Раставицька угода та православне відродження

А як просьбу ту король і сенат одклали,

Патріарха отоді саме зустрічали,

Із землі святої був, із Єрусалима,

Де з’явилася на світ православна віра.

Патріарха наш гетьман з військом привітавши

В Києві, поклон йому доземний поклавши,

З православними почав раду учиняти,

Щоби пастирів могли православних мати.

З «Віршів на жалісний погреб гетьмана Сагайдачного»

Повернувшись в Україну, козаки зажадали від польського уряду винагороду за московський похід. Коронний гетьман Жолкевський писав у своєму листі: «Козакам обіцяно було жалування 40 000 злотих. Скільки зусиль треба було докласти, щоб заспокоїти запорожців, – настільки вони усвідомлювали свою силу! Було чимало торгу й балачок; вони домагалися то одного, то другого. Дали їм 20 000 в нагороду за московську службу і 700 сувоїв сукна в рахунок обіцяної плати». Натомість вимоги Сагайдачного і запорожців щодо статусу козацького війська і козацького краю виконані не були. Так було не раз. І перед цим кілька разів збиралися депутати польські та козацькі. Але це була розмова пана з хлопом. Так сталося і цього разу. 1619 року польські комісари прибули до Києва, і знову почалися безплідні переговори. У свою чергу Сагайдачний зібрав військо під Білу Церкву і готовий був зі зброєю в руках боронити козацькі права. У відповідь на це польське військо стало на річці Раставиці.

Переговори знову закінчилися для козаків невдало. Вони втрачали право на морські походи на Туреччину, кількість їхнього війська обмежувалась, автономія, судова й адміністративна, скасовувалися.

Цікаві деталі й атмосферу цих переговорів знаходимо в рапорті польських делегатів, які були прислані в козацький табір для переговорів. «Поїхали ми до них, тільки розвиднилось, і застали їх при шикуванню війська. Спинили нас, не давши переїхати греблі на Узені, просили, щоб ми почекали, поки вони впорядкують полки. Довго йшлися ці маневри, але вже і гетьман Сагайдачний наближався до нас. Ми наблизились і сказали, що нам не те важливо, щоб військо переписували, але щоб прийшли до угоди і комісію уложили; передали вам декларацію комісарів, а від нас узяли реверсал. Поставили вони одинадцять полків; майже всі були з огнистою стрільбою, їх було на наш погляд до восьми тисяч. Подали нам реєстр свого перепису, і в нім було війська 10 600. Потім нас привели до армати; при ній було більше 200 піхоти з рушницями. Стріляли з усіх гармат. Сагайдачний, зійшовши з коня, запросив нас їсти. На наше прохання потім били бубни на раду; мало витративши часу на їжу, пішли ми на нараду. Там признали їм, що, вбачаючи у них готовність воєнну, переказуємо подяку вашої милості (Жолкевського). Ми говорили, що в такій великій громаді важко дійти згоди, і Сагайдачний з старшиною відійшов з нами осібно. Насамперед не згодилися вони, щоб брати гроші у Львові, а щоб у Києві на св. Іллю, і на це ми зважилися згодитись. По‑друге, просять, долю з шляхетських маєтностей їм виходити до того ж свята св. Іллі, і на це ми зважилися згодитись. По‑третє, коли ми сказали про волю гетьмана (Жолкевського), щоб їм тільки 3000 війська лишилось, – на це ніяким чином не хотіли пристати. Казали «ми вже виключили 5000 неналежних до війська і зосталися самі по собі, і то нічого не буде коштувати королеві і Речі Посполитій».

Загалом умови Раставицької угоди були такі:

козацьке військо, яке налічувало 20 тисяч чоловік, зменшувалося до 3 тисяч;

усі козаки, які вступили до війська протягом останніх 5 років, виключалися з реєстрового війська і мусили повернутися під владу панів і державців;

Реєстрові козаки повинні були виселитися з маєтків шляхти та духовенства, інакше вони перетворювалися на кріпаків. Їм дозволялося жити тільки в королівських (державних) маєтностях;

реєстровці мали утримувати залогу на Січі. Їм встановлювали платню 40 тисяч золотих;

козацька старшина зобов’язалася знищити човни, покарати козаків, які брали участь в останніх морських походах на Крим і Туреччину, і погодитися на кандидатуру гетьмана, якого призначить польський король.

Угоду козаки змушені були підписати, але козацька старшина на чолі з Сагайдачним, поступаючись тискові польського уряду, мала надію, що й цього разу реальні обставини усунуть всі обмеження.

Сагайдачний, щоправда, їздив на Низ і палив козацькі чайки, але скоріше про людське око, бо реальна їх кількість не зменшилась.

На початку 1620 року Петро Сагайдачний відправив до Москви посольство на чолі з Петром Одинцем. Листом Сагайдачний пропонував цареві службу запорожців – якої цар, однак, не прийняв, проте поставився до пропозиції прихильно і подарував послам 300 рублів.

Саме в той час у Москві перебував патріарх Константинопольський Феофан. Можливо, головною метою посольства були перемови саме з ним, а не з царем. Лист до царя був лише приводом до відрядження послів. Сагайдачний добре знав, що зараз цар не прийме його пропозиції, бо Москва не може дозволити собі ще однієї війни.

А от патріарх був йому конче потрібний. Бо зараз настав саме час, щоб поставити руба питання про відновлення православної ієрархії в Україні.

Ми вже з’ясували, що твір Сагайдачного «Пояснення про унію» мав, скоріш за все, унійну спрямованість – інакше чому його схвалював ідейний католик Лев Сапєга в листі до місіонера Унії Йосафата Кунцевича? Але від того року, як його було написано, минуло два десятиліття, протягом яких справу церковної Унії було скомпрометовано. Польська сторона зробила все, аби поєднання церков перетворилося на інструмент поневолення та полонізації українців.

Сагайдачний розумів: людина, яка стала б на захисті православ’я, здобула б безпрецедентний вплив на українських теренах. Навіть якщо в нього ще залишилися унійні переконання від часів юності, він давно вже їх не висловлював. Відтепер він був відвертим супротивником Унії і робив усе, щоб унійна справа в Україні зазнала поразки.

Але московський похід, м’яко кажучи, не сприяв іміджеві захисника православної віри. На Москві обрали царем Михайла Романова, а його батько, митрополит московський Філарет, був заручником у Литві. За умовами Деулінської угоди, Філарета мали відпустити з полону, з тим щоб направлений з Константинополя патріарх Феофан поставив його в патріархи Московські.

Сагайдачний скористався з нагоди проїзду Феофана через київські землі. Він гарантував захист і свободу як самому патріархові, так і тим із православних ієрархів, кого він поставить на єпископство в Київщині.

У свою чергу, Феофан суворо ганив Сагайдачного за напад на московські землі, казав, що Військо Запорозьке тепер прокляте за свої дії. Сагайдачний уклінно благав прощення за себе і всіх козаків, аж поки серце Феофана не зм’якшилося. До того ж гетьман мав своєрідну «індульгенцію» – грамоту від московського царя, у якій він, хоча й відмовлявся від служби, але ж робив «мале пожалування», отже – прощав козаків.

Висвячення семи єпископів і одного митрополита відбулося потаємно, у підвальному приміщенні Київської лаври, вночі, під міцною козацькою охороною. На митрополита висвятили Іова Борецького, ігумена Києво‑Михайлівського монастиря, ректора Київської братської школи. На той час Київ був найбільш покозаченим містом України, центральним вогнищем культурного й національного життя.

Король Сигізмунд, дізнавшись про цю акцію, був страшно розгніваний. Він оголосив Феофана турецьким шпигуном та самозванцем, а поставлених ним єпископів – незаконними. Уніатські єпископи, що сиділи на їхніх кафедрах, заявили, що не пустять їх до своїх міст. Проте гнів короля був безсилий: міцна козацька охорона проводила Феофана, на Іова Борецького також ніхто не міг підняти руку.

Подальшим кроком було запровадження братства, яке було заявлено вже раніше, але чекало на благословення константинопольського патріарха. До братства вписалося «безчисленно» різного народу, міщанства і шляхти. І завершив це переможне дійство відновлення православ’я гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, який вписався у братство усім Військом Запорозьким, приймаючи тим самим братство під свою опіку.

Запорозькі козаки шанували православну церкву. Досить лише поглянути на місця колишніх запорозьких Січей, на різні речі церковного вжитку, що дійшли до наших днів, щоб переконатися в цьому. Знайшовши якийсь величний острів посеред Дніпра або примітивши який‑небудь підвищений «ріг», запорозькі козаки перш за все зводили церкву, найчастіше в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці, а вже потім споруджували всі інші будівлі. Вони казали: «Нехай красується храм Божий у небесній височині, і нехай святі молитви несуться від нас прямо від землі до престолу Господа Бога». У найтяжчих ситуаціях і сумних подіях церква завжди складала найголовнішу турботу січових козаків: коли в 1709 році запорозькі козаки тікали від «москаля», то передусім захопили з собою церковне майно.

Перша церква існувала в запорозьких козаків уже близько 1576 року, саме тоді, коли польський король Стефан Баторій дарував їм «місто Трахтемирів з монастирем і перевозом та старовинне містечко Самар з перевозом і землями вгору Дніпра по річку Оріль». Так чи інакше, але запорозькі козаки, маючи головним центром своїх поселень місто Стару Самару, вже близько 1576 року звернули увагу на віковий дрімучий ліс, «дубову товщу», що знаходилася вище міста. Саме тут, на просторому острові, між річкою Самарою та її рукавчиком Самарчиком, влаштували церкву, першу у своїх вольностях «з шпиталем, дзвіницею та школою при ній» в ім’я святителя і великого чудотворця Миколая; забезпечили її церковним майном, богослужбовими книгами, ризницею і виписали для новоствореної церкви ієромонахів з Київського монастиря, а в 1602 році цю церкву перетворили на Самарський Пустельно‑Миколаївський монастир і ввели там богослужіння по чину Афонського монастиря.

Саме цей монастир був оспіваний у славнозвісному романі Олеся Гончара «Собор». Коли майстер Погребняк почав проектувати собор, у нього з’явилися сумніви і він, за переказами, усамітнився в самарських очеретах. Там йому явився святий Миколай і показав, яким має бути храм. Майстер з оситнягу створив модель храму і тільки тоді взявся за його будівництво. Собор був закладений за благословенням київського митрополита Гаврила Розанова в 1773 році, як значиться у старому «Описі майна», що зберігався у церкві Новомосковська. Охоронцями побудови храму були відставний запорозький суддя Антон Головатий та кошовий отаман Іван Чепіга. Уся будова, окрім кам’яного фундаменту, споруджена була із дубового і соснового лісу і складена за допомогою тиблів‑шипів між колодами та замків. Храм було освячено місцевим протопопом Григорієм Порохнею. За побудову величного храму майстрові Якиму Погребняку видано було самарською запорозькою старшиною відповідний атестат.

Відтоді запорозькі козаки, дбаючи про святість православної віри за відведений їм історичний шлях, влаштували у себе 44 церкви і відкрито виступили на боротьбу за предківські святині. До козаків приходили духовні особи із Польщі, Афона, Єрусалима, Константинополя. Січовики кілька разів посилали подарунки константинопольському патріархові і, у свою чергу, не раз одержували від нього дорогі подарунки. Це були чудові золототкані ризи та аналой із арабського дерева, який, за переказами, належав знаменитому проповіднику Іоаннові Златоусту.

Отже, Київ після тривалого занепаду свого церковного життя став знову церковною столицею, резиденцією митрополита, столицею всього православного єпископату на всі українські й білоруські землі.

Проголосивши на початку другого десятиліття XVII століття релігійну справу українську своєю справою, заявивши солідарність із православним духовенством, козаччина та її провідник Сагайдачний мусили глибше ввійти в культурно‑релігійне й національне життя, яке на той час почало зосереджуватися в Києві. Київ здавна був у тісних зв’язках з козаками. Ще в 1580 році кияни зверталися із проханнями «до пана Оріховського гетьмана запорозького». Тепер козацькі хутори та села все більше обступали Київ. Через те інтенсивне релігійно‑культурне життя Києва не могло не справляти враження на козаків. Старий Трахтемирівський монастир на півдорозі між Києвом та Черкасами був важливою ланкою у зносинах козаччини та духовенства. Напівофіційна козацька резиденція, де відбувалися козацькі ради й містився арсенал, і разом з тим – монастир, відновлений запорожцями, їхня святиня і твердиня на тривалий час, Трахтемирів єднав політичні козацькі інтереси з релігійно‑національною справою, що стала тепер для козаків своєю. Цю обставину повною мірою використав Сагайдачний, який зміцнював цитадель. На чолі цього релігійно‑культурного і політичного центру стояв архімандрит Єзекиїль Курцевич, що вів свій рід від волинських князів. Це була людина з європейською освітою – вихованець Падуанського університету, у каталогах якого записав він своє ім’я українською тогочасною мовою. Під його керівництвом Трахтемирівський монастир посідає важливу релігійну і політичну позицію. Сюди заїздило київське духовенство на чолі з митрополитом, щоб бути присутнім на козацькій раді, впливати на її рішення і простежувати козацьку політику.

Київ у першому та другому десятиліттях XVII століття ставав чимдалі помітнішим центром українського релігійного та національного життя. Завдяки зміцненню козацтва він перестав бути воєнним форпостом на українському прикордонні. У ньому набувають поширення елементи тодішньої польської офіційної культури. Знов‑таки Сагайдачний переносить акцент свого впливу саме на Київ, розуміючи його особливе значення у становленні українства. Зростала й українська опозиція проти асимілятивних домагань. Усе більше католицьких кляшторів і церков з’являється в Києві. Так, скажімо, бернардини осіли тут ще з 1620 року. Натомість з’являються інституції українські. Їх очолює Печерський архімандрит Єлисей Плетенецький, наступник славного Никифора Тура, що збройною силою відборонив від Унії печерський монастир. Він залучив козацьку силу не тільки на повернення печерських маєтностей, конфіскованих королем, але й під егідою козацькою розпочав плідну й інтенсивну культурну роботу. Величезні культурні скарби, збережені поколіннями печерських старців та ігуменів, знайшли своє застосування в новій добі культурного відродження. Плетенецький робить із Печерського монастиря твердиню православ’я. Єлисей Михайлович Плетенецький був шляхетного роду («зацныхъ и побожныхъ родичовъ был урожоный») з дрібної шляхетської родини, що дістала ім’я від свого родового гнізда Плетенич.

Печерський архімандрит купує друкарню, закладену в Стрятині Гедеоном Балабаном, перевозить її до Києва, розширює і збільшує. Автор тогочасного панегірика так описує цю визначну подію в культурному житті Києва:

Босъ воскресилъ друкарню припалую пыломъ

Балабана цнотъ велкихъ речю и теж деломъ;

Онъ за благословенством отца намъ святого

Удалъся до ремесла цного…

Наприкінці 1616 року вже була надрукована перша книга «Часословець», потім вийшло розкішне монументальне видання «Анфологіонъ». За першою книгою почали вчитися учні київських шкіл. За кілька років по виходу «Часословця» побачило світ понад тридцять книжок. Це було більше, ніж дали всі інші друкарні України. Для потреб печерської друкарні Плетенецький відкрив фабрику паперу в Радомишлі на річці Тетерів. З’являються свої художники і гравери. Так, «Анфологіонъ» був прикрашений 18 образами святих. Прославляє слов’янський світ визначний учений і мовознавець Памва Беринда зі своїм «Лексиконом словяноросскім». Цей словник протягом тривалого часу був найповнішим і найбільшим. Великий і значний слід залишає в культурному та релігійному житті Лаврентій Зизаній, колишній дидаскал Львівської братської школи, один із багатогранних і найосвіченіших людей свого часу. Він став автором букваря, граматики, словника, катехізису, показав себе як педагог, полеміст, проповідник, перекладач і редактор.

Разом із заснуванням друкарні в Печерському монастирі виникає фундація Галшки Гулевичівни, жінки маршалка мозирського Стефана Лозки – «Добра свои власные дедычные, прав и вольностий шляхетскихъ будучие». Ця подробиця дуже важлива, оскільки тільки засновані на «дідичних» шляхетських ґрунтах православні церкви і монастирі не підпадали під заборони й утиски польської католицької влади. Для більш повного і безпечного здійснення своїх планів Галшка Гулевичівна заявляє, що «зараз у той двір впровадила благовірного священоінока отця Ісаю Копинського й інших ченців, а також школу».

Київська братська школа стала родоначальницею славетної Київської академії і єдина з усіх братських шкіл досягла вищого ступеня. Програма школи передбачала викладання слов’янської, книжної української, грецької, латинської та польської мов, а також граматики, піїтики, риторики, філософії, арифметики, геометрії, астрономії, історії, музики. До викладання цих предметів Борецький запросив знаних вчених, письменників, громадських діячів. Багато важило опікунство Петра Сагайдачного як члена братства і ктитора училища Києво‑Братського монастиря, на утриманні якого була школа. Пізніше братчики напишуть московському царю Михайлові Федоровичу Романову: «Ми влаштували з великим накладом школу, щоб навчати дітей своїх слов’яно‑руської й елліно‑грецької мов та інших наук… для того, щоб вони не пили з чужого джерела смертоносну отруту західної схизми і не схилялись у темряву римлян».

В оплоті православної віри – Києво‑Печерській лаврі засновується вчений гурток, членами якого стали Захарій Копистенський – визначний православний церковний діяч, Тарасій Земка – ігумен Братського монастиря в Києві, ректор Братської школи та керівник друкарні Києво‑Печерської лаври, Памва Беринда – відомий лексикограф, письменник і сам Іов Борецький. Усі вони однодумці гетьмана Сагайдачного в його піклуванні про майбутнє України, про відновлення православної митрополії.

Трохи пізніше в Києві з’являється постать, що стала знаковою в українському культурно‑просвітницькому та релігійному житті. Це був Петро Могила, який під час Хотинської війни перебував у стані гетьмана Сагайдачного.

Проте не будемо забігати вперед.

Дата добавления: 2015-06-04