати будь‑де, й золото відкопати, але не можна поміняти небо, батьківські могили, як не можна поміняти серця у власних грудях і батьківську криницю поміняти не можна, а щоб вона жила, з неї потрібно брати воду щодня. Липа мені носить воду з батьківської криниці.

Чи страшно мені оце тут лежати? Страшно. Кожного року, ще з осені, ось з од такої пори, я починаю чекати весни. Весна народжує мене заново, така вже сутність моєї душі, я мовби народжуюся з травою, з деревами, з квітами. Я й нині пам’ятаю, як зеленіє під вікном барвінок і як на нього опадає черемховий цвіт. Сього вже мені не бачити ніколи. Близька смерть не відітнула мене від світу, я бачу його ясно й спрагло, чую його ярість, його жаскість, вишні грають соком на моїх вустах, сонце переливається через мене, – щоб залишитися в мені навіки.

Я хочу захопити в себе якомога більше світу: людських голосів, пташиного щебету, звуків і фарб. Це бажання продиктоване мовби чимось поза мною, бо розум підказує: його всього не захопиш однаково, декому вистачає маленького клаптика, щоб жити на ньому праведно, мудро, а декого не роблять мудрішим найбільші багатства світу. Я не шкодую за тим, як прожив. Хоч мені до болю хотілося б знати, що тут буде по мені. Безум панує в нашій Україні, в моїй вітчизні. Моє поле при битій дорозі, і його день від дня витоптують кіньми. Чи заквітує воно коли‑небудь? Хочемо орати те поле по власній волі, а оремо в неволі. Я часто думаю про те, як, мабуть, легко жити у вітчизні, в якій усе гаразд і ти в злагоді з нею, спокійний за неї нині й вічно. Я ж і зараз не спокійний. Ні, не за себе всі оці думки та тривоги. Я знайшов своє, хоч моя путь он до сього порога. Я чистий і безгрішний перед Богом і перед моїм народом і хочу заповісти те, що віднайшов наприкінці життя, своїм племінникам, односельцям – всьому своєму роду великому українському. Живіть так, як жили ті, що погинули в широких степах в оборону її, що заступали поле власними тілами, живіть так, як живе достойний лицар вітчизни нашої славний кошовий Іван Дмитрович Сірко, який не взяв собі з тих своїх звитяг ані крихти, й тільки тоді те поле зародить нам.

Я лежу і думаю, і пригадую своє життя, особливо в останні місяці – на Січі та в поході. То були найвищі дні та години мого життя, я ніби вознісся над собою колишнім, над усім тим, чим жив раніше.

В поході козаки ставилися до мене ні добре, ні погано, іноді потрошку кпили з мене, з мого невійськового вигляду, з моїх звичок, одначе й любили, і поважали мене, приходили помолитися разом, а перед боєм декотрі приходили з проханням висповідати, одначе я сказав, що не можу, бо не маю сану, порадив сповідатися просто перед Богом. (Наш піп захворів у поході на гарячку, і його лишили в козацькому зимівнику).

Пригадую останню ніч перед боєм. Вона була задушлива, гаряча, пахло якимсь не нашим болотяним зіллям і глеєм. Негарно пахло. Вітер упав, солодкава задуха сковувала груди. Віща ніч! Я дивився на зорі, хотів знайти ті, наші, татову й мамину, – і не знаходив. Натомість посеред неба яріла якась ніколи не бачена мною зоря. Вона пропікала мені серце. Я не молився. І нічого не думав. Тобто, якісь думки плинули в моїй голові, але я їх не пам’ятаю. Пам’ятаю лише настрій. Гірко‑печальний, ні, печально‑елегійний, мене мовби піднімало щось над землею, одривало силоміць і несло кудись супроти моєї волі, і я нічого не міг з тим вдіяти. А потім я несподівано заснув на смердючій потрісканій землі.

Ось такі думки блукають у моїй голові, і коли з’явилося двоє, щоб їх прогнати, то не змогли того зробити. Я не злякався їх. Один був маленький, миршавий, ще й кривенький, з підігнутою досередини ніжкою, з пташиним носом, другий – високий, кремезний, дужий, з вузьким чолом і носом картоплиною, тупим виразом обличчя – такий тільки виконує накази й виконає будь‑яке веління. Маленький сів навпроти мене на ослінець і чомусь засміявся. Його тіло затрусилося, а очиці закотилися кудись далеко‑далеко.

– Ну ось, я тебе й упіймав. Більше не одкрутишся. Тепер будемо разом.

– Хто ти? – запитав я, хоч вже майже здогадався й так.

– Дем’ян Дем’янович.

Я подивував, що Дем’ян Дем’янович такий миршавий, і розсміявся на всю хату.

– Чого ти? – насторожився Дем’ян Дем’янович і наставив на мене пташиного носа.

– Ти мене не впіймав, – сказав я. – І я не з тобою, а з нею.

– З ким? – здивувався він.

– З Україною, – сказав я. – На віки вічні.

Біля мене лежав вузький шорницький ніж, яким я пробував шорникувати, хоч те в мене погано виходило, я взяв його, відкинув ряднинку, що нею був укритий, і вгородив ножа собі в стегно. Я не відчув болю, й жодна риса не змінилася на моєму обличчі. Обличчя ж моїх переслідувачів спотворив жах. Дем’ян Дем’янович підвівся, подався назад, в очах їм диміло, з роззявлених ротів валувала пара. Являли собою картину жалюгідну й смішну. Я вийняв ножа й поклав його біля себе.

Дем’ян Дем’янович та його супряга по лихому ремеслу подивилися на ножа, на мене й, не змовляючись, задки посунули до дверей. Брязнула клямка, й попід призьбою почувся швидкий тупіт.

Я опустився на подушку, витер рукавом зрошене потом чоло. Подивився на покуть і зустрівся поглядом із стражденними праведними очима Ісуса, знайшов у них підтримку та схвалення. Я збагнув, що достойно завершив останню справу в ім’я Господа та істини. Всі інші залишаю вам. Амінь.

Дата добавления: 2015-06-04