Сторона захисту 1 страница. Забезпечення права на захист;

И

ПО

80 -

38.-.

Забезпечення права на захист;

Невтручання у приватне життя;

Верховенство права;

34.-

дії. В такому випадку виникне питання про те, за яким законом необхідно (ра­ніше чинним чи новим) продовжувати виконання дії і ухвалювати процесуальні рішення, якщо він по-іншому врегульовує процесуальні відносини. Загальне правило, вироблене процесуальною доктриною і сприйняте законодавцем, таке: раніше чинний закон перестає застосовуватись у кримінальному прова­дженні після набрання чинності новим законом. На відміну від кримінального (матеріального) закону, новий кримінальний процесуальний закон не має зво­ротної дії навіть у тих випадках, коли його правила є більш сприятливі для учасників кримінального провадження. Повернення процесу (процесуальних дій) неможливе. Проте в новому законі (чи в законі про введення його в дію) можуть бути встановлені винятки з цього правила. Такі винятки передбачені і Перехідними положеннями (Розділ XI) коментованого Кодексу. Так, ч. 7 Пере­хідних положень передбачено, що слідчі та процесуальні дії, розпочаті до дня набрання чинності КПК, завершуються у порядку, який діяв до набрання ним чинності (див. частини 1, 5, 6, 8, 9, 11, 13-17 Перехідних положень).

2. Конституція України встановлює норму (ч. З ст. 22), згідно з якою при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. У випадку ж, коли новим КПК права і свободи учасників кримінального провадження у порівнянні з ра­ніше чинним кодексом розширені, вони забезпечуються і при вчиненні проце­суальних дій на підставі раніше чинного кодексу, тобто мають зворотну силу.

3. Норми КПК діють до їх зміни чи скасування новим законом. Норми, які діють лише протягом строку, зазначеному в Кодексі, - до завершення цього строку. Завершення строку обумовлюється як часовими межами, так і настан­ням певних обставин чи подій. Так, Прикінцевими положеннями КПК перед­бачено, що норми, які регулюють провадження щодо кримінальних проступків, вводяться в дію лише одночасно з набранням чинності Законом про криміналь­ні проступки; підслідність кримінальних правопорушень слідчим Державного бюро розслідувань України визначена Кодексом днем початку діяльності цього органу досудового розслідування, який має бути створений не пізніше п'яти років з дня набрання чинності КПК. До цього часу продовжена і діяльність слідчих органів прокуратури.

4. Частина 2 коментованої статті закріплює правило, за яким допустимість доказів (одна з властивостей, ознак доказу у кримінальному провадженні) ви­значається КПК, тобто його нормативними положеннями на момент отримання доказів. Якщо докази у кримінальному провадженні були одержані за правила­ми раніше чинного кримінально процесуального закону, то з набранням чин­ності КПК вони допускаються для встановлення обставин та обгрунтування ухвалених у провадженні рішень лише за умови, що вони відповідають вимо­гам допустимості, встановлених КПК. Це правило коментованої статті обумов­лене тим, що КПК істотно підвищив (на основі європейських стандартів) ви­моги щодо допустимості доказів у кримінальному провадженні (див. коментар до ст.ст. 86-89 КПК).

5. Правові позиції Конституційного Суду України щодо кримінального провадження, сформульовані ним у своїх рішеннях, зберігають свою силу і для чинного Кодексу. Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України та Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ застосовуються в частині, що не суперечить КПК.

С т а т т я 6. Дія Кодексу за колом осіб

1. Кримінальне провадження за правилами цього Кодексу здійсню­ється щодо будь-якої особи, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Особливості кримінального провадження щодо окремої категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу.

2. Кримінальне провадження щодо особи, яка користується диплома­тичним імунітетом, може здійснюватися за правилами цього Кодексу лише за згодою такої особи або за згодою компетентного органу держави (міжна­родної організації), яку представляє така особа, у порядку, передбаченому законодавством України та міжнародними договорами України.

1. Частина 1 коментованої статті встановлює норму, згідно з якою кри­мінальне провадження за правилами КПК здійснюється на території України щодо будь-якої особи, яка вчинила кримінальне правопорушення; її громадя­нин, громадянин іншої держави чи особа без громадянства - за деякими ви­нятками.

2. Підстави набуття і припинення громадянства України встановлені Законом «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. В Україні визна­ється за її громадянами лише єдине громадянство - України (ст. 4 Консти­туції України). Цим самим Законом визначені й громадяни інших держав (іноземці) та особи без громадянства. Громадянином іншої держави вважа­ється особа, яка має громадянство (підданство) іншої держави чи держав і не має громадянства України. Згідно із Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 р. інозем­ці, які вчинили злочини, несуть відповідальність на загальних підставах. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або кількох держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України (п. 1 ст. 2 Закону) допоки це громадянство за ним зберігається. Відповідно й іноземець, який набув громадянства Украї­ни, у відносинах з нею визнається лише громадянином України. Особа без громадянства (апатрид) - фізична особа, яка проживає (надано притулок) чи перебуває в Україні, втративши громадянство іншої держави (держав), і не набула громадянства України.

3. Положення ч. 1 коментованої статті грунтується на ст. 26 Конституції України, відповідно до якої іноземці та особи без громадянства, що перебу­вають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами

і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними догово­рами України.

4. Загальне правило про те, що кримінальне провадження щодо будь-якої особи здійснюється за правилами КПК, має і деякі винятки. Вони стосуються певних категорій осіб, визначених як самим Кодексом, так і міжнародно-право­вими актами. Зокрема, главою 37 коментованого Кодексу встановлені особли­вості кримінального провадження щодо окремої категорії осіб, які виконують важливі державні функції. Ці особливості грунтуються як на нормах Консти­туції України (ч. З ст. 80, ч. 2 ст. 126), так і на законах України, які регулюють їх діяльність, визначають їх правовий статус (див. коментар до ст. 480 КПК). Особливості стосуються, зокрема, повідомлення їх про підозру, притягнення до кримінальної відповідальності, затримання й обрання запобіжного заходу тощо. Вони є додатковими процесуальними гарантіями, які забезпечують ви­конання ними своїх функцій.

5. Виняток із загального правила про кримінальне провадження за пра­вилами КПК щодо будь-якої особи становить також іноземні громадяни, які відповідно до загальновизнаних міжнародних правил та договорів України з іншими державами наділені дипломатичним імунітетом (недоторканністю) і не дають особистої згоди, або відсутня згода держави чи міжнародної організації, яких вони представляють, на кримінальне провадження щодо них за правилами КПК. До таких осіб належать співробітники дипломатичних представництв та консульських установ, перелічених у Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 p., Положенні про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженому Указом Президента Укра­їни від 10 червня 1993 р.

Дипломатичним імунітетом можуть користуватись й інші особи (посадо­ві особи ООН, співробітники міжнародних організацій, керівники іноземних держав та урядів, міністри іноземних справ, члени їх сімей, члени урядових де­легацій та спеціальних місій). При цьому необхідно мати на увазі, що диплома­тичний імунітет поділяється на повний і обмежений. Повний імунітет звільняє особу від кримінального провадження в Україні, в той час як обмежений поши­рюється лише на діяльність, пов'язану з виконанням службових функцій. Тому у випадку виникнення питання про те, чи користується іноземний громадянин дипломатичним імунітетом (недоторканністю) і в якому обсязі, необхідно звер­татись до міжнародно-правових актів, визнаних Україною, внутрішніх норма­тивних актів, які регулюють ці питання, та міжнародних договорів, укладених Україною з іншими державами. Бажано також звернутись у таких випадках за консультацією до Міністерства закордонних справ України.

Глава 2. Засади кримінального провадження

С т а т т я 7. Загальні засади кримінального провадження 1. Зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відно­сяться:

2) законність;

3) рівність перед законом і судом;

4) повага до людської гідності;

5) забезпечення права на свободу та особисту недоторканність;

6) недоторканність житла чи іншого володіння особи;

7) таємниця спілкування;

9) недоторканність права власності;

10) презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини;

11) свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї;

12) заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення;

14) доступ до правосуддя та обов'язковість судових рішень;

15) змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

16) безпосередність дослідження показань, речей і документів;

17) забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності;

18) публічність;

19) диспозитивність;

20) гласність і відкритість судового провадження та його повне фіксу­вання технічними засобами;

21) розумність строків;

22) мова, якою здійснюється кримінальне провадження.

1. Чинний Кримінальний процесуальний кодекс, на відміну від поперед­нього (КПК 1960 p.), передбачає окрему главу (другу), в якій перелічуються засади, що лежать в основі змісту і форми кримінального провадження, а також визначає у загальному вигляді їх зміст.

Коментована стаття закріплює загальні засади кримінального проваджен­ня, які в своїй основі співзвучні з нормами Конституції України, що визначають сутність взаємин людини і громадянина з державою (її органами), закріплюють права, свободи і обов'язки людини і громадянина у таких взаєминах, встанов-

люють основи організації і діяльності правоохоронних, правозахисних органів і суду та визначають основні засади судочинства, зокрема в кримінальному про­вадженні. У кримінальній процесуальній доктрині загалом сформувалась дум­ка щодо сутності засад кримінального провадження. Залишаючи поза увагою деталі, її можна сформулювати таким чином: засади кримінального проваджен­ня - це закріплені у Конституції України, загальновизнаних міжнародних актах та у кримінальному процесуальному законодавстві фундаментальні (базові) керівні для учасників провадження положення, що виражають і визначають найістотніші властивості провадження, вимоги до правил і способу діяльнос­ті, насамперед, органів і службових осіб, які ведуть кримінальне провадження, та є гарантіями забезпечення дотримання прав, свобод, законних інтересів тих учасників провадження, які залучаються до нього, а в підсумку - виконання завдань кримінального провадження.

2. Частина 3 ст. 129 Конституції України встановлює основні засади судо­чинства, в тому числі і в кримінальних справах. Більшість цих засад передбачені в коментованій статті. Проте деякі з них не наведені. Це, зокрема, підтримання обвинувачення в суді прокурором та забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Невключения цих конституційних засад до переліку загальних засад кримінального судочин­ства в коментованій статті, очевидно, пояснюється тим, що засада забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду поглинається більш загаль­ною засадою, сформульованою у її п. 17 - забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності. Стосовно конституційної засади кримінального судочинства щодо підтримання обвинувачення в суді прокурором, то вона знайшла своє закріплення і прояв у багатьох нормах КПК, пов'язаних зі складанням обвинувального акта (ст. 291), участю прокурора в підготовчому про­вадженні суду (ч. 2 ст. 314), в судовому розгляді справи (ст. 324, ст.ст. 338-341, ст. 364 тощо). Розгляд справ про кримінальні правопорушення без участі проку­рора і підтримання ним обвинувачення в суді взагалі неможливе. Єдиним винят­ком є випадок, коли прокурор відмовляється від підтримання державного обви­нувачення в суді. Обвинувачення в такому разі вправі підтримувати потерпілий, і воно набуває характеру приватного (див. коментар до ст. 340 КПК). Чинний КПК, на відміну від свого попередника, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором визначає як його обов'язок у всіх справах про вчинення криміналь­ного правопорушення, незважаючи на їх публічний чи приватний характер.

3. Загальні засади кримінального провадження пов'язані між собою, під­порядковуються суворій логіці і становлять єдину ієрархічну систему, в якій порушення якоїсь однієї засади неминуче спричинить порушення й інших, зо­крема засад-максимів, до яких, вважаємо, слід віднести засади верховенства права та законності. Маючи наскрізний характер, перелічені в коментованій статті засади проявляють свою дію у всіх стадіях кримінального провадження, проте в деяких - з окремими особливостями. Найбільш повно вони реалізують­ся у стадії судового провадження в суді першої інстанції.

—- 39

С т а т т я 8. Верховенство права

1. Кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи ви­знаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість ді­яльності держави.

2. Принцип верховенства права у кримінальному провадженні засто­совується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

1. Засада верховенства права є загальнообов'язковою нормою криміналь­ного провадження найвищого рівня, оскільки вона охоплює не лише прова­дження в справах про вчинення кримінальних правопорушень, а й сучасний правопорядок України в цілому. її дія поширюється на всі органи державної влади, їх службових осіб у всіх сферах діяльності - нормотворчій, правоохо­ронній, правозастосовчій. Частина 1 ст. 8 Конституції України констатує, що в Україні визнається і діє принцип (засада) верховенства права. Тож ця засада має конституційний характер. У подальшому законотворенні вона знайшла своє за­кріплення в низці законів України, передусім тих, що стосуються статусу суду (Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 17 липня 2010 р.) та його діяльності в окремих видах судочинства (наприклад, адміністративному - ст. 8 КАС України).

2. Засада верховенства права не має формального визначення в законодав­стві. Конституційний Суд України у своїх рішеннях, грунтуючись на юридич­ному позитивізмі при роз'ясненні суті верховенства права, використав формулу «верховенство права - це панування права в суспільстві» (рішення в справі про призначення більш м'якого покарання № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 p.). Проте такий підхід навряд чи можна визнати вдалим, оскільки застосована су­дом методологія для визначення верховенства права стикається з труднощами в силу того, що ця засада є продуктом природного права, а не юридичного по-

' зитивізму.

Засада верховенства права за своїм змістом охоплює комплекс національ­них інститутів, правових механізмів та процедур, які є обов'язковими для того, аби особа мала можливість захистити свої права, свободи і законні інтереси від сваволі з боку держави (її органів і службових осіб) та зберегти свою гід­ність. Стандарти цього комплексу частково вироблені на міжнародному рівні в рамках ООН, але здебільшого сформульовані статутними органами Ради Євро­пи в їх намаганні створити єдиний європейський правопорядок. Ці стандарти містяться у рекомендаціях Комітету міністрів РЄ, резолюціях ПАРЄ, рішеннях Європейського суду з прав людини і вони брались до уваги при розробці нового кримінального процесуального законодавства України.

3. Засада верховенства права у кримінальному провадженні має інтеграль­ний характер. Вона фактично увібрала в себе й інші засади (законність, рів­ність перед законом і судом, повагу до людської гідності, доступ до правосуддя тощо), визначила ієрархію юридичних норм під час правозастосування (ч. 2

ст. 8 Конституції, ч. 2 ст. 9 КПК), пріоритетне завдання кримінального прова­дження, яке в узагальненому вигляді сформульоване у ст. З Конституції України (людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість держави) і конкретизоване у ст. 2 КПК.

4. Серед національних інститутів, які є важливими і необхідними для за­безпечення верховенства права у сфері кримінального провадження, насампе­ред, необхідно назвати незалежний і справедливий суд, формування і діяльність якого відбувається за допомогою правових механізмів і процедур, що забез­печують дотримання загальновизнаних прав і свобод людини, а у випадку їх порушення - належний захист.

5. Засада верховенства права, яка лежить в основі кримінального прова­дження, широко використовується при обґрунтуванні своїх рішень Європей­ським судом з прав людини. Правові позиції, сформульовані у цих рішеннях, мають обов'язково враховуватися судами України. В результаті тривалого і ди­намічного («живого») тлумачення Конвенції про захист прав людини і осново­положних свобод Євросуд сформулював низку правоположень, які охоплюють­ся верховенством права. Серед них основним є забезпечення права людини на справедливий суд. Це право відповідно до названої Конвенції та інтерпретації його Євросудом включає: а) право на гарантований доступ до суду; б) право на законного компетентного і безстороннього суддю; в) право викласти свою по­зицію в суді; г) право на ефективні засоби юридичного захисту в суді; г) право на справедливий судовий розгляд; д) право на презумпцію невинуватості у кри­мінальному провадженні; є) право на розумний строк розгляду справи; є) право на відкритий розгляд справи (за винятком обумовлених випадків).

Право на справедливий судовий розгляд справ про кримінальні правопо­рушення, крім того, охоплює: а) право підозрюваного чи обвинуваченого бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення (підозри) проти нього; б) мати достатньо часу і мож­ливостей для підготовки свого захисту; в) захищати себе особисто чи користу­ватись допомогою захисника на свій власний вибір, а в разі відсутності коштів для оплати допомоги захисника - одержувати таку допомогу безкоштовно; г) допитувати свідків обвинувачення або вимагати їх допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинува­чення; г) користуватись допомогою перекладача, якщо особа не розуміє мови, якою ведеться провадження, або не розмовляє нею. Власне, перераховані поло­ження сприйняті новим кримінальним процесуальним законодавством України, що засвідчує дію засади верховенства права у її кримінальному провадженні.

Є т а т т я 9. Законність

1. Під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, проку­рор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов'язані неухильно додержуватися ви­мог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на

обов'язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.

2. Прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов'язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримі­нального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуаль­них рішень.

3. Закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Ко­дексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовува­тись закон, який суперечить цьому Кодексу.

4. У разі, якщо норми цього Кодексу суперечать міжнародному до­говору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України.

5. Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

6. У випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосо­вуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу.

1. Законність є загальноправовою засадою, яка лежить в основі всієї публічної діяльності. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи дер­жавної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За своїм змістом засада законності утверджує положення, згідно з яким будь-яка дія (поведінка) чи рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді і суду під час кримінального провадження мають вчинятись і ухвалюватись в суворій відповідності з вимогами Конституції України, кримі­нального процесуального законодавства та міжнародних правових актів, чин­них в Україні, які є частиною національного законодавства.

2. Особливість дії засади законності в кримінальному провадженні поля­гає, насамперед, в тому, що діяльність органів досудового розслідування, про­курора, слідчого судді, судів всіх інстанцій та інших учасників провадження більше і детальніше врегульована, ніж будь-яка інша державна діяльність. До­тримання норм матеріального і процесуального права органами і службовими особами, які ведуть кримінальне провадження, є необхідною умовою досягнен­ня ними завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК). Важливо зазначити, що органи, які ведуть кримінальне провадження, для вирішення покладених на них завдань наділені владними повноваженнями і правом застосовувати у випадках та порядку, передбачених КПК, заходи забезпечення провадження, в

тому числі й запобіжні заходи, пов'язані з тимчасовим обмеженням прав і сво­бод особи, проводити слідчі (розшукові) дії, які також пов'язані з обмеженням конституційних прав і свобод тощо. Тому під час реалізації владних повнова­жень органи та їх службові особи, які ведуть провадження, зобов'язані суворо дотримуватись вимог матеріального і процесуального (формального) законів, щоб не допустити порушення прав, свобод і законних інтересів осіб, залучених до кримінального провадження.

Таким чином, засада законності у кримінальному провадженні зобов'язує органи і службові особи, які його ведуть: 1) неухильно дотримуватися встанов­леного кримінальним процесуальним законом порядку (процесуальної форми) провадження на всіх його стадіях; 2) вчиняти процесуальні дії на визначених законом підставах; 3) повідомляти і роз'яснювати іншим учасникам прова­дження їхні процесуальні права і обов'язки та забезпечувати їх дотримання і виконання; 4) обґрунтовувати свої рішення відповідними нормами матеріаль­ного і процесуального права; 5) суворо дотримуватися підстав і порядку засто­сування до учасників провадження заходів його забезпечення, особливо запо­біжних заходів; 6) неухильно дотримуватись порядку збирання й закріплення доказів, оскільки його недотримання потягне за собою їх недопустимість (див. коментар до ст. 86 КПК).

3. Засада законності забезпечує правильне проведення досудового розслі­дування, розгляд і вирішення справи про кримінальне провадження, вона є га­рантією захисту прав, свобод і законних інтересів потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого та інших осіб, залучених до кримінального провадження, а в підсумку - вирішення його завдань. Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання й досудове слідство, здійснює прокурор у формі процесуального керівництва досудовим розсліду­ванням (ч. 2 ст. 36 КПК, ст. ЗО Закону України «Про прокуратуру»).

4. Засада законності забезпечується у кримінальному провадженні відпо­відними процесуальними та іншими правовими гарантіями. Насамперед, вона забезпечується самою побудовою провадження, оскільки в кожній наступній його стадії перевіряється законність та обгрунтованість дій і рішень, вчинених та ухвалених на попередніх стадіях, і у випадку виявлення порушень вимог закону уповноважені органи і службові особи вживають передбачених кримі­нальним процесуальним законом заходів для їх усунення.

Дотримання вимог закону під час кримінального провадження забезпечу­ється також наданою його учасникам можливістю оскарження незаконних дій і рішень органів і службових осіб у визначеному КПК порядку (на досудовому провадженні - до прокурора, чи слідчого судді, суду чи апеляційного суду; в судових стадіях - до апеляційного чи касаційного суду), в результаті чого не­законні дії і рішення скасовуються. При цьому винні у порушенні законності службові особи можуть бути притягнені до встановленої законом відповідаль­ності, зокрема кримінальної (зловживання владою або службовим становищем -ст. 364 КК, перевищення влади або службових повноважень - ст. 365 КК,

завідомо незаконні затримання, привід або арешт - ст. 371 КК, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності - ст. 372 КК, примушу­вання давати показання - ст. 373 КК та інші злочини проти правосуддя).

5. Коментована стаття у ч. 2 до засади законності віднесла й обов'язок прокурора та інших учасників кримінального провадження з боку обвину­вачення всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрю­ваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень. В раніше чинному КПК України 1960 р. такий обов'язок сторони обвинувачення було визначено як окрему засаду - всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи (ст. 22). Ця засада почасти в кримінальній процесуальній доктрині ототож­нювалась із засадою встановлення об'єктивної істини у кримінальній справі. Коментований Кодекс положення про всебічність, повноту і об'єктивність дослідження обставин провадження не виділив в окрему засаду, а включив його до засади законності, доцільність чого викликає чимало застережень. По-перше, обов'язок спрямувати судовий розгляд на забезпечення з'ясування всіх обставин кримінального провадження покладено не лише на сторону обвинувачення, а й на головуючого у судовому засіданні (див. коментар до ст. 321 КПК). Так само й оцінка зібраних доказів, яка здійснюється слідчим, прокурором, слідчим суддею і судом, проводиться ними за своїм внутріш­нім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному й неупереджено-му дослідженні всіх обставин кримінального провадження (див. коментар до ст. 94 КПК). По-друге, встановлення обставин провадження повно, всебічно і неупереджено - це результат дотримання засад кримінального судочинства, в тому числі й насамперед, засади законності. Тому варто було законодавцеві виділити зазначене положення ч. 2 коментованої статті як окрему засаду кри­мінального провадження.

6. Всебічне дослідження обставин кримінального провадження передба­чає перевірку та оцінку її результатів щодо всіх можливих у справі про вчи­нення кримінального правопорушення версій, дослідження обставин, які як викривають підозрюваного та обвинуваченого у вчиненні кримінального пра­вопорушення, так і виправдовують його, а також які пом'якшують і обтяжують покарання. Вичерпний перелік обставин, які його обтяжують, містить ст. 67 КК України. Обставини, що пом'якшують покарання, передбачені ст. 66 КК Украї­ни, але їх перелік не є вичерпним, і суд при призначенні покарання може визна­ти такими, що його пом'якшують, ще й інші обставини.

7. Повне дослідження обставин кримінального провадження означає вста­новлення та дослідження всіх обставин, які підлягають доказуванню у ньому (див. коментар до ст.ст. 91, 485, 505 КПК). Неповне дослідження обставин про­вадження - одна з найбільш поширених підстав для скасування судових рішень (див. коментар до ст.ст. 409, 410 КПК).

8. Неупередженість (об єктивність) дослідження обставин проваджен­ня передбачає, що органи досудового розслідування, прокурор, слідчий суддя, суд, присяжний вчиняють процесуальні дії, ухвалюють рішення лише з підстав, встановлених КПК, та на основі зібраних доказів, виключаючи обвинувальний ухил і особисту зацікавленість у вирішенні справи. У випадках, коли перелічені учасники провадження безпосередньо чи опосередковано зацікавлені у вирі­шенні справи, вони мають бути усунені від провадження шляхом самовідводу або відводу (див. коментар до ст.ст. 75, 77, 80, 81 КПК). Неупередженість також виключає вплив на прийняття рішень у кримінальному провадженні загальної громадської думки, засобів масової інформації чи зовнішнього тиску будь-яких його чинників.

Дата добавления: 2015-06-25