Розділ IV 1 страница

VI

V

IV

III

II

І

Як і очікував Богун, смерть Богдана Хмельницького одразу ж жбурнула знекровлену довгими роками війни Україну в нові кола пекла під назвою громадянська війна – страшне явище, котре змушувало ще від часів могутнього Риму здіймати зброю братові супроти брата, а батькові супроти своїх дітей. На раді старшин, котру було зібрано незадовго після смерті гетьмана, булава перейшла до Виговського, що значною мірою посилило розкол поміж шляхетським станом України і селянами, тобто тою верствою населення, котра не меншою мірою, аніж козаки, природні воїни, прийняла на плечі свої увесь тягар, що його принесла Україні війна з Річчю Посполитою. З самого початку гетьманування колишнього генерального писаря йому докоряли тим, що він обраний на роль вершителя долі України, попри заповіт Богдана. Докоряли в Гетьманщині, докоряли й в Запоріжжі. Там Виговського, чий родовий герб був Абданк, той самий Абданк Богдана Хмельницького, не вважали за свого, до нього чомусь ставились стримано, навіть вороже. Іван Сірко, котрий на ту пору вже набув великої ваги серед вільного і буйного низового товариства, не поспішав долучати ані себе, ані запорізьку чернь до тих, хто підтримував новообраного гетьмана. І лише листи, які донесли до нас сутність того страшного часу напередодні великої української Руїни, висловлюють почуття запорожців, дихають на нас, тричі упостережених дітей славної нації Українців, словами з історії:

«Два увідомленія, скорбное и радостное, въ письмі вашемъ панскомъ, присланом до насъ, войська низового запорожскаго, чрезъ нарочныхъ посланцевъ, мы получили. Изъ этихъ уведомлений первое особенно наполнило наши сердца печалію и отяготило насъ, потому что черезъ неухранную смерть, опреділеніем Бога вышняго, владіющаго человечіскою жизнью, мы лишились своего гетмана, добраго вождя и счастливого отъ непріятелей защитника нашего отечества, пана Богдана Хмельницкаго, которому за многіе въ здішней, земной жизни подвиги и труды, пусть подасть Господь Богъ на лоні Авраама вічное успокоеніе въ райскихъ селешяхъ, – объ этомъ особенно просимъ. Другое извістіе, избраніе на тоть урядъ гетманский вашей панской милости, насъ нісколько увеселило и печаль нашу уменьшило, потому что осиротілая наша отчизна, получивши въ вашемъ лиці новаго себі господаря… Однакожъ избранные то и ваша елекція безъ воли и совіта нашего, всего войска низового запорожскаго, только одной братіей нашей, панами старшиною генеральною, полковниками и войскомь украинскимъ городовымъ, не должна была и назначатся и совершаться; такъ какъ и небожчикъ Богданъ Хмельницкій получилъ начало своего гетманства не въ Чигирині, а в Кошу нашемъ січевом…»[73]

І хоча Виговський від самого початку не надавав багато уваги такому факту, як невдоволення низового козацтва, а також широких верств козацької черні від того, що він порушив заповіт Хмельницького віддати булаву його єдиному живому сину Юрієві, відлік його днів уже почався – надто великою була прірва між новим гетьманом і його народом. Була й ще одна, не менш вагома сила, аніж Запоріжжя, – Московська держава, яка стрімко набирала впливу на теренах України. І хоч Іван Виговський спочатку не відкидав домовленостей з Москвою, його нестерпно дратував той протекторат, який загрожував рано чи пізно перерости в повне панування московського абсолютизму в Україні. Вихід з такого стану речей був для Виговського очевидним – Річ Посполита, особливо слабка після низки потрясінь, що випали на неї за останні роки, здавалася йому значно кращим союзником, аніж швидко набираюча силу Москва. Без сумніву, маневр гетьманської політики в бік Польщі міг принести Україні немалу користь. Але чотири роки, що встигли пройти після Переяславської Ради, безсумнівно, залишили глибокий слід у розумах козацької старшини, а щедрі дарунки московських дипломатів і ще більш щедрі обіцянки на майбутнє, зроблені в десятках приватних розмов з ласими до власної вигоди старшинами, котрі легко йшли на контакт із царевими шпигами, давно принесли свої плоди. Тож годі було й дивуватися, що вже через рік після смерті Хмельницького і початку гетьманування Виговського, військо вибухнуло першим бунтом – не без нацьковування з Москви проти гетьмана підняв зброю полтавський полковник Мартин Пушкар. Виговський відреагував цілком закономірно – жодної миті не замислившись про наслідки війни поміж козаками, які зовсім нещодавно пліч‑о‑пліч били ненависних ляхів, – дав команду збирати військо і виступати до Полтави.

Дивною була та битва, котра розпочалась під Полтавою наприкінці травня 1658 року. Дивним було гетьманське військо, котре мало у своєму складі більше німецьких найманців і татар, аніж реєстрового козацтва. Дивним був склад полків повстанців Пушкаренка: у вимові доброї половини «підлеглих» полтавського полковника однозначно вгадувалась путивльська, смоленська і рязанська говірка. Дивним був і вибір запорожців, котрі, попри недавно висловлену в листі радість з приводу обрання гетьманом колишнього генерального писаря, приєднали свої шаблі до шабель повстанців. Тоді доля виявилась прихильною до Виговського. Хоч і з великими втратами, він зміг довести, хто є справжнім господарем в Україні.

Після першої битви в полі під Полтавою повстанці Пушкаря, зазнавши поразки й похнюпивши голови, відійшли під захист міських мурів. Довгі два тижні точилася облога міста, протягом усього цього часу козаки з обох сторін чухали свої чуби і не розуміли: чому ж вони стоять навпроти своїх побратимів, стискуючи в руках зброю. Тоді вони ще не знали, що в Полтаві проходила всього лише репетиція майбутньої братовбивчої війни, на порозі якої мала дуже скоро стати виведена Богданом Хмельницьким з польської неволі держава. І несли швидкі коні козаків Виговського попід мурами міста, і люто кричали з них верхівці:

– Проти кого мушкети здіймаєте, браття? Проти кого шаблі оголили?

– А що маємо робити? Чи горілку прийшли ви до нас кружляти, чи, може, крівці нашої пустити, за тим і німців та бусурман за собою привели? – відповідали їм з редутів похмурі голоси.

– А може, й крівці пустити, коли з москалями домовились, супроти гетьмана посміли піти!

Були й посланці від Мартина Пушкаря до Виговського. Полковник хоч і не схаменувся, не припинив бунту, все ще маючи надію на царських воєвод (при нагоді й без неї навперейми обіцяли воєводи підтримку й скору допомогу), але все ж робив спроби владнати все миром і уникнути великого кровопролиття. Та що це? Ніби хто підмінив завжди спокійного і дипломатичного Виговського.

– Скажіть його посланцям – кровопролиття не буде, лише якщо голову свого полковника мені на списі принесуть! Лише коли в його мертві очі гляну, тоді облогу зніму! А як ні, нехай не гніваються на мене, не буду розбирати, де московський стрілець, а де земляк, усіх порішу! Хай десятому буде заказано бунтуватися супроти гетьмана свого, радою вільних людей при арматі військовій обраному! – шипів він, стискуючи в руках шаблю, й у такі хвилини здавалося, що він навіть зможе кинутися на парламентерів.

Урешті, першого червня Виговський стомився очікувати на голову Пушкаря і кинув свої полки на приступ, перед цим віддавши розпорядження німецьким полкам зайняти позиції поблизу Соколиного Байраку, а татарам приславши суворий наказ не покидати свого коша. Не хотів розумний і далекоглядний Виговський, щоб в Україні пішли розмови про перемогу іноземних найманців гетьмана над українцями.

Тричі того кривавого дня сходились повстанці Пушкаря і запорожці Барабаша з козаками Виговського, і тричі встеляли поле сотнями своїх трупів. Тричі перемога переходила від одних до других, аж доки не свиснув наказний кошовий отаман Барабаш молодецьким посвистом, і з засідки не вискочила тисяча найкращих запорізьких вершників, з ходу перекидаючи реєстрові батави. Застогнала земля під копитами коней, заволали помираючі, стиснулися від смертельної розпуки сотні материнських сердець по всій Україні – від Галичини до Слобожанщини, від Полісся до запорізьких паланок. Схопився за голову гетьман Виговський і здійняв руки до неба.

– Чому, чому, Господи Всевишній, не можемо ми жити в мирі, чому злими псами кидаємося один на одного?!

Після слів тих надовго замовк гетьман. І лише коли йому доповіли, що реєстровики не мають сили втримати табір і починають панічний відступ, він гаркнув:

– Німців сюди! Татар сюди! Ми повинні взяти Полтаву…

Коли ніч вкрила закривавлене поле і сон зморив потомлених бійців, укріплення міста були цілковито в руках Виговського. Порубаний труп Пушкаря з мовчазної згоди Виговського було віддано його дружині, а добряче потріпані й поріділі загони запорожців відступали в напрямку Дикого Поля. Перший виступ проти себе Виговський утопив у крові.

Хропли коні під вершниками, високо в бірюзову небесну блакить здіймався брудно‑жовтий стовп пилу, а від тупоту копит, бряжчання кінської збруї і дзвону бойових обладунків на кілька верст від чигиринського тракту перелякані зайці і лиси, перепели і дрохви, гадюки й полози налякано утікали світ за очі, рятуючи свої життя від небезпеки зустрічі зі своїм найзапеклішим ворогом – людиною. На запаморочливій височині, серед прозорої блакиті, здивовано позираючи на степ, що враз ожив тисячами озброєного люду, висів гордовитий орел.

Шляхом на Чигирин просувалося козацьке військо. Попереду, під хоругвами та штандартами, бунчуками та знаменами, їхав на струнконогому арабському огирі гетьман Виговський, оточений генеральною старшиною та полковниками, далі просувалися комонні підрозділи реєстрових полків, за ними довгі вервечки обозів і бага‑точисельна гетьманська армата. Замикали валку, котра розтяглася полем на кілька верст, піхотні полки. З Полтави повертався гетьман Виговський, після перемоги над бунтівним Пушкарем. Проте не було в душі гетьмана радості від такої перемоги. Мовчали полкові музики й кобзарі, мовчав гетьманський почет, похмурим був і сам гетьман. Не було чого веселитися Івану Виговському. Так, гніздо бунту, котрим на час стала Полтава, зруйновано, і там тепер стоїть вірний гетьману гарнізон. Великі зміни відбудуться й у реєстрі Полтавського полку, як, втім, і серед решти полків. Він викоренить сам дух бунту з цих нещирих, заздрісних людей, на котрих так несподівано перетворилась козацька реєстрова старшина. Хіба його тестеві, Богдану, було так важко? Хіба так, як до нього, цілком і повністю відданого справі покійного гетьмана, ставилися буйні голови до Хмеля? О ні, йому було значно легше! Так, полював, полював на нього рудий Чаплинський, але на Низу його прийняли, обігріли і обласкали. А що ж йому, Івану Виговському, яку йому ласку зробили запорожці? Тільки те, що вирубали майже до ноги дві сотні Чигиринського полку і мало не дійшли в несамовитій люті своїй до шеренг гетьманської сторожі. Важко було Хмельницькому, звідусіль повзла пошесть в Україну, відбивати мусів, ночі не спав, думу думав, як оборонитися. Та втричі понад той труд важче нині Виговському! Адже й тепер Україна не має спокою, знову й знову злітаються до неї шуліки з Ногайських степів і з Москви. Через Дністер перелітають і з‑поза Вісли прямують. Але не має на кого покластися гетьман Виговський, на відміну від коханого народом свого попередника! Де ж ті віддані Кривоніс і Нечай, Ганжа і Чорнота?! Вже й сліду немає по них на землі… до кінця віддали свій борг гетьману й Батьківщині, та й зникли потому, поглинуті гарячим полум'ям війни. Хто залишився йому? На кого покластися зможе важкої хвилини? Може, на Тетерю? Он, їде позаду, надутий, як сич. Може, на Брюховецького? Так і зиркає з‑під лоба. Не треба мати сім п'ядей в голові, аби зрозуміти, що ховається за цим поглядом, – немов кіт, який заховався в затінку, позирає на горобця на гілці, такого ласого та до пори недоступного. Ні, ці не підтримають, радше підіпхнуть, коли заточиться… Нічим вони не кращі за Пушкаря, може, й навіть гірші, адже усім відомо – краще видимий ворог у чистому полі, аніж той, що до часу затаївся за спиною і може ужалити будь‑якої хвилини. На кого ж покластися, кому звірити свої думки? І тут Виговський згадав Богуна, вінницького полковника, котрого мало не стратив Хмельницький напередодні своєї смерті. Тепер Богун значно переріс рамки полковника і навіть посаду наказного генерального обозного, котру отримав під час свого походу зі Ждановичем. Мовлять, на Поділлі й Брацлавщині на нього мало не моляться, шанують так, як шанували свого часу Хмельницького і як ніколи не шануватимуть його, Виговського. Гетьман пригадав виступи Богуна на радах і зборах. То були не ті, повні єлею слова Брюховецького і невиразне бурмотіння Тетері, то були слова людини, котра звикла дивитися небезпеці у вічі і ніколи не кривити душею. От хто потрібен йому! Ось кого потрібно перехилити на свій бік за будь‑яку ціну! До такого, як Богун, і Тетеря, і Брюховецький зуби обламають.

– А де ж Богун? – повернув Виговський голову до хорунжого, поглянувши наперед навколо себе – серед натовпу генеральної старшини і полковників з тієї породи людей, котра намагається завжди знаходитись напохваті в сильних світу цього.

– Пан полковник вінницький на чолі свого полку, ваша ясновельможність, – доповіли Виговському за кілька хвилин.

– Покличте до мене! – Виговський був роздратований недалекоглядністю підлеглих, які доповіли йому про місцезнаходження Богуна, не додумавшись одразу ж викликати того до гетьмана.

Через кілька хвилин Богун притримав свого гнідого і поїхав поряд з Виговським, вклонившись йому.

– Вітаю, батьку, – голос вінницького полковника чомусь вселив у Виговського впевненість у собі.

– Віват, славний полковнику! – посміхнувся Виговський. – Твої козаки славно билися, дякую тобі за них, пане Іване.

– Радий служити гетьманській ясновельможності, – притис закутий у сталеву рукавицю кулак до грудей Богун. На мить його погляд ковзнув по обличчю Виговського, але як не намагався, жодної емоції не зміг прочитати там гетьман. Лише уважний погляд розумних сірих очей.

– Побудь зі мною, Богуне. Поговорити хочу. Твої думки послухати хочу. Проїдьмося?

І Виговський, крикнувши почту, щоб його залишили з Богуном, повернув з битого шляху в поле.

– Важко мені, Богуне, – почав розмову він, коли коні пішли кроком серед високих трав, віддалившись на кількасот кроків від голови війська. – Думи обсідають. Хочу розповісти тобі про них.

– Я знаю, які думи турбують тебе, батьку, – схилив голову Іван.

– Правда? – поглянув на нього Виговський, примружившись. – Мій полковник є характерником?

– У цьому немає жодної потреби. Достатньо лише поглянути на кількість вовків, які тебе оточують, і розуміння прийде одразу. Ти відчуваєш, наскільки хитке твоє становище, гетьмане. Ти розумієш – сил, котрі тебе підтримують, надто мало, аби протистояти усім твоїм ворогам. Пушкар був лише першою ластівкою твого краху, це тобі теж відомо. Чернь проти тебе, Запоріжжя також.

Виговський кілька хвилин мовчав, не в змозі щось відповісти. Емоції, котрі бурхливим потоком наповнили його після почутого від Богуна, ледь‑ледь втримували поведінку гетьмана в межах допустимого при розмові з можливим союзником. Нарешті він все ж таки опанував себе і з посмішкою мовив:

– Так‑так, тепер я розумію, у чому крилася постійна причина твоїх негараздів з Хмельницьким. Твої слова занадто, е‑е… відверті. Дивно, що ми розмовляємо з тобою, адже покійник навряд чи вибачив би тобі мову, подібну до тої, яку чув я від тебе щойно.

– І все ж таки я живий, – хмикнув Іван.

– Я помітив. А скажи мені, полковнику, чому ж такий улюбленець черні, як ти, пішов у бій під моїми хоругвами? Чи ти не поплутав тих, з ким маєш бути?

– Жодним чином.

– Ну тоді поясни мені, чому.

Іван притримав коня і поглянув Виговському в очі.

– Я завжди був з гетьманом, навіть коли мав з ним певні суперечки. Нині гетьман ти, батьку, тож я з тобою. Так і тільки так я зможу послужити ся Україні і вберегти її від того, абись невдячні діти не розтягай її тіло, немов круки.

Виговський, якому останні слова Богуна безумовно сподобались, дещо розвеселився. Він навіть посміхнувся і молодецьким посвистом підігнав полохливого зайця, котрий вихопився з тирси, злякавши коней.

– Я радий, що ти зі мною. І все ж хотів би зараз чогось більшого, аніж холодна оцінка мого нинішнього становища у війську. Так, багато хто проти мене, сам знаю. Ти скажи, що в біса маю діяти з цим. Так, щоб ви там на кордоні не проклинали мене і не йшли проти мене, подібно до Пушкаря.

Богун втягнув в легені свіже і до нестями ароматне повітря степу.

– Не забувай, пане, хто допоміг Хмельницькому ту державу створити, над котрою тепер пануєш, чия кров пролилася від Жовтих Вод до Варшави. Не заганяй покозачених селян назад у ярмо, а решта владнається. То дарма, що ляхи кричать, мовляв, татари Хмельницькому війну виграли, ти ж сам мусів бачити, на чиї плечі та війна лягла, не мені тебе розуму вчити.

– А ти думаєш, усе так просто? – пхикнув Виговський. – Роздали землі, привілеї і все? Чи, може, поспільство покозачене тепер мене від подібних Пушкарю врятує? Старшина козацька тепер в Україні панує, а її бажання зовсім не співпадають з висловленою тобою ідилією. Вони, – Виговський вказав затисненим у руці батогом у той бік, де виїздила пишна голова реєстрових полків, – хочуть шляхетства, землі і рук, котрі оброблятимуть їхню землю. За це підуть хоч за московським царем, хоч за кримським ханом, хоч за самим чортом із пекла! І якщо їм цього не дам я, дасть інший, невже не розумієш того, полковнику? Чи, може, у вас інші вітри віють?

– У мене інші! – вперто відповів Богун.

– Які ж?

– Такі, батьку, що шепочуть мені: не за те кров проливали. Не за те майже всі мої побратими кістки склали. Тому з ляхами бився й московитам не присягав. За Батьківщину мою багатостраждальну билися ми й за устрій, подібний січовому, коли на свободній землі вільний трудівник буде збагачувати себе, родити дітей і звеличувати мою Україну. Де не буде іноземного пана, де не будуть православних, немов бидло, у вози запрягати. Тож, коли чую – Москва, кажу: не наш шлях! Коли чую – Польща, кажу: не наш шлях!

– Це нісенітниці, – Виговський лише змахнув рукою. – Ми не втримаємось самі навіть року.

– З поспільством утримаємось, гетьмане.

Виговський помовчав.

– Ти розумієш, що я не можу дати тобі обіцянки одразу ж змінити все. Але коли я скажу, що мене зацікавили твої думки, і я повинен подумати над тим, про що ми тут розмовляли, ти пообіцяєш підтримувати мене?

– Лише до тієї пори, доки не побачу, що твої дії шкодять Україні.

Виговський натягнуто посміхнувся:

– Принаймні, чесно. Ну, до того аби змінити все за твоїм ідилічним сценарієм, ще надто далеко. Насамперед належить означитись: потрібний нам союз з Москвою чи ні. Особисто я вважаю, що нині набагато краще піти на договір з королем. Польща слабка, і там ми зможемо почувати себе краще, аніж під протекцією Москви, чий апетит щодо панування в Україні зростає навіть не по днях, а по годинах. Ти підтримаєш договір з Польщею?

Іван відповів не одразу.

– Це залежатиме від змісту такого договору.

– Зміст тебе не розчарує, можу пообіцяти.

– Що ж, принаймні якийсь час протримаємось проти московських зазіхань. Моє слово незмінне, ваша ясновельможність – я підтримаю тебе, доки це не нестиме шкоди Україні. А союз із Польщею нам тепер потрібніший, аніж з Москвою, твоя правда.

Виговський з посмішкою кивнув головою. Його дратувала надто вільна поведінка полковника, злили і його розмисли про чернь, котра повинна жити вільно на власній землі, тій землі, що могла б належати і йому, Виговському, його дітям і онукам. Але він вирішив жодним чином не проявляти свого роздратування. Знав‑бо: під знамена Богуна, у разі необхідності, стане все Поділля, Брацлавщина і навіть Полісся. Таку силу краще мати в числі союзників, аніж ворогів. Тим більше, коли ворогів і так ціла верета.

– Я радий, що ми порозумілись, – він простягнув Богунові руку і відчув міцний потиск.

Зовсім поряд почувся шурхіт ковили і приглушений нею стукіт копит. До них наближався джура.

– Посланець білоцерківського полковника, ваша ясновельможність!

– Клич, – відкашлявся Виговський.

За хвилину він уже читав листа, що його з шанобливим поклоном передав йому втомлений і спітнілий козак у запиленому овечому кобеняку. Пробігши послання очима, він кілька хвилин дивився вдалечінь, після чого хмикнув і подивився на Богуна.

– Що ж, полковнику, маю першу нагоду довести тобі своє несприйняття дій Москви. Київський воєвода Бутурлін призначив у Білу Церкву воєводу. Не погодивши справу зі мною! Іч, жеребець москвинський! Ну, в Чигирині мені собака Скуратов на це відповідь дасть!

Нещодавно призначений чернігівський воєвода Скуратов, здається, зовсім не здивувався з того, що гетьман Виговський, одразу ж після прибуття з походу на Полтаву, викликав його до себе на аудієнцію, не перепочивши бодай кілька хвилин, як то велося зазвичай, коли гетьман повертався навіть з невеличкої комонної прогулянки. Воєвода щойно вийшов з церкви, коли помітив на дорозі, що вела до замку, гетьманський почет, швидких комонників полкової сотні й вози з гарматами, котрі жваво котилися до гетьманської резиденції, викликаючи несамовиту радість чигиринських дітлахів і пересуди ласих до пустих розмов гуляк на майдані. Воєвода Скуратов був середнього зросту сухорлявий чоловік років п'ятдесяти, з вогненного кольору довгою бородою, орлиним носом і пронизливими очима, підозрілий погляд яких промовисто вказував на те, що їх власник ніколи й нікому не йняв віри і не забував жодного промаху, а за доброї нагоди завжди міг тими чужими промахами скористатися. Одягнутий він був, як і решта московитів з його почту, занадто тепло для теплої літньої днини, але так, аби дати зрозуміти оточуючим про велику значимість власної персони. Провівши довгим поглядом ряди війська, котре поверталося на місце своєї дислокації, він вказівним пальцем поманив дячка з довгим гусячим пером за вухом, який, напівзігнувши спину (очевидно, такою була його звична поза у присутності воєводи), метушився поряд.

– Ето штой, нікак гєтьманішко возвратілся?

– Верно, батюшка, он самий! – в обов'язки дячка входило не лише писання, а й знання всіх найсвіжіших новин.

– Однако бистро он от Полтави… Молві сотскім наших ратних людішек, што с нім пробивалі, штоб перед ужином ко мне явілісь, доклад сдєлалі.

– Слушаюсь, мілостівєц! – дячок так швидко почав бити поклони, наче його затрясла пропасниця.

– Давай коляску, – всепрощаючим жестом Скуратов відпустив дячка.

Але замість відкритого екіпажу під широкі сходи церкви підскочили кілька комонників, серед яких воєвода упізнав Юрія Немирича – генерального писаря гетьмана Виговського. Від несподіванки Скуратов завмер, не подолавши донизу всього кілька сходинок. Прикипів своїми гострими очицями до пещеного обличчя генерального писаря – вихідця з відомого у Польщі магнатського роду.

– Пана воєводу очікує його ясновельможність, – стримано вимовив Немирич з ледь відчутним польським акцентом.

На мить очі воєводи зблиснули несамовитою люттю, але лише на мить, після чого він одразу ж впанував себе і з сумною посмішкою проспівав:

– Дела меня ждут, і дєла нємаловажниє. Какая надобность во мне у гетмана, што зовет?

– Його ясновельможність розповість про все особисто, пане Скуратов.

– А ти мне, лях, не указивай! Я вери православной, не тебе, католіку, чета. К тому же царя‑батюшкі слуга верний, не твоего гетмана холоп! – процідив крізь зуби Скуратов.

Немирич, який був протестантом, нічого не відповів на випад, лише презирливо подивився на Скуратова.

– Його ясновельможність очікує, – повторив він і, стиснувши боки коня острогами так, що той захропів, поїхав геть. Слідом за ним кинулися супроводжуючі генерального писаря козаки.

Скуратов зітхнув. Звичайно, він не був підлеглим гетьмана і за найменшої нагоди намагався це продемонструвати. Але добре розумів воєвода і те, що йти зараз на загострення відносин з Виговським, котрий і так не відрізнявся лояльністю до Москви, було б зайвим. Він, не поспішаючи, вмостився на дбайливо застелене лисячими шубами сидіння коляски і владно кинув візниці:

– К гетману правь, смерд!

У покоях гетьмана Скуратов чомусь відчув, як на нього накочується хвиля невпевненості. Чому Виговський викликав його так спішно, не пояснюючи причин виклику? На якусь мить Скуратов навіть уявив перед собою розгніване обличчя гетьмана, ясно побачив перед собою свіжостругану колоду плахи й блискучий меч в руках у дебелого ката, котрий стояв поряд з тією самою колодою. Зусиллям волі він відігнав це неприємне видовище. Урешті, він чигиринський воєвода, призначений сюди самим царем. Вони не посміють! Не посміють, незалежно від причин виклику і наслідків розмови, яка зараз відбудеться.

Коли Скуратов став під дверима гетьманських покоїв, очікуючи доки джура Виговського доповість про його прибуття, від хвилинної слабкості чигиринського воєводи не залишилося й сліду.

– Доброго здравія господіну гетману желаем, а также здравія і благополучія, – ледь прихилив він голову, ставши перед гетьманом Виговським.

– Дякую, – непривітно буркнув Виговський. – Та тільки не для обміну люб'язностями тебе покликано, воєводо. Скажи мені краще: як так у нас тепер діється, що воєвод в городи наші без нашого ж відома призначають? Чи, може, вже гетьман на Вкраїні не господар? – Виговський не запропонував Скуратову сісти, хоча сам сидів, відкинувшись, в обшитому блакитним сукном кріслі. Не заховалась від проникливого погляду Скуратова й гидлива гримаса на обличчі присутнього тут полковника Богуна – той поглядав на московського воєводу так, ніби перед ним знаходився великий кошлатий павук.

Скуратов зітхнув. Якщо ці малороси вважають, що його так легко вивести з рівноваги, вони помиляються.

– Што ж, воля гетмана такова. Ми люді малєнькіє, царя‑ба‑тюшкі раби. Можем хоть любєзнічать, хоть об дєлє толковать. А только єслі об чєм спрашіваєшь, сам пріпомні, нє с твоего лі ведома то деется, за что гнєвішся, гетман?!

Виговський підхопився з крісла.

– Що?! Про що мовиш, воєводо?! Почути від тебе хочу одне – знову в Україну царські воєводи йдуть бунти зчиняти? Я щойно одного бунтівника позбувся, кого наступного на мене нацькуєте?

– Ведомо об чем, – з глузливою посмішкою витиснув Скуратов. – Нє ти лі, гетман, пісьма слал, просіл воєвод от царя‑батюшкі в своіх городах посадіть? Нє ти ль ратовал перед его царской мілостью?

– Брешеш! – гепнув кулаком до столу Виговський. – Те, що я до вас у Москву пишу, над тим там сміються, мені то добре відомо! Ніколи я не писав, щоб у Білій Церкві був воєвода. Тож знай – як той ваш воєвода прибуде, так у зворотний шлях і вирушить, нічого від мене не отримає, нічого давати йому не дозволю! Государеві воєводи мусять приїздити спочатку до мене, лише після того в наші міста їхати. А то у вас так повелось, що я нічого не відаю, а вони по наших містах роз'їжджаються!

Скуратов, відчувши в голосі гетьмана не звичайне роздратування, а реальну загрозу, зрозумів, що настав час дещо пригасити накал суперечки.

– Нє гнєвісь, гетман, нє зла раді то делалось, токмо для користі обоюдной. От татар і ляхов лєгчєй отбіватся, колі наші воєводи с ратью совместно с казакамі стоять будут. Общее же дело делаем.

– Спільна справа? – на Виговського слова воєводи справили зовсім не те враження, яке хотів би бачити Скуратов – гетьман почервонів і навіть несвідомо схопився за руків'я шаблі. – Спільна, кажеш?! Чому в Києві цареві люди з українцями киями б'ються? Мовчиш?! А з Пушкарем чому государеві люди під час бою були? Скажеш, неправда? Дзуськи! Мої німці у них барабан взяли! Тепер новий воєвода їде бунти заводити. От така вона, воєводо, спільна наша з вами справа…

Скуратов кілька хвилин помовчав. Несподівано його погляд вдруге натрапив на повне зневаги обличчя Богуна. Полковник, не приховуючи своїх почуттів, обпікав Скуратова повним зневаги поглядом. Той відкашлявся і вказав на Богуна, звертаючись до гетьмана:

– С глазу на глаз надобно толковать нам, гетман. Прікажи своему полковніку оставіть нас, віжу, проглядеть насквозь меня он желает.

Іван ступив назустріч унизаному перснями пальцеві воєводи, який вказував йому у груди.

– Пече? – запитав, усіма силами намагаючись стримати почуття, які наказували йому стерти з земної поверхні, знищити, зруйнувати людину, котра стояла поряд і уособлювала собою частину тієї підступної сили, котра м'яко, подібно до струменя води, точить камінь, підточує, все нарощуючи міць, фундамент створеної покійним Хмельницьким незалежної України. – Ще й не так запече, коли запитаємо вас про все, що в Україні чините! Для чого приїхали до нас? Свого мало? Так вам скільки не дай, мало буде. Тепер он жінок, дітей наших переписуєте, для чого то діється? Чи не тому, що вже тепер нас за своїх хлопів маєте? Та рано ви то затіяли, москалику, надто рано. Маємо силу ще! Якщо з‑під польської корони змогли вийти, зможемо й ваші жадібні лабети скинути, так і знай!

Скуратов пополотнів.

– Оградіть прошу меня от подобних виходок! – заволав він, намагаючись стати так, щоб між ним і Богуном знаходився Виговський.

– Іване! – звів руку Виговський. Проте на Івана його голос не справив жодного враження. Цієї хвилини він, здається, не бачив нічого, окрім ненависного обличчя московського воєводи, не чув нічого, окрім його деренчливого голосу.

Дата добавления: 2015-06-04