Розділ VI 2 страница

– Чого ж вони тут забули? – голос коронного гетьмана набув дратівливих інтонацій.

Охоронець лише розвів руками. Зате четвірка жовнірів, які прибули разом з Конєцпольським, наблизились до запорожців, тримаючи правиці на руків'ях шабель. їхні обличчя не віщували козакам нічого доброго – звичайні хорти готові кинутися на будь‑кого, якщо на того вкаже перст господаря. Іван поглянув на Омелька. У грудях сколихнувся неспокій за курінного – раптом ляхи признають у ньому Чорного? Долю колишнього реблізанта в такому разі буде вирішено. А заодно й долю самого Івана…

– Пане гетьмане! У мене лист від кошового отамана і гаман із золотими, що їх військова казна шле вам у подарунок, – спокійно вимовив Омелько.

Вираз обличчя Конєцпольського одразу ж пом'якшав, ніби відтанув.

– Візьміть у нього зброю і пропустіть, – кинув він жовнірам.

Один з охоронців, очевидно, старший, простягнув руку, очікуючи, поки Омелько віддасть шаблю і пістолі, які стирчали з‑за його шалевого пояса. Курінний неквапом відшпилив піхви з турецьким клинком і простягнув Богунові.

– Гляди вас потім… – пробурмотів він собі під ніс. За шаблею послідкували і пістолети, які Іван спритно закинув у пусті кобури при своєму сідлі.

– Зачекаєш мене в корчмі. Тій корчмі, що ми проїздили. Сходи до низу, голова кабаняча над дверима. Пам'ятаєш?

Богун одразу ж пригадав низенькі двері погреба з облізлою головою вепра над ними і брудними сходами, що вели донизу. Туди, звідкіля йшов міцний дух прокислого вина, тютюнового диму і підгорілого смальцю.

– Добре, – знизав він плечима і хотів вже їхати, коли його увагу привернув жіночий голос. На диво знайомий голос. Іван рвучко повернув голову.

Говорили крізь відхилені дверцята ридвана:

– Дядечку, коли ви закінчите ваші справи, ми з Беатою воліли б проїхатися у вашому товаристві верхи по лісу. Я маю надію, що ви не забули власної обіцянки?

Богун відчув, як у грудях пораненим птахом затріпотіло серце. Невже вона? Неймовірно! Конєцпольський, дядечку… Хто вона? А може, це лише гра уяви? Надлюдським зусиллям волі він поборов бажання під'їхати ближче і зазирнути у щільно завішений важкими лундишевими завісками ридван. До тямки привів рипучий голос Конєцпольського:

– О ні, люба моя, я добре все пам'ятаю. Але… Я не впевнений, що відшукаю вільний час. В усякому разі, обіцяю, що буду намагатися.

– Дядечку! Ви геть забуваєте про свою родину за вашими справами.

– Це не так, мила Ганнусю. Але всі ми мусимо тратити багато часу на служіння батьківщині! – з пафосом вимовив Конєцпольський, і при цих його словах у очах Омелька заграли сміхотливі вогники. Гетьман продовжив: – Якщо я все ж не встигну владнати всіх справ, відряджу опікуватися вами пана Сапєгу – мого славного, не дивлячись на молодість, військового товариша.

– Дядечку Станіслав!

– Що, люба? Невже товариство юного княжича вам менш приємне, ніж моє?!

– Ви нестерпні!

– Ну що ти, я ж казав, що буду намагатися встигнути особисто, але…

– Ніяких але!

Конєцпольський кинув нетерплячий погляд на запорожців і перевів його на розчинені двері ридвана.

– Добре. Очікуйте на мене вдома, – і він махнув рукою жовнірам, – їдьте до замку.

Блискучі постаті кірасирів швидко зайняли свої місця попереду і позаду екіпажу, кучер цвьохнув батогом, і ридван з торохкотінням покотився через площу геть від ратуші. Богун ще деякий час проводив поглядом кавалькаду, після чого торкнув коня і неспішно поїхав слідом. Він ще не знав, що робитиме і для чого, власне, їхав за володаркою знайомого голосу, але вже не міг зупинитися і жадав лише одного – побачити її хоч здалеку, дізнатися, де вона мешкає, а далі хоч би що…

Проминувши кілька вулиць, ридван виїхав на широку, вимощену бруківкою алею, яка поросла обабіч старезними дуплавими липами. Алея скоро пішла вгору і вихопилась на волю з плутанини міських вулиць. Тут будівлі вже не тиснулися докупи, як у центрі Гірського кварталу і поблизу цитаделі, здіймаючи вгору високі дахи, розділені вуличками, на яких подекуди можна було доторкнутись розставленими широко руками протилежних стін. Розсунувшись, будинки давали подорожньому нагоду милуватися краєвидами живописного подільського міста. І краєвиди були вартими уваги! Червона черепиця й почорніла ґонта дахів поступово переходила в бастіони та редути міських укріплень, що їх саме обновлювали і посилювали у зв'язку з рішенням коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського перемістити до Бару свою офіційну резиденцію. Роботами особисто керував відомий будівничий Кодацької фортеці Гійом Лавассер де Боплан. Охайна трава на тих укріпленнях, яких ще не торкнулись лопати землекопів і руки каменярів, красномовно вказувала на те, що мирне життя вже досить довгий час не порушувало свого неквапного перебігу, потривожене колонами штурмуючих військ і ревом гарматного вогню.

Узагалі Бар оминули великі битви, і лише хвилі татарських орд розбивалися до його мурів, обламуючи до них зуби. Могутній гарнізон міста, на чолі з призначеним сеймом старостою завжди цупко стояв на охороні міста – на наймання ландскнехтів тут не шкодували коштів, адже вони утримувалися за рахунок маєтків, що належали до замку, а саме: сімох фільварків, чотирнадцяти ставків, десяти млинів і великої пасіки. Решта більш‑менш великих мануфактур у Барі належала ордену єзуїтів, допущеному сюди ще покійним гетьманом Жолкевським, чию безталанну голову турки колись засолили в бочці й забрали із собою в Стамбул як трофей Цецорської перемоги.[54]Єзуїти володіли пивоварнею, цегельним та свічковим заводами, ставками, заїжджими дворами і шинками. Навіть будинок ратуші, у якому зараз Конєцпольський приймав Омелька, належав єзуїтському колегіуму.

За укріпленнями і будиночками передмістя, відкриваючись зараз захопленому погляду Івана, лежала широка подільська рівнина. Пагорби, порослі лісом, болотисті, вкриті очеретом низини; на обрії досить велике плесо ставу блакитним дзеркалом контрастувало з жовтим морем пшениці на навколишніх нивах. І на цьому живописному тлі здіймав свої вежі замок Конєцпольського, до якого й вела дорога. Островерхі верхів'я дахів на вежах, гармонійно поєднані між собою високими мурами з червоної цегли, не говорили, кричали про вельможний сан того, хто міг дозволити собі проживання серед старовинних залів, галерей та відкритих терас, які купалися в променях літнього сонця.

Здолавши підйом, ридван зупинився поблизу кількох крамниць, які, немов мухи, обліпили під'їзд до замку. Богун нерішуче зупинив коня біля нього, але, відчувши на собі підозрілі погляди жовнірів, знову торкнув коня острогами. Коли проїздив повз карету, двері її відчинилися, і назовні зі сміхом виплигнули дві дівчини. Вони взяли одна одну під руку і попрямували до крамниць, пройшовши прямо під носом Іванового коня. Богун завмер. Ковзнувши по ньому байдужим поглядом, пройшла колишня бранка, яку він купив у Савки за кухоль горілки і зігрів у придніпровських степах смердючим від кінського поту кобеняком.

– Беатко, обережніше! Ще під коня попадемо, бачиш, їздять тут, як несамовиті! – промовила вона.

Симпатична білявка, до якої було звернуто такі слова, непривітно поглянула на Богуна і щось прошепотіла на вухо подрузі. Та кумедно прикрила вуста ручкою і пирснула від сміху. За мить обидві зникли за дверима крамниці…

Коли через кілька годин Іван переступив поріг, над яким шкірилась жовтими іклами облізла кабаняча голова, Омелько вже був у корчмі. Пив пиво з величезної дерев'яної кружки і вів жартівливу розмову з огрядною молодицею, яка прислужувала за столами. Побачивши Богуна, махнув йому рукою.

– А! Он де ти, а я тут уже непокоїтись почав – чи не причарувала бува тебе яка міщаночка.

Іван пропустив Омелькові слова повз вуха. Мовчки сів за стіл і дістав з кишені люльку.

– Що там, уладналось? – спитав задля розмови.

– Ще б пак. Хіба ти не знаєш, що складно отримати гроші? А віддати їх – це справа кількох хвилин. Де ти, до речі, так довго був?

– Так… По місту поїздив. Поглянув, що тут і де.

– Ну, і як тобі?

– Що як?

– Місто.

– Місто як місто. Брудно лишень.

– Що є, то є. Ти ще в жидівській частині не був. Там справжня клоака.

Іван скривився, пригадуючи смердючі купи сміття, повз які приїздили вузенькими вуличками Бару.

– Коли будемо вирушати? – запитав він.

– А що, таки скучив додому?

– Не знаю, ніби є трохи.

– Ну, то, може, поснідаємо, поспимо часинку, і вперед?

– Чи варто знову, на ніч глядячи?

Омелько уважно подивився на Богуна.

– Чи тебе тут що тримає?

Іван знітився.

– Ні. Хотів відпочити з дороги.

– А! Ну добре, добре… Оксано, а подавай лишень до столу. Дивись, у мене козак молодий та голодний. Я в такому віці сам міг півтеляти з'їсти, тож діставай усе, що маєш! – звернувся він до шинкарки.

Та поспіхом почала виносити страви. Коли нахилилась над столом, Омелько жартома плеснув її долонею по сідниці.

– Ех, Оксано, ех, красуне! І чом я не твій чоловік?

Шинкарка різко випрямилась і піднесла під ніс Деривуху маленького пухлого кулачка.

– А от це бачив? Бач, руки розпускає!

– Ну‑ну, не гарячись. Де ж тут стримаєшся, коли ти така…

– Яка? – примружилась Оксана.

– Велика та гарна! Я, як тебе побачив, одразу спокій втратив.

– Усі ви на один кшталт. Базікало, воно і є базікало.

– Що ти, я не такий!

– Не такий! А який же? Перекотиполе – подув вітер, і слідів катма. Чи я вас не знаю? Мала вже одного. Теж базікав, базікав…

– І що ж?

– Та те, що кажу. Уже п'ятий рік ні слуху ні духу.

Шинкарка пішла. За мить уже поверталась з тарілками холодцю, смажених ковбас та гречаників. Виставила все на стіл.

– Славно! – підсумував Омелько. – Ще горілочки б нам… кварту! Для початку.

Незабаром з'явилася і горілка.

– Ну то як, підеш за мене? – Омелько підвівся і вхопив шинкарку за стан. Та одразу ж відсторонилася.

– А ну тебе до дідька! Забиваєш баки бідній жінці.

– А от і ні!

– Та що ти кажеш! У тебе ж на пиці написано.

– Що написано?

– Те, що вже якусь обплутав, бач, як понівечила!

Омелько хвацько підкрутив вуса:

– Ту обплутав, а от тобі їй‑бо не збрешу!

Оксана якось мимоволі зітхнула і змахнула рукою, кинувши на Омелька недвозначний погляд:

– Та їжте вже, піду поки до шинквасу.

Розливаючи по чарках оковиту, Омелько підморгнув Іванові:

– А дійсно! І чого маємо поспішати, ніч попереду!

Іван тільки й посміхнувся:

– Твоя правда, курінний, і навіщо воно, коней томити?

Коли темрява вкрила місто, і вежі замку, та нагріті за день сонячними променями мури поступово віддавали своє тепло нічній прохолоді, вартові на підйомному містку перед замковою брамою почули неподалік від себе тихе шарудіння. Насторожившись, один з них вихопив пістолет і уважно почав вглядатися в темряву, обіпершись на огорожу містка. Кілька хвилин він уважно вглядався в ніч, нюхав пахуче повітря і прислухався до найменшого шелесту. Тиша.

– Цо тут, Вацику? – підійшов до першого ще один вартовий.

– Я нє вім, цо то є. Альбо шарудів хто?

– Певно, кіт тенде.

– Може, й кіт… – Вацик зняв із вбитого у стіну кілка ліхтар з крихітними закіптюженими віконцями і повернувся до поруччя мосту, під яким у глибині рову дзюркотіла вода. Витягнувши руку, посвітив у темряву.

– Аби, курва, лотрів не принесло. Нам тоді бардзо зле буде, сам знаєш.

– Та кудою він прослизне? Йдемо краще по келиху венгржини хильнемо. Ніч нє мала!

Вацик ще кілька хвилин вдивлявся в темряву, ніби міг щось побачити в чорному, як смола, мороці. Нарешті здався і він.

– Добже, пойшлі. Може, то і справді кіт.

Вартові почимчикували до навісу біля воріт і через кілька хвилин уже забули про невеличкий інцидент. Перевів дихання і Богун, який втискався в шорстку поверхню стіни на два сажні вище мосту. До болю в пальцях тримався за щілини між вищербленою цеглою і тривожно прислухався до ударів власного серця. Нарешті можна було рухатись далі. Тихо і плавно, немов велика кішка, кинув він треноване походами тіло і вчепився в залізну палицю, що стирчала наверху стіни і слугувала, очевидно, для якогось протиштурмового приладдя. Рвучко підтягнувся і за мить був уже на стіні.

Хвилину вдивлявся в напівосвітлену галерею, що йшла вздовж внутрішньої сторони муру. Нікого. Лише звідкись здалеку чулись приглушені голоси. Іван крадучись пішов на них. За кілька хвилин побачив прочинені двері у стіні з внутрішньої сторони брами, з яких вихоплювалось жовтувато‑примарне світло ліхтаря. Судячи з голосів, там були ще троє‑четверо вартових. Богун подивився навколо. Світилось у чотирьох вікнах північної вежі, двох – західної, і яскраво сяяв десяток вікон об'ємистої будівлі, що була причеплена до стіни між північною і східною вежею. Звідки почати?

Помисливши, Іван попрямував саме до об'ємистої будівлі. Було схоже, що це й був палац, у якому мешкала родина Конєцпольського.

З галереї дерев'яні східці вивели Богуна у напівтемний коридор всередині муру. Тут пахло сирістю і димом від розташованих через кілька кроків один від одного ліхтарів. Іван швидко пройшов коридором і за мить уже гулькнув у темряву замкового подвір'я. Роздивився. У кількох сажнях від стіни росла одинока осика, немов навмисне посаджена для того, щоб з її гілля зазирати у вікна палацу. Іван підскочив і вхопився за нижню гілку, відчувши долонями шорстку теплу кору. З найнижчої гілки перейшов вище і ще вище. Перевів дух лише тоді, коли зрівнявся з верхнім освітленим поверхом. Під ним залишалися ще два поверхи. Ховаючись серед листя зазирнув у найближче вікно.

У досить великій залі з доброю сотнею свічок у срібних канделябрах, із кам'яною підлогою і оббитими темним дубом стінами не було нікого. На протилежній вікну стіні висіли мисливські трофеї – кілька десятків лосячих, медвежих, оленячих, вовчих і кабанячих голів. Довгий, укритий білосніжною скатертиною стіл очікував, очевидно, вечері. У сріблі і кришталю посуду плавилися вогники свічок. Двоє освітлених вікон ліворуч виходили до тієї ж кімнати. Скрадаючись, Іван переліз на протилежну гілку.

Тут відкривалася дещо інша картина. Серед важких полиць, заставлених книгами в темних пергаментних палітурках, походжав чернець‑єзуїт, на ходу перегортаючи пожовклі сторінки об'ємистого фоліанта. Задумливо бурмотів щось і час від часу, під впливом власних думок, вимахував рукою і щось голосно декламував латиною. Богун деякий час спостерігав за ним, потім, зітхнувши, почав сходити вниз. Залишалася ще надія побачити ту, котру шукав, на двох нижніх поверхах.

Але надіям Богуна не судилось справдитися. Половину другого поверху займав кабінет Станіслава Конєцпольського, посеред якого у фотелі, за великим письмовим столом, сидів господар, старанно щось виписуючи на аркуші паперу білосніжним гусячим пером. За рештою вікон виявилася гостина кімната зі стінами, завішаними різноманітною зброєю, і мармуровою пащею каміна, у котрій, не дивлячись на теплий літній вечір, танцювали жовті язики полум'я. Іван уже хотів сплигнути на землю, коли раптом почув знизу кроки і тиху розмову. Дві літні жінки, очевидно кухарки, простували повз стіну палацу до північної вежі, несучи важкого казана, з якого йшла пара. Іван притиснувся до шорсткого стовбура осики.

– Обережніше, Стехо! Ще обваримось… От темрява, нічого не видно.

– Йдемо, тут ніби рівно, ти, головне, під ноги дивись.

Кроки віддалилися, і десь рипнули двері. Богун ще хвилину почекав і скочив на землю. Без надії поглянув у вікна першого поверху – три пусті кімнати, з яких жодна не нагадувала помешкання молодої жінки. Іван на мить розгубився. Коли він відважився на відвідини замку, все видавалось дещо простішим. І тепер, серед громаддя стін, веж та дерев'яних навісів він просто не знав, куди податись. Постоявши хвилину, вирішив йти навмання.

Нарешті через довгу годину блукання нетрями замку, забруднений сажею з закіптюжених стін, глиною з вогких коридорів підземелля, з павутиною на одязі і з розкуйовдженим оселедцем, Богун вирішив повертатись. Тепер йому здавалось, що всі намагання знайти Ганну марні, і її тут немає. Справді, хіба він упевнений, що вона проживає в замку Конєцпольського? І в яких вони відносинах? З підслуханого ранком діалогу він зрозумів, що вони родичі. Але чи близькі? Помисливши, Іван вирішив перенести пошуки на завтра. Попри свою безшабашну запорізьку вдачу, він добре розумів – якщо його упіймають зараз тут, буде непереливки. Не виключено навіть, що голова його займе своє місце на залізній шпиці над ворітьми замку. Польські магнати не любили у власних володіннях непроханих гостей. Особливо, якщо гості ці прибули з козацького Запоріжжя.

Швидко піднявшись на галерею, яка проходила по верху муру, Іван попростував до місця, де він півтори години тому ступив на заборонену територію гетьманського володіння. Хотів уже перехилитись над чотирисаженною безоднею, коли почув у темряві приглушений зойк.

– Хто тут? – у мелодійному голосі не відчувалось страху, лише напруження.

Іван завмер. Цього голосу він не забув. Просто зараз не міг повірити, що перед ним та, котру марно шукав тільки що в замку.

– Ганно? – власний голос видався Івану чужим.

Вона не відповіла. У примарному світлі молодика, що тільки зійшов над обрієм, спрямувавши в небо ріжки свого тоненького серпика, Богун бачив лише її силует – струнка постать у сукні з осиною талією і пишною спідницею, по плечах розсипались густі розпущені коси, одна рука лежала на камені муру, друга опущена вздовж тіла.

– Я шукав тебе.

– Пан був би надзвичайно люб'язний, якби не наближуючись пояснив, чого йому потрібно! – скоромовкою відповіла вона.

– Не бійся! Я… я хотів тебе бачити.

– Хто вам сказав, що я боюсь? Коли я покличу сторожу, боятися потрібно буде вам.

– Зачекай! Я Іван, пам'ятаєш?

– Я бачу лише лиходія, котрий, криючись, проник до чужого дому. Яка мені справа до його імені?

Богун ошелешено замовк. Коли він здирався по стіні, а потім, криючись, зазирав у чужі вікна, тоді зовсім не думав, що скаже їй, якщо нарешті зустріне. Тепер у його голові проносився цілий вихор думок, і він не міг дати їм ніякої ради. Розгублено підняв руки, немов захищаючись від непорозуміння в цій дивній ситуації.

– Не задля злодійства я тут… Ганно, я… невже ти зовсім не пам'ятаєш?… Хоча пройшов час… Я розумію, це все… це схоже… Але я не хотів нічого поганого. Лише побачити тебе!

– Хто ти? – у голосі дівчини, як здалось Іванові, з'явились нотки зацікавленості.

– Іван Богун.

– Це мені нічого не підказує.

– Ми зустрічались у Анатолії, потім на березі Дніпра… Невже не пам'ятаєш?

Ганна ступила на крок уперед і придивилась.

– Невже? Іван Богун, син реєстрового хорунжого?… Що ж, я добре пам'ятаю, як ти купив мене в того розбишаки за кухоль горілки. Ти прийшов отримати борг?

Богун зітхнув.

– Вибач. Я піду.

– Стривай, скажи, чого ти хотів?

– Нічого, – Іван скочив на парапет і почав очима відшукувати шлях, яким піднявся сюди ще зовсім недавно, сповнений марних надій. У горлі душила злість на самого себе. Задля чого він прийшов сюди? Навіщо принизився перед цією пихатою шляхтичкою? На що сподівався? Ех, хоч би не взнав Омелько!

Раптом він відчув її долоню.

– Зачекай.

Запитливо подивився. Тепер, у напівмороку, на відстані простягнутої руки, вона здавалася ще гарнішою, ніж він запам'ятав її того дня, коли востаннє бачив.

– Я не хотіла тебе образити.

– Я не ображаюсь. Хіба на самого себе.

– Добре. Чого ж ти хотів?

Іван зіскочив назад, підійшов впритул і заглянув їй в очі.

– Я вже казав: шукав тебе.

– Для чого?

– Не здогадуєшся?

Ганна помовчала. Коли нарешті відповіла, у голосі її лунали іронічні нотки:

– Вочевидь, закохався. Невже і запорізьким відчайдухам знайоме це відчуття?

Іван мовчки дивився на неї. Дійсно, чому його так тягнуло до цієї дівчини? Чи не він ще кілька місяців тому, насолоджуючись вільним степовим життям, і уявити не міг, що якась чужа йому панянка заволодіє всіма його думками, заступить собою все те, що раніше вважав найголовнішим для козака? Лицарська слава, вправність у військовій роботі, повага товаришів по зброї. Боротьба за волю України нарешті, якій ще в далекому дитинстві присягнув присвятити життя. Зараз ці цінності, насаджувані колись батьком, Омельком, пізніше запорожцями, поряд з якими заглядав неодноразово в очі смерті, з ким ділив кусень хліба, радощі та невдачі, всі вони відступили на задній план. Стали чимось не те щоб незначним, але другорядним. Набагато більше турбували великі чарівні очі поряд, маленька тепла долоня, яку відчув тільки що на своєму плечі, голос, до кожної інтонації якого прислухався, відшукуючи ті струни, які скажуть йому – він їй не байдужий. Що ж це? Невже він став «баболюбом» – слово, яке на Січі завжди викликало зубоскальство і насмішки? Але зараз і це не турбувало. Лише вона.

– Просто хотів тебе бачити, – чужим голосом мовив Богун.

Ганна посміхнулася своєю чарівною усмішкою:

– Що ж, тепер ти знаєш, хто я. Як я розумію, тебе це зовсім не бентежить, тож якщо хотів бачити – дивися.

– Чому мене має що‑небудь бентежити?

Дівчина знизала плечима.

– Ну… Адже ти бачив мене поряд з коронним гетьманом Речі Посполитої. Я… Одним словом, я його племінниця.

– Це не має значення.

– О! А пан гоноровий! Тебе не відлякує цей факт? Адже, наскільки мені відомо, серед козаків не вельми полюбляють дядечка Станіслава, на що він відповідає цілком адекватними почуттями.

– Мені байдуже. Я прийшов до тебе, а не до його гетьманської мосці, і хотів бачити погляд надзвичайно гарних твоїх очей, які не дають мені спокою вдень і вночі, з часів нашої останньої зустрічі.

Ганна кокетливо посміхнулася:

– Ти кумедний… Але разом з тим… Чесно кажучи, таку самоповагу і такі гарні слова не завжди можна почути серед уродзоної шляхти. Пани офіцери кварцяного війська іноді губляться, коли я починаю їм розповідати про свої родинні зв'язки.

– Панна забуває, що я теж шляхтич, напевне тому ставить мене напереваги так званим уродзонним! – голос Богуна пролунав дещо різкіше, ніж він цього очікував.

– Ну що ти, милий хлопчику! Я лише мала на увазі…

– Ти мала на увазі те, що для вас православна шляхта не відрізняється від звичайного поспільства, а козацтво, яке на всіх війнах боронило Річ Посполиту, є не чим іншим, як справжнісіньким бидлом, бидлом яке мусить слугувати Польщі!

– Якщо тебе це заспокоїть, скажу, що я теж сповідаю православну віру.

Іван знітився:

– Дивна розмова у нас чомусь виходить.

– Дивна.

На деякий час запанувала мовчанка, яку перервала Ганна:

– Знаєш… Я хотіла подякувати тобі.

– За що?

– За смачну вечерю і тепло, якими ти поділився зі мною. Напевне, це була твоя вечеря… Я вдячна тобі.

– Це були лише саламаха і овечий кобеняк.

– Іноді буває так, що найпростіші речі стають в нагоді більше, аніж добірні страви і дорогі хутра.

– Не знаю. Але я відчував, що повинен допомогти тобі, адже саме я був причиною твоїх бід.

– Урешті‑решт я задоволена, що все склалося саме так.

Знову запанувала напружена мовчанка. Богун намагався примусити себе продовжити розмову, але не міг вимислити, що казати. І тоді він зробив те, чого і сам від себе не міг очікувати, – підступив впритул до Ганни і обійняв її, притиснувши до грудей чарівну її голівку. В ніс вдарили запаморочливі пахощі парфумів, а в голові все швидко‑швидко закружляло і запаморочилося, ніби після добрячого кухля оковитої. Він стояв так якусь мить і не вірив, що все відбувається насправді, але дуже скоро дівчина стріпнулася і спробувала звільнитися з обіймів.

– Як ти… О Боже! Пусти негайно! Як смієш ти!

Іван мовчав і м'яко, але сильно притискав її до себе, раз наважившись, уже не в змозі відступити. Ганна ще деякий час пручалася, але поступово обм'якла. Тоді Богун обхопив її голівку долонями, погладжуючи щічки, які стали рум'яними навіть крізь напівтемряву, що її утворювали кілька смолоскипів на вежі воріт, великими пальцями своїх рук і заглянув у очі.

– Я хочу, щоб ти була моєю, – тихо, але чітко, карбуючи кожне слово, вимовив він.

– Пусти мене.

– Я не відпущу тебе. Ти будеш моєю.

Раптом Ганна із силою стріпнула із себе руки козака. В її очах тепер палав гнів.

– Та що ти про себе надумав! Як смієш торкатися мене?! Ти… Ти! – Ганна в знемозі знайти слово, яким хотіла охарактеризувати нахабного запорожця, замовкла. Та за мить, набравши в легені повітря, продовжила: – Мерзотник! Я тобі не кабачна дівка, щоб мене хапати. Ти… Що ти сказав?!

– Я сказав, що ти будеш моєю, – твердо повторив Богун. І якби цієї миті його могли бачити Омелько, Савка або Нечай, пліч‑о‑пліч з якими Іван пройшов за останні роки десятки боїв і сутичок, і які знали його, як ніхто другий, вони сказали б напевне: коли Богун дотримується такого тону, він доб'ється того, про що мовить. Навіть якщо задля цього доведеться докласти надлюдських зусиль і потратити роки. Але побратимів поряд не було. Була лише красуня Ганна і вона розсміялася в очі Іванові:

– А якщо я скажу ні?

– Мені це байдуже.

– А так уже зовсім цікаво. Ти хочеш викрасти мене всупереч моїй волі?

– Я не буду тебе викрадати всупереч твоїй волі.

– Тоді що?

– Я зроблю все для того, аби ти пішла за мною за власним хотінням. Пам'ятай, гонорова панно – я звик добиватися свого.

– А я свого! І мені не подобаються нахаби, які кажуть дівчині речі, подібні твоїм речам.

– Я лише сказав правду. Ти подобаєшся мені, і я хочу, щоб ти була моєю.

– Усе ж таки нахаба! – зблиснула весело очима Ганна. – А на перший погляд, такий сором'язливий і нерішучий хлопчина.

Богун знову впіймав її в обійми, і цього разу Ганна не пручалася. І хоч боялася сама собі відкритися, їй до нестями приємними були ці обійми і близькість сильного молодого тіла. Від Іванового жупана йшов романтичний запах полину, диму і далеких доріг, зовсім так, як тоді, на березі Дніпра, коли вона з насолодою загорталася від прохолоди осінньої ночі у величезний чорний кобеняк. І пам'ять на коротку мить перенесла її в минуле. Тривожне минуле, яке тепер, після того як усе закінчилося, стало лише давньою і надзвичайно романтичною пригодою. В її пам'яті вже почав було згасати образ Богуна – незграбного рятівника, з ласки якого мало не загинула серед хвиль бурхливого моря. Він запам'ятався їй нерозумним хлопчаком, що так круто змінив її життя, і Ганна ніяк не могла уявити його появи, такої раптової, майже приголомшливої. Тим більшою несподіванкою стала для неї його поведінка – у житті Ганни ще ніхто так настирливо не домагався її прихильності. Порівняла козака з бенкетними шаркунами‑залицяльниками і несподівано зрозуміла: він незрівнянно цікавіший їй, ніж виховані у шляхетних манерах чоловіки, в колі яких інколи доводилося проводити час. В його голосі, словах, рухах відчувалася якась незалежність, сила, майже дикість. Вона лякала і притягувала одночасно. І от серед цього вихору думок, відчуваючи на плечах незвичні чоловічі обійми, вона відчула на своїх вустах його гаряче дихання і відкрила їх назустріч його вустам. Час спинився…

Опам'яталась, пригорнувшись до широких козацьких грудей, відчуваючи на щоках, вустах і чолі гарячі цілунки. З тихим зітханням відсторонилась. Тепер вона навіть не розуміла, що з нею сталося хвилину тому, кидаючись назустріч цим божевільним обіймам.

– Козаче, ми не повинні робити того, що робимо! – зашепотіла вона.

– Чому?

– Тому. Між нами нічого не може бути.

– Я так не думаю.

– Але ж ти багато чого не знаєш… Господи, відпусти мене!

Іван трохи послабив обійми, але вона не поспішала вислизнути з них.

– Дядечко хоче віддати мене заміж за… Утім, це не важливо. Яка різниця, як його імя.

– А ти не йди, – сказав просто Іван, – скажи йому, що тебе буду сватати я.

– Який же ти наївний, хлопчику!

– Я кохаю тебе, що ж тепер може завадити? Мій батько шляхтич, тож…

Ганна приклала пальчики до його вуст.

– Перестань. Залиш, як є, а час усе вилікує. Усе пройде… А ми ще будемо посміхатися, пригадуючи нашу дивну зустріч. Пройде час. Багато часу. Можливо, Бог дасть нам можливість зустрітися ще раз. Нам буде про що згадати. Пам'ятаєш, яким духмяним було повітря під час сутінків на березі Дніпра? А скільки зірок на небі? Немов хтось посипав діамантами чорну безодню. Я була тоді розгнівана на тебе за всі страхи, що їх довелося пережити під час переходу морем. Але, дивлячись на це небо, вбираючи в легені пахуче степове повітря, я починала розуміти, як мені цього бракувало на чужині, серед розкошів сералю… Ні, мене ніхто не принижував там, – Ганна зазирнула в очі Богуну. – Ти не думай, він і пальцем не насмілився торкнутися мене без моєї згоди. А згоди я не давала. Ти віриш мені, що Ахмед‑паша, мій чоловік… Він не був моїм… Ти розумієш мене?

– Ні, – простодушно відповів Іван.

– Він не був моїм коханцем. Я була лише гарною пташкою в його золотій клітці. Але тоді, у плавнях, зігріта твоїм плащем, я, засинаючи, раптом відчула, що таке Батьківщина. Завдяки тобі. Тож дякую тобі за це.

Івана наче жаром обдало.

– Не треба дякувати! – він зрозумів, що в такій доброзичливій манері вона дає йому зрозуміти: тебе ігноровано. Ти не маєш жодних шансів і повинен зникнути з мого життя.

Дата добавления: 2015-06-04