Розділ IV

Сонце зійшло над спокійною землею й осяяло з висоти мирне містечко, немовби благословляючи його. Після сніданку тітонька Поллі зібрала всіх на сімейне богослужіння; воно почалося з молитви, побудованої на солідному фундаменті з біблійних цитат, скріплених ріденьким цементом власних думок; із цієї вершини, як з гори Синай, вона й прорекла сувору главу закону Мойсеєвого.

Після цього Том, як то кажуть, підперезав чересла й заходився зазубрювати рядки з Біблії. Сід ще кілька днів тому вивчив свій урок. Том доклав усіх сил, щоб вивчити напам’ять п’ять віршів, обравши для цього уривки з Нагірної проповіді, бо ніде не знайшов коротших.

Через півгодини в Тома склалося досить туманне уявлення про урок, адже його голова була зайнята чим завгодно, тільки не завданням, а руки безупинно рухалися, розважаючись якоюсь сторонньою справою.

Мері взяла в нього книжку, щоб вислухати урок, і Том почав затинатися, неначе навпомацки пробираючись крізь туман:

– Блаженні… е‑е…

– Вбогі…

– Так, вбогі; блаженні вбогі… е‑е‑е…

– Духом…

– Духом; блаженні вбогі духом, бо їх… бо вони…

– Бо їхнє…

– Бо їхнє… Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні засмучені, бо вони… бо вони будуть…

– У…

– Бо вони… е…

– Уті…

– Бо вони уті… Ну, не пам’ятаю я, що там далі! Блаженні, бо засмучені, бо вони… бо засмучені… А що далі? Їй‑богу, не знаю! Ну що ж ти не підкажеш, Мері! Як тобі не соромно мене дражнити!

– Ох, Томе, голова твоя порожня, я тебе зовсім не дражню, навіть не думаю! Просто тобі треба все як слід вивчити з самого початку. Нічого, Томе, вже якось вивчи, а коли вивчиш, я тобі подарую одну дуже хорошу річ. Ну, будь розумником!

– Ну, гаразд! А яку річ, Мері, скажи зараз!

– Яка тобі різниця? Якщо я сказала, що хорошу, значить, хорошу.

– Ну, ти мене не обдуриш. Добре вже, візьмуся ще раз.

Том узявся – і під подвійним тиском цікавості та бажання отримати обіцяну нагороду вчив із таким натхненням, що домігся блискучих успіхів. За це Мері подарувала йому новенький кишеньковий ножик із двома лезами за дванадцять із половиною центів, і Том аж нестямився від захвату. Правда, ніж зовсім не різав, зате це була не якась там підробка, а справжнісінький виріб фірми Барлоу, в чому й полягала його незбагненна чарівність; хоча чому хлопчаки Західних штатів вирішили, що цю грізну зброю можна підробити і що підробка буде гіршою за оригінал, – абсолютно невідомо і, очевидно, назавжди залишиться таємницею. Том примудрився добряче порізати цим ножиком буфет і вже підбирався до комода, як його покликали вдягатися в недільну школу.

Мері дала йому жерстяну миску, наповнену водою, і шматок мила; хлопчик вийшов за двері, поставив посудину на лавку, тоді занурив мило у воду і знову поклав його на місце; закачав рукави, обережно вилив воду на землю, тоді зайшов до кухні й почав енергійно терти обличчя рушником, який висів за дверима. Але Мері відібрала в нього рушника і сказала:

– Як тобі не соромно, Томе! Вмийся, як слід. Від води з тобою нічого не станеться.

Том трохи зніяковів. У миску знову налили води; цього разу він трохи постояв над нею, наважуючись, тоді набрав у легені повітря і почав умиватися. Коли після цього Том зайшов до кухні, заплющивши очі та навпомацки шукаючи рушника, щоками хлопчика стікала мильна піна, яка чесно свідчила про виконану працю. Проте коли він забрав рушник від обличчя, виявилося, що вигляд у нього не зовсім такий, як треба: чистими були тільки щоки та підборіддя, які біліли, наче маска, а нижче та вище починалася темна смуга незрошеної ріллі, що захоплювала шию попереду і ззаду. Тоді Мері взялася за брата сама, і, вийшовши з її рук, Том уже не відрізнявся за кольором шкіри від своїх блідолицих братів; мокре волосся було охайно розчесане щіткою, його короткі завитки лежали рівно і гарно. (Том потроху намагався розпрямити свої кучері й докладав для цього чимало зусиль, щоб волосся лежало на голові, як приклеєне; хлопцеві здавалося, що з кучерями він схожий на дівчинку, і це його дуже засмучувало.)

Потім Мері дістала із шафи костюм, який ось уже два роки Том одягав лише в неділю і який називали «інший костюм», з чого ми можемо зробити висновок про багатство його гардеробу. Після того, як Том вбрався сам, Мері привела його до ладу: вона застібнула на ньому чистеньку курточку до самого підборіддя, відгорнула донизу широкий комір, почистила Тома щіткою та надягнула йому солом’яного капелюха в цяточку. Тепер він мав дуже ошатний вигляд і почувався страшенно незручно: новий костюм і чистота сковували його, а цього він терпіти не міг. Він сподівався, що Мері забуде про черевики, але ці сподівання виявились марними. Мері, як годиться, ретельно змастила взуття салом і принесла братові. Томове терпіння луснуло, він почав бурчати, що його завжди примушують робити те, чого він не хоче. Але Мері лагідно вмовила його:

– Будь ласка, Томе, будь розумником.

Продовжуючи бурчати, Том узув черевики. Мері зібралася за одну хвилину, і діти втрьох попрямували до недільної школи, яку Том ненавидів усім серцем, а Сід і Мері любили.

У недільній школі діти навчалися з дев’ятої до пів на одинадцяту, а потім починалася проповідь. Двоє дітей залишалися на проповідь добровільно, а третій теж залишався – але з інших, більш суттєвих причин.

На твердих церковних лавах із високими спинками могло поміститися чоловік триста; церква була маленька, без жодних прикрас, із дзвіницею на даху, схожою на вузький дерев’яний ящик. У дверях Том трохи відстав, щоб поговорити з одним приятелем, також вбраним по‑недільному:

– Слухай, Біллі, в тебе є жовтий квиточок?

– Є.

– А що ти за нього просиш?

– А що даси?

– Шмат лакриці й рибальський гачок.

– Покажи.

Том показав. Приятеля побачене вдовольнило, і хлопці обмінялися цінностями. Після цього Том обміняв дві білі кульки на три червоних квиточки і ще різний дріб’язок – на два синіх.

Він ще хвилин п’ятнадцять підстерігав на вході хлопців і купував у них квитки різних кольорів. Тоді зайшов до церкви разом із ватагою чистеньких і галасливих дітлахів, вмостився на своєму місці й почав сваритися з тим хлопцем, який сидів найближче. Втрутився поважний літній вчитель, але щойно він повернувся спиною, Том смикнув за волосся хлопчика, котрий сидів перед ним, і втупився в книжку, коли той озирнувся; тут же він кольнув шпилькою іншого хлопчика, бо йому було цікаво почути, як той верескне: «Ой!» – і отримав ще одне зауваження від учителя. Увесь клас Тома був, як на підбір, – усі неспокійні, галасливі та неслухняні. Виходячи розповідати урок, вони не знали віршів як слід – всім доводилося підказувати. Проте вони все ж якось дотягували до кінця, і кожен отримував нагороду – маленький синій квиточок із текстом зі Святого Письма; кожен синій квиток був платнею за два вивчених вірші з Біблії. Десять синіх квитків дорівнювали одному червоному, їх можна було обміняти; десять червоних квиточків дорівнювали одному жовтому; а за десять жовтих директор школи вручав учневі Біблію в дешевій палітурці (яка коштувала в ті старі добрі часи сорок центів). Чи ж у багатьох із моїх читачів знайдеться досить терпіння та посидючості, щоб вивчити напам’ять дві тисячі віршів, навіть за Біблію з малюнками Доре? Але Мері заробила таким чином дві Біблії в результаті двох років ретельної праці, а один німецький хлопчик – навіть чотири чи п’ять. Він якось розказав напам’ять три тисячі віршів поспіль – навіть без перепочинку; але таке напруження розумових здібностей виявилося для нього непосильним, і з того часу він став ідіотом – велике нещастя для школи, адже у всіх урочистих випадках, при відвідувачах, директор завжди викликав цього учня і примушував його «зі шкіри лізти», як казав Том. Лише старші учні примудрялися зберегти свої квиточки і нидіти над зубрінням досить довго, аби отримати у подарунок Біблію, тому вручення цієї нагороди було рідкісною і пам’ятною подією; учень‑щасливчик цього дня відігравав таку почесну й помітну роль, що серце кожного школяра спалахувало честолюбством, якого вистачало іноді на цілих два тижні. Можливо, Том не був одержимий духовною спрагою настільки, щоб прагнути цієї нагороди, але можна не сумніватися в тому, що він усім своїм єством прагнув слави і блиску, які приходили разом із нею.

Директор школи, як водиться, став перед кафедрою, тримаючи молитовник у руках, заклав його пальцем і попросив уваги. Коли директор недільної школи виголошує свою звичну коротеньку промову, молитовник у руках йому так само потрібен, як ноти співачці, що стоїть на естраді, готуючись проспівати соло, – хоча чому це потрібно, залишається загадкою: обидва ці мученики ніколи не зазирають ні до молитовника, ні в ноти. Директором був безбарвний чоловічок років тридцяти п’яти, з руденькою козлиною борідкою та коротко підстриженим рудуватим волоссям, у цупкому стоячому комірці, верхній край якого підпирав йому вуха, а гострі кути випиналися вперед аж до кутиків рота. Цей комірець, наче паркан, змушував його дивитися лише прямо перед собою і повертатися усім тілом, коли треба було поглянути вбік. Підборіддям учитель впирався в краватку, що була завширшки з банкноту й закінчувалась бахромою; носаки його черевиків були за тодішньою модою сильно загнуті догори, наче лижі, – результат, якого тогочасні молодики досягали завдяки наполегливій праці та терпінню, годинами просиджуючи біля стіни із притиснутими до неї носаками. Вигляд містер Волтерс мав дуже серйозний, а в душі був дуже чесним і щирим; він відчував такий побожний трепет перед усім святим і настільки відділяв духовне від світського, що непомітно для себе самого в недільній школі навіть говорив іншим голосом, не таким, як у будні. Свою промову він почав так:

– А тепер, діти, я попрошу вас сидіти якомога тихше та рівніше і кілька хвилин слухати мене якомога уважніше. Ось так. Саме так і повинні поводитися чемні діти. Я бачу, одна дівчинка дивиться у вікно; здається, вона думає, що я десь там, – може, сиджу на дереві та балакаю з пташечками. (Схвальне хихотіння.) Мені хочеться сказати вам, як приємно бачити, що стільки чистеньких веселих дитячих облич зібралося тут для того, щоб навчитися бути чемними.

І так далі. Не варто наводити тут завершення цієї промови. Вона складена за усталеним взірцем, і тому всі ми з нею знайомі.

Остання третина його промови була дещо затьмарена колотнечею та іншими розвагами, які знову почали бешкетники, а також перешіптуванням та рухом, що поступово поширювалися все далі й далі, докотившись навіть до підніжжя таких непорушних і одиноких стовпів, як Сід і Мері. Але з останнім словом містера Волтерса весь шум вгамувався, і завершення промови аудиторія зустріла вдячним мовчанням.

Перешіптування було частково викликане подією, яка траплялась не так і часто, – появою гостей: адвоката Тетчера у супроводі якогось зовсім старенького дідка, ставного сивуватого джентльмена середніх років і величної дами, певно, його дружини. Дама вела за руку дівчинку. Тому Сойєру не сиділося на місці, він був стривожений і не в гуморі, а ще його мучила совість – він уникав закоханих поглядів Емі Лоуренс, бо хлопцеві ставало не по собі, коли вона на нього дивилася. Проте щойно він побачив маленьку незнайомку, як вся душа його сповнилася блаженством. Наступної миті він уже старався з усіх сил: штурхав хлопців, смикав їх за волосся, корчив гримаси, – словом, робив усе можливе, щоб причарувати дівчинку і заслужити її схвалення. Його радість псувало лише одне – спогад про те, як його облили помиями в саду цього янгола, та навіть цей спогад швидко змили хвилі щастя, що нахлинули на його душу. Гостей посадили на почесне місце, і щойно промова містера Волтерса завершилася, їх представили всій школі. Джентльмен середніх років виявився дуже поважною особою – аж окружним суддею, найбільш високопоставленою особою, яку доводилося бачити дітям. Їм було цікаво знати, з якої глини він зліплений, і хотілося вивідати, чим він дише, але разом із тим було страшно. Він приїхав із Константинополя, за дванадцять миль звідси, – отже, мандрував і бачив світ: ось цими очима він бачив будівлю окружного суду, про яку ходили чутки, нібито вона покрита залізним дахом. Про шанобу, яку викликали такі думки, свідчило урочисте мовчання та ряди вражених очей. Адже це був знаменитий суддя Тетчер, брат тутешнього адвоката. Джеф Тетчер негайно вийшов уперед, на заздрість усій школі, і показав, що добре знайомий із цією великою людиною. Якби він міг чути шепіт, що здійнявся навколо, то цей шепіт тішив би його душу, як музика:

– Гляди‑но, Джиме! Йде туди. Дивись – простягнув йому руку. Вітається! Оце так! А скажи, мабуть, хочеться бути на місці Джефа?

Містер Волтерс хизувався перед високими гостями, проявляючи незвичну для себе моторність, – він віддавав накази, робив зауваження, розсипав догани всім, хто потрапляв йому під руку. Бібліотекар хизувався, бігаючи то туди, то сюди зі стосами книг і зчиняючи непотрібний шум, який люблять зчиняти маленькі начальнички. Молоденькі вчительки хизувалися, ласкаво нахиляючись над учнями, яких не так давно тягали за вуха, киваючи пальчиком на маленьких пустунів і гладячи по голівці слухняних. Молоді вчителі хизувалися тим, що робили суворі догани і всіляко підкреслювали: вони мають владу і підтримують дисципліну. Майже всім учителям одразу щось знадобилося у книжковій шафі, поряд із кафедрою, і вони навідувалися туди двічі, тричі, щоразу ніби знехотя. Дівчатка теж хизувалися щосили, а хлопчики хизувалися так ревно, що кульки з пожованого паперу та запотиличники сипалися градом. І над усім цим підносився великий чоловік, прихильно посміхаючись усій школі поблажливою посмішкою судді та гріючись у променях власної слави, – він також хизувався.

Одного лише бракувало містеру Волтерсу для повного щастя: можливості вручити Біблію в нагороду старанному учневі та похизуватися чудом ученості. Декотрі учні мали жовті квиточки, але жоден не зібрав їх достатньо, – директор уже опитав усіх перших учнів. Він віддав би все на світі за те, щоб до німецького хлопчика повернулися розумові здібності.

І в ту мить, коли він розпрощався з будь‑якими надіями, вперед виступив Том Сойєр із дев’ятьма жовтими квиточками, дев’ятьма червоними й десятьма синіми і сказав, що хоче отримати Біблію. Це був грім серед ясного неба. Містер Волтерс аж ніяк не очікував, що Том може вимагати Біблію, – принаймні протягом найближчих десяти років. Але що ж поробиш: коли пред’являють підписаний рахунок, за ним треба платити. Тома запросили на підвищення, де сидів суддя й інші обрані, і велику новину проголосили з кафедри. Це була найбільш вражаюча подія за останні десять років, і ефект виявився настільки приголомшливим, що новий герой одразу піднісся до рівня судді, й уся школа тепер споглядала два дива замість одного. Всіх хлопчаків терзала заздрість, та найбільше страждали від жорстоких душевних мук ті, хто надто пізно зрозумів, що вони самі допомогли звеличенню ненависного вискочки, промінявши йому квитки на ті багатства, які він нажив, поступившись іншим своїм правом білити паркан. Вони самі себе зневажали за те, що піддалися на обман хитрющого пронози й спіймалися на його гачок.

Нагороду Тому вручили під супровід такої розчуленої промови, яку тільки міг вичавити із себе директор за обставин, що склалися, але їй бракувало істинного натхнення, – бідолаха відчував, що тут криється якась таємниця, яку навряд чи вдасться розкрити: просто не може бути, щоб цей хлопчисько зібрав цілих дві тисячі біблійних снопів у житницю свою, коли відомо, що йому не подужати і дванадцяти. Емі Лоуренс і пишалася, і раділа, і намагалася зробити так, щоб Том помітив це по її обличчю, проте він не дивився на неї. Вона задумалась, потім злегка засмутилася, потім у неї виникли неясні підозри – з’явилися, зникли і виникли знову; вона почала спостерігати; один побіжний погляд сказав їй дуже багато – встромив їй ножа у самісіньке серце. Від ревнощів і злості вона ледь не розплакалась і зненавиділа всіх на світі, а найбільше Тома – так їй здавалося.

Тома відрекомендували судді, але у хлопця язик прилип до гортані, серце щосили забилося, і він ледве дихав – частково подавлений грізною величчю цієї людини, але головним чином тому, що це був її батько. Він би з радістю впав на коліна перед суддею, якби в школі було темно. Суддя погладив Тома по голові, назвав його славним хлопчиком і запитав, як його звати. Хлопчик відкрив рота, затнувся і ледве вимовив:

– Том.

– Ні, не Том, а…

– Томас.

– Ну, ось бачиш. Я так і думав, що твоє ім’я трішки довше. Дуже добре. Проте в тебе, звісно, є ще й прізвище, і ти мені його, звісно, назвеш?

– Скажи джентльмену, як твоє прізвище, Томасе, – втрутився учитель, – і не забувай говорити «сер». Поводься як годиться.

– Томас Сойєр… сер.

– Ось так! От молодець. Чемний хлопчик. Чемний маленький трудівник. Дві тисячі віршів – це дуже багато, дуже, дуже багато. І ніколи не шкодуй, що витратив на це стільки зусиль: знання найдорожче у світі! Це воно робить нас хорошими людьми і навіть великими людьми; ти й сам колись станеш хорошою людиною, великою людиною, Томасе, і тоді ти озирнешся на пройдений шлях і скажеш: «Усім цим я зобов’язаний тому, що в дитинстві мені пощастило навчатися в недільній школі, – моїм шановним учителям, які показали мені дорогу до знань, моєму доброму директору, який заохочував мене, стежив за мною і подарував мені чудову Біблію – розкішну, вишукану Біблію, яка стане моєю власністю і буде зберігатися в мене все життя, – і все це завдяки тому, що мене правильно виховували!» Ось що ти скажеш, Томасе, і ці дві тисячі віршів стануть тобі дорожчими за будь‑які гроші, – так, так, дорожчими! А тепер чи не хочеш ти розказати мені та ось цій леді щось із того, що ти вивчив? Звісно, розкажеш, адже ми пишаємось хлопчиками, які так добре навчаються. Безсумнівно, тобі відомі імена всіх дванадцяти апостолів. Може, ти скажеш нам, як звали тих двох, що були покликані до служіння першими?

Том увесь цей час смикав ґудзика і сором’язливо дивився на суддю. Тепер він почервонів і опустив погляд. Душа містера Волтерса втекла в п’яти. Він подумав: цей хлопчисько не може відповісти навіть на найпростіше питання, і чого це судді заманулося його розпитувати? Однак він відчував, що мусить щось сказати.

– Відповідай джентльмену, Томасе, не бійся. Том уперто мовчав.

– Я знаю, мені він скаже, – втрутилась дама. – Перших двох апостолів звали…

– Давид і Голіаф!

Давайте опустимо завісу милосердя над кінцем цієї сцени.

Дата добавления: 2015-06-04