Розділ VI

В понеділок вранці Том прокинувся, почуваючись зовсім нещасним. У понеділок вранці так бувало завжди, адже з понеділка починався новий тиждень мук у школі. Кожного понеділка хлопцеві хотілося, щоб у проміжках взагалі не було неділі, тоді в’язниця і кайдани не здавалися б такими ненависними.

Том лежав і думав. І раптом йому спало на думку, що непогано було б захворіти: тоді можна й не ходити до школи. Він ніби побачив слабеньке світло в кінці тунелю. Том дослідив свій організм, не знайшов ніяких болячок і знову почав прислухатися. Цього разу йому здалося, що в нього є ознаки кольок в шлунку, і він почав сподіватися на них. Однак симптоми ставали дедалі слабшими і зрештою зовсім зникли. Том почав думати далі й незабаром знайшов дещо інше – один верхній зуб у нього хитався. Зрадівши, що йому так пощастило, Том вже зібрався було застогнати для початку, аж раптом зметикував, що коли він прийде до тітки з такою скаргою, вона всього‑на‑всього висмикне йому зуба, а це дуже боляче. Він вирішив залишити зуб про запас і пошукати ще щось. Досить довго нічого не міг придумати, а тоді згадав, що лікар якось розповідав про одну хворобу, з якою пацієнт на два або й три тижні мусив лишатися в ліжку і міг взагалі залишитися без пальця. Хлопець миттю висунув «хворий» палець з‑під простирадла і почав його розглядати. От тільки не знав, які мають бути симптоми хвороби. Та все ж подумав, що спробувати варто, тому почав стогнати з великим натхненням.

А Сід спав собі, нічого не підозрюючи.

Том застогнав голосніше, і йому здалося, що палець у нього й справді починає боліти.

Сід і вухом не повів.

Том аж захекався від натуги. Він перевів подих, потім зібрався з силами й видав підряд кілька просто чудових стогонів. Сід знай собі хропів.

Том навіть розсердився. Він покликав: «Сіде, Сіде!» – й потрусив його. Це, звісно, подіяло, і Том знову заходився стогнати. Сід позіхнув, потягнувся, чхнув, сперся на лікоть і подивився на Тома. Той все стогнав. Сід гукнув:

– Томе! Агов, Томе! Жодної відповіді.

– Ну ж бо, Томе! Що з тобою, Томе? – і Сід схопив його за плечі, злякано заглядаючи в очі.

Том простогнав:

– Відчепись, Сіде. Не займай мене.

– Та що це з тобою, Томе? Я покличу тітоньку.

– Ні, не треба. Може, воно саме мине. Не клич нікого.

– Та як не кликати? Припини, Томе, не стогни так жахливо. Давно це з тобою?

– Кілька годин. Ох! Ой, не крутися так, Сіде, ти мене угробиш.

– Томе, чого ти мене раніше не розбудив? Ой, Томе, перестань. Просто мурашки по шкірі, коли ти стогнеш. Томе, та що з тобою?

– Я все тобі прощаю, Сіде. (Стогін.) Все, що ти мені зробив. Коли я помру…

– Ой, Томе, але ж ти не помираєш? Не треба, Томе, ой, припини. Може, ще…

– Я всіх прощаю, Сіде. (Стогін.) Так і скажи їм, Сіде. А ще, Сіде, віддай мою віконну раму й однооке кошеня тій новенькій дівчинці, яка недавно приїхала, і скажи їй…

Але Сід жужмом схопив свій одяг і зник. Том і справді страждав тепер, так розігралась його уява, тому стогони звучали досить природно.

Сід скотився вниз сходами і крикнув:

– Ой, тітонько Поллі, йдіть хутчіше! Том помирає.

– Помирає?

– Так, тьотю, помирає! Чого ж ви стоїте – біжіть швидше!

– Дурниці! Не вірю!

Та все ж вона стрілою помчала нагору, а за нею слідом Сід і Мері. Обличчя тітоньки побіліло, губи тремтіли. Вона підбігла до ліжка і з натугою промовила:

– Ну, Томе! Томе! Що з тобою сталося?

– Ой, тітонько, я…

– Що з тобою, Томе, що таке, мій хлопчику?

– Ой, тітонько, у мене на пальці гангрена!

Тітонька Поллі впала на стілець і спочатку засміялася, потім заплакала, потім засміялася й заплакала водночас. Це повернуло їй сили, і вона сказала:

– Ну, Томе, що за комедію ти мені ламаєш? Облиш ці дурниці й вставай.

Стогони припинилися, і біль у пальці зовсім зник. Том зрозумів, що потрапив у дурну ситуацію, і сказав:

– Тітонько Поллі, мені здалося, що це гангрена, і було так боляче, що я зовсім забув про свій зуб.

– Он як! А що в тебе із зубом?

– Один зуб угорі хитається і болить так, що просто жах.

– Добре, добре. Тільки не починай знову стогнати. Відкрий рота. Ага, зуб хитається, але від цього ще ніхто не помирав. Мері, принеси мені шовкову нитку та палаючу головешку з кухні.

Том сказав:

– Ой, тітонько, тільки не треба його смикати. Зараз він уже зовсім не болить. Щоб я вмер на цьому місці, анітрохи не болить. Будь ласка, не треба. Я все одно піду до школи.

– Ага, все одно підеш, ось як? Значить, ти все це влаштував лише для того, щоб не ходити до школи, а замість цього піти на річку? Томе, Томе, я тебе так люблю, а ти мене просто вбиваєш своїми витівками!

Знаряддя для видалення зуба були вже напоготові. Тітонька Поллі зробила з шовкової нитки петельку, міцно обмотала нею хворий зуб, а другий кінець нитки прив’язала до ліжка. Тоді схопила палаючу головешку і тицьнула нею ледь не в самісіньке обличчя хлопчика. Зуб вискочив і повиснув, похитуючись на ниточці.

Але за кожне випробування людина отримує нагороду. Коли Том ішов після сніданку до школи, йому заздрили всі хлопчаки, які зустрічалися по дорозі, бо в верхньому ряду зубів у нього тепер була дірка, через яку можна було чудово плювати новим і дуже гарним способом. За Томом біг цілий хвіст хлопців, які цікавилися цим новим відкриттям, а хлопчик із порізаним пальцем, котрий досі був предметом лестощів та поклоніння, залишився на самоті, втративши колишню славу. Він був дуже цим засмучений і сказав зневажливо, що не бачить нічого особливого в тому, щоб плюватися, як Том Сойєр, але інший хлопчик відповів лише: «Зелений виноград!» – і розвінчаному герою довелося засоромлено піти геть.

Незабаром Том зустрів юного парію Гекльберрі Фінна, сина першого сент‑пітерсберзького п’янички. Всі міські матусі щиро ненавиділи і зневажали Гекльберрі Фінна за те, що він був лінюхом, бешкетником і не визнавав жодних правил, а також за те, що їхні діти захоплювалися Геком, прагнули його товариства, хоча їм це суворо заборонялося, і жалкували, що їм бракує хоробрості бути такими ж, як він. Том нарівні з рештою хлопчиків із пристойних сімей заздрив становищу юного відщепенця Гекльберрі, з яким йому суворо забороняли приятелювати. Саме тому він користувався кожною зручною нагодою, щоб погратися з Геком. Гекльберрі завжди був одягнений у якісь обноски з чужого плеча, всі в плямах і такі подерті, що лахміття розвівалося на вітрі. Замість капелюха він носив якесь просторе дрантя, від крисів якого був відшматований великий кусень у формі півмісяця; сюртук, якщо він взагалі був, сягав ледь не п’ят, до того ж задні ґудзики були розташовані значно нижче спини; штани трималися на одній підтяжці й висіли ззаду мішком, а обтріпані штанини волочилися по багнюці, якщо Гек не закасував їх вище колін.

Гекльберрі робив, що заманеться, ні в кого не питаючи дозволу. Коли було сухо, він ночував на чиємусь ґанку, а якщо йшов дощик, то в порожній бочці; йому не треба було ходити ні до школи, ні до церкви, не треба було когось слухатися: захоче – піде ловити рибу або купатися, захоче – просидить на річці, скільки кортітиме; ніхто не забороняв йому битися; йому можна було гуляти до пізньої ночі; навесні він першим виходив на вулицю босоніж і останнім взувався восени; йому не треба було ні вмиватися, ні вдягатися в усе чисте; і лаятись він також був мастак. Словом, у цього обідранця було все, що додає життю смаку. Так думали всі засмикані, замучені хлопчики із порядних сімей в Сент‑Пітерсберзі.

Том озвався до цього романтичного бродяги:

– Здоров був, Гекльберрі!

– Здоров був і ти, якщо не жартуєш.

– А що це в тебе?

– Дохла кішка.

– Дай‑но гляну, Геку. От добряче околіла! Де ти її взяв?

– Купив у одного хлопця.

– А що дав?

– Синій квиточок і бичачий пузир; а пузир я дістав на бійні.

– Звідки в тебе синій квиточок?

– Купив у Бена Роджерса за палицю для обруча.

– Слухай, Геку, а на що згодиться дохла кішка?

– Як то – на що згодиться? Зводити бородавки.

– Скажеш таке! Я знаю кращий засіб.

– Знаєш ти, якраз! Ану скажи, який?

– А гнила вода.

– Гнила вода! Яйця виїденого не варта твоя гнила вода!

– Не варта, по‑твоєму? А ти пробував?

– Ні, я не пробував. А ось Боб Таннер пробував.

– Хто це тобі сказав?

– Як хто? Він сказав Джефу Тетчеру, а Джеф сказав Джонні Беккеру, а Джонні сказав Джиму Холлісу, а Джим сказав Бену Роджерсу, а Бен сказав одному негру, а негр сказав мені. Отак‑от було.

– То й що? Всі вони брешуть. Тобто всі, крім негра. Його я не знаю, але я в житті не зустрічав такого негра, який не брехав би. Дурня це все! Ти краще розкажи, як Боб Таннер це робив.

– Так, як треба: узяв та й засунув руки в гнилий пеньок, де набралася дощова вода.

– Удень?

– А коли ж іще?

– І обличчям до пенька?

– Ага. Тобто я так думаю.

– А він щось примовляв?

– Ні, здається, нічого не казав. Не знаю.

– Ага! Ну який же бовдур так зводить бородавки! Нічого ж не вийде. Треба піти зовсім одному в саму гущавину лісу, де є гнилий пеньок, і рівно опівночі стати до нього спиною, запхнути руку в воду і сказати:

Ячменю, ячменю, розсипся, як дичка,

Зведи бородавки, гниленька водичка, –

а тоді хутко відійти на одинадцять кроків із заплющеними очима, повернутися тричі на місці, а потім іти додому й ні з ким не розмовляти: якщо комусь хоч слово скажеш, то нічого не подіє.

– Ну, це схоже на правду. Тільки Боб Таннер зводив не так.

– Ще б пак, звісно, що не так: тому в нього й бородавок безліч, ні в кого в місті стільки нема; а якби він знав, як правильно поводитися з гнилою водою, то жодної не було б. Я й сам звів купу бородавок таким способом, Геку. Я ж часто маю діло з жабами, того в мене завжди бородавки. А буває, ще виводжу їх гороховим стручком.

– Це правда, стручком теж добре виходить. Я теж так робив.

– Та невже? І як ти зводив стручком?

– Береш стручок, лущиш зерна, тоді ріжеш бородавку, щоб виступила кров, капаєш кров’ю на половину стручка, риєш ямку і закопуєш стручок на перехресті, коли місяць молодий, рівно опівночі. А другу половинку треба спалити. Розумієш, та половинка, на якій кров, увесь час буде притягувати другу, а кров тягне до себе бородавку, того вона сходить дуже швидко.

– Твоя правда, Геку. Але коли закопуєш, треба ще примовляти: «Стручок в землю, бородавка з тіла, щоби до мене вернутись не сміла», – так ще краще діє. Джо Гарпер теж так робив, а він, знаєш сам, де тільки не бував! Навіть до самого Кунвілля добирався. Ну, а як же їх зводять дохлою кішкою?

– Як? Дуже просто: береш кішку і йдеш на цвинтар опівночі, після того, як там поховали якогось великого грішника; рівно опівночі з’явиться чорт, а може, два чи три; ти їх, звісно, не побачиш, почуєш тільки – наче вітер шумить, а може, почуєш, як вони розмовляють; і ось коли вони потягнуть грішника, тоді треба кинути кішку їм вслід і сказати: «Чорт за мерцем, кішка за чортом, бородавка за кішкою, я не я, і бородавка не моя!» Жодної бородавки не лишиться.

– Схоже на правду. Ти сам колись пробував, Геку?

– Ні, а чув від старої Гопкінс.

– Ну, тоді це надійний спосіб. Усі кажуть, що вона відьма.

– Кажуть! Я точно знаю, що вона відьма. Вона поробила батькові. Він мені сам розказував. Іде якось він і бачить, що вона на нього нашіптує, тоді він схопив камінь, і як кине в неї, – влучив би, якби вона не відхилилася. І що ти думаєш? Тієї ж ночі він заліз п’яний на дах сараю, впав звідти і зламав собі руку.

– Жах який! А звідки він дізнався, що вона на нього нашіптує?

– Господи, батько про це миттю дізнається. Він каже: коли відьма дивиться тобі просто у вічі, – значить, поробити хоче. Особливо коли щось бурмоче. Тому що коли відьми бурмочуть, це вони читають «Отче наш» ззаду наперед.

– Слухай, Геку, ти коли думаєш спробувати кішку?

– Сьогодні вночі. По‑моєму, чорти мають сьогодні прийти за стариганем Вільямсом.

– Але ж його поховали в суботу. Хіба вони не забрали його в суботу вночі?

– Дурниці мелеш! Хіба чари можуть подіяти до півночі? А там неділя починається. Не думаю, що чортам вільно всюди тинятися в неділю.

– Я щось не подумав. Це правильно. А мене візьмеш?

– Візьму, якщо не боїшся.

– Боюсь! Як би не так! Ти мені нявкнеш?

– Ага, і ти мені теж нявкни, якщо можна буде. Бо минулого разу я тобі нявкав‑нявкав, доки старий Гейс не почав кидати в мене камінці, та ще й каже: «Чорт би забрав цю кішку!» А я йому швиргонув цеглину в вікно – тільки ти не кажи нікому.

– Добре, не скажу. Тоді мені не можна було нявкати, за мною тітка стежила, а сьогодні я нявкну. Слухай, а що це в тебе?

– Нічого такого, кліщ.

– Де ти його взяв?

– Там, у лісі.

– А що ти за нього просиш?

– Не знаю. Не хочеться продавати.

– Не хочеш – не треба. Та й кліщ якийсь дуже маленький.

– Та певно, чужого кліща гудити легко. А я своїм кліщем задоволений. Як на мене, і цей хороший.

– Кліщів усюди хоч греблю гати. Я сам тисячу наберу, як надумаю.

– То чого не набереш? Сам знаєш, що жодного не знайдеш. Це самий ранній кліщ. Першого цього року бачу.

– Слухай, Геку, я тобі віддам за нього свій зуб.

– Ану, покажи.

Том витягнув і обережно розгорнув папірець із зубом. Гекльберрі почав заздро його розглядати. Спокуса була надто великою. Нарешті він сказав:

– А він справжній?

Том підняв пальцями губу і показав порожнє місце.

– Ну, вмовив, – сказав Гекльберрі, – по руках!

Том посадив кліща в коробочку з‑під пістонів, де раніше мешкав жук, і хлопчики розійшлися, причому кожен із них відчував, що розбагатів.

Дійшовши до школи – дерев’яного будиночка, що стояв віддалік від решти, – Том ступив на поріг кроком людини, яка поспішає з усіх сил. Він повісив капелюха на гвіздок і з діловим виглядом почав хутенько пробиратися на своє місце. Вчитель, який поважно сидів на кафедрі у великому плетеному кріслі, дрімав, приспаний сонним гудінням класу. Поява Тома розбудила його.

– Томас Сойєр!

Том знав, що коли його ім’я вимовляють повністю, це віщує якусь неприємність.

– Я тут, сер.

– Підійдіть ближче. Ви знову спізнилися, як завжди? Чому цього разу?

Том хотів було збрехати, щоб уникнути покарання, але тут побачив дві довгі золотаві коси та спину, яку миттю впізнав завдяки чарівній силі кохання. Єдине вільне місце в класі було поряд із цією дівчинкою. Жодної миті не вагаючись, він сказав:

– Я спинився на хвилинку поговорити з Гекльберрі Фінном!

Учителя ледве правець не вхопив – він розгублено дивився на Тома. Гу л у класі вмить затихнув. Учні задумались: а чи не збожеволів цей відчайдух? Учитель перепитав:

– Ви… Що ви зробили?

– Спинився поговорити з Гекльберрі Фінном. Жодної помилки не було.

– Томасе Сойєр, це найбільш вражаюче зізнання, яке мені тільки доводилося чути. За таку провину однієї лінійки буде мало. Знімайте вашу куртку.

Рука вчителя трудилася до повної знемоги, доки не поламалися всі різки. Після цього прозвучав наказ:

– А тепер, сер, ідіть і сідайте з дівчатами! Нехай це буде для вас наукою.

Смішок, який хвилею прокотився по класу, здавалось, збентежив Тома; насправді ж це було не збентеження, а шанобливий трепет перед новим божеством і страх, змішаний із радістю, яку обіцяла така незвичайна удача. Він сів на самісінький краєчок соснової лавки, а дівчинка, задерши носика, відсунулась від нього якомога далі. Всі навколо шепталися, штурхали один одного і підморгували; однак Том сидів сумирно – він склав руки перед собою на довгій низькій парті й, очевидно, з головою занурився в книгу.

Незабаром на нього перестали дивитися, і звичний шкільний гул знову запанував у сонному повітрі. Том почав потай поглядати на дівчинку. Вона це помітила, зневажливо стиснула губи і на хвилину навіть повернулася до Тома спиною. Коли ж вона знову обережно обернулась, перед нею лежав персик. Вона його відсунула. Том тихенько посунув персик назад. Вона знову його відштовхнула, але вже не так вороже. Том терпляче поклав персик на колишнє місце. Вона до нього навіть не доторкнулася. Том нашкрябав на грифельній дошці: «Будь ласка, візьміть – у мене є ще». Дівчинка подивилася на дошку, але нічого не відповіла. Тоді Том почав малювати щось на дошці, прикриваючи свій витвір лівою рукою. Спочатку дівчинка нічого не хотіла помічати, потім жіноча цікавість перемогла, про що свідчили деякі цілком виразні ознаки. Том і далі малював, ніби нічого не помічаючи. Дівчинка спробувала нишком поглянути на малюнок, але хлопець нічим не виказав, що помітив це. Нарешті вона здалася й нерішуче прошепотіла:

– Можна мені подивитись?

Том відхилив руку, і стало видно карикатурний будиночок із двома кониками на даху і комином, з якого завитком виходив дим. Дівчинка так захопилась малюванням Тома, що забула про все на світі. Коли малюнок був готовий, вона ще трохи подивилась на нього і сказала:

– Як гарно! А тепер намалюйте чоловічка.

Художник зобразив перед будинком чоловічка, схожого на підйомний кран. Він міг би переступити через будинок, але дівчинка не була надто суворою – вона залишилася дуже задоволена цим страховиськом і прошепотіла:

– Який гарненький! А тепер намалюйте мене.

Том намалював пісочний годинник, увінчаний повним місяцем, приробив до них ручки та ніжки у вигляді соломинок і вклав у розчепірені пальці велетенське віяло. Дівчинка сказала:

– Ой, як хороше! Шкода, що я не вмію малювати.

– Це легко, – прошепотів у відповідь Том. – Я вас навчу.

– Правда, навчите? А коли?

– На великій перерві. Ви підете додому обідати?

– Я можу лишитися, якщо ви хочете.

– Оце здорово! А як вас звати?

– Беккі Тетчер. А вас? Ой, я вже знаю: Томас Сойєр.

– Це коли мене хочуть відшмагати. А якщо я добре поводжусь – Том. Називайте мене Том, згода?

– Згода.

Том заходився шкрябати щось на дошці, знову закриваючи написане від Беккі. Цього разу вона не соромилась і попросила показати, що це таке. Том відповів:

– Так, нічого особливого.

– Ні, покажіть.

– Не варто. Вам буде нецікаво.

– Ні, цікаво. Покажіть, будь ласка.

– Ви про мене розкажете.

– Ні, не розкажу. Ну, ось вам чесне‑пречесне, найчесніше слово, що не скажу.

– Нікому‑нікому не скажете? Ніколи, до самої смерті?

– Нікому на світі. А тепер показуйте.

– Та ні, правда, вам буде нецікаво!

– Ну, якщо ви так зі мною поводитесь, то я сама подивлюся.

Вона схопила своєю маленькою ручкою руку Тома, виникла невелика боротьба, причому Том вдавав, що опирається, а сам потроху відсував свою руку, доки не з’явилися слова: «Я вас кохаю!»

– Ох, який ви огидний! – і вона спритно ляснула Тома по руці, проте все ж зашарілась, та й загалом було помітно, що вона дуже задоволена.

Цієї миті хлопчик відчув, як чиясь сильна рука повільно й невідворотно стискає його вухо і тягне догори й уперед. Таким чином його провели через увесь клас і посадили на колишнє місце під перехресним вогнем хихотіння. Після цього вчитель постояв над ним кілька тяжких хвилин та нарешті попрямував до свого трону, так і не промовивши жодного слова. І хоча Томове вухо горіло, серце його було сповнене радістю.

Коли клас вгамувався, Том чесно спробував учити уроки, але був для цього надто схвильований. Коли до нього дійшла черга читати вголос, він осоромився, потім, відповідаючи з географії, перетворював озера на гірські хребти, хребти на річки й річки на материки, так що на Землі знову запанував первозданний хаос. Згодом, коли писали диктант, хлопець наробив помилок у найпростіших словах, відомих навіть немовлятам, опинився на останньому місці, й олов’яна медаль за успіхи у правописі, яку він носив усім напоказ кілька місяців поспіль, перейшла до іншого учня.

Дата добавления: 2015-06-04