Під знаком двоголового орла

Першого березня 1881 року за рішенням партії «Народна воля» було вбито Олександра II. Володя Вернадський, який добре знав про полеміку свого батька з Чернишевським, був приголомшений. Ось вона – сокира в руках замість переконливих аргументів! Але суспільство більше цікавила не смерть імператора і загроза того, що сокира в беззаконних руках може бути спрямована проти будь‑кого, воно жадало смерті терористам. Вернадський виходив на набережну Неви і довго дивився на її свинцеві каламутні хвилі. Що несуть вони? Як повернеться історія? Чия правда в цій сутичці – закостенілої влади чи гуртка людей, що беруть на себе сміливість накреслювати шляхи в майбутнє цілому народу? Він пише у своєму щоденнику: «Спільною ідеєю нашою має бути те, що народ повинен усвідомлювати свої сили і права, щоб приводити народ до усвідомлення, що треба йому самому управляти собою. Намагатися надати народу ряд практично необхідних і важливих свідчень, намагатися спрямувати його думку і переконати його в його силах. Держава і уряд існують для народу, а не народ для держави і уряду. Тільки тоді, коли більшість мас зрозуміє і своє становище, і свої сили, тільки тоді можливе більш розумне усунення нинішнього паразитарного уряду».

Вернадський вирішує повністю віддатись науці і вступає на природничий факультут Петербурзького університету, де лекції читали такі світила науки, як Менделєєв, Бутлеров, Бекетов, Докучаєв, Вагнер, Воєйков. Вернадський згодом згадає, що на лекціях Менделєєва, Докучаєва і Бекетова студентам‑«неофітам» відкрився новий світ: всі вони палко й енергійно взялися за наукову роботу. На лекціях Менделєєва студенти не тільки вивчали наукові факти та істини, вони пізнавали суспільне життя. Всесвітньовідомий учений був на вершині слави, він став членом багатьох академій та університетів світу. Тільки Російська академія наук забалотувала видатного хіміка. Обуренню передової громадськості та студентства не було меж, Володимир Вернадський теж брав участь у студентських зібраннях, входив у студентське науково‑літературне товариство, – потім імена членів цього товариства стали окрасою духовного і громадського життя й передової науки. Воно проіснувало до 1887 року, коли секретар товариства, студент природничого відділення, був страчений за підготовку замаху на імператора Олександра III. Цим студентом був Олександр Ульянов. Про його революційну підпільно‑терористичну діяльність ніхто не знав, – члени товариства, і серед них Вернадський, високо цінували цього красивого юнака з пишною шевелюрою. Він був відомий дослідженнями в галузі зоології та хімії. Одна зі студентських робіт Ульянова була відзначена золотою медаллю. Володимир Вернадський у полеміці з членами товариства захищав позицію Льва Толстого, який пропонував цареві помилувати убивць його батька Олександра II.

Удома мати застерігала сина від участі в політиці: батько саме лежав хворий після другого апоплексичного удару. Володимир довго сидів у порожньому кабінеті батька, думаючи: що можна зробити, щоб реалізувати себе, допомогти народу в його нелегкій боротьбі за гідне існування?

І він відповідав собі – наука, велика наука, яка об’єднає різні галузі людського знання у величну будову світового гуманістичного пізнання. Усе більше він занурювався в чисту науку. Та й у науковому відділі студентського науково‑літературного товариства саме Володимир Вернадський вів мінералогію. Він захоплюється подорожами О. Гумбольдта, ідеї якого були викладені в праці «Космос» у 1843 році (російською мовою перекладено 1848–1863 рр.): Гумбольдт увів поняття ізотерм, відстоював ідею широтної і вертикальної зональності географічних явищ. Вернадський цікавився також роботами біолога К. Ф. Рульє, який вважав, що замість подорожей у віддалені країни треба вивчати істот і рослини рідного краю. І, звичайно ж, ще з юності Вернадського захоплювала наукова реформаторська робота Чарлза Дарвіна, який наполягав на визнанні провідного значення взаємодії між тваринними та рослинними видами і навколишнім середовищем. Як побачимо далі, це твердження стало головною підставою для всієї наукової діяльності Вернадського. Велике значення для формування наукових поглядів Вернадського мала книга слобожанина І. І. Мечникова «Вчення про органічні форми, засновані на теорії перетворення видів».

Саме тоді на життєвому шляху Вернадського трапляється великий учений Василь Васильович Докучаєв. Його незвичайна інтуїція дослідника, асоціативне мислення творчої особистості справили на Вернадського величезний вплив. Виявилось, що в розумінні природи та синтезу всіх процесів у ній вони стоять на однакових позиціях. Докучаєв навчав студентів того, що справжня наука починається з пошуку зв’язку між видимими явищами. Побувавши з Докучаєвим у Сестрорєцьку, відчувши подих живої землі, Вернадський записує: «Раніше я не розумів тієї насолоди, яку відчуває людина, що з сущого, із природи сприймається її почуттями, не із книг, а з неї самої».

Саме Докучаєв був взірцем ученого, який не ждав появи нової синтетичної науки, а сам створював її. Його ґрунтознавство стало першою наукою, яка вивчала не самі організми осібно, а всю систему взаємодії між живою і мертвою природою. Власне Докучаєв дав наукове поняття про ґрунти. Сільські господарі й агрономи вважали грунтом ріллю культурних полів; геологи розуміли ґрунти як змінені вивітрюванням корінні породи. Досліджуючи за пропозицією Вільного економічного товариства чорноземи, Докучаєв звернув увагу на те, що в первісних степах, і під лісами, і під лугами завжди є природне поверхневе утворення, збагачене рослинними залишками, і дійшов висновку, що чорнозем утворюється в результаті спільної взаємодії клімату, органічного життя і материнської породи. Так Докучаєв відкрив «ґрунтосферу» і таким чином спонукав молодого Вернадського до всеохопного наукового аналізу, до вивчення всіх взаємозв’язків, які на той період була здатна виявити наука.

Саме в цей час у польовій книжці Вернадського з’являється запис про існування законів у розподілі мінералів, про своєрідну «періодичну таблицю» їх генезису. Докучаєв звернув увагу на міркування Вернадського і, пославшись на Кропоткіна як на свого вчителя, сказав, що ця концепція може бути програмою всього життя.

Невдовзі, в 1885 році, Володимир Іванович закінчив університет зі званням кандидата наук і був залишений в установі для підготовки до професорського звання. Потім було літо в селі Олександрівка Новомосковського повіту Катеринославської губернії… Вернадський знову у милих для нього місцях козацького краю. Сестра Катя, яка вийшла заміж за Сергія Олександровича Короленка, розповідала братові перекази і легенди запорозької минувшини. Дім Короленків став для нього островом тиші і спокою, він увесь віддався ґрунтознавчим студіям. Володимиру йшов 23 рік, коли він після закінчення Петербурзького університету, влітку 1885 року, поїхав у Новомосковський повіт Катеринославської губернії (нині – Дніпропетровська область). Це була його друга поїздка у південні краї імперії. Перша – у цей же район – відбулась роком раніше і мала ознайомчий характер. Результатом стали подорожні нотатки, які тепер зберігаються в Архіві Російської академії наук. Подорож 1885 року була вже переважно дослідницькою – її підсумком став нарис «Вільне». У ньому науковець відобразив особливості життя і побуту українського народу, його своєрідність і щаблі історії. Ось уривок із його тодішніх записів:

«Вільне розміщене на березі р. Самари. Ще й понині тут дуже багато переказів про старовину, про порядки і діла, які були в Росії до 1861 року. Саме село Вільне є живий пам’ятник цієї старовини. Після розорення Січі величезна кількість землі по Самарі до самого Павлограда одержав у дар один із генералів Катерини II – Фалєєв.

У цьому році мені вперше довелося зіткнутися з фактами про взаємовідношення росіян і малоросіян. Усе більше й більше поширюване українофільство викликає те, що в Києві, в Полтавській губернії (особливо в повітах Миргородському та Кобеляцькому) розмовною мовою навіть віталень і балів стає мова малоросійська.

Ось селянин Волинської губернії, який повертається після 22‑річного заслання за участь у повстанні 1863 року; він вважає малоросів зовсім осібним від росіян і поляків народом і Україну вважає зовсім окремою країною.

У навколишніх лісах багато пам’яті про Запорожжя. До того часу, як пішли запорожці, розповідав мені мій візник, мали вони тут багато ватаг. Головним пристановищем була для них місцина на землі Єлецького повіту, там було їх містечко; донині збереглись його сліди і навіть уцілів підземний хід».

…Невдовзі молодий Вернадський вступає разом зі своїм гімназичним другом Андрієм Миколайовичем Красновим до народницького гуртка, який вів просвітницьку діяльність, видавав доступні й потрібні народу книжки. Особливу популярність серед членів гуртка мала книга Христини Алчевської «Що читати народові». Одного разу на засідання гуртка прийшли учень Льва Толстого Володимир Григорович Чертков та біограф видатного письменника Бірюков. Гвардійський офіцер Чертков, який ще недавно був завзятим картярем і вірним прихильником Бахуса, став відданим учнем Толстого… Вернадського глибоко вразила життєва історія цієї людини, її здатність відродитись для народного блага. Тоді ж Вернадський познайомився зі співробітницею Алчевської Олександрою Калмиковою. Її чоловіка призначили сенатором, і вона переїхала з Харкова до Петербурга. Там вона відкрила склад народної літератури, який був місцем для зборів і явок політичної групи «Звільнення праці». Саме вона сказала про Вернадського: «Упертий українець. Собі на умі!»

Саме в цьому товаристві Вернадський зустрічає майбутню дружину, Наталію Єгорівну Старицьку, родом зі шляхетного козацького роду. У перший же вечір у присутності Наталії Єгорівни багато говорили про оповідання Короленка «Сон Макара». Проводжаючи Наталку додому на Літейний проспект, Володимир Іванович розповідав про автора оповідання, який був йому троюрідним братом. Уже прощаючись, Володимир довго тримав руку Наталки в своїй руці. Очевидно, серце його зрозуміло, яка птаха сіла на родову гілку Вернадських. Невдовзі «упертий українець» і «українська амазонка» одружились. Ініціативна і розумна Наталя все більше залучала Вернадського до суспільного життя. Він стає головою Центральної ради об’єднаних земляцтв: на зборах земляцтва бували О. І. Ульянов та його соратники. Дійшло до того, що Вернадському дали на зберігання ящик із пристроєм для виготовлення динаміту. І ось Ульянова арештовують – ящик, який зберігався в мінералогічному кабінеті Вернадського, за спільною згодою утопили в Неві. Батько Наталії Єгорівни Єгор Павлович Старицький був головою одного з судових департаментів Державної думи. Він дуже болюче сприймав усі стадії суду і слідства над терористами. Володимиру Івановичу він пошепки розповідав:

– Уявляєте, три дні цар не показувався, а на четвертий усі були арештовані на місці з бомбами в руках, а інші – вдома. Царю повідомили негайно про все, а він тільки й сказав: «Цього разу Бог нас спас, та чи надовго?»

Настали важкі дні. Вернадського викликає Делянов, тодішній міністр народної освіти, і пропонує негайно подати заяву про відставку. Але тут збунтувалася козацька кров у Єгора Павловича Старицького, який на той час був головою департаменту законів Державної думи. Він зробив Делянову блискавичний візит і з розпашілим лицем почав вимагати пояснень: як могло статись, що Вернадському пропонують відставку без оголошення причин? Позирнувши на портрет імператора, Делянов зробив багатозначний жест. Справу було полагоджено і вирішено надати Вернадському закордонне відрядження. Та вже 1 вересня 1887 року в молодого подружжя Вернадських народжується син Георгій.

Та настав час, і на Варшавський вокзал із валізами і сумками прибули Вернадські, щоб їхати за кордон. Проводжав їх «петербурзький козак» Єгор Павлович Старицький. Після справдешної туристичної поїздки до Італії Вернадські прибули до Мюнхена. Тут молодого вченого зустрів «король кристалографії» Пауль Грот: він відвідував блискучі лекції курсу мікрохімічного аналізу професора Гаусгофера, до його послуг був фізичний кабінет професора Зонке. Саме він розвивав теорію кристалізації, чим особливо цікавився Вернадський. Переповнений враженнями, він пише Наталії Єгорівні: «Я відчуваю, що все більше і більше навчаюсь методики, тобто у мене з’являються руки, потужніше працює думка. Взагалі з головою моєю діється щось дивне, вона легко фантазує, переповнена роботою, як давно не було. Хвилини, коли обдумуєш ті чи інші питання, коли сполуки, відомі уже, нині прагнеш пов’язати з цими даними, знайти спосіб пройнятися будовою речовини, в такі хвилини переживаєш якийсь особливий стан – це справжній екстаз».

У час, коли траплялися хвилини відпочинку, Володимир Вернадський вчитувався у рядки шевченкового «Кобзаря»: «І голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде апостол правди і науки…» Він відчував неймовірну суголосність із мисленням українського генія поезії, всеохопність його сприйняття світу. Вернадському дуже хотілось поділитися думками з другом. І ось у Мюнхен приїздить його найкращий друг і однодумець Краснов. Вони розпочинають геологічну екскурсію в Баварські Альпи, відвідують чарівний Тіроль із його білосніжними верховинами, зеленими альпійськими луками, стрімкими водоспадами.

Стоячи на вершині Шміттенгаген, Вернадський розвивав думки про загальні космічні закони, які ще тільки належить пізнати людству. Велетенське «колесо» всесвітнього розвитку вражало довершеністю і злагодженістю руху всіх процесів, Вернадський прямо висловлює думки про взаємозв’язок мінералогії з зоряною механікою та хімією.

– Ти, Володю, якось стрімко ступнув зі студентської лави просто в космос, – осміхнувся Краснов. – Дивишся на грудку глини, а бачиш гончаря всього всесвіту, пересипаєш атоми, як крем’яхи…

– Ти, Андрію, знову зачепив мої українські враження. Ти знаєш – крем’яхи – то улюблена гра полтавських дітлахів. Підкидаєш – і маєш ось так зловити…

Вернадський продемонстрував це на своїх окулярах, – і вони полетіли вниз зі страшенної височини. Довелось спускатися за новими окулярами в Інсбрук.

– Ось вона, ціна істини, – кепкував Андрій, підбадьорюючи Володимира, який стер ноги в альпійських черевиках, але й не подав знаку, що йому боляче.

– Усе‑таки ти впертий українець, – цілком серйозно сказав Краснов, даючи руку товаришеві, щоб допомогти піднятися на уступ скелі.

– І гордий цим, – по‑півнячому закинув голову Вернадський. – Козаки, до речі, були великими знавцями природи, справжніми натуралістами, як сказали б сьогодні поважні панове.

Друзям пощастило: інтелектуальна Європа відкривала перед ними усі двері. Після Парижа був Лондон, потім Бат, чудовий курорт Англії, де проходив геологічний конгрес. Участь у конгресі ознаменувалась обранням Вернадського членом‑кореспондентом Британської асоціації наук.

…І знову студентське братство у зборі: Гревс, Краснов, Ольденбург, Шаховський. Сергій Федорович Ольденбург працював у цей час у бібліотеках Лондона і Кембриджа над буддійськими рукописами. Це спрямування захопило й Вернадського – він особливо цікавився тим, як буддизм трактує єднання людини і природи. Життя було яскравим і несподіваним, як мерехтливий калейдоскоп. Вернадський навіть забув про необхідність захистити магістерську дисертацію, про яку йому нагадав Докучаєв. Він переїздить до Франції, де напружено працює в лабораторіях Ле Шательє над проблемою хімічного диморфізму. Цей термін означає здатність одних і тих самих хімічних сполук з’являтися в різних кристалічних формах. На той час було відомо сотні таких форм, і Вернадський був твердо переконаний, що диморфізм – загальна властивість матерії.

У Париж прибуває дружина Вернадського з сином Георгієм – Гулею, як називали його батьки. І тут з нагоди святкування сторіччя Великої французької революції відкривається славетна Всесвітня виставка 1889 року. Вона знаменувала собою торжество тодішньої науки і техніки, бурхливий прорив людства до нових вершин пізнання. На виставку Василь Васильович Докучаєв представив свою колекцію ґрунтів. Щоб оформити це, він просить Вернадського підготувати на виставці відповідний стенд.

Інтелектуальна Європа, свобода висловлення думок, спілкування з відданими служителями науки не минули даремно. Володимир Іванович систематизує свої знання, прагне до об’єднання різних підходів до наукового пізнання. І ось урешті в Петербурзі він читає лекцію «Про поліморфізм як загальну властивість матерії». Уражені науковою ерудицією лектора, його привітали Докучаєв і Тимірязєв.

Окрилений успіхом, за настійливим проханням Докучаєва Вернадський пише до словника Брокгауза і Єфрона статтю про генезис мінералів.

Докучаєв звертається до Вернадського як до знавця з мінералогії, кристалофізики і хімії, щоб він з’ясував «індивідуальність і життя кристалічних неподільних». Сам Володимир Іванович відповідав учителю, що він бачить у кристалах відсутність зв’язку з живими істотами. На його думку, всі спроби побачити натяки на переходи, не кажучи вже про ймовірні переходи між сферами органіки та неорганіки, не відповідають фактам. «Індивідуальність» кристала відповідає особливостям хімічного елемента. Кристал – це чистий однорідний стан твердої матерії. Жодні сили, які проявляються в живих організмах, не схожі на кристалічні зв’язки, оскільки живі організми завжди мають різнорідне середовище.

Дата добавления: 2015-06-04