І вшир, і вглиб

Він пішов до Острога для наук поштивих,

Що там квітли, як ніде, за благочестивих

Тих князів, которі там мудрість покохали

І майно, і кошт на ті школи віддавали.

Щоби юні до наук схильності набрали

І для рідної землі корисні ставали.

Хай фундація б ота, Боже, в нас не зникла,

Славу нашу підняла б, як чинити звикла!

З «Віршів на жалісний погреб гетьмана Сагайдачного»

Отож бачимо, край, де народився Петро Конашевич Сагайдачний і відбулося його становлення, був, по суті, «культурним островом» тодішньої України, де започаткувалися найважливіші зрушення в культурно‑релігійному та державотворчому процесі руської‑української нації. Саме звідси почався політичний рух за національну автономію України і звідси ж – інтелектуальний рух за національне самоусвідомлення.

Про походження та юнацькі роки Сагайдачного збереглися скупі свідчення. Український шляхтич Йоахим Єрлич, який був із Сагайдачним під час битви під Хотином, повідомляє, що «той був шляхтич із Самбора». У панегіричному вірші Саковича «Вірші на жалосний погреб зацного рицара Петра Конашевича Сагайдачного» довідуємося:

Уродился он в краях подгорских премисских.

Выхован в вере церкви всходнеи з лет детинских.

Хоча тут немає свідчень про походження гетьмана, та в книзі Сакович вмістив характерну гравюру. На ній представлено портрет гетьмана на коні. У лівій верхній частині малюнка зображено його герб, що має форму перевернутої вниз підкови, яку увінчує хрест (у геральдиці такий хрест характеризується як «Побог»). Поза всяким сумнівом, К. Сакович, випускник Замойської та Краківської академій, добре усвідомлював суспільне значення історичної постаті Сагайдачного. Тому малюнок несе важливу інформацію.

Історик Петро Сас підтримує думку про те, що родове прізвище Сагайдачного є Конашевич. Воно походить від дрібношляхетського роду з Підгір’я Конашевичів‑Попелів. Шляхтичі Попелі не мали якоїсь усталеної гербової традиції і вживали різні герби, насамперед «Сас» та «Сулима». А «Побог» перейшов до гілки Конашевичів‑Попелів від магнатського роду Конецпольських. За давнім королівським привілеєм юнакам із роду Попелів доводилося виставляти на війну чотирьох кінних воїнів‑лучників. Мабуть, тут слід шукати витоки слави Сагайдачного як вправного лучника.

Прізвище Сагайдачний походить від татарського слова «сагайдак», або «саадак», що означає «дикий козел», а в переносному значенні – колчан для стріл, обтягнутий шкурою дикого козла. За одними відомостями, Сагайдачний народився поблизу Самбора, за іншими – біля Перемишля, у Підгір’ї. Батька Сагайдачного – шляхтича православної віри – звали Конон, або, українською, Конаш. Звідси й Конашевич.

Відомий український письменник Андрій Чайковський, автор роману «Сагайдачний», так описує свої пошуки: «Я перевірив, що в шляхетськім селі Кульчицях, під Самбором, є присілок, де живуть хлопи. Є тут рід Кінашів. У давнину вони, певно, звались Конашами, або Кунашами. Ціла Самбірщина була королівщиною. По королівщинах жилось хлопам далеко краще, чим хлопам панським підданцям. Хлопи королівські відробляли небагато і служили у війську лановому. З такого хлопчика Петра Конаша легко було зробити Конашевича. А що Конашевич, доки дістався Острозької вищої школи, мусив бути у якійсь школі меншій, церковній, то не може підлягати сумніву. У тих‑то Кульчицях, на південь од Самбора, живе між тамтешньою дрібною шляхтою пам’ять про гетьмана Петра Конашевича. Говорять, що він справді походив з Кульчиць, показують місце, де стояла його хата, і стареньку церкву, де його хрестили».

Отже, Чайковський бачить у Сагайдачному людину простого, не шляхетського походження, що є цілком природним для радянського письменника, який змушений був домішувати до національних міркувань класові. Аби підтвердити тезу про насамперед класову природу боротьби козаків, автор мусив вивести родовід Сагайдачного від селян.

Ще одну версію походження Сагайдачного простежуємо в романі Данила Мордовця (1882): «На Дністрі, в місті Самборі, жила собі жона благочестива, удова старенька, на прізвисько Сагайдачиха. Було в неї єдине чадо улюблене – синок Петрусь. Це був хлопчик тихий, слухняний, хоч нерідко засмучував матір дивними вибриками, які полягали в тому, що він частенько цілими днями й тижнями пропадав, а потім з’являвся верстов за сто, а то й більше від рідного міста й повертався звідти або з чумаками, або з почаївськими та київськими прочанами… Наставники його в школі не могли не бачити, що був він дуже богомільний, багато читав священних книг. Сподівалися, що буде з нього пустельник. Те на те й вийшло – юний Сагайдачний пропав, так‑таки пропав безвісти. Де він пропадав – ніхто не знав: одні гадали, що через свою письменність і незвичайну побожність він пішов на Афон, де звіддавна спасався його земляк Іоанн з Вишні; інші, сміливіші, підозрівали, що він помандрував на Запорожжя».

Тож дорадянський роман підкреслює насамперед благочестя майбутнього гетьмана, висуваючи на передній план такий важливий аспект його життя, як захист православ’я, що до нього Петро Конашевич готувався змалку як до священної місії.

Ми мусимо взяти до уваги ці дві версії, що ми й робимо, коли наводимо у нашій роботі. Не довіряти їм немає сенсу, бо вони мають достатню долю достовірності, а уточнення потребують тільки деталі (наприклад, рік народження), що не є вирішальним фактом, оскільки похибка не перевищує 5–10 років. Благочестя Петра Сагайдачного в останні роки його життя мало радше характер показово‑нарочитий. Так чи інакше, воно не завадило йому грабувати у Московщині православні церкви. Щодо його простонародного походження – навіть якщо це правда, цю правду Сагайдачний аж ніяк не прагнув афішувати, натомість підкреслюючи своє шляхетство.

Нагадаємо, що невідомий навіть точний рік його народження (наведена нами дата прийнята з певною мірою умовності, історик Петро Сас вважає, що Сагайдачний народився десь близько 1678 року). Трохи більше відомо про роки його навчання. Є свідчення, що спочатку Петро Сагайдачний учився в Галичині, а вже потім в Острозькій академії, де була навіть друкарня.

Навчальний заклад, учнем якого пощастило бути Петрові, сучасники називали по‑різному: «колегія», «тримовний ліцей», «академія». По суті, він поєднував елементарну, середню і початки вищої школи. В Острозькій академії, як у будь‑якій школі Середньовіччя, викладалися предмети «тривіуму» – граматика, риторика, діалектика, а також «квадривіуму» – арифметика, геометрія, музика, астрономія. Велика увага приділялась вивченню мов – грецької, латинської, старослов’янської. Вивчалася й українська книжна мова. До викладання залучалися кваліфіковані вчителі: Никифор Парасхес, який перед цим десять років викладав у Падуанському університеті, уже згадуваний Кирило Лукаріс. Навколо академії створився гурток учених та літераторів. Учні академії мали змогу першопрочитання полемічних творів антикатолицького спрямування Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий», В. Суразького «Про єдину істинну православну віру». Синтетичність і широта гуманітарного та наукового циклу академії пропонували не лише традиціоналістські цінності, які спиралися на візантійську освіченість та ідейну спадщину Київської Русі. У XVI столітті на українських землях досить відчутно заявила про себе культура Відродження з характерним для неї гуманістичним світоглядом і зверненням до античної спадщини. Ідеї українського Відродження розвивали ранні українські гуманісти – Юрій Дрогобич, Павло Русин, українсько‑польський поет із Самбора Григорій Русин. Відомий у Європі став і українсько‑польський мислитель та письменник Станіслав Оріховський.

Така атмосфера, звісно, не могла не позначитися на формуванні світогляду Петра Конашевича. З одного боку, це була загострена релігійна полеміка (у якій сам Сагайдачний згодом узяв участь), з другого – відкритість для сприйняття західних культурних цінностей. Східний культ православ’я та західний культ лицарства формували своєрідний світогляд, не тотожний ані польському, ані московському.

Руські православні шляхтичі почувалися підданими Корони, громадянами Речі Посполитої, і саме в цьому вбачали свою ідентичність. Проте цю ідентичність треба було обстоювати, бо польська ментальність не визнавала їхнього права бути водночас руськими, православними і шляхтичами, підданими Корони, вірними їй лицарями. У цій ментальності було лише одне місце для православної людини – місце «мугиря», «хлопа». Принижений соціальний стан «хлопа» виправдовувався його належністю до «схизматської» церкви – таким чином, через своє принижене становище «схизматики» відбували «кару» за свою належність до церковного розколу. Заперечувалася сама можливість руської вченості, автономного існування руської церкви, гідність слов’янської богослужебної мови (католики служили латиною і вважали, що тільки три мови придатні для викладання Слова Божого – давньоєврейська, давньогрецька (койне) та латина).

Звісно, миритися з цим було неможливо. Люблінська унія була спрямована на те, щоб урівняти в правах поляків, литовців та русинів, а на порівняння в правах католиків та православних була спрямована Берестейська унія, що означало визнання православними ієрархами України віро‑вчительних постанов Фераро‑Флорентійської унії.

Згідно з цими постановами, православні визнавали над собою владу Римського Папи, а натомість зберігали право на богослужіння церковнослов’янською мовою за східним обрядом, власну ієрархію і, що найважливіше, отримували рівні з католиками права, тобто православне священство зрівнювалося зі шляхтою.

На час перебування Петра Сагайдачного в Острозі припадає і написана ним праця «Пояснення про унію», яка названа литовським канцлером Сапєгою у його листі до полоцького уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича «предорогоцінною». Виходячи з того, що цю працю католик хвалив католикові, праця Петра Сагайдачного мала унійну спрямованість. Отже, ореол захисника православ’я, який оточував Сагайдачного у зеніті його слави, також за тьмарений хмаринкою сумніву, як і його шляхетське походження.

Утім, те, що Сагайдачний міг у молодості захоплюватись Унією та її ідеями, ніскільки не плямує його особисто. На цей акт покладало дуже великі надії ціле покоління, і навіть князь Василь Острозький, послідовником якого Сагайдачний, очевидно, був, мав на Берестейську унію великі сподівання і став її запеклим супротивником тільки після того, як вони не виправдалися.

Чому ж вони не виправдалися?

Як уже про те йшлося, польська шляхта була численнішою, ніж українська. Коли українські магнати радо погодилися на приєднання Волині, Київщини та Поділля до Корони, вони широко відчинили двері польській шляхті, яка закріпачувала корінне населення та притісняла місцеву шляхту. За шляхтою йшло католицьке духовенство із системою бенефіціїв, імунітетів та землеволодіння, якої православ’я не мало. І, нарешті, самі православні нерідко не могли знайти спільної мови з власним духовенством, бо православні «братства», які формувалися по містах України, частенько поводилися зі священиками за принципом «хто платить, той і замовляє музику». Спільнота сприймала священика не як свого пастора, а як найманого службовця, якого при бажанні можна й «попросити».

І нарешті, хоча Люблінська унія й зберігала попередні кордони повітів, вона постала стіною між тими українськими землями, які належали Короні, й тими, що відійшли до Литви. Люди однієї мови та однієї віри жили за різними законами й судилися за різними Статутами; частина українських шляхтичів, міщан та простолюдів були підданими Корони, частина – литовських князів.

Таким чином, в Україні ані шляхта, ані Церква, ані міщанство не могли відігравати роль ядра національної консолідації. Залишився лише один соціальний інститут, який міг взяти – і взяв – на себе цей тягар. Це було козацтво і центр козацтва – Запорозька Січ.

Ой, Січ‑мати…

Конашевич в Острозі досить літ поживши

І науки у письмі в нашому заживши,

Здібність у душі відкрив сильну до звитяжства,

В Запорозьке він пішов славнеє лицарство.

З «Віршів на жалісний погреб гетьмана Сагайдачного»

Еволюція Петра Сагайдачного від острозького школяра до запорозького козака не була й не могла відбутися миттєво. З Острога Сагайдачний переїздить до Києва, де служить домашнім учителем у міського судді Яна Аксака. Достеменно відомо, що в 1596 році, коли було укладено Берестейську унію, він ще обіймав цю посаду. Отже, джерела, які вказують на початок 90‑х років як час перебування Сагайдачного на Січі, вочевидь спиралися на непевну інформацію.

Причини, які змусили юнака полишити посаду й випробувати непевного козацького щастя, невідомі. Є версія, що це сталося через жінку, а є й менш романтична – честолюбний хлопець зрозумів, що вчена кар’єра забере чимало часу і дасть замало слави. Можливо, до цього доєднувалися і меркантильні міркування – у ті часи ніхто не соромився багатства, здобутого шаблею. Можливо, і патріотичні міркування відіграли свою роль – 1596 року козаки на чолі з Наливайком та Лободою були розбиті поляками під Лубнами; Сагайдачний, як підданий Корони і водночас русин, не міг не переживати гостро цю марну міжусобну різанину в час посилення Османської імперії. Так чи інакше, але Сагайдачний опиняється на Січі і через якийсь час стає гетьманом запорозьким.

Проте невідомо, у якому саме році Сагайдачний був обраний гетьманом. Жан‑Бенуа Шерер вказує у своєму «Літописові Малоросії» на 1597 рік, але це маловірогідно – адже Сагайдачний потребував якогось часу, щоб написати своє «Пояснення про унію», і навіть якщо вважати, що він поїхав на Січ одразу після того, як закінчив працю, важко повірити, що молода недосвідчена людина (адже йому на той час було близько 27 років, а за хронологією П. Саса – взагалі лише 20, і в нас нема жодних відомостей про те, що він навчався бодай якихось воєнних наук чи мистецтв!) одразу підкорила серця пропалених наскрізь запорожців. Так само неймовірно звучить дата, вказана Кониським, – 1598 рік. До того ж у Кониського сказано, що «полки Малоросийские… согласясь съ Казаками Запорожскими, въ 1598 году выбрали себѣ гетманом Обозного Генерального, Петра Конашевича Сагайдачного, и онъ первый началъ писаться Гетманом Запорожскимъ, а по немъ и всѣ бывшие Гетманы въ титулах своихъ прибавлятъ войско Запорожское начали». Тобто Сагайдачний на час вибрання був генеральним обозним, а це вже неабияка посада. Більш реально звучить дата, вказана Яворницьким, – 1606 рік. Звичайно, і в цьому разі підвищення Сагайдачного виглядає стрімким, а кар’єра – карколомною. Але це вже свідчить радше про непересічність Сагайдачного як вояка й організатора.

Адже напевне відомо, що перед тим як стати гетьманом, Сагайдачний був генеральним обозним, тобто відав артилерією і, як тепер кажуть, логістикою. А на той час артилеристи становили інтелектуальну еліту армій. Обравши саме цю галузь військової справи, Петро Сагайдачний показав, по‑перше, добру поміркованість – бо відчайдушних розбишак у Війську Запорозькому було хоч греблю гати, а попит на інтелект існував протягом усіх віків, а по‑друге, цілком можливо, що іще в стінах Острозької академії юний Петро приділяв увагу не тільки гуманітарним наукам, які тоді вважали вершиною всіх наук, а й математиці та механіці. У бібліотеці Острога він міг мати доступ до робіт Тартальї, Кардано, дель Ферра, і слід нагадати, що саме в той час сходила зірка Галілея. Никифор Парасхес міг перетинатися з Галілеєм у стінах Падуанського університету та принести його новаторські ідеї з галузі механіки до Острога, а латиною Сагайдачний володів добре – отже, читати праці з механіки й балістики йому було неважко.

Саме артилерія була найзначущішою прикладною сферою для застосування цих наук, отже, Сагайдачний міг піти на Січ помірковано, розраховуючи на знання в цих галузях і спланувавши своє сходження військовими щаблями заздалегідь.

У ті часи гетьманом на Запорожжі часто обирали залежно від конкретної ситуації: для організації походу чи для проведення якихось господарських робіт, зведення укріплень. Немало козацьких ватажків називали себе гетьманами з власної ініціативи. Зокрема, в листах до польського уряду гетьманами іменують себе козацькі ватажки Полоус, Шаула, Байбуза, Наливайко. Щодо перших десятиліть XVII століття історичні джерела називають гетьманами кількох запорозьких зверхників: це Самійло Кішка (загинув у 1602 р.), Григорій Іванович (згадується як гетьман близько 1606 р.), Олевченко (1609 р.), Григорій Тискиневич (1610 р.), Дмитро Барабаш (1617 р.), Яків Неродич‑Бородавка (1620–1621 рр.). У проміжках між гетьмануванням декого з цих козацьких ватажків неодноразово перебував на гетьманському уряді і Сагайдачний. Після поразки Наливайка в 1596‑му протягом лише десяти років змінилися п’ятнадцять козацьких гетьманів. 1606‑го або 1609 року одержує гетьманську булаву Сагайдачний.

Центром тодішнього Запорожжя було гирло річки Чортомлик. Про дислокацію запорожців у цій місцині свідчить посол німецького імператора Рудольфа II Еріх Лясота. Активно взявшись за організаційні справи і виявивши неабиякий талант зверхника, Петро Сагайдачний вирішує податися вище річки, навпроти острова Велика Хортиця. Це було вище гирла Чортомлика і нижче останнього порога Вільного. Очевидно, саме від тих часів збереглися назви «Попелище Сагайдака» та уламки «Крісла Сагайдачного» – напроти «Вищої голови» острова Хортиці та німецької колонії Кічкас, що з’явилася значно пізніше на лівому березі Дніпра.

Самий кіш, чи фортецю, було обнесено земляним валом, на якому стояли військові гармати, що обстрілювали підходи до Запорожжя з усіх боків, і особливо з півдня – кримський бік. Курені, у яких розмістилося товариство, і склади, де зберігався військовий обладунок, зроблено було із хмизу і вкрито кінськими шкурами. Утім, козаки не любили жити в куренях – вільній козацькій душі тісно було під дахом. Улітку, весною і сухої осені вони любили спати просто неба на траві чи на розісланій киреї, із сідлом під головою, а то й просто під деревом, де‑небудь коло води, щоб уранці очі промити, на купині головою. Якщо козак уночі прокидався, то відразу міг узнати, скільки ночі минуло й скільки лишилося. Йому допомагали в цьому зірки, які він знав не гірше за астрономів вавилонських, халдейських. Вирізняв козак на нічному небі і Чепігу, і Віз, і Мамаєву Дорогу, і Утяче Гніздо, і Зінське Щеня, і Волосожари, і Леміш. Усе небо і Великий Луг були його рідною стороною. Козак любив природу і користався нею. Ніхто так, як козаки, не призвичаювався до степу і води, до рідних просторів і морських глибин.

Постанови польських сеймів з 1607‑го по 1620‑ті роки і замкові переписи українсько‑польські свідчать про надзвичайне зростання українського козацтва. Якщо в 1594 році за гетьмана Христофора Косинського козаків налічувалось усього п’ять тисяч, то за Сагайдачного їх кількість зросла до п’ятдесяти тисяч.

Козацьке військо мало свої клейноди, відзнаки і корогви та знамена. Перша була корогва Запорозького Війська, або гетьманська, за нею йшли полкові корогви та сотенні. У часах давніших козацьке військо виступало під прапорами тих держав, що мали над ними опіку. Перший полк реєстрових козаків 1578 року мав шовкову корогву з польським орлом. У 1594 році запорожці були на цісарській службі і дістали австрійські прапори. Від польського короля Владислава IV Запорозьке Військо мало блакитну корогву з орлом – наполовину білим, наполовину червоним. Пізніше цар Олексій Михайлович присилає Війську Запорозькому московський прапор, де були образи Спаса, Богородиці, Антонія і Теодосія Печерських і святої Варвари. Із клейнодів найпершими були гетьманська булава і бунчук. Крім того, була військова печатка, бубни і труби, литаври. До цього також долучалась і «армата» – артилерія. Ці ознаки своєї влади та ідентичності запорожці дуже цінували. Булава була відзнакою гетьмана від найдавніших часів. Уже 1581 року запорожці віддають новому гетьману Самійлові Заборовському до рук булаву зі словами: «Подаємо тобі цю відзнаку перших гетьманів, що нам щасливо з доброю славою наказували». Як виглядала булава, це бачимо з портретів гетьманів від Сагайдачного до Розумовського. Бунчук був теж гетьманською відзнакою. Це був спис до трьох метрів завдовжки, увінчаний металевим «яблуком», з‑під якого звисало кінське волосся. Відзнакою полковника теж була булава. Полковники мали золотисті булави, орнаментовані коштовним камінням. На печатці Війська Запорозького був герб: козак у кунтуші з рушницею, на лівому боці шабля. На найстарших печатях був напис: «Копия Войска Запорозкого»; під польською владою – «Печать Войска Єго Королевскої Милости Запорозкого»; під московською владою – «Печать Царского Величества Малои Росіи Войска Запорозкого». Окремі печаті мала військова канцелярія та суд. Запорожжя також мало свою печать, і теж із козаком зі списом на гербі. Напис гласив: «Печать Славного Войска Запорозкого Низового».

Велике значення мало козацьке озброєння, якому надавав особливого значення Петро Сагайдачний. Папський посол Гамберіні 1584 року свідчить: «Зброя їх – шаблі і кілька рушниць, із яких вони ніколи не хиблять». Боплан розповідає, що в морський похід козак бере дві рушниці та шаблю. Рушниця була найважливішою козацькою зброєю. Під Хотином козаки на чолі із Сагайдачним становили тридцять тисяч «рушничних». Козацькі рушниці мають назви самопала, рушниці та мушкета. Німецький мандрівник та хроніст Вайнбер повідомляє, що козаки під Смоленськом мали довгі рушниці «на зразок шотландських». З інших родів рушниць згадуються яничарки, їх дуже добре виготовляли на Слобожанщині. Запорожці свої рушниці називали фузіями. Згодом на озброєнні козаків з’явилися пістолі, які носили за поясом або у шкіряній кобурі. Рушниця витіснила лук, і відомий портрет Сагайдачного з луком – то, скоріше, данина лицарському образу славетного гетьмана. Шабля і спис теж були невіддільні від образу запорозького козака.

Коли організувалася козацька держава, військова служба стала безкоштовною. Козаки позаймали великі простори давніх королівських і панських земель, позаводили на «займанщинах» своє господарство і мали з того достатній прожиток. З державних доходів оплачували наймані частини та сердюків. Військовими доходами займалася генеральна скарбова канцелярія під проводом генерального підскарбія. Інтендантські обов’язки виконували призначені на певний час комісари, яких не прирівнювали до старшини.

Військо вирушало в похід, впорядковане на полки та сотні, що йшли під своїми корогвами, зі своїм обозом та артилерією. Коли військо зупинялося на постій, ставили намети або курені. Базою для козацького війська, що ставало до бою, був табір. Табір оточували возами і з’єднували їх металевими ланцюгами. Таких рядів було п’ять чи шість. Посередині розташовувалося військо. Коли підходив ворог, піхота з возів відкривала залповий вогонь. До возів ще досипали землі, робили земляний вал та оборонний рів. Узяти таку фортецю було дуже важко. Саме завдяки такому табору запорозькі козаки під проводом Сагайдачного стримали шалений наступ яничарів. Історик Старовольський зазначає: «Їхній табір у поєднанні з польською кіннотою має величезну вагу, як це ми переконалися у війні з турками». Козацька ж кіннота була ударною силою, але це було пізніше, вже за часів Хмельницького.

Перші гармати в козацькому війську зустрічаємо в 1580 році. Це була артилерія з турецьких фортець. Пізніше запорожці мали кілька гармат за австрійську службу. Під Хотином у козацькому таборі було 22 гармати. Артилерія козаків була у військовій скарбниці, що містилася на замаскованому острові. Там було до ста гармат різного роду. Як у XV–XVI століттях, так і за козацької влади для оборони України правили численні замки‑городки. На козацькій території від Случа по московський кордон налічували їх більше двохсот. Польський мемуарист, описуючи козацьку фортифікацію, зазначає, що козаки вал за палями наси´пали, брами сильно забили й закопали, перед містом від річки до річки кинули могутній вал, перед валом поставили укріплений шанець із шістьома гарматами. Одне слово, «невсипущою своєю працею майже дорівнялися нідерландським батареям».

Козацький флот з’явився в XVI столітті і найвищого розквіту досяг за славетного полководця гетьмана Петра Конашевича.

Це був час, коли Східна Україна зароїлася шукачами безпанських земель, бо бачили, як за ними суне панська хмара. І вони швидко засвоїли правило – хто пристає до козаків, до того не доходить панське право, той вільний. Сам польський уряд, який змушений був надавати певні пільги реєстровим козакам, не бажаючи того, став каталізатором цього процесу. «Козацька формула» із запалом підхоплюється широкими масами української людності кінця XVI – першої половини XVII століття. Обставини східноукраїнського життя тих часів, навіть суто господарського побуту, змушували тутешнього «піонера‑осадника» бути водночас і вояком, і господарем. Таким чином, усе, що хотіло позбутися панського впливу, а разом з тим і оружно захистити себе від кочівників та різних зайд, заявляло про свою приналежність до козацького війська. Якщо раніше, у XVI столітті, було багато розголосу від козацьких походів, а самих козаків не так легко було вирізнити серед української людності, то тепер зростання козацької верстви випереджає розмах воєнної енергії козацтва. Багато людей хоче під формою і «покриттям» козаччини, під його зверхністю та охороною спокійно господарювати «на волості». Від цього козаччина страшенно зростає і змінює свій характер. Вона вже не є побутово‑колонізаційним явищем, буянням сил прикордонної людності, інструментом у руках українського магнатства. Вона стала категорією суспільного життя, багатогранним соціальним, а надалі й національно‑політичним інститутом. Вона стала формою, у якій кристалізувалися суспільно‑економічні стосунки українського демосу і його протест проти польсько‑шляхетського режиму, речником національних змагань українського народу. Елемент добичництва, звісно, не зник. Але поряд із ним у великій масі козаччини ввійшов елемент зовсім інший – господарський, хліборобський, цілком позитивний, який шукав у козацькому житті не вічно бурхливої сваволі, а гарантій своїх особистих і майнових прав, права на землю та результати праці. Спільність інтересів трудового люду та козацтва зв’язала воєдино ці дві верстви. Для козаків господарська діяльність стала своєрідним резервом, бо не раз польський уряд відмовлявся від своїх обіцянок, залишаючи лицарів степу користатися «підніжними харчами». Для тих, хто пристав до козаків «від плуга», військова козацька машина була охороною і гарантом господарської діяльності. Вона була щитом від зазіхань державної польської шляхти. І Сагайдачний дуже чутливо зрозумів дію цих політико‑економічних терезів і згодом долучав, як міг, до цього союзу також інтелігенцію та клерикальні кола.

Отож козаччина – стихія, на перший погляд руйнівна, спонтанна – несла в собі творчу енергію народу, на противагу польсько‑шляхетському елементу, що, гордий своєю державністю і культурою, по суті, був чинником деструкційним. Таким чином, попереднє століття козацької вольниці сприяло колонізаційному і цивілізаційному зростанню Дикого Поля. Це визнавали навіть старі шляхетські вороги. А один з українських магнатів того часу князь Юрій Збаразький прямо говорить про той страх шляхти перед козаччиною як речником українських мас у сфері соціальній та релігійній.

Українська шляхта теж зрозуміла, що козацький рух підриває її власні економічні інтереси. Не дістаючи платні від уряду Речі Посполитої, козаки вважали виправданим (як, між іншим, і польські жовніри. – Л. Т.) жити поборами з маєтків панських, а також «квартируванням» там. Це покозачення української людності підтинало в корені господарські плани шляхти в Україні. Маса людності, місцями переважна маса, шукала ідею козацького імунітету, відмовлялася від усякої данини й повинностей, усякого послуху органам влади – магістратам і війтам у містах, старостам і державцям у приватних маєтках. У своїх інструкціях до місцевих сеймів король польський зазначає: «Домашня сваволя козацька так заповзялася, що вже справді, забувши вірність і підданство, заводять собі свою удільну державу. На життя й маєтність невинних людей наступають. Уся Україна їм підпорядкована. Шляхтич у своєму домі не вільний. По містах і містечках королівських уся управа, вся власть в руках у козаків. Захоплюють юрисдикцію, закони видають».

Від другого десятиліття XVII століття справа козацької юрисдикції по приватних маєтках стає на довгі роки предметом запеклої суперечки: козаки не мирилися з панською владою як по королівщинах, так і по приватних латифундіях.

Прозорливий державець і політичний діяч Петро Сагайдачний розумів, що військова сила козацька має втілитись у державні інституції. Стихійно‑демократична «козацька земля» почала вимальовуватись у справжню державу, поки що «удільну». Тому поляки, побачивши марність зусиль на шляху військового подолання козацької вольниці, прагнуть обмежити козацький контингент. До того ж вони хочуть, щоб привілейоване козацтво існувало тільки в королівщинах, тобто на землі Польської корони. А реєстрові козаки на власних маєтностях мали або йти на королівщину, або зректися козацької юрисдикції.

Як гетьман Сагайдачний був взірцем вимогливого керівника та проводиря війська. Ян Собеський так писав про гетьманування Сагайдачного: «Внаслідок свого службового становища завжди вірний королю і Речі Посполитій, він був суворим у справі придушення козацького свавілля; нерідко, не замислюючись, карав смертю за найменші провини».

Ця надмірна суворість Сагайдачного зумовила те, що його часто усували з посади гетьмана. Однак саме сувора дисципліна стала передумовою найбільших перемог козацького війська. Еріх Лясота, посланець австрійського імператора, характеризує Запорозьку Січ як гнучку і боєздатну військову організацію, поділену на полки, десятки, з розвиненими командними структурами й управлінням, канцелярією і налагодженим військовим господарством. Зрозуміло, що Польська корона цінувала козацьку армію. Вона під проводом Конашевича Сагайдачного уславила себе походами й перемогами.

Дата добавления: 2015-06-04