Розділ VI 3 страница

– Але чому?! – Іван знову охопив долонями її щічки і зазирнув у вічі.

– Тому що ми занадто різні. Милий хлопчику, ти навіть не уявляєш, скільки перешкод виникло б перед нами, якби ми вирішили бути разом.

– Ми разом могли б спробувати їх подолати… Ганно, їдемо зі мною! – у голосі Богуна вже не було надії на згоду.

– Куди нам їхати?

– На мій хутір.

– Господи! Як ти можеш не зрозуміти – це неможливо!

– Усе можливо, якщо є на те бажання.

– Але Конєцпольський зітре твій хутір із земної поверхні!

– Він уже намагався. І не лише він. Як бачиш, усі ці спроби ні до чого не призвели.

Ганна зітхнула і, піднявшись навшпиньки, поцілувала Богуна в щоку.

– Це неможливо, – ще раз повторила вона, сумно зазираючи в очі Івану.

Козак рішуче струснув головою:

– Добре. Я не буду тебе квапити. Отже, ти маєш час подумати. Я знайду тебе. А зараз… ти повинна дати мені щось на згадку. Я хочу, щоб поруч зі мною була річ, яка належить тобі. Вона буде для мене… Одним словом, вона допоможе мені пригадувати нашу зустріч, твої очі, посмішку. Ти можеш зробити мені таку послугу?

Ганна знизала плечима:

– Але що?… Стривай! – вона зняла з шиї шовкову хустину. Хустина була вишита химерними східними візерунками і несла в собі ледь відчутний аромат парфумів. – Ось.

Богун прийняв хусточку з її рук і дбайливо сховав за пазуху. Натомість витяг з кишені перстень з діамантом, що його колись знайшов у тому ж палаці, де зустрів Ганну.

– Мені здається, що ця річ повинна належати тобі.

Дівчина захоплено позирнула на каблучку.

– Звідки це в тебе?

– З палацу Ахмета‑паші. Я знайшов його там, де знайшов тебе. Він нагадував мені про тебе. Тепер я хочу, щоб він залишився разом з тобою, і ти, дивлячись на нього, пригадувала мене і мої слова – я переверну землю задля того, щоб ти стала моєю!

Ганна мовчки прийняла перстень з Іванових рук. Кинула на нього короткий погляд і знову знайшла очима закохані очі Богуна.

– Я повинен іти, – він обійняв її і ніжно поцілував. Вона не пручалася. Палко відповіла на поцілунок, намагаючись подарувати йому ще кілька хвилин, щоб потім забути його і більше ніколи не зустрічати. Через тиждень мають відбутися заручини із сином богуславського старости Адама Казановського. Все готово і домовлено. Посагом за наречену має стати чималий шмат землі з маєтків покійного батька, який чомусь став власністю дядечка Станіслава. Пан Станіслав натомість отримує схвальне рішення кількох гострих питань в майнових відносинах з паном Казановським. Усі задоволені. Усі, крім неї. Але навіщо знати про такий стан речей цьому закоханому і надзвичайно вродливому хлопчині? Ні, він має право на надію. Можливо, у цьому принаймні він щасливіший за неї. Він ще може стояти навпроти і закохано позирати в її очі. Очі, які не знали щастя ні на південних, ні на північних берегах Руського моря.

– Прощавай, сину реєстрового хорунжого.

– Мене звуть Іван. Іван Богун. Пам'ятай – ти будеш моєю.

– Прощавай… – прошепотіла вона і відчула, як по щоках рясно течуть сльозини.

Через хвилину Ганна дивилась на скупі промені примарного світла, що ледь‑ледь освітлювали цеглини замкового муру, за яким тільки що зник козак. Юнак з бідної української шляхти, гонору якого могли б позаздрити воєводи і князі. За інших обставин вона могла б… Навіщо думати про те, чого не може відбутися? Холодне світло діаманта з долоні. Гаряче серце, про яке це світло має нагадувати… хіба пригода, яка не має права на продовження, варта марного намагання заснути і, як результат – безсонної ночі? Варта. На вустах усе ще палають сліди його цілунків, а шкіра пам'ятає тепло його сильного тіла. Що це? Звичайний потяг жінки до чоловіка, продиктований банальним інстинктом продовженням роду? А може, щось глибше? Ні! Вона не повинна думати про це.

– Пора спати, Ганнусю, – шепоче вона сама до себе і стримується, щоб придушити в грудях ридання, відчуваючи, як сльози рясно течуть по обличчю, – пора спати. Зранку зійде сонце, і ранковий вітерець здмухне цю зустріч і печаль, навіяну нею. Так ніби її і не було… Ніколи не було.

– Козак! От тепер справжній козак! – Федір Богун упіймав сина в обійми. – Ех, роки, роки… зовсім дорогу додому забув! Я вже й думав, не побачу…

– Що ти говориш, батьку? – Іван відчув себе хлопчаком, який колись, у неймовірно далекому минулому, босоніж ганяв околицями батькового хутора. – Як так – не побачиш?

– А чому ж ти дивуєшся? Мені вже шістдесят п'ять.

– Ну‑у‑у, пане Федоре, – протягнув Омелько. – Та тобі б ще зараз кулаком цвяхи забивати! Козацька порода не виходить, немов вода з міхів. Вона немов річка – тече, кінця не має. Так що гукай челядь, діставай меди‑горілки. Дивись, якого сокола я тобі із Січі‑матінки привіз!

Старий Богун підкрутив вуса і кашлянув, намагаючись приховати зрадливе тремтіння голосу.

– Таки сокіл! – мовив врешті. – Ну… Одним словом… Жалко, мати не дожила… Та що це я вас при порозі тримаю? Гей! А хто там?! Накривай мерщій до столу, козаки з походу повернулися, хлібом‑сіллю дорогих гостей зустрічайте!

Іван вслід за батьком пройшов до світлиці, відчуваючи за спиною кроки Омелька. Ось він і вдома. Перед ним кімната, яку пам'ятав ще з дитинства. У ніздрі вдарили пахощі воску, сукна, тютюнового диму і ще чогось, чого не можливо було іменувати, але що добре зберегла пам'ять, асоціюючи зі спогадами про найкращу пору в житті кожної людини. Тут майже нічого не змінилося, відтоді як йому востаннє довелося стояти серед батьківської світлиці, отримуючи благословення на дорогу до Запоріжжя. Ті ж дбайливо вибілені крейдою стіни, невисока стеля, з якої виступали вузькі продовгасті дошки сволока. В одній з них, у кутку над ліжком, все ще стирчать почорнілі залізні гаки, на які підвішувалася колись дитяча люлька. І одразу ж десь з недосяжно далеких глибин пам'яті сколихнувся ніжно‑сумний голос неньки:

Ой чий то кінь стоїть, та сива гривонька,

Сподобалась мені, сподобалась мені,

Тая дівчинонька…

Сподобалась мені, сподобалась мені,

Тая дівчинонька.

Не так та дівчина, як біле личенько,

Подай же, милая, подай же, гарная,

На коня рученьку…

А он на полицях чарки із зеленого скла у срібних оправах. Одна, дві… Так, дванадцять! І два великі порцелянові тарелі в сусідстві менших тарілок. Фантастичні східні візерунки на блискучому тлі порцеляни. А он і червоні кахлі, що ними обкладено з боку світлиці піч. Поряд постіль з горою подушок, перський килим у півстіни, щільно завішений різноманітною зброєю, на покуті образи святих у срібних окладах, крихітна золота лампадка. Далі, у кутку, важезна, кована залізом скриня, у якій батько зберігав гроші, важливі папери, поставець і кілька пляшок старого меду, пістоль, нюрнберзький годинник та ще тисячу неймовірно цікавих речей, на які до нестями хотілося подивитися бодай одним оком малому Іванку. Саме із сховки дістав колись Богун пляшку з медом, пригощаючи пихатого пана Рудницького. Медом, який, можливо, не був найкращим у житті пана ротмістра. Він був останнім у його житті.

А он, під стіною, ледь вкрита полотняною доріжкою, ляда до підземелля, звідки Івана гукала перелякана ненька під час того давнього бою. Посередині кімнати великий стіл. Колись за ним збиралися сорок п'ять душ – усе доросле населення Богунового хутора. Під вікнами вкрита зеленим сукном лава, бронзові шандали зі свічками.

– Ну як воно, сину, до рідного дому повертатися? – запитав Федір Богун, помітивши вираз обличчя, у якому відкарбувалися спогади, що їх викликала зустріч з рідною домівкою, і тиха радість, і ностальгія.

– Заради такого повернення варто покидати її… – тільки й видихнув Іван. Буревій почуттів у його серці стиснув горло, немов лещатами. Десь позаду залишилася Січ з її кривавою роботою, сотні верст шляхів, що просочили його жупан пилом і димом, навіть чарівні очі Ганни відступили на задній план.

Для кожної людини домівка, у якій вона проживає, стає не лише сховищем від холоду та непогоди, захистом від лиха та злочинних намірів. В усі часи в багатьох культурах дім був відправною точкою, звідки починала людина свій тернистий шлях, звідки виходила у незвідане майбуття. Виходила лише задля того, щоб мати куди повернутися. Інакше шлях утрачає будь‑який сенс. Інакше людина перетворюється на вигнанця і стає гідною жалю. В когось дім – це розкішний палац з блискучою мармуровою підлогою і просторими залами, стіни яких увішано портретами предків, що зуміли овіяти свої імена славою і померли багато років тому. В когось – злиденна халупа із земляною долівкою і закіптюженими стінами. Від цього суть не змінюється. Просто частина душі будь‑якої людини залишається в рідних стінах, дбайливо оберігається ларами і пенатами[55]і тягне до себе, намагаючись возз'єднатися з рештою, тою, яка знаходиться в мандрах. Тут бере початок слово Батьківщина. Адже за стінами рідної домівки знаходиться клапоть землі, природи, краси рідного краю. А далі? Далі сотні і сотні верст лісів, лук, полів і ставкових плес. Ріки. Гори. Степи. Міста і села з тисячами тих, хто спілкується на рідній для тебе мові. Має схожі радощі і печалі. Ціла Україна. Але початок її тут, поміж рідних стін. Поряд з людьми, які дали тобі життя, виховали тебе, долали поряд з тобою труднощі та невдачі, ділили радощі і біди…

– Заради цього варто покидати її! – вдруге повторив Іван і зітхнув. – Добре у нас, батьку!

– Авжеж добре, синку! – Федір і не намагався приховати майже дитячу радість. – А буде ще краще! Гей, а хто там?! Такий бенкет справимо, якого цього року ще не бачено! У Вороновицю за сотником пошлю, за осавулом, за старшиною! Та що там… На десять верст хто є козацької породи, всіх покличу! Агов, хлопці, чи ви, скурві діти, не чули?! – кричав Богун крізь розчинене вікно за давньою своєю звичкою. – Мерщій в погреба. Вино діставай! Горілку діставай, мед неси! І щоб мені до вечора троє свиней та троє телят на столі стояли в потрібному вигляді!

І вже за півгодини Мирон Охріменко заклопотано походжав по подвір'ю, віддаючи челяді необхідні розпорядження, палахкотів вогонь у кабиці – під очеретяним навісом літньої кухні жінки куховарили. Туди тягали дрова кілька парубків, сміхотливі дівчата носили на коромислах дерев'яні відра з криничною водою. У Вороновицю і навколишні хутори помчали комонні гінці із запрошеннями на бенкет, що його пан хорунжий давав на честь повернення сина із Січі, від військової науки. Десь за хлівами й оборами пронизливо заверещала, прощаючись із земним життям, бідолашна свиня.

А увечері, коли сонце впало за обрій, забираючи за собою спеку минулого дня, і настала благодатна прохолодна пора, на хуторі Богуна бенкетувала замалим не вся Вороновицька сотня. Столи, виставлені серед двору підковою, увінчував поміст, на якому розташувалися музики, додаючи переривистим співом сопілки, дзвоном цимбал і цвітастим голосом кобзи святковості цьому радісному для старого Федора вечору. Полилась рікою оковита, потяглися вервечкою челядинці, несучи блюда, полумиски і тарелі. Проголошувались гучні заздравиці за господаря, який виростив такого славного воїна, за мир і злагоду дому, що так радо прийняв гостей, за славу козацьку, за Батьківщину і Запоріжжя.

Та все ж щось не так було в настрої козаків. Омелько, який сидів поруч з Іваном, пив та їв нарівні з усіма, але чимраз похмурішим робився його погляд. Примруживши очі, поглядав він на реєстрових козаків, поряд з якими боронив колись окопи Хотина, а тепер пив чарку пінної горілки. Перебігав очима з одного обличчя на інше, немов шукав щось втрачене і не міг відшукати, і, розуміючи це, похмурнів усе більше. Це не втекло від уваги Івана.

– Ти чимось стривожений, Омельку? – запитав він.

– Ні, – відповідав козак, – напевне ні. Це лише горілка… Ет! А наливай‑но Іване ще по одній! Розгонимо сум, тугу‑печаль.

Іван хитнув головою на знак згоди і почав розливати, заодно прислухаючись до розмови, яку дотепер пускав повз вуха. Розмова точилася поміж двома сивовусими козаками, які сиділи навпроти.

– То, Семене, діло не хитре – ляха дражнити. Та тільки це все одно, що лоскотати ведмедя шилом, така моя думка. Тут не вспієш кліпнути, а тебе вже й живого немає, – неспішно, як людина звикла до того, що до її слів прислухаються, мовив перший козак.

– А я про що? – відповідав йому другий. – Багато вже їх таких було, які супроти Польщі повставали, а де вони тепер? Жодний власною смертю не помер, лядського ката не уник, так ось воно… Але річ навіть не в тім! Павло думає, що ми дурніші, ніж він. Ну скажи ти мені, вельмишановний свате: чого він забажав? Навіщо на Низ подався, Слобожанщину і Подніпров'я ворохобити? А я скажу! Булави він захотів, булави гетьманської! Військова хоругва йому, бач, стала замалою честю. Чи, може, не так?

– Так, дорогий свате, істинна правда! Доки він булави доправлятиметься, лиха доправиться. І не лише на свою дурну голову! Воно і на наші, на наші голови впаде! Ось побачиш. І тричі не правий Васько Томиленко, якщо попускає реблізанту. Він повинен був за Павлюком дивитися, для того й в гетьмани обраний. А він що? Базікало воно і є базікало. Повинен був сам, своєю рукою у війську лад навести, тоді ляхи б не сіпалися. А тепер, чув я, Конєцпольський уже коронне військо збирає, шляхті універсали шле, аби свої надвірні хоругви до нього приводили. Велика біда буде.

– Так‑то воно так, але що Томиленко може? А ніщо! На Низу черні зібралося двадцять тисяч… та й не добре нам проміж себе колотнечу чинити, брату супроти брата ставати. А миром Павлюк від свого не відступиться.

– Брат на брата, мовиш? А які вони нам брати? За душею ні шеляга, вітер що в кишенях, що в голові. Одно слово – гультіпаки. Таким і втрачати нічого. А ми маємо, що втрачати! Ти думаєш, як дійде до війни, сейм буде нас ділити на своїх і чужих? Зась! У них у воєводствах польських голопузої шляхти – хоч міхи натовкай. І кожен з тих голодранців до наших земель ласий. Вони, може, тільки приводу й очікують, а тут Павлюк цей самий привід їм і подарує. От вони й прийдуть до тебе, постукають у двері. Не самі постукають, з кварцяним військом… Ні, якщо самі Бута не зупинимо, усім пропадати.

– Що ж нам робити?

– А ти, пане свате, пометикуй. Рада збереться скоро. Моя думка: потрібно Томиленка на гетьманстві міняти і впритул підступатися до Павлюка. Словами мудрими підступатися. А як не почує, тоді й збройною рукою. Інакше він нам ще всім боком вилізе!

Сивий, з хитруватими очима, «пан сват» важко зітхнув і похитав головою:

– Так‑так… Ех, нещасна Україна. І чому воно в нас одвічно таким чином, що абияк, тільки б не у спокої та в мирі? Як не татарва, то турки. Як не ляхи, то самі на свою безталанну голову біди шукаємо! Я он тільки косяк коней купив, триста голів, добра порода, шляхетна. Розводити думав. І як то тепер воно має бути?

– Ой, не кажи, чоловіче. У мене пшениці скільки засіяно… А ячменю! А жита! Рухнеться коронне військо, кудою воно піде?! Отож‑бо, по наших нивах. З ланів умить пустелю зроблять. А може, й по головах!

Богун з огидою слухав розмову людей, які були скоріше схожі на купців або лихварів, але ніяк не на козаків. Раптом його погляд впав на Омелька, і він одразу зрозумів дивний похмурий настрій курінного – Деривухо готовий був спопелити самим лишень поглядом обох дук, які вели розмову. Нарешті гаряча запорізька натура не витримала, і Омелько підхопився на рівні, з диким виразом обличчя оглядаючи присутніх. Очі його кидали блискавки, рубець на обличчі побілів і почав смикатися.

– А що, панове‑добродії, хочу і я сказати! – раптом гаркнув він так, немов знаходився в самому пеклі кавалерійського бою. За столами одразу ж притихли і звернули на нього погляди. А він стояв, нависаючи над усіма, кремезний і непривітний. Недбало підхопив наповнену Іваном чарку.

– Слухайте, пане свате, – глумливо звернувся він до одного з дук, – а розкажу вам байку. Хочете?

Обидва свати отетеріло мовчали. Мовчала й решта присутніх.

– Не хочете? То й чорт з вами, а я все одно розкажу! Жили в одному селі два товариша. Один багатший був, другий, сіромаха, добра за життя мало нажив. Але товаришували ще з давніх‑давен, тож ні один, ні другий на то уваги не звертали. Бідніший багатшому працею інколи допоможе, багатший біднішому часом грошима, часом міркою жита. А часом зберуться у шинку та, доки баби не нагнали, так увіп'ються, що й заспівають. Жили собі, не скаржилися. Аж одного разу біднішого до пана позвали. Твоя, каже пан до нього, хата на моїй землі стоїть, тож забирай куди хоч. Як же я заберу, аби був віз або скриня, а то хата! Як собі хочеш, так і забирай, але щоб не було. Конюшину посію. З тим і пішов бідолаха. А як прийшов додому, поглянув на обійстя, на якому все життя прожив, до всього руки доклав, така його злість взяла, що вирішив він власне життя закласти, а не віддати останнього. Взяв сокиру до рук та й сів перед ворітьми. Тут йому і товариш трапився, вислухав. Ти, каже, дурне робиш. І хати не вбережеш, і голову втратиш. А сам собі метикує – буде бійка, то й мені від панових пахолків на горіхи перепаде. Пішов і розповів панові про все. Той пахолків послав, вони біднішого вбили, а за тим, не розібравшись, і багатшому голову стяли. А пан не дуже з того журився – вдвічі більше землі під конюшину отримав. Така ось байка.

Один зі сватів прокашлявся.

– Воно, звичайно, байка добра. Тільки до чого…

– Баран ішов, вовка зустрів, побалакали!

– Але що то…

– Мовчати! – садонув Омелько кулаком по столу. – А мова моя така буде: багато часу спливло відтоді, як я, стоячи поряд з вами, піднімав свій меч на спільних ворогів наших, йшов у бій, свято вірячи в ідеали козацького лицарства. І понад усім були для мене ці ідеали, і не тільки для мене! Душею вболівав за них покійний гетьман Сагайдачний, не шкодували життя і його полковники. А що вже казати про козака‑сіромаху!.. Не порахувати кісток білих, що ними поля бойовищ засіяли, не зміряти просторів морських, де червоніли хвилі від нашої крові. Хіба ж лише задля здобуття хліба козацького побратими наші смерть люту приймали? Хіба лише за золото лядське кордони боронили? Ні! Та ми його і не бачили, того подаяния панського. Інше бачили. Плахи! Шибениці! Катів, які жили з нас тягнули у Варшавах, Краковах, Стамбулах і Бахчисараях. А ми стояли за віру, зубами рвали ворогів за волю, без стогону й жалю віддавали життя за Батьківщину… Та, бачу я, минули ті часи. Пройшли і немає. Пропала гетьманщина, немов і не було її. Гірко мені!

– Що ти кажеш таке, Омельку? – подав голос Федір Богун. – Чи не зарано панахиду справляєш? Маємо ще силу! Чи, може, там, на Низу, нас уже й знати не хочуть?! – у голосі старого хорунжого бриніли образа та гнів.

– Чому ж знати не хочуть? Хочемо, батьку, брама відчинена. Та тільки здається мені, що брама та нікому тут не потрібна. Хто хотів, уже там сили військової примножують, діла доброго очікують. А решта за лани свої, косяки коней та свинячі хліви тримаються. Воно, бачиш, безпечніше. І ситніше. Мало того, вони ще й голос подавати насмілюються. Павлюк їм поперек горла. Це й не дивно, адже він загрозу задля їхнього спокою становить. їх же не виписали з реєстру, не відібрали привілеїв, предками завойованих. Вони вже за нашими спинами домовляються, як би генерального хорунжого ляхам продати і на цьому заробити. Так, панове? – Омелько виразно подивився на дук, чию розмову мимоволі підслухав. Ті переглянулися, але промовчали.

– Тож вип'ю я з вами, дуки, чи без вас! За здоров'я пана Павла вип'ю. І вірте мені – бути йому з булавою. Хоч би яка сила цьому заважала. Запам'ятають його ляхи, та надовго запам'ятають! Ми примусимо поважати нас так, як гідно поважати расу воїнів, потомків князів Київських, а не хлопів лядських. Коли ж це станеться, не пожалкуйте за тим, що статки ваші завадили за волю Батьківщини постояти.

І Омелько перехилив кухля, великими ковтками вливаючи в себе горілку. Потім стукнув ним до столу і рукавом обтер смолисті вуса. Одразу ж за ним підхопився й Іван. Без слів підняв свій кубок і так само, як Омелько, випив до дна, з гучним стуком поставивши його на стіл. Більше не піднявся ніхто. На кілька хвилин козаки за столами притихли, але поступово бенкет набрав обертів і покотився з колишнім розмахом. Заграли музики, і Омелькові слова немов розтанули серед веселощів, заздравних тостів і дзвону посуду.

– Запам'ятай мої слова, Іване, – мовив стиха до молодого Богуна курінний, і стільки болю, стільки образи було в його голосі, – як тільки Павлюк виведе полки із Запоріжжя в Україну, дні його буде закінчено. Ляхи перемелють нас своїми панцирними жорнами, а ось ці люди будуть виглядати з‑за своїх тинів, радіючи, що все це діється не з ними. А хіба є надія перемогти коронне військо, якщо реєстровики не об'єднаються із запорожцями?! Ех, ненько Вкраїно… Налий мені, Іване. Горілки налий! Та побільше, може, хоч тоді, коли хміль пробере, зможу наплювати на все, що тут я побачив.

Того дня Омелько більше ні з ким не розмовляв. Мовчки пив чарку за чаркою, похмуро позирав перед собою скляними очима і час від часу скреготав зубами. А Іван раптом зрозумів, що слова, сказані курінним отаманом, повною мірою стосуються і його батька, Федора Богуна, людини, яка все життя була для нього взірцем найкращих якостей, що їх намагався виховати в собі й цінував в характерах оточуючих людей.

Ранком наступного дня на сінник, де спав Іван, звиклий за останні роки мати замість даху над головою свіже повітря і зоряне небо, Федір Богун завітав зі сходом сонця.

– Маю до тебе розмову, Іване. Ходімо, – коротко мовив він. Іван потягнувся зі сну й сів на купі запашного сіна, яка правила йому за постіль.

– Добре, батьку, лишень умиюся, – відповів так само коротко.

– Давай. Я у світлиці.

Це був один з тих літніх росяних світанків, що їх так любив Іван у часи, коли ще хлопчиком виходив з косарями в поле за хутором, гнав коней з нічного пасовиська або йшов поряд з Омельком до дубового гаю, стискаючи під пахвою невеличку мисливську рушницю. Сонце щойно підняло свій червонясто‑гарячий диск над обрієм, торкнулось першими променями стрічки сивуватої імли над верхів'ями далеких дерев, а все живе навколо вже прокидалося, радіючи новому дню, теплу і сонцю. У бірюзовій безодні неба виспівував жайворонок, заклопотано грабались на подвір'ї кури. З манівця за левадою чулось ревіння худоби, яка простувала, довгою чередою витягуючись на пасовисько під лісом. З тихим шелестом заховалася у траві під ногами вертка ящірка.

Іван з насолодою вихилив на себе цебро крижаної криничної води, поплескав у обличчя, на шию, і заходився витиратися полотняним рушником, на якому яскравими нитками було вишито великі темно‑червоні виноградні грона і зелене листя. За кілька хвилин уже заходив до хати.

Федір Богун сидів, про щось замислившись, у своєму улюбленому фотелі, і погляд пана хорунжого блукав десь далеко. Його ретельно виголене обличчя з довгими сивими вусами і густими бровами на високому чолі несло печать якоїсь незрозумілої втоми. Коли Іван переступив поріг світлиці, батько вказав на лаву навпроти себе.

– Сідай, сину, – мовив. – Розмову маю до тебе важливу, а тому довгу.

Іван, струснувши оселедцем, сів на вказане місце. Мовчки очікував, чого скаже батько. Той витримав паузу і продовжив:

– Багато часу пройшло з тих пір, коли я тебе на Січ відряджав розуму набиратися, слави добувати. І в першу чергу змінився ти сам. Тепер дещо тобі хочу порадити, а де в чому і твою думку запитати. Бачу‑бо: тепер ти маєш деякий життєвий досвід і свій погляд на речі. За тим тебе і покликав.

– Я слухаю, батьку, – схиливши голову, відповів Іван.

– Ну розкажи – як там на Січі, які вітри віють? Якщо я вірно розумію, саме про ці вітри вчора вів мову Омелько. І багато хто на Запоріжжі такий настрій має?

– Багато. Гуде Січ.

– Гуде… – Федір пригладив вуса і трохи помовчав, прислухаючись до власних думок. – Знову гуде. Та хіба вперше, Іване?

– Про що ти, батьку?

– Усе про те ж. Недобру справу замислив Павлюк, – мовив старий і, побачивши, що Іван збирається заперечити, зробив нетерплячий жест рукою. – Зачекай! Вислухай спочатку, дурної‑бо ради від мене не матимеш… А далі вирішуй, як знаєш.

Іван поштиво мовчав, і Федір продовжив:

– Багато ми від них зла мали… Знаєш, про кого мовлю – про ляхів. Злом за добро завжди платили, істинно мовлю. Бачили від них… Після Хотина обіцяної милості так і не дочекалися. Он, Омелька як життя побило за останні роки, а він же тієї осені, коли під Хотином билися, особистою милістю самого Кароля Ходкевича відзначений був. Коронний гетьман йому шаблю дарував за хоробрість, виявлену під час битви. Він тобі не розповідав?

– Ні, – знизав плечима Іван, – уперше чую.

– Ну не розповідав, то й не розповідав… А поляки його у виписчики! Так часом життя обертається. Але не за те я тепер мову веду. Я, Іване, Павлюка особисто мало знаю. Так, чув: Павлюга, Бут, Баюн, Гудзан… ходили навіть розмови, що турок він вихрещений, та, мабуть, брехня. Хоча не в тому справа. Сперечатися не буду: добрий пан Павло козак, та й старшина з головою. Сам роду шляхетного, і взагалі поганого про нього тобі сказати не можу. Але застерегти тебе хочу: не місце тобі поряд з ним.

– Але чому?! – стріпнув чубом Іван.

– Тому, сину, що справа, ним затіяна, приречена на невдачу. Так, не сперечайся зі мною! Повір і все. Павлюка не підтримає ні народ, ані більша частина реєстрового козацтва. А сам він Конєцпольському і Потоцькому ради не дасть, отже, приречений на поразку. А з ним і ті, хто повірить йому і віддасть свою шаблю за його ідеї.

Іван слухав, не піднімаючи голову. Все те, чому вірили на Січі, про що говорили, до чого готувалися, тут набувало протилежного значення, стаючи з ніг на голову. Але найдивнішим було те, що в глибині душі Іван відчував, що батькові слова – це правда. Гірка, але правда.

– От і Омелько про це говорить… – глухо промовив Іван, але коли підняв очі на батька, очі його палали вогнем. – Але чому, батьку?! Невже вам тут ваші статки важливіші за волю України? Чому не хочете стати поряд з нами?

– Не все так просто, Іване, не все так просто… тобі не знайомі настрої, які зараз у війську. Нинішні реєстровці на три чверті не ті, кого водив Петро Конашевич‑Сагайдачний громити турецькі городи та московські землі. Ті або на Січі, або в могилі. Решта, які залишилися в реєстрі після останніх півтора десятка літ виписок і чисток, надзвичайно помірковані люди. І вони ладні радше тримати руку короля, аніж якогось бунтівного хорунжого. Нехай навіть він генеральний хорунжий. До того ж, король Володислав не Сигізмунд. Той своїми єзуїтськими поглядами був неприйнятний для православної козацької шляхти. І сама та шляхта значною мірою ополячилась. Тобі відомо, що тепер більш ніж третина нашої військової старшини сповідає або католицьку, або уніатську віру?

– Не знав… – вражено промимрив Іван.

– Тепер знаєш. Так, я теж поміркований. Але не тому, що згідно з Омельковими словами тримаюся за нажите добро. За нього я взагалі не переймаюсь. Скільки мені потрібно? Якщо дасть Бог милість, подарує ще десяток літ, за те подякую. Усе, що маю, ваше – твоє і Настусі. Більше дбаю аби зберегти у своїх людях віру в те, чим живий козак споконвіку. А він живий волею, відчуттям незалежності від інших людей, покори Богові єдиному. Тож коли захлинеться у крові справа Павлюка, повинен залишитися хтось, хто втримає від руїни рештки патріотів, хто прийме на свої плечі труд зберегти кістяк козацького війська, візьметься підготувати все можливе для привідця, який прийде пізніше і зможе повести людей. І коли я кажу: людей, я маю на увазі не сполячену верхівку реєстрового війська, не дук, перетворених на лихварів, мірошників і ще казна на кого, тільки не на козаків. Тому що є набагато більша сила.

– Що це за сила?

– А ти не здогадуєшся?

– Запорожці!

– Запорожці… Ніхто не применшує лицарської слави низовиків. Але не вони та сила, яка здатна переламати хребет Польщі. Вона набагато більша, як більша морська хвиля за брижі на річковому плесі. Це сотні тисяч людей, що змушені гнути спину на лядського пана в полі, на рудні, в цеху або млині. Тобто звичайне поспільство. Ти здивований?

– Я лише не можу осягнути твоєї думки. Поспільство не може рівнятись по силі запорізькому лицарству!

Федір Богун із сумною посмішкою помахав головою.

– Мало ти ще знаєш про народ України. Але не буду зараз доводити щось тобі, скажу лишень, що поспільство – єдина сила, яка здатна протистояти коронному війську. А від нас потрібно буде дати їм зброю до рук і навчити добиватися нею перемог.

Він встав з‑за столу і пройшовся по кімнаті. Задумливо подивився на сина, який сидів, похиливши голову.

– Так, я не підтримаю Павлюка і не надам жодної допомоги його війську. Мені відомо, що думають про мене і таких, як я, на Низу, але тепер ти знаєш мотиви, які керують особисто мною. Ти мій син, Іване, і для мене важливо, щоб ти не причисляв свого батька до тих, хто стоїть опорою Василя Томиленка і польської влади. Але всім цього не поясниш. Тож нехай думають все, що їм буде завгодно.

– Дивна твоя мова, батьку. По‑твоєму, серед реєстрової старшини є якась змова, й ви очікуєте невідомого месію, хто має, немов за допомогою чарівної палички, добитися того, чого не змогли домогтися ні Косинський, ні Наливайко, ні Трясило… Я вірно зрозумів?

– Ні, – старший Богун невесело посміхнувся. – На жаль, ти чув лише думку однієї людини, тобто мою. Але я вірю в це. Хочу, щоб повірив і ти. Не може наша багатостраждальна земля не заслуговувати в Бога на вождя, який би вивів її з лядської неволі. А тепер дай мені відповідь на таке запитання: ти підеш за Павлюком?

Дата добавления: 2015-06-04