КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Формуванняі забезпечення діяльності політичної партії 153
Чи не найвразливішою ланкою партійної системи є партійна ідеологія, яка в українських реаліях має дивні поєднання, — «ліві консерватори», «праві ліберали», «зелені бізнесмени», «жінки, які не відстоюють тендерної рівності» тощо. Дефіцит чітко ідеологічно ідентифікованих політичних партій є причиною формування антипартій-них стереотипів масової свідомості, заміщення ідеології постаттю партійного лідера, при зміні якого нерідко руйнується вся партійна структура. В українських реаліях більшість політичних партій нехтує постійною роботою з партійного будівництва і намагається виграти вибори за рахунок використання технологій під час виборчої кампанії. їх інтерес до громадської думки обмежується лише контролем за рейтингами, відповідно до показників яких коригують передвиборні зусилля. Нерідко спеціально фабрикують і поширюють «рейтинги», а послідовних кроків щодо інформування громадян про власну діяльність вони майже не роблять. Негативний імідж політичних партій породжений неспроможністю багатьох із них сформулювати чітку, переконливу і реалістичну програму, яка вирізняла б їх серед інших партій і давала виборцям відповіді на запитання про її курс і наміри. Закон «Про вибори народних депутатів України» (2002) значно розширив можливості політичних партій Щодо контролю за дотриманням законодавства про вибори і забезпечення прав громадян на виборах за рахунок переходу до пропорційної виборчої системи. Політичні партії одержали право брати участь у формуванні виборчих комісій і делегуванні офіційних спостерігачів для роботи на кожній виборчій дільниці. Однак більшість із них виявилися поки що неспроможними охопити своїми представниками всі виборчі дільниці.
.' Українські політичні партії приділяють недостатньо Уваги виборам до місцевих органів влади. Брак організаційної спроможності та особистостей, які гідно могли б представляти партію на місцевому рівні, призводить до того, що більшість політичних партій беруть лише епізодичну участь у змаганні за 430 тисяч виборчих посад депутатів та голів міських, районних, обласних, сільських, селищних рад. Відтак імідж політичних партій України безпосередньо залежить від іміджу вищих органів влади. Для зміцнення політичних партій необхідні інтенсивна кому- 154 Предмет і специфіка прикладної політології нікація по всій партійній вертикалі, візити лідерів партій у регіони та зацікавлення місцевими проблемами, забезпечення широких можливостей керівників організацій політичних партій потрапити до «прохідної» частини партійного виборчого списку, подолання «кастовості», залучення низових структур до прийняття рішень щодо партійної стратегії і тактики. Суттєвою проблемою щодо посилення ролі політичних партій є їх недостатня інституціональна спроможність. Багато з них не має чіткої ідеології, за якою одну партію можна відрізнити від інших, відносно стабільної електоральної бази, викристалізованого ставлення до влади, стабільної організаційної структури; не розвивають регіональні організації, не ведуть облік кадрів та іншої регулярної організаційної роботи, не мають партійних ЗМІ. На думку аналітиків, в Україні протягом 1990 р. — початку XXI ст. конкурували чотири партійні ніколи — стара школа КПРС, яка за основу бере саме ідеологічну роботу (КПУ); комсомольська школа (СПУ, ПСПУ, Батьківщина, СДПУ(о), яка заміняє ідеологічну роботу організаційною); школа «господарників», що використовують владні важелі («партія влади»); та західна школа, для якої характерні вузька спеціалізація, активне використання зв'язків з громадськістю тощо (Партія зелених, Народна партія). Крім того, чітко простежується кореляція між провладними і опозиційними (нейтральними) партіями щодо способів організації їх діяльності.
Після парламентських виборів 2006 р. та дострокових парламентських виборів 2007 р. лінії водорозділу політичних партій істотно змінилися. Усі парламентські партії не мають докорінних відмінностей у поглядах на розвиток внутрішньої політики України. Тому основні конфліктні поля суперечностей стосуються питань зовнішньополітичних пріоритетів. Прозахідні партії представлені Нашою Україною — Народною самообороною, Блоком Юлії Тимошенко. Проросійські політичні сили в парламенті представлені Партією регіонів України, Блоком Володимира Литвина та Комуністичною партією України. Водночас усі партійні організації дбають про навчання своїх кадрів, хоча використовують для цього різні методи. У багатьох політичних партіях України зберігається висока плинність кадрів. Передусім це стосується партій, створених не на основі ідеологічного критерію, а на основі наближення до влади. Формування і забезпечення діяльності політичної партії 155 Основні фінансові надходження до осередків політичних партій формуються з добровільних пожертвувань від представників малого й середнього бізнесу, надходжень від центральних керівних органів, продажу партійної преси, членських внесків. Деякі партії мають холдинги (англ. holding, від hold — тримати, затримувати) — мережі громадських (молодіжні, жіночі, спортивні, ветеранські тощо), економічних структур, що перебувають під їх впливом. Інституціалізація політичних партій, тобто перетворення їх на політичний інститут, означає їх зміцнення, стабілізацію, посилення їх значення та ролі в суспільстві. Якщо головним чинником слабкості українських політичних партій є відсутність їх впливу на реальну, передусім виконавчу, владу, то іншою стороною проблеми є те, що самі партії не працюють над посиленням свого впливу в суспільстві. Стабільно інституціалізованою вважається партія, яка брала участь принаймні у трьох виборчих кампаніях. Таких партій в Україні небагато.
Отже, щоб бути дієвими інститутами артикуляції суспільних інтересів, політичні партії мають готувати професійних політиків, робити публічну політику фаховою. Запитання. Завдання 1. Охарактеризуйте основні принципи формування політичної партії. 2. Поясніть, як відбувається процес формування політичної партії. 3. Зазначте, яким чином відбувається процес залучення членів політичної партії. 4. З'ясуйте, що таке партійна структура? Охарактеризуйте її основні компоненти. 5. Проаналізуйте напрями роботи політичної партії. 6. Дайте характеристику політичним партіям України з точки зору ^внутрішньої організації та напрямів діяльності.
7. Розробіть структурні схеми підготовки статуту і програми політичної партії. 8. Назвіть і охарактеризуйте критерії формування позитивного іміджу лідера політичної партії. 9. Які чинники впливають на динаміку формування місцевих осередків політичної партії?
10. Порівняйте особливості практичної діяльності функціонерів та Активістів політичної партії. 11. На основі відповідного досвіду розробіть зразок поточного звіту внутріпартійного підрозділу перед керівництвом політичної Партії. 156 Предмет і специфіка прикладної політології Література Базів В. Інструмент влади: Порівняльний аналіз походження і функціонування політичних партій у тоталітарній та демократичній системах. — Л., 1999. Дюверже М. Политические партии. — М., 2002. Ильясов Ф. Н. Политический маркетинг. Искусство побеждать на выборах. — М., 2000. Малкин Е., Сучков Е. Основы избирательных технологий и партийного строительства. — М., 2003. Мейтус Л. Политическая партия: стратегия и управление. — М., 2004. Организация работы первичной партийной ячейки: Метод, по-соб. — М., 1995. Острогорский М. Демократия и политические партии. — М., 1997. Побудова ефективної політичної партії / Упоряд. І. Підлуська, О. Грязнова, В. Замятін. — К., 2003. Политические партии в условиях демократии. — Борнхайм: Фонд Конрада Аденауэра, Сант-Августин, 1995.
Політичні партії в демократичному суспільстві / Й. Тезінг, В. Гофмейстер. — К., 1997. Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика. — Л., 2005. Технология создания партии: Учеб. пособ. / Под ред. А. Чадаева, В. Быковой. — М., 2007. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем. — Л., 2004. 1.7. Політична участь як показник якості політичного режиму Становлення первісних форм державності і типів владування спричинило появу такого суспільного явища як політична участь. Від епохи Відродження її розглядають як безпосередню участь громадян у виборах і державному управлінні. У сучасній політичній науці це явище є критерієм, за яким оцінюються наслідки діяльності державно-політичних інститутів, а також ступінь впливу на політичне життя національних традицій, менталітету, рівня політичної культури, якості правлячих еліт та інших чинників суспільно-політичного розвитку. Політична участь як показник якості політичного режиму 157 Природа і сутність політичної участі Для політичного процесу як форми функціонування політичної системи, що постійно змінюється, розвивається, характерне різноманітне співвідношенням сил, перехід від рівноваги між ними до дисбалансу і знову встановлення рівноваги. Він є складною конфігурацією свідомої і стихійної діяльності, тобто акцій, що регулюються державою, і спонтанних акцій громадян, їх груп. Аналіз політичного процесу традиційно звертає увагу на діяльність владних інститутів та інституціалізованих акторів і часто залишає поза сферою свого інтересу форми політичної участі неін-ституціалізованих суб'єктів політики, зокрема громадян. Показниками якості політичної системи, її демократичності є не лише характер політичних рішень, а й форми політичної участі, якими опосередковується вплив суспільства на них, і спосіб їх прийняття. Політична участь є найважливішим критерієм для визначення типу політичного режиму, характеру політичного процесу, а також показником його демократичності. Взаємовплив акторів політичного процесу відбувається на горизонтальному і вертикальному рівнях. За горизонтальної взаємодії держава і соціальні групи виступають переважно на паритетних началах як партнери, що «Яідомо прагнуть до раціонального досягнення узгоджених суспільних цілей; за вертикальної — політичний процес є своєрідною стихією, якій протистоїть державна влада, відіграючи роль управлінської підсистеми цього процесу, яка формує цілі, приймає рішення, пов'язані з національно-державними пріоритетами. Кожна з підсистем має власне функціональне навантаження: одна інтегрує суспільство, формулює колективні цілі і приймає рішення, інша фігурує як тиск громадян та їх груп, пов'язаний з представництвом інтересів. Взаємодія між групою, яка здійснює управління (владою), та групами, які здійснюють тиск на правлячу еліту, як правило, охоплює такі стадії: 1) артикулювання індивідуальних і групових інтересів. Найчастіше це відбувається через артикулювання особливих колективних інтересів, які акумулюють у собі групи індивідуальних інтересів. Виразниками їх є асоціації різнесменів, профспілки, які представляють інколи різні *птереси роботодавців, найманих працівників з однакових проблем (економічні реформи, приватизація чи реприватизація, лібералізація тощо); 158 Предмет і специфіка прикладної політології 2) агрегування (узагальнення) інтересів. На цій стадії відбувається відбір і об'єднання в загальну партійно-політичну позицію різних інтересів індивідів та їх груп; 3) вироблення політичного курсу. Інтегруючу роль при цьому виконують представницькі та законодавчі інститути, які формують колективні рішення; 4) реалізація прийнятих рішень. Здебільшого це пов'язано із функціонуванням інститутів виконавчої влади, які здійснюють відповідні заходи і вишукують для цього необхідні ресурси; 5) контроль і арбітраж. У межах політичного процесу ці функції виконують інститути судового і конституційного нагляду, які нівелюють неузгодженості між організаціями і соціальними групами на основі загальновизнаних норм. На кожній стадії переважає вплив одних політичних акторів над іншими, яскраво виражені певні типи політичної, поведінки.. Але завжди форми політичної поведінки визначають за ступенем впливу суспільства при реалізації державної політики. У демократичному суспільстві громадяни є безпосередніми учасниками політико-владних відносин, мають змогу впливати на характер і перебіг суспільно-політичних процесів, формування структур влади, що є важливим чинником їх політичної соціалізації, протистояння бюрократії, деградації влади загалом. У цьому полягає роль політичної участі як одного з найважливіших феноменів демократії. Політична участь — залучення членів соціально-політичної спільноти до політико-владних відносин; вплив громадськості на формування і перебіг існуючих соціально-політичних процесів у суспільстві, створення владних структур; індивідуальні або групові дії суб'єктів політичного процесу з метою впливу на владу будь-якого рівня. Політична участь є складним, багатогранним явищем, яке поєднує широкий спектр засобів, прийомів здійснення політичного впливу і обумовлюється психологічними, соціальними, економічними, культурно-історичними та іншими факторами. У повсякденному житті політична участь виявляється у будь-яких, переважно добровільних, діях індивідів, груп, пов'язаних з їх безпосередньою або опосередкованою участю в розробці, прийнятті і реалізації політико-владних рішень, курсів політичних сил. Залежно від того, хто і як впливає на владу, виокремлюють такі види політичної участі: Політична участь як показник якості політичного режиму 159 а) автономна політична (дії, які мають переважно добро б) індивідуальна політична (прагнення до забезпечення в) активна політична або пасивна (участь у діяльності г) легально-конвенційна політична (відповідає встано ґ) традиційна політична (зорієнтована на підтримання політичної спадкоємності і стабільності) або інноваційна {спрямована на зміни, розвиток); д) постійна політична (діяльність професійних полі Кожен суб'єкт політичного процесу вдається до різних форм політичної участі з метою задоволення власних інтересів. Правляча еліта, переслідуючи власні інтереси, нерідко прагне узаконити певні форми політичної участі громадян. Політична участь у будь-яких своїх формах найчастіше спрямовується на забезпечення таких цілей: — формування чи посилення почуття національної ідентичності; — підвищення регулюючих та інших можливостей Держави (формування армії, сплата поточних податків, запровадження і використання нових законів); — стимулювання економічного розвитку, запобігання кризам чи подолання їх; — нарощування зовнішньополітичних можливостей Держави. Наприклад, для здобуття ваги у світі, впливу на сусідні Держави політична еліта прагне демонстрації публічної під-"фимки своїх зусиль у країні, що може замінити необхід- 160 Предмет і специфіка прикладної політології ність розвитку певних інститутів та інших стимулів. Збільшення податкових надходжень можна домогтися завдяки створенню партії, організації масових демонстрацій, а не лише шляхом формування, забезпеченням ефективного адміністративного апарату. Політична участь як явище суспільного життя може виражатися в різноманітних як легітимних, так і неправових формах і проявах. їх якість залежить від типу політичного режиму; історичних традицій суспільної та індивідуальної громадянської участі; соціокультурних характеристик, географічного середовища, ментальних особливостей, типу і рівня розвитку політичної культури, масштабу території і розвитку системи масових комунікацій; інституційовано-го (нормативно-правового) забезпечення політичної участі; освіченості суспільства і доступу до інформації; матеріальних можливостей суб'єктів політичної участі тощо. На них впливає також психологічний фактор, який полягає в особистому сприйнятті індивідом своєї участі в політиці, відчутті власної причетності до неї. За спостереженнями політичних психологів, поведінку політичних акторів стимулюють зовнішнє середовище, базові потреби, настанови, цінності, орієнтації людини, переконання та цілі суб'єктів політики, а також зворотний зв'язок між політичною поведінкою та умовами, які її сформували. Людина відчуває потребу в політичній участі (активній чи пасивній), якщо зовнішнє середовище сприяє (перешкоджає) задоволенню її життєвих потреб. Якщо життєві потреби людини не задовольняються, вона намагається вплинути на відносини влади і підлеглості з метою перерозподілу суспільних ресурсів на свою користь, обираючи для цього найприйнятніші способи. Чим більшу причетність до прийняття суспільно значущих рішень відчуває індивід, тим активніші його громадянська позиція та відносини з політичними інститутами. Різноманітність факторів, що зумовлюють політичну участь, є причиною відсутності єдиної класифікації її форм. У політичній науці виокремлюють такі групи чинників, що визначають форму політичної участі: 1) легітимні (погоджені з владою вибори, мітинги, демонстрації, петиції) і нелегітимні (громадська непокора, тероризм, повстання, переворот); 2) інституціалізовані (голосування, участь у діяльності партій) та неінституціалізовані (масові збурення, не визнані законом угруповання з політичними цілями); 3) політична участь місцевого і загальнонаціонального характеру. Політична участь як показник якості політичного режиму 161 Не кожна політична дія є формою політичної участі. До цієї категорії може бути зарахований лише конкретний політичний акт, у т. ч. його вербальний прояв, а не лише певна емоція (наприклад, у СРСР поширеними були емоційні форми: розмови «на кухні», переказування політичних анекдотів). Політична участь має бути реальною, на добровільній основі, за наявності альтернатив. Конкретними формами прояву політичної участі можуть бути: — електоральна участь; — участь у прийнятті рішень під час загальнонаціональних і місцевих референдумів, плебісцитів; — робота в органах державної влади і місцевого самоврядування; — участь у виборах партійних лідерів і контроль за їх діяльністю; — участь у прийнятті законів і контроль за їх виконанням; — участь у масових акціях на підтримку певних ініціатив політиків, акціях протесту або громадської непокори (мітингах, зібраннях, політичних страйках, акціях саботажу, визвольних війнах, революціях тощо); — засвоєння і передавання політичної інформації; — членство у політичних партіях, громадських організаціях тощо. Природа політичної участі суттєво відрізняється в країнах з демократичним і недемократичним політичним режимами. У демократичних країнах найхарактернішою ознакою політичної участі є її добровільність. У країнах з недемократичним політичним режимом форми політичної участі обмежені, мають переважно примусовий характер і набувають ознак мобілізованої участі — символічного залучення владою громадян держави у політичні дійства задля імітації власної підтримки. У тоталітарних державах політична участь є суто мобілізованою. Вдаються до неї й авторитарні режими. Зокрема, за недостатньої легітимно-сті авторитарна влада вдається до самолегітимації (виправдання влади, політичного курсу, підкреслення своєї значущості), підтримуючи тим самим авторитет у власних очах та піднімаючи рейтинг своїх політичних рішень. Часто політичні актори разово використовують мобілізовану політичну участь, тобто вдаються до політичної мобілізації — заходів, що забезпечують готовність політичних сил (партій, громадських об'єднань) до конкретних суспільно-політичних подій, акцій. Правляча еліта здій- j_62 Предмет і специфіка прикладної політології снює політичну мобілізацію через зосередження і залучення значних матеріальних і людських ресурсів для досягнення своїх цілей, насамперед шляхом організації масової підтримки більшістю населення, контролю за фінансовими та інформаційними ресурсами. До політичної мобілізації можуть вдаватися великі парті; та масові рухи для забезпечення перемоги на виборах, підтримання запропонованих програм і політичних курсів. Політична мобілізація здійснюється за допомогою різноманітних засобів, включаючи примус, індоктринацію (нав'язування своєї доктрини), авторитет, маніпулювання, політичне насильство та ін. У повсякденному житті, як правило, відбувається поєднання різних форм і видів політичної участі. Інтенсивність їх поєднання залежить від умов конкретної країни, але об'єктивно вона значно вища у транзитних (перехідних) суспільствах. У зв'язку з цим американські політологи Г. Алмонд і С. Верба виокремлюють змішані, або перехідні (еволюціонуючі), типи політичної участі, яким відповідає піддансько-партициптивний тип політичної культури — поєднання високих вимог (суб'єктивних, об'єктивних) до політичної особистості за суттєвого обмеження можливостей щодо їх реалізації. Це означає, що під час важливого соціально-історичного процесу, особливо перехідного типу (від монархії до республіки, від колоніальної залежності до незалежності, від апартійної системи до багатопартійності, від авторитаризму до демократії), вдосконалюються традиційні і виникають нові види політичної участі, відбувається дедалі активніше залучення масових груп і категорій населення в політику. Але у будь-якому разі особа або група осіб, вдаючись до тієї чи іншої форми політичної участі, керується певними власними мотивами. Серед базових мотивів політичної участі розрізняють: а) інструментально-раціональні — участь розглядаєть б) освітньо-розвивальні — сприяють загальному ро в) комунітаристські — участь зумовлена морально- Загалом форми політичної участі ґрунтуються на культурі політичної участі — зумовленому історичними, со- Політична участь як показник якості політичного режиму 163 ціально-економічними, політичними умовами, духовними, ментальними та іншими особливостями рівні засвоєння політичних норм і цінностей, способів політичної поведінки і діяльності. На її формування впливають почуття громадянської відповідальності, суб'єктивна впевненість у корисності, ефективності такої діяльності. Культуру політичної участі, за твердженням Г. Алмон-да і С Верби, визначають: розуміння того, що означає демократія і як вона функціонує; довіра до державних і суспільних інститутів; міжособистісна довіра; інтерес людей до політики, впевненість в ефективності громадської участі; залучення до діяльності різноманітних організацій, зорієнтованих на вираження громадських інтересів; рівень самоорганізації і готовність до співпраці; рівень громадянської відповідальності. Основними показниками культури політичної участі є ступінь укорінення у суспільстві демократичних ідеалів і цінностей, здатність суспільства за необхідності задіяти демократичні інститути і механізми для реалізації загальнонаціональних, групових інтересів. Найпоширенішими і наймасовішими формами політичної участі є електоральна участь, а також участь у референдумах. Решта форм політичної участі другорядні для більшості громадян або є сферою компетенції політичного класу — осіб, які професійно займаються політикою. Для більшості з них політика є видом професійної діяльності, джерелом доходів. Політичне відчуження У сучасному світі помітна тенденція зменшення участі громадян у «політиці з великої букви» (діяльність політичних рухів, членство у політичних партіях, участь у масових акціях на підтримку ініціатив, протестні виступи, контролювання діяльності місцевих органів влади). Це явище має різну природу в розвинутих і молодих демократіях. У розвинутих демократіях зміна влади, як правило, не призводить до докорінної зміни державної політики. Тому громадяни не мають потреби прискіпливо відстежувати політичні процеси й активно на них впливати. Значною мірою впливає на це і професіоналізація політичного життя, внаслідок чого для більшості громадян цікавитися політикою стає дедалі складніше. Цю справу вони делегують професійному політичному класу. З цих причин значній части- 164 Предмет і специфіка прикладної політології ні населення демократичних країн притаманний абсентеїзм (лат. absentia — відсутність) — байдуже ставлення до здійснення своїх політичних прав, ухилення від здійснення громадських обов'язків, у т. ч. від участі у виборах. Явище абсентеїзму ґрунтується на впевненості людей у тому, що правляча еліта забезпечить звичний рівень споживання без їх особистої участі і є добровільною, усвідомленою відмовою від участі, у політичному процесі. Крім того, абсентеїзм породжений підвищенням ролі в політиці особистісного фактора, коли особистість лідера, а не програма, яку він пропонує, забезпечує чи не забезпечує йому підтримку; суттєвими розбіжностями між програмами політичних партій і їх діяльністю; невиразністю, подібністю політичних програм. У молодих демократіях багато громадян вимушено стають політично пасивними, хоч є чимало й таких, хто свідомо уникає політичного життя. У цих країнах політичне відчуження набуває ознак політичної апатії (грец. apatheia — нечутливість, байдужість), або політичної аномії (франц. anomie — відсутність закону, організації), що означають морально-психологічний стан свідомості, для якого характерні деформація системи цінностей, зумовлена протиріччям між проголошеними цінностями і неможливістю їх досягнення, відчуження від соціального життя. Громадяни не бачать результатів власної участі, стають індиферентними стосовно політичних процесів. Крайньою формою політичної пасивності є криза політичної участі — зменшення політичної активності громадян, тобто кількості тих, хто голосує на виборах, бере участь у референдумах, є членом політичної партії, цікавиться політикою загалом. Дослідники характеризують кризу політичної участі як «згортання традиційних форм політичної участі суспільства» (Р. Інглхарт), заміну їх складнішими структурами і формами соціального, політичного впливу. Ця тенденція простежується в сучасних суспільствах, ознаками її є зміщення акценту з порівняно простих форм (голосування, участь у виборах, референдумах, членство у політичних партіях) на складніші проблемно-спеціалізовані форми масової участі. Криза політичної участі пов'язана також із неспроможністю правлячої еліти створити інституційні умови для врахування зростаючих вимог щодо участі у політиці нових соціальних груп. На характер політичної участі негативно впливає розмивання позицій класичних політичних партій, внаслідок чого громадяни, не бажаючи бути чиїмось «військом», пе- Політична участь як показник якості політичного режиму 165 реходять до більш активних видів участі — масових акцій протесту, пікетування тощо. З огляду на чинники, які засвідчують кризу політичної участі, сучасна політична наука пропонує заходи, покликані зупинити цей процес, перевести його в режим оптимістичного розвитку. Одним із найоптимальніших варіантів подолання кризи політичної участі є інституційна адаптація (лат. adapto — пристосовую) — ухвалення в межах політичної системи інституційного рішення щодо нових виборчих процедур, електоральних інститутів, вдосконалення партійної структури і формування організованих груп інтересів тощо. За такого підходу можлива угода між правлячою елітою і контрелітою, яка прагне участі в прийнятті ключових політичних рішень. Такий шлях, за твердженням учених, веде до розвитку найефективніших моделей представницької демократії — участі громадян у роботі періодично або постійно діючих виборних органів державної влади та місцевого самоврядування. Наприклад, одним із елементів інституційної адаптації, який сприяв пом'якшенню кризи політичної участі, було прийняття Верховною Радою України Закону «Про особливості застосування Закону про вибори Президента України 26 грудня 2004 р.». Альтернативним варіантом подолання кризи політичної участі може бути авторитарний вихід — відмова від пошуку інституційного варіанта розширення ефективної політичної участі, насильницьке його обмеження шляхом заборон, репресивних заходів. Нерідко це призводить до примусової, мобілізаційної чи імітаційної участі, без якої не можуть обійтися тоталітарні й авторитарні режими. Особливості політичної участі громадян України У сучасній Україні наявні всі формальні інститути демократії (інститут виборів, поділ функцій влади між різними владними органами, інститути громадянського суспільства, конкурентні ЗМІ тощо). Однак кількісні (формальні) показники ще не є остаточним свідченням демократичності системи, оскільки для позитивних висновків про здатність суспільства впливати на характер прийнятих політичних рішень, формування (ротацію) правлячої еліти та інші чинники свідчать якісні показники, передусім форми політичної участі. Саме вони є ознакою ефективності і якості політичного режиму, який утвердився у державі. Політичні та економічні перетворення, які відбуваються в Україні, створили умови для розширення сфери політич- 166 Предмет і специфіка прикладної політології ної компетенції українського суспільства. На політико-пра-вовому рівні державою забезпечено умови для легітимних форм політичної участі суспільства. Однак проблема полягає в ступені засвоєння цих можливостей суспільством, окремими групами та верствами. Як свідчить досвід розвитку посткомуністичних країн, форми політичної участі та рівень громадянської активності у цих країнах залежать від історичних особливостей їх розвитку, ступеня проникнення тоталітаризму (авторитаризму) в їх попередній історії. При загальній подібності багатьох процесів у них утверджуються дещо відмінні форми політичної участі. За роки перетворень в Україні сформувалися цілком адекватні уявлення про демократію. Більшість громадян надає перевагу саме демократичним цінностям та інститутам, а не цінностям соціалістичної системи, що спростовує міф про недовіру до атрибутів демократії, які були девальвовані в суспільстві псевдодемократичними діями політиків. Передусім ідеться про форми політичної участі, втілені в пострадянській Україні, — повноцінні вибори органів влади, політичні свободи, свобода підприємництва, свобода пересування тощо. Сумніви щодо функціонування демократичних інститутів виникають за невідповідності між ставленням до демократії та її інструментальними можливостями, що підтверджують дані соціологічних опитувань. Громадяни України загалом розуміють сутність демократії, пов'язуючи її з концепцією необмежених прав людини (66% респондентів), свободою зібрань, віросповідання, з економічним процвітанням (51%), хоча про ключові політичні свободи зауважили лише 36% респондентів. Водночас рівень песимізму щодо стану демократії нині є небачено високим і становить 64%. Причому 58% опитаних вважають, що більш демократичною Україна не стає (опитування Міжнародної фундації виборчих систем у межах проекту «Ставлення та очікування: Опитування громадської думки в Україні за 2003 р.»). Характерно, що рівень зацікавленості громадян політикою до президентських виборів 2004 р. був суттєво нижчим ніж після них. За позитивного ставлення до демократії більшість населення не вірить в інструментальні її можливості, тобто що участь у голосуванні забезпечує вплив на процес ухвалення рішень у державі, а також не вважає, що партії, профспілки, ЗМІ та інші громадські організації є інструментами для захисту їх інтересів, здатними впливати на рішення уряду. Реальними засобами захисту своїх прав вони вважають нелегітимні форми участі («неправові Політична участь як показник якості політичного режиму 167 практики») — використання особистих зв'язків і знайомств, розв'язання проблем за допомогою хабара. Отже, реалією українського сьогодення є недовіра до суспільних і політичних інститутів, функціонально призначених захищати права громадян. Низький рівень політичної активності громадян зумовлений звуженням простору публічної політики, оскільки вони не відчувають своєї спроможності впливати на політику держави. В суспільстві домінують споживацькі настрої; значна кількість людей перебуває за межею бідності, спрямовує свої зусилля на елементарне виживання і адаптацію до нових умов життя; відсутнє «державне замовлення» на суспільну самоорганізацію як суттєву умову професійної самореалі-зації. У зв'язку з цим життєва енергія громадян спрямовується в інші сфери, а власне політична діяльність стає справою професіоналів — політичного класу і його безпосереднього оточення: активістів і волонтерів політичних партій, співробітників ЗМІ, аналітиків, іміджмейкерів тощо. Простежується також зникнення з української політики культури чесної, коректної змагальності ідей, позицій, концепцій майбутнього, витіснення цих феноменів відверто меркантильними інструментами; широке використання нелегітимних або напівлегітимних засобів впливу на рішення виборців; відверте спотворення результатів волевиявлення внаслідок тотального застосування адміністративного ресурсу, маніпулювання рішеннями судів, залучення фіскальних органів; «ручне» управління економікою через видання або позбавлення ліцензій на певний вид бізнесової діяльності тощо. За цих умов партії як основна форма політичної самоорганізації в уявленнях громадян перетворилися на «елітні угруповання», неспроможні виконувати функцію артикуляції групових і суспільних інтересів. Не довіряючи владі, громадяни України, однак, не втрачають інтересу до політичного життя держави, рівень якого інколи навіть вищий, ніж у «розвинутих демократіях». Це підтверджують соціологічні опитування: кількість людей, які цікавляться політикою, становить приблизно 40%. Але таке зацікавлення має дещо відсторонений характер і є своєрідною формою розваг. Не знижується також електоральний потенціал громадян, що засвідчує виборча статистика, яка в період між електоральними циклами демонструє приблизно однаковий рівень явки виборців — понад 70%. Особливістю України є високий рівень неінституціалі-зованої політичної участі (різноманітні рухи, «помаранчева» революція) і надто низький рівень розвитку інституці- 168 Предмет і специфіка прикладної політології алізованих форм політичної участі (за винятком виборів). Лише незначний відсоток громадян України є членами політичних партій; інші (приблизно 83%) не належать до жодної з них. Аналітики пояснюють це тим, що люди психологічно не відчувають власної причетності чи особистого контролю за подіями. Активне психологічне залучення неоднаково сприймається в різних політичних культурах. Щодо цього Україна суттєво відрізняється від «розвинутих демократій» і постсо-ціалістичних країн. У західних демократіях членство в партії не означає для індивіда обов'язкову участь у вирішенні її справ. Тобто психологічно за своїми інтересами індивід — член партії — мало чим відрізняється від інших людей. Така ситуація пояснюється тим, що партії розвинутих демократій мають сталий електорат, імідж якого підтримується (оновлюється) участю в політиці уряду. Залучення своїх активістів партії потребують переважно під час виборчих кампаній, коли відбувається мобілізація електоральних сил для підтримки партійного кандидата на виборах. В Україні, як і в більшості пострадянських республік, на відміну від посткомуністичних країн ЦСЄ, партії не стільки через їх чисельність, скільки через роль у реалізації державної політики змушені у міжвиборчий період спрямовувати зусилля на підтримання власного іміджу, оскільки політика уряду жодним чином не асоціюється з конкретною партією. Ситуація почала дещо змінюватися після президентських (2004) і парламентських (2006) виборів. Розширення повноважень парламентських партій після прийняття Закону про внесення змін до Конституції України, перехід до пропорційної виборчої системи з одночасним застосуванням імперативного мандату в частині заборони переходу депутата із фракції у фракцію (з 2006), рівень інституціалізованої політичної участі (членство в політичних партіях) підвищуватимуться, оскільки політика уряду сприйматиметься також як політика партії (партійної коаліції), що перемогла на виборах. Отже, на сучасному етапі найпоширенішою формою політичної участі є електоральна участь, яка в усіх країнах світу займає особливе місце серед форм політичної активності. Однак показник електоральної поведінки серед інших видів активності у більшості «розвинутих демократій» становить приблизно 50% від загальної кількості виборців, за винятком Великої Британії, де цей показник досягає 75%. В Україні протягом усіх виборчих циклів на виборчі дільниці з'являлося приблизно 75% виборців. Але голосування, попри його важливість, ще не є свідченням розвинутості по- Політична участь як показник якості політичного режиму 169 літичної сфери, оскільки не менше значення мають рівень тих, хто цікавиться політикою, індивідуальне членство в партіях, кількість партійних активістів, тобто справжня політична активність, яка передбачає компетентність і складну політичну діяльність. Такий рівень політичної активності характерний приблизно для 1% українських громадян, що переконує в необхідності подальшої інституціалізації демократичних процедур, створення механізмів реального залучення громадян до політичного життя.
Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 491; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |