КОЛОКВІУМ № 2. 2 страница

Конструктивно-творча діяльність мозку також може бути проілюстрована на прикладі пацієнтів, які втратили руку в результаті нещасного випадку. Як це часто буває, мозок створює «фантомну» кінцівку в намаганні зберегти об’єднане відчуття себе. Для хворого, фантомна кінцівка болить. Мозок знає, що кінцівки нема; біль – це наслідок неузгодженості між тим, що мозок «бачить» (нема руки) і «відчуттями» мозку наявності фантому, якого він створив у його намаганні зберегти об’єднане відчуття Я в неперервності з минулим. Такий біль не може бути створений зовнішніми стимулами і не може бути усунений через болезаспокійливі засоби. Фантомні кінцівки – це спосіб мозку збереження образу тіла, - відчуття себе/індивідуальності, що є суттєвим для всієї узгодженої діяльності мозку. І, як у випадку з кольорами, фантомні кінцівки припускають, що те, що ми бачимо, чуємо і відчуваємо, є винаходи мозку – єдність минулого (втраченої руки) і теперішнього (фантому, який є необхідним для того, щоб мозок продовжував функціонувати «нормально»).

Важливість образу тіла і моторної активності для сприйняття, фізичного руху, і думок припускається відкриттям «дзеркальних нейронів» (2008) Джакомо Ріццолаті. Він з колегами дослідив, що нейрони, які «спалахують», коли мавпа схопила об’єкт, також спалахують, коли мавпа дивилася, як вчений схопив той же об’єкт. Мавпа зрозуміла дії вченого, оскільки активність в нейронах її мозку була подібна тій, коли мавпа споглядала вченого і коли сама брала той же об’єкт. Що було дивного, це те, що ті самі нейрони, що виробляли «моторні дії», тобто дії, що включали м’язові рухи, активізувались також, коли мавпа споглядала ці ж дії, здійснювані іншими. «Жорсткий поділ» між перцептивними, моторними і когнітивними процесами є значною мірою штучним; не тільки перцепції очевидно є вбудованими у динаміці дії, стаючи набагато більш складнішими, аніж вважалось у минулому, але й діючий мозок також і перш за все – це мозок, що розуміє. Ми можемо зрозуміти та усвідомити вчинки інших саме завдяки дзеркальним нейронам. Це розуміння залежить перш за все від наших моторних нейронів. Наша здатність розуміти та реагувати на емоції інших людей може залежати від здатності мозку імітувати нейронну активність спостережуваних індивідів. Коли ми бачимо, що друг плаче, ми можемо відчувати симпатію, бо діяльність в нашому мозку схожа на ту, що в мозку плаваючої особи. Ми усвідомлюємо огиду в іншій особі через наш власний досвід відчуття огиди і пов’язану нейронну активність. Наші сприйняття моторних дій та емоційних реакцій інших людей, очевидно, об’єднана дзеркальним механізмом, що дозволяє нашому мозку відразу зрозуміти, що ми бачимо, відчуваємо або уявляємо, що інші робитимуть, оскільки це викликає ті ж самі нейронні структури, які відповідають за наші дії та почуття («Mirrors in the Brain», Rizzolatti & Sinigaglia»)

Отож, б/я наш рух супроводжується активністю певного характеру в моторних ділянках мозку. Активність такого ж характеру спостерігається і в тих випадках, коли ми готуємось здійснювати такий же рух або просто уявляємо, що здійснюємо його. Те ж саме відбувається, коли ми споглядаємо за рухом когось іншого. Наш власний мозок при цьому активується в тих самих ділянках, які активувались би, якби ми самі здійснювали ці рухи.

Інший приклад творчої роботи мозку. Здавалось би таке суто духовне і ментальне явище, як уява, кардинально різниться від станів мозку, бо уявляти можна б/щ. Але насправді, у мозку, стани, коли ми уявляємо, що щось робимо, і стани, коли ми робимо насправді, є однакові: нейронні клітини спалахують так само і там само. Мислиннєві вправи можуть розвивати силу майже на рівні із справжніми; коли людина уявляє, що тисне кнопку, в її мозку активуються ті самі області, котрі активуються тоді, коли людина дійсно тисне кнопку. Відтак, наше відчуття безпосереднього і легкого зв’язку з світом – з допомогою відчуттів та дій – це ілюзія. У нас, тим паче, нема прямого зв’язку не тільки з світом, але й з власним тілом. Наш мозок створює ці ілюзії, приховуючи від нас всі складні процеси, задіяні в отриманні свідчень про світ. Ми взагалі не в курсі багатьох умовиводів та рішень, котрі постійно приймає наш мозок. І тоді як наші відчуття говорять, що ми знаходимось в цьому світі, але відокремлені від нього, то мозок вміло вбудував нас в матеріальний світ, дозволивши відчуттям абстрагуватись від нього і не відчувати зв’язку.

Гельмгольц зрозумів, що наш мозок володіє докладними свідченнями про порух очей, котрий ще лиш має відбутись, до того, як очі роблять цей рух. Бо саме мозок відсилає сигнали очним мязам, котрі викликають рух очей. На основі цих сигналів можна передбачити, як саме зміниться видима нами картина, коли відбудеться цей рух. Тут мозок також дізнається про світ шляхом його передбачення. Наш мозок може, користуючись такими передбаченнями, створювати у нас відчуття непорушного світу, не дивлячись на те, що його зоровий образ стрибає у нас на сітківці щоразу, коли ми рухаємо очима. Ця ілюзія непорушності важлива для нашого виживання. Тому навчившись передбачати ці, не маючі значення зміни, мозок може придушити нашу реакцію на них. І тоді ми можемо приділяти всю свою увагу тому, що відбувається у світі, сприймаючи його як неперервний, стійкий та незмінний.

Для того, аби свідомість могла займатись піднесеними речами і жити духовним світом, мозок повинен виконувати чорнову роботу і жити рутиною. Мозок створює для свідомості спектакль, вона сприймає образи і гру, але не бачить хто грає і вважає, що образи і є сама реальність, яку вона легко і безпосередньо сприймає; а грає мозок і мозок і є ця реальність. Мозок, залишаючись на задньому плані, виконує непросту роботу, щоб дати свідомості відчуття легкості. Тому вивчення мозку показує зовсім інші, складні і дивні механізми, що лежать за свідомістю, аніж їх показувала свідомість, самосвідомість та психологія. Мозок пізнає і діє, передбачуючи. В наших м’язах і суглобах є рецептори, котрі відмічають, наскільки напружені наші м’язи, а також вимірюють кути, під якими зігнуті в суглобах частини тіла. Ці рецептори збудж-ся щоразу, коли рухаються наші кінцівки, але реакція мозку на ці збудження придушується, якщо кінцівками рухаємо ми самі. Якщо ж хтось ін. рухає наші кінцівки, реакція кори нашого мозку набагато сильніша. Мозок не може передбачити, що відбудеться, коли хтось інший рухатиме нашою кінцівкою і тому не придушує наше відчуття руху. Ми вважаємо що у нас все під контролем, особливо тіло. Але парадокс в тому, що ми сильніше всього відчуваємо, що все під контролем, коли не відчуваємо майже нічого, бо мозок придушує ті із наших тілесних відчуттів, котрі він може передбачити. Більшу частину часу ми не знаємо, що ми робимо насправді. Тільки те, що ми маємо намір робити. Доки все відбувається з нашими намірами, ми не усвідомлюємо, які конкретно рухи ми здійснюємо. Ми можемо жити у своєму уявному світі, у світі намірів, завдяки здатності мозку передбачати наслідки наших дій. Наш мозок наперед знає, скільки часу потрібно на той або інший рух, як виглядатиме наша рука по закінченню цього руху і що ми маємо відчувати в ході цього руху.

Загальноприйнятою серед вчених та філософів є думка, що свідомість пізнає світ творячи його. Але творить свідомість тільки тому, що творить сам мозок, в чому й полягає його вигідна роль для людини, як, втім, і оманлива роль. Людський мозок пізнає оточуючий світ через створення моделей цього світу, а не через просте його відображення. Коли помилки малі, мозок «знає», що робиться довкола. Це відбувається так швидко, що ми не усвідомлюємо це. Ми гадаємо, що усвідомлення відбувається легко, але сприйняття світу – це важка справа, як на протязі еволюції мозку стала для нього механічною і є невидима для свідомості. Пізнання – безперервне повторення мозком циклів передбачення і уточнення.

Модель – це невичерпний список свідчень про модельований об’єкт і його ескіз, що доповнюється. Сприйняття мозком світу – це не лінійний процес, воно залежить від апріорних переконань. Для людського мозку сприйняття – це цикл. Ми не сприймаємо світ через безпосередній з ним контакт. Мозок, який користується у відношенні із світом передбаченнями, діє навпаки. Сприйняття починається зсередини – із апріорних переконань, які є моделлю світу. Завдяки цій моделі, мозок робить припущення, які сигнали мають надходити. Ці передбачення мозок потім співставляє із зовнішніми сигналами і виявляючи помилки, покращує модель. Цикл починається знову і знову, поки модель не стане більш відповідна і правильна. Для цього тре мало циклів, які мозку потрібно тільки 100 мілісекунд. Звідки ці апріорні знання? Частково це є вроджені знання, записані в мозку за млн. років еволюції: у багатьох видів мавп кольорова чуттєвість нейронів сітківки ідеально підходить для вглядування плодів, що зустрічаються в середовищі їх проживання. Еволюція вбудувала в їх мозок апріорну гіпотезу про колір спілого плоду. У нашому мозку система зорового сприйняття формується на протязі перших декількох місяців життя під дією зорових відчуттів. Деякі свідчення про довколишній світ змінюються дуже слабо – стають апріорними гіпотезами. Ми можемо бачити той або інший об’єкт лише тоді, коли його поверхність відображає світло, яка потрапляє нам в очі. Від світла виникають тіні, котрі дозволяють нам судити про форму об’єкту. На протязі багатьох млн. років на нашій планеті було тільки одне дж-ло світла – Сонце. А сонячне свтіло завжди падає зверху. Це означає, що ввігнуті об’єкти будуть темніші зверху і світліші знизу, тоді як випуклі об’єкти будуть світліші зверху і темніші знизу. Це просте правило жорстко прописане в нашому мозку. З його допомогою мозок вирішує, випуклий чи ввігнутий той або інший об’єкт. Мозок пізнає світ, створюючи його моделі. Це не довільні моделі, вони постійно вдосконалюються, щоб видавати нам як можна кращі передбачення наших відчуттів, що виникають при взаємодії із світом. Але цей складний механізм ми не усвідомлюємо. Що тоді ми усвідомлюємо? Ми сприймаємо не світ, а його модель, створену мозком. Те, що ми сприймаємо, це не ті необроблені і неоднозначні сигнали, які надходять із зовнішнього світу до органів відчуттів. Наше сприйняття більш багатше – воно поєднує всі ці необроблені сигнали із даними нашого досвіду. Наше сприйняття – це передбачення того, що повинно бути в довколишньому світі. І це передбачення постійно перевіряється діями.

Система, котра будує подібним чином моделі світу, прагне використовувати всю доступну інформацію для вдосконалення своїх моделей, не віддаючи перевагу жодному із джерел інформації, але об’єднуючи всіх їх. Крім того, ця система прагне робити передбачення про те, як сигнали, що потрапляють від всіх органів відчуттів, зміняться в результаті нашої взаємодії із довколишнім світом. Тому, коли людина бачить келих вина, її мозок вже робить передбачення про те, які відчуття виникнуть, коли ми візьмемо його в руку, і який смак буде у цього вина. Уявімо собі, як дико і неприємно було б взяти келих сухого червоного вина і виявити, що воно холодне і солодке. Таким чином, людський мозок пізнає світ шляхом передбачень і пошуку причин людських відчуттів. І навчаємось ми тільки через передбачення. Наш мозок передбачає, що відбудеться, коли ми здійснимо ту або іншу дію, а помиляючись в передбаченнях, враховує помилки, аби надалі мати кращі результати. Приклад. Ми пізнаємо колір об’єктів виключно по відображуваному ними світлу. Колір визначається довжиною хвилі цього світла. Довгі хвилі сприймаються як червоний колір, короткі – як фіолетовий, а хвилі проміжної довжини – як інші кольори. В очах людей є спеціальні рецептори, чуттєві до світла із різною довжиною хвилі. Колір помідора – не колір самого помідору, а характеристика світла, відображуваного помідором. Якщо освітлити помідор білим світлом, він відображає червоний колір, яким він для нас і є. А якщо його освітлити синім кольором? Тепер він може відображати тільки синій колір. Але чи буде він тепер для нас синім? Ні. Ми все одно сприйматимемо його червоним. Судячи по кольорам всіх видимих об’єктів, наш мозок вирішує, що вони освітлені синім кольором і передбачає «істинний» колір, котрим має володіти кожен із цих об’єктів. Наше сприйняття визначається цим передбаченим кольором, а не довжиною хвилі світла, що потрапляє в наші очі. Тому сприйняття – це фантазія, яка співпадає із реальністю. Людський мозок будує моделі довколишнього світу і постійно видозмінює ці моделі на основі сигналів, що досягають наших органів відчуттів. Тому, в дійсності, ми сприймаємо не сам світ, а його моделі, створювані нашим мозком. Ці моделі і світ – не одне і те ж, але для нас, по суті, одне і те ж. І за відсутності сигналів від органів відчуттів наш мозок знаходить, чим заповнити лакуни в надходячій інформації. Крім того, сигнали, що йдуть від органів відчуттів, недостатньо надійні. А верховенство відчуттів зробило б людину рабом її відчуттів. Увага б відволікалась на б/щ. інколи люди стають такими рабами своїх відчуттів через пошкоджений мозок. Для того, щоб протистояти тиранії відчуттів, мозок користується контрольованими фантазіями.

Отож, мозок пізнає світ, будуючи моделі і роблячи передбачення. Він будує моделі шляхом поєднання інформації, що надходить з відчуттів, із апріорними очікуваннями людини. Але ми ніколи не усвідомлюємо всієї роботи, котру здійснює мозок. Ми усвідомлюємо тільки моделі, котрі виходять в результаті цієї роботи. Тому нам часто видається, що мис сприймаємо світ безпосередньо і не докладаючи я/н зусиль.

Не існує шляху усунути нас – спостерігачів – із нашого сприйняття світу, що створюється через наші відчуття і через спосіб, яким ми думаємо. Наші відчуття не є безпосередні, але скоріш сформовані деякою лінзою, якою є інтерпретуюча структура нашого мозку. Мозок зчитує інформацію з окремих відчуттів, з двовимірних вхідних даних із сітчатки і створює на основі цього повну модель 3-вимірного світу. Ментальні поняття – це єдина реальність, яку мис знаємо. Тому не існує модельно-незалежної перевірки реальності. Звідси слідує, що добре сконструйована модель створює реальність самої себе/свою власну.

В мозку існують т.зв. «клітини нагороди» (reward cells), що виділяють допамін: їх активність збільшується після того, як тварина отримує їжу або воду. Пацюк буде охоче нажимати на кнопку, що викликає стимуляцію цих клітин, і віддасть перевагу цій стимуляції навіть перед їжею та сексом. Це т.зв. самостимуляція. В.Шульц відслідковував активність цих клітин в експерименті на формування умовного рефлексу і виявив, що насправді це не клітини винагороди. В цьому експерименті через 1 сек після по стороннього, як і в дослідах Павлова, сигналу (світлового спалаху) мавпі в рот бризкали порцію фруктового соку. На початку допамінні нервові клітини відігравали роль клітин винагороди, реагуючи на надходження соку, але по закінченню навчання вони припиняли активуватись в момент бризкання соку. Замість цього вони тепер активувались одразу після того, як мавпа бачила спалах, за 1 сек до надходження соку. Збудження допамінних клітин слугувало сигналом того, що скоро має бути отриманий сік. Вони не реагували на нагороду, а передбачали її отримання. Зв'язок роботи цих клітин із передбаченнями проявлялась ще більш наглядно, коли мавпа бачила спалах, але соку після цього не отримувала. В той момент, коли мав надійти сік, активність допамінних нервових клітин знижувалась. Мозок мавпи передбачав, коли саме можна очікувати нагороди у вигляді соку і зниження активності допамінних клітин сигналізувало, що нагорода не отримана. Отож, активність цих клітин не слугує сигналом винагороди. Не слугує вона і сигналом того, що нагорода скоро буде отримана. Активність цих клітин повідомляє нам про помилку у нашому передбаченні нагороди. Якщо сік надходить тоді, коли ми очікуємо його надходження, значить, жодної помилки в нашому передбаченні нема, і допамінні клітини не надсилають сигналу. Якщо сік надходить неочікувано, значить, нагорода перевершила наші очікування, і ці клітини надсилають позитивний сигнал. Якщо ж сік не надходить, коли ми його очікуємо, отже, винагорода не виправдала наших очікувань, і допамінні клітини надсилають негативний сигнал. Ці сигнали, що повідомляють нам про помилки в наших власних передбаченнях, дозволяють нам вивчати зовнішній світ, не потребуючи вчителя. Якщо наші передбачення про дещо у світі помилкові, це означає, що нам слід щось зробити, щоб покращити якість своїх передбачень.

Для розуміння механізмів подібного асоціативного навчання важлива концепція «цінності». Безумовний подразник в експериментах Павлова володіє внутрішньою цінністю – позитивною у випадку їди (винагороди) і негативною у випадку електричного удару (покарання). Цей асоціативний механізм працює завдяки тому, що б/я раз, коли ми отримуємо винагороду, б/щ, що передувало цій винагороді, здобуває додаткову цінність. Навіть дещо, що трапилось задовго до винагороди, стає хоча б трохи цінним. Коли відбувається дещо, що дозволяє передбачити отримання винагороди, сигнал про помилку не надходить, і така подія набуває з кожним разом все більшу цінність. Тим самим наш мозок вчиться присвоювати певну цінність всім подіям, об’єктам і місцям у довколишньому нам світі. Багато з них при цьому залишаються для нас байдужими, але багато здобувають високу або низьку цінність. Активність допамінних клітин відображає ті помилки в передбаченнях, котрі дозволяють мавпі навчатись, не маючи вчителя. Навчання шляхом передбачень формує карту можливих дій, на якій відмічено, які дії з найбільшою імовірністю приведуть до винагороди.

Користуючись асоціативним навчанням, мозок складає карту зовнішнього світу. По суті, це карта цінностей. На цій карті відмічені об’єкти, що володіють високою цінністю, обіцяють винагороду, і об’єкти, що володіють низькою цінністю, обіцяють покарання. Крім того, на ній відмічені дії, що володіють високою цінністю, котрі обіцяють успіх, і дії, що володіють низькою цінністю, обіцяють неуспіх. Для нашого мозку світ постає не як різнокольорова плутаниця, а як карта, на котрій позначені відкриті перед нами можливості. Ця карта відкритих можливостей забезпечує глибинний зв'язок із безпосередньо оточуючим нас світом.

Отож, об’єктивне вивчення мозку доводить, що свідомість не постає в б/я спеціалізованій області психіки або не є локалізованою структурою мозку, але скоріш вона є кооперативним феноменом всього мозку або психіки. Лурія: «церебральна основа людської свідомої активності, складної, семантичної і системної, повинна мислитись в поєднанні активності дискретних мозкових с-ем, кожна з яких робить її власний спеціалізований внесок до роботи функціональної с-ми як цілого». Е. Рой Джон: «Зміст свідомості – це сума всіх інформаційних процесів у всіх різних функціональних с-мах мозку. Інформація в кожній області включає в себе узгоджений темпоральний образ». Жоден з ізольованих компонентів мозку не є привілейований чи виключним носієм свідомості, сутнісно свідомим. Свідомість існує, скоріш, в режимах/модусах взаємозв’язку всіх частин мозку, або навіть в способі, яким мозок інтегрований в соціальний світ і світ як такий. Отож, свідомість це процес, а не річ. Процес свідомості – це динамічне виконання розподілених активностей популяцією нейронів в багатьох різних обл. мозку. Що ця обл. може бути суттєвою чи необхідною для свідомості не означає, що вона достатня. Більше того, даний нейрон може робити внесок до свідомої активності в один момент і не робити в ін.

Найважливіша властивість свідомості, як динамічної с-ми, це її єдність та інтегрованість. Але як млрд. нервових клітин, працюючи паралельно над індивідуальними завданнями у відокремлених областях мозку без б/я координаційного внутрішнього/зовнішнього нагляду, є, все ж, спроможні зібрати чуттєві вхідні дані в когерентні уявлення про світ, створити рішення і придумати нові ідеї? Ключове питання: як психіка або мозок створюють єдність, яку ми осягаємо із різноманітності, яка, ми знаємо, існує? Третина джерел динаміки в мозку є суто внутрішньою. Мізки – групування нейронів та впорядковані з’єднання між ними. Оскільки нейрони та синапси самі наділені динамічними властивостями – внаслідок, напр., сприйнятливої та резистивної (зазвичай нелінійної) природи мембран, відповідно до розсіяння та виснаження, канальної та рецепторної кінетики, - нейронні мережі є складними динамічними с-ми, із визначеною поведінкою та колективними становлячимися властивостями. Унікальність мозку в тому, що більш локально спеціалізовані потоки активності можуть спричинити/вплинути (на) багато ін., або безпосередньо або опосередковано. В цьому сенсі мозок діє як інтегроване ціле.

Природня еволюція породила нервову с-му, що працює із нейрохімічними механізмами. Вони дозволяють організмам навчатись, адаптуватись і змінювати їх середовище автономно. Мислення, відчуття і свідомість розглядаються як ментальні стани нейронної динаміки, що еволюціонувала в людському організмі і взаємодіє із її середовищем (втілений розум). Нейрони в різних регіонах мозку координують свою діяльність, створюючи єдину динамічну с-му. Координаційними взаємодіями є ті, котрі продукують когерентні та відповідні загальні образи активності, зберігаючи сутнісні індивідуальні ідентичності та функції координованих активностей. Динамічна координація – це координація, що створена на тимчасовій основі аби мати ефективну справу із непередбачуваними аспектами даної ситуації. Природня еволюція мозку і психіки – приклад нелінійної динаміки складних систем. Постання порядку в складних с-мах стало можливе завдяки, наприклад, термодинамічній, генетичній і нейронній самоорганізації. А ієрархічні рівні нейронної самоорганізації ведуть до постання ментальних станів і функцій, що можуть бути змодельовані через параметри порядку (атрактори) нелінійної динаміки. Нелінійна динаміка самоорганізуючихся складних с-ем породжує властивості та функції, котрі не можуть бути спрогнозовані в довгостроковій перспективі. Саме тому, нейрофізичні с-ми можуть привести до індивідуальних відчуттів, сприйнять (qualia), інтенцій і самосвідомостей, які не можуть бути отримані від єдиної нейронної активності, але через спільну взаємодію цілої с-ми.

Сьогодні стало зрозуміло, що ств. порядку в складній с-мі це не результат зовнішнього передіснуючого плану, але наслідок спонтанної взаємодії простих агентів – результат глибокої революції, що відбулась в інтелектуальному світі в останні 2-3 десятиліття. Наш інтроспективний досвід єдиний, монолітично узгоджений. Ця єдність характеризує свідомість та самосвідомість, увагу, відчуття та дію, наше рішення і нашу волю, нашу особистість і Я. Ця єдність переважає всупереч розрізненості та множинності аспектів, впливів, сприйнять, імпульсів, спогадів, процесів та агентів, які ми знаходимо як компоненти нашої психіки, або всупереч великій к-сті складових елементів в нашому мозку – областей, ядер, нервів, нейронів, волокон, синапсів, мембран і молекул. Тому створення єдності психіки та свідомості із мозкового різноманіття, проблема нервової інтеграції, це тепер проблема наукової, технічної природи – Як мозку вдалось дозволити його міріадам елементів співпрацювати та об’єднатись, аби породити узгоджене і функціональне ціле?

Часто цю єдність вбачали або як суто духовну за своєю причиною і природою, позбавлену зв’язку із мозком та тілом, або духовну, але пов’язану з мозком та локалізовану в якійсь одній його частині – шишковидна залоза (Декарт). Найбільш гротескний засіб мати справу із проблемою єдності це «гомункулус» - ідея відокремлено плануючого і сприймаючого агенту, прихованого десь в мозку і структурованого після моделі когерентно діючої, вирішуючої і сприймаючої людини. Розум людини бачить не розрізнені речі, а цілісні та єдині (мозок зробив цю роботу), а тому людина сприймає феномен спонтанного творіння порядку розумом, як суттєву рису свого розуміння світу: де порядок, там має бути й розум, що його творить. Поняття гомункулуса з’являється досить природно із застосування цієї метафори до таїни створення порядку і єдності в психіці як такій. Безкінечний регрес, що постає із питання, як гомункулус створює його власний внутрішній порядок?

Однак, математично-нейробіологічне вивчення структурної та функціональної організації мозку показало, що він в значній мірі є децентралізований, і обробляє інформацію паралельно у незліченних сенсорних та моторних підсистемах. Тому в мозку нема єдиного гомункулуса, що контролює та керує всіма цими розподіленими процесами. С.Пінкер: «складність людської природи робить непотрібним припущення існування в людині особливої духовної сутності, що керує її вчинками». Еволюція озброїла мозок механізмами, що дозволяють йому комбінувати чисельні підпроцеси в глобальні впорядковані стани без центральної координуючої сутності. Очевидно, рішення в мозку приймає не якийсь окремий його регіон, а ціла система відділів, що накладають ті або інші обмеження, котрі і визначають наш кінцевий вибір. Ці обмеження надходять від багатьох джерел: від нашого тіла (є дії, які ми фізично не можемо здійснити), від наших емоцій (є дії, про які ми можемо потім пошкодувати), від нашого соціального середовища. Але частіше ми не усвідомлюємо цих обмежень. Нам завжди здається, що ми повністю контролюємо свої дії. Саме тому нам так важко позбутись від ідеї «гомункулуса». Над всім нашим досвідом витає відчуття, що ми все контролюємо, навіть самих себе. Це остання ілюзія нашого мозку: він приховує всі наші зв’язки із матеріальним світом і соціальним середовищем та створює у нас відчуття власного незалежного «я», що все контролює і все пізнає, тим паче пізнає істинно. І тільки столітня робота нейрофізіологів в єдності із програмістами показала, що в мозку не існує відділу, що цілком задіяний в управлінні іншими відділами; в ньому відсутній відділ, котрий лише б відсилав вихідні сигнали і не отримував вхідних. Втім, ми ще далекі від детального та вичерпного розуміння всіх принципів, якими розподілені процеси в мозку збираються в когерентні стани, які потім діють як субстрати сприйняття, понять, рішень та актів і ведуть до інтегративної єдності, якою і є свідомість.

Дата добавления: 2015-06-25