Книга перша. Макар 6 страница

– Саня. Привіт. Маємо зустрітися за двадцять хвилин, – повідомив безбарвним голосом. – Не запізнюйся. Наша адреса…

– На візитівці! – механік ледве втримав радість. Доля не чекала його особистих рішень. Вела.

Вискочив з фабрики у внутрішній дворик. Негнівно і весело нагримав на Пилипенка:

– Та відчиняй уже ворота, охороно! Знай спиш! Коли вікно заґратуєш?!

– Зробимо…

За двадцять хвилин на Оболонську набережну? Не проблема. Спека розлякала пішоходів і водіїв. Асфальт прогинався‑плавився. Макар вів «Кіа Сіїд» незвично вільною дорогою, намагався вгамувати хвилювання дурними питаннями на кшталт: чому офіс Новаковського так неблизько від центру? П’ятиповерховий офісний центр з видом на Дніпро вирахував за десять хвилин. Дверцятами – лясь! Зосередився: справа на першому місці. За півроку, як вірити Марті, зможе вторгувати й собі апартаменти десь тут… Роззирнувся. Непоганий краєвид із вікна матиме: річка, причали, яхти, гольф‑клуб, трава зелена, хоч і спека зашкалює… Для тих, у кого зелені повно, трава зеленітиме і за плюс сорока. Годиться! Ступив крок до офісу Новаковського і побачив… Нані. А він знав! Варто лише відкинути тремтячі мрії, вона з’явиться, щоби нагадати… Засідка! Це засідка…

Нані йшла до Дніпра. Легкою хвилькою сходами вниз. До води… Він нервово зиркнув на годинник – за сім хвилин його чекає головна справа його життя! І пішов за Нані вслід.

Певно, вона на когось чекала. Застигла на краю гранітових плит, вдивлялася в Дніпро проти води, притискала до грудей велику теку. «Формат А‑1», – констатував Макар, здивувався недоречній думці. Повільно спускався розпеченими сходами. Піт заливав чоло. Ну?! І що він їй скаже? «Привіт»? «Я той несподіваний гість, який у Процеві спілкувався з Борькою Рудєм, який потім повіз тебе…» Фігня! А може… Просто пройти повз неї. Чи по‑дурному: «Як справи? Чому сама?»

До Нані – кроків десять. І знову! Знову він не бачить її лиця. Короткий легкий сарафан коливається від подиху ріки, окреслює тендітну постать, босоніжки з трьома шкіряними пасками демонструють вузькі ступні. Гострі лікті. Спина… надто пряма, як устремління у небеса… Бейсболка… Аж синє на сонці волосся, зібране в хвіст. У півоберта… Лиця не видно.

Зупинився за метр від дівчини. І геть несподівано для самого себе раптом заплющив очі. Він чув: вона обернулася до нього. Певно, здивовано чи полохливо відсахнулася, роздивляється. Мовчить… Механік опустив голову і врешті розплющив очі: шкіряні паски на вузьких ступнях, прозорі округлі нігті, схожі на морські мушлі, що вони їх у дитинстві й називати «нігітками».

– Двадцять сьомого квітня опівдні… У квітковій крамничці на Червоноармійській… Ти купувала білі крокуси. А я… покохав тебе, – телеграфно‑рубано. – Наступного дня був день народження Саддама Хусейна…

Усміхнувся, пішов геть уздовж Дніпра. За течією. І якби хто цікавий запитав механіка: «Яка вона, та, що ти нею марив?», він би тільки знизав плечима. «Не знаю», – прошепотів би розгублено. Сунув навпростець, серце терпло.

За хвилину бурхливої ходи перелякано зацвіркав мобільний.

– Саня! Ти де?!

Ага! Значить, Борька Рудь не все такий незворушний. Голос синусоїдою.

– Зараз буду! – нахабно плюнув механік.

– Ти… Ти не розумієш! Тебе тут ніхто чекати не збирається! Ти…

– Я! Уже…

Сів просто в траву і врешті обернувся до того місця, де хвилину тому стояла Нані. На порожній набережній тільки кволі від спеки горобці.

– А я знав, – прошепотів безпорадно.

Двері офісу на Оболонській набережній штовхонув за півгодини після призначеного часу.

– Де був?! – гаркнув Новаковський йому в обличчя.

– Двигун закипів…

– Башка твоя закипіла! Гелікоптер купи! На метро пересядь! Стайєром стань!

– Я зрозумів, – над силу. Башка музикою повна: нані‑нані‑на…

– Борис пояснить, які папери ти повинен підготувати за тиждень.

– Я зрозумів.

– Ти інші слова знаєш?!

– Так! Так точно…

Новаковський скривився скептично.

– Вільно! До справи! Борисе! Поясни йому усе. Я поїхав.

Журавель сумирно кивнув, Макар зиркнув на Борю, побачив фото на стіні біля столу Рудя: Нані‑на‑ні‑на…

– Борько, блін! Устигнемо зі справами! Розкажи хоч трохи про себе – сто років не бачилися! – демонстративно‑весело сказав Рудю, коли Новаковський поїхав.

– Добре, – безбарвно погодився журавель.

Полковника Баклана тому й з коня не так просто скинути, що довірявся не фактам і принципам, а інтуїції. Чуйку мав неперевершену.

– Щось ти… стривожена, лялечко, – сказав Марті, коли оце вкотре затяг її до своєї нової квартири на розі Саксаганського й Горького – в щиру любов погратися та свіжим ремонтом похвалитися.

– Та ні… – Знизала плечима. – Усе гаразд.

А на душі – каменюка. І не признається, підла, звідки прикотилася, чому душить.

– Пане полковнику, – сказала раптом. – А от якби заради мене треба було убити… То…

– І не вагався би, – запевнив Баклан. – А що? Проблеми?

– Геть ніяких, – зізналася щиро. – Просто іноді жінці треба розуміти, на кого можна покластися… в скрутну годину.

Баклан проковтнув хтиву слину, обхопив жінку – й пискнути несила.

– На мене! Лягай, лялечко!

Гола Марта гойдалася на жирному полковницькому животі, дивувалася: та що це з нею? Ніби все за планом. Ніяких несподіванок. І Сашко став таким… щасливим… Задихнулась – ой, мамо… Так, так! Як підмінили Сасуньку. Літає… Може, через гроші? Це ж не кожному в такому юному віці своє діло, держзамовлення… Певно, допетрав, яка то вдача. І борг Марті віддати зразу зможе… «Треба розписку в надійне місце…» – цвяшок.

– Про що ти думаєш, лялечко?! – обурився полковник.

– Що то щастя… Коли є на кому… На кого… – заплуталася.

Макар гнав од себе вільні думки, та над головою кружляла музика. Нані‑на‑ні‑на… «Дурня! Дурня! Справ до біса!» – зосереджувався на ділі. Для участі в тендері на держзамовлення на пару з бухгалтером Гурманом готував купу папірців: економічні розрахунки та обґрунтування, перспективний план розвитку фабрики. Новаковський хотів бачити і статутні документи. Макар зробив ксерокопії, засвідчив у нотаріуса, складав поспіхом – один комплект від різких рухів полетів під диван. І часу не стало дістати. Воруши копитами, як хочеш дармових грошей. Та й на самій фабриці – ані дня без проблем. То постачальники тканини не підвезли вчасно, то Злата виявила брак в останній партії білих сарафанів, то Надя‑закрійниця на роботу прибігла бліда, як та примара.

– Здається, плитку забула вимкнути, – трясеться.

Усе кинув, ту Надю в автівку й аж на Троєщину. І недарма. Таки легковажна баба електричну плиту не вимкнула.

Макар не ремствував. Макар пив нову радість – своє мати, ходити над ним, як над дитинкою. Врешті повірив: не наснилося. Оці стіни, швачки, сивий Іван Маркович Гурман, геть непотрібний охоронець Пилипенко біля воріт, машинки швейні, сарафани – оце все його, Сашка Макарова, що він родом із південного Миколаєва. А кажуть, звичайному не пробитися. Фігня! Кебу треба мати. Якщо мізки на місці, музика не заважає… Нані‑на‑ні‑на… Відволікався. Пробував уявити Нані в офісі батька. Чи, приміром, у її власному дивакуватому домі в Процеві… Та – ні. Її там не було. Вона виникала посеред трав чи біля води. Йшла столичною гамірною вулицею чи здіймала куряву на околичній ґрунтівці. Макар раптом усвідомив: він бачить Нані тільки тоді, коли над її головою не дах – небо… «Нані‑на‑ні‑на… Повітря… Хіба я збрехав, коли сказав, що люблю її?» Борю обережно мордував: чим Новаковський живе? Невже тільки справами? А особисте?.. Та Боря старанно уникав розмов про приватне життя Новаковського. Тільки й сказав, що дружина шефа була грузинкою, що померла десять років тому, що Нані з батьком щоліта літають до родичів у Грузію. От і нині… Нещодавно повернулися…

– Ти про справу краще думай! Не жарти… – бурчав.

– А я тільки про справу й думаю, – чи то відповідав Рудю, чи то наказував собі механік, і замість фабрики перед очі з’являлася Марта. І не стояла ж, ні! Лежала на постелі, до себе манила. «Круто! – дивувався механік. – Останнім часом і без Ченової травиці все виходить. Сила волі таки мобілізує… Певно, я сильний».

Нані малювала дивного білявого хлопця. Миті на набережній вистачило, аби запам’ятати найдрібніші риси його обличчя. Та не це було визначальним. Вона запам’ятала більше – його експресію, почуття… У них не було фальшу. Ні, вона не мучилася над тим спеціально. Навпаки… Білий папір чекав чергового архітектурного ескізу. Нані відкривала альбом, окреслювала простір вертикалями… Упевнено домальовувала ризаліт – вона саме билася над тим, щоби логічно вбудувати його в різні архітектурні стилі. «Сіни»! Вона іронічно називала ризаліт сіньми, без яких не уявляла справжньої затишної оселі. Олівець зависав над ескізом – тарілка чужопланетян над Землею, що ті саме в роздумах: трощити цю планету на фіг чи все ж таки спробувати поспілкуватися, – торкався паперу. Поряд із чіткими лініями Нані малювала… очі. Замислювалася. Його очі випромінювали зухвальство і відчайдушний смуток. Чого більше? Брови констатували – більше смутку. Вуста… Тремтячі. Як намалювати тремтячі вуста? Олівець спотикався, ковзав…

Вона й давніше довірялася відчуттям миті. І донині перевіряла здатність архітектури бути логічним продовженням власних емоцій. На ескізах поряд із будинками, хатами, палацами виникали – осінній лист, дирижаблі, розкидані, поламані скрипки чи пагорб, що він більше скидався на величезного переляканого захеканого собаку: пузом до землі. А чи просто – сльози. Нані не бачила архітектури без настроїв навколишнього світу. Вони сповивали ескіз, та ніколи не виступали на перший план. Ситуація, активне тло – не більше.

Та цього разу все було інакше. Будинки з сіньми блякли, поступалися простором засмученим очам, що Нані малювала їх знову і знову.

Як дивно! Він сказав, двадцять сьомого квітня. Білі крокуси… Було. Та чому Нані ні того дня, ні пізніше не помічала погляду цих засмучених очей? Від них же – шквал почуттів. Як не побачила, мала би відчути… Вона завжди відчуває… людей. Ось тато… Їй не треба татових слів: вона відчуває його неймовірну, трагічну любов, у якій намертво злилися ніжність, туга за Анукою, страх за неї. А чи Боря… Батьки дружили, вони з дитинства поряд. Нані зі шкільної лави знала: Боря безнадійно і приречено закоханий… І до тата працювати пішов, аби постійно бути поряд із нею. Нані ніколи не прожене Борю, Нані ніколи не скаже йому: «Так…»

– О! Саня Макаров, – безпристрасно констатував сумний журавель. Він заїхав у київську квартиру Новаковських, щоби везти Нані в Проців. Натрапив поглядом на малюнок в альбомі.

– Ти знаєш цю людину? – вразилася Нані. – Цього не може бути, Борько!

– Чому?

– Я малювала не конкретну людину, – напівправда. – Радше емоції… Почуття.

Боря Рудь знизав плечима.

– Це Саня Макаров, – сказав. – Відвезу тебе у Проців, а по тому – чекатиму на нього в офісі. Справи…

– Я не їду в Проців! – здивувала сама себе, хоча насторожувало інше: хлопець з альбому має справи з її татом?..

– Добре… – Боря Рудь не звик ставити зайвих питань. – Тоді я пішов…

– Зачекай! Борько… Ну куди? Я… Я мучуся, а ти мене кидаєш. А ще друг. От скажи… Чому в цієї людини такі сумні очі? І вуста… Як намалювати тремтячі вуста, Борько?

Журавель знизав гострими плечима.

– Може, ця людина… закохана?

– Закохана?.. Хіба любов – таке горе?..

Журавель похнюпився.

– Знаєш… Як математик…

– Усе, Борько! Досить! Теорія функцій дає тобі відповіді на всі запитання?

– А тобі архітектура! Будуватимеш хату з сумними очима?

Нані скептично насупила чорні брівки.

– Ні. Для цього треба пізнати людину з сумними очима. А я її… не знаю.

Заспішила, ніби ще слово у баддю безглуздої розмови і з бадді – окропом.

– Ну, все… Побалакали, й годі. Мені в бюро… Мають уже доставити альбоми Клімта і Курцвайля.

– Підвезти тебе?

– Жартуєш? – здивувалася. – Іди вже, Борько, не сміши! Спішив же.

Бюро – теж на Оболонській набережній. Як і столична квартира Новаковських. «Місце компактного проживання», – жартував тато. Прораховано чітко: домівка, його офіс, Нанине бюро – усе на відстані двохсот метрів одне від одного. З вікна кімнати Нані видно татків офіс. З вікна кабінету Новаковського – бюро доньки. Віддалятися від єдиної дитини на більшу відстань не дозволяло навіки сполохане серце Ярослава Михайловича.

…Нані стояла біля вікна, дивилася на надто акуратний і надто зелений, як для спеки за вікном, газон перед татовим офісом. Ось до дверей іде Боря, мляво перебирає довгими, як у баскетболіста, але не такими міцними й м’язистими ногами. Ось поряд із ним зупиняється автівка… З неї виходить білявий хлопчина… Так! Це він. Макаров? Його звати Сашко Макаров?.. Гучно гримає дверцятами. Усміхається… Усміхається? Так! Не примарилося. Сміється задьористо й азартно. Від такого сміху вітри лоскочуться. А сум же де? Як і не було… Йде до Борі, показує немалу теку, говорить щось, жестикулює по‑італійськи так… доречно…

Нані звела чорні брови, рвучко відійшла від вікна.

– Тато! – в мобільний. – Я їду до Процева.

– З Борисом? – уточнив трепетний тато.

– Ні. Таксі викличу.

– Чому так?

– Не хочу з Борькою! Він… у людях не розбирається! – спантеличила незрозумілим.

З таксі не склалося. Цього ще не вистачало! Новаковський прислав броньований «кубик». Нані забрала з бюро нерозпаковану посилку з Відня і, поки досвідчений водій керував на Проців, вивчала її зміст на задньому сидінні авта. Замість Курцвайля і Клімта їй надіслали один товстезний фоліант під назвою «Віденьский сецесіон». Засмутилася. У благополучній Європі усе плутають так само, як і в Україні. Почала гортати… Мозер, Хофман, Штер, Ольбрих…

– Треба було замовляти каталог Віденського історичного музею, – з прикрістю. – Там би вона точно була…

Перегорнула сторінку… Завмерла. На всю сторінку репродукція картини Курцвайля.

– «Жінка у жовтій сукні»… – прошепотіла. Вдивилася. – …Здрастуй, мамо.

Неймовірне відкриття Нані зробила зовсім недавно. Перебирала книжки і в одному підручнику, присвяченому модерну початку ХХ століття, побачила невеличку репродукцію. Макс Курцвайль був не тільки видатним архітектором, він малював неперевершено. На зеленому сап’яновому дивані легким ангелом завмерла жінка у розкішній жовтій сукні. Та не гармонія сюжету, кольору, не гра світла й тіні вразила Нані. Жінка на картині була неймовірно схожа на маму. Ні! Не так. То була Анука. Нані ніколи не бачила маму такою за життя. У неї не було такої сукні, і вона ніколи не збирала густе чорне волосся високо над потилицею, але то була мама. Ні! Не так! Вона стала такою десь там, у далеких світах. І Нані не мала у тому сумнівів. Вона би зірвалася до Відня: стояти перед тою картиною, сліз не ховати! Вона би замовила копію, але тато… Що станеться з татовим серцем? Нані не знала, як розпорядитися своїм секретом…

До чорного вечора просиділа у траві неподалік дому. Усе на маму дивилася. Молоду, задумливу, красиву, здорову, нескалічену… Коли сонце втопилося у воді, а навколо дівчини у повітрі закрутилась мошкара, вона врешті відірвала погляд від фоліанту, глянула на дім. «Господи! Що я накоїла?! – вразилася. – Навіщо я побудувала це страшне, неоковирне чудовисько?! Мама б ніколи не захотіла такого! У ті останні страшні дні вона малювала не дім своєї мрії… Вона намагалася відволікти і заспокоїти мене… Чому?! Чому я не зрозуміла цього?! Чому останній мамин подвиг перетворила на план будівництва?.. І як я тільки могла увічнити її біль, її страшний відхід, її тугу?! …Бідний тато!» Підхопилася. Ні, ні! Цього не можна так лишати. Вона знайде пагорб. Чи просто насипле його. На пагорбі виросте капличка. Замість ікон там буде «Жінка в жовтій сукні». А дім… Дім вона перебудує. Вона знає тепер, яким би мама хотіла бачити дім своєї мрії. Тато… Тато зрозуміє.

Нані скинула босоніжки. Притисла до грудей фоліант, пішла до ріки. Причал… Тільки причал можна не чіпати. Логічний, функціональний, зрозумілий. Сіла на дерев’яний настил, спустила ноги у воду і раптом відчула… Відчула… Озирнулася в бік густих куширів… По коліна в темній воді стояв… він.

– Ти… плив?! – спитала Нані.

Макар кивнув. Розвів руками.

– Охорона… По суходолу до тебе ніяк. По воді теж… складно, але вийшло.

– А чому… ти не знайшов мене у місті?

Він розсміявся.

– Я не знаю, де ти живеш. Уперше побачив тебе у квіткарні, вдруге – тут. Думав, гостя. Ти наказала Борі відвезти тебе до міста. Потім мені сказали… Ти тут… живеш.

– Я знаю, як тебе звати! – сказала вона визивно.

– Я теж…

Замовк, примружився – ліхтар на причалі якраз за спиною Нані. Вона його бачить. Її лице знову в тіні.

– Містика! – усміхнувся спантеличено. – Знову не видно твого обличчя. Я бачу тебе вчетверте і жодного разу не зміг роздивитися твоє лице. Ти… красива?

Нані знітилася. Дивний!

– Ти не знаєш?

– Ні.

– Ти не знаєш мого лиця. Ти не знаєш мого характеру і вдачі. Ти нічого про мене не знаєш! …Чому ти полюбив мене?

Макар видихнув, побрьохав по воді до краю причала. Торкнувся мокрою рукою тонкого шраму на дівочій нозі.

– Тут… Не знаю, як пояснити…

Від дому – шум. Вони обернулися водночас.

– Боря… – сказала Нані. – І охорона.

– Я, мабуть, піду… – сказав Макар.

Коли Боря Рудь із двома захеканими охоронцями добіг до причалу, Макар був поза зоною досяжності – відплив уже метрів на тридцять за водою. Боря щось болобонив про порушення периметру, охоронці віддано озиралися. Нані відіслала їх геть, запитала журавля:

– Боря! Я красива?

– Ти?.. Найвродливіша! – видав себе з головою.

– О‑ой, дівчата! Саньок наш… Кабанчиком крутиться, очі сяють, либиться на всі тридцять два! Корочє, капєц! – докладала наступного дня швачка Злата Бубнова під час обіду у кімнаті відпочинку, де вправний Макар поставив мікрохвильову пічку, холодильник і постелив скатертину на довгий закрійницький стіл.

– Може, премію випише? – припустила закрійниця Надя.

– Боже мій! Яка премія?! Я вас питаю, яка премія? – захвилювався бухгалтер Гурман. – Ви й так тепер щомісяця премії дістаєте!

– А то ми не заслужили? – обурилася Злата. – Пашемо, як ті коні.

– Коні за овес пашуть, а ви… об’їдаєте виробництво! – набундючився Гурман. – І не смійте називати Олександра Миколайовича Саньком! Олександр Миколайович… тижнями з фабрики не вилазить. Борги повибивав ще п’ятирічної давнини. Ганна Григорівна не змогла, а він зумів. Оберігає ту фабрику, як маму рідну. Та якби не Олександр Миколайович…

– І без тебе, Марковичу, знаємо! Годі нам тут голки у мізки встромляти! Оце рипиш і рипиш… – забурчала Злата негнівно. – А як мені його називати, коли він віком наче син мені? Саньок!

– «Саньок» – нормально, – сказав охоронець Пилипенко. – «Саньок» – значить, поважають.

– О! Навіть Пилипенко розуміє. – Злата сьорбнула чаю з чашки, усміхнулася лукаво. – Якби не поважали, був би він у нас не Саньок, а… «козел». Чи «мудак», приміром.

– Чи «сучий син»! – активно підключилися швачки. – Чи «дармоїд»! Чи…

– Жінки! Припиніть! – Іван Маркович Гурман почервонів з обурення. – У мене виразка. Лікар заборонив мені споживати здорову їжу під акомпанемент нездорових розмов!

– А сьогодні… до нього дівчина приходила, – повідомив товариству охоронець Пилипенко.

– Та ну! Красива? – зацікавилися жінки.

– Ну, так… Середньої паршивості, – ознайомив охоронець швачок зі своїми уявленнями про еталони краси. – Як на мене, так надто худа й чорнокоса.

– Ну! А що наш Саньок? – запитала Злата.

– А що Саньок? Саньок наказав: без діла його не відволікати. Я панянці кажу: нема його, пізніше буде…

Бухгалтер Гурман обурено кинув виделку на стіл.

– Ні, ну це просто свавілля і жах! Неприпустима анархія і штрейкбрехерство!

– Яке ще брехерство? Я не брешу! – образився Пилипенко.

– А директор… Директор знає, що в нього були відвідувачі?! – захлинався Іван Маркович. – Ти Олександру Миколайовичу доповів?! Чи, може, запитав у панянки, з яким ділом вона до директора? А що, як то дизайнерка, яку Олександр Миколайович шукає для фабрики – з ніг збився?!

– А то я дизайнерок не бачив, – авторитетно заявив охоронець. – Дизайнерки – вони у шарфах! І курять! А ця…

– Олександре Миколайовичу! – гукнула Злата Бубнова, коли йшла з обіду повз кабінет Макара. – А до вас сьогодні файна краля приходила, та Пилипенко не пропустив. Оце біда…

Макар відірвався від паперів. Усміхнувся збентежено. Повільно встав… До холу. Вийшов на поріг фабрики. Метрів за десять під липою стояла Нані.

– Мене не пускають до тебе! – вигукнула гнівно.

Макар ішов до дівчини, вдивлявся у біле личко, тремтів від азартного збудження – доля. Ось він сам посеред розпеченої пустелі, несе у долонях чисту дорогоцінну воду, і варто лише вдихнути глибше, не те щоби крок непевний ступити, – пропаде вода… Життя пропаде…

– Вони… просто не знають, що ти є… у мене.

Нані знітилася, звела бровки. Глянула на механіка з викликом.

– Тебе було просто знайти. Я подивилася папери, які ти лишив Борі.

Він кивнув: ясно.

– Тут мій дім. – Показав на фабрику.

Вона кивнула: ясно.

– Ти… полюбив мене задля того, щоби мій тато любив тебе разом із твоєю фабрикою?

– Ні! – шпарко. – Ні…

– Добре. Тоді хай він поки нічого не знає.

Макар хотів сказати: «Безумовно», та слово з нічора не годилося.

– Мовчатиму, – пообіцяв. – Як німий.

Вона знову кивнула: згода. Розгублено озирнулася, наче тато вже під ближнім кущем заліг.

– Назви мене на ім’я, – сказала.

Макар затамував подих: не розлийся, життєдайна волого! Не піди у пісок.

– Привіт, Нані… – прошепотів, ніби голосніше не можна.

– Поведи мене туди, де тобі завжди добре, Сашо, – сказала Нані.

Розгубився. І куди? У дворівневі Мартині апартаменти? Не питання! Та хіба йому було там добре? На фабрику? Швачки шиї повикручують. А більше – нема куди! Та й взагалі – немає в механіка місць сили, де би серце добром наливалося, думки яснішали, дихалося на повні груди… Брови звів: не піди у пісок… Акварель прозора перед очі: горобці цвірінчать, у вікно запах кави і вихлопних газів…

– Там… де мені було добре, мене вже нема. Але я покажу тобі… Їдьмо. – До автівки.

– Ні. Пішки, – відказала. Навіть не запитала: далеко?

Кловський узвіз вивів до Басейної, по шкваркому Хрещатику до Майдану. На Поділ… Костянтинівська…

Не говорили. Йшли поряд, від випадкового дотику шарілися. Насторожено прислухалися до дихання одне одного. Нані дивилася вперед – ніби вивчала маршрут, яким можна потрапити до місця, де механіку завжди було добре. А Макар… Макар відчув себе голим. Геть голим.

«Знову мене на Костянтинівську несе, – бентежився. Огортало спогадами. – Гоцик, зараза… Люба… Кльово жили… Шкода, розбіглися… Тепер я би міг допомогти! Любі. І Гоцику, якби те падло попросило…»

Через арку‑горлянку в дворик. Вишня, ружі, коти…

– Це тут? – запитала Нані.

– Ні. Не на землі. Вище.

Простягнув дівчині руку, повів рипучими сходами на дерев’яну веранду. Підлога непевна, як будь‑які питання, плетені крісла покрутилися від людських жадань. Макар усміхнувся розчулено, легким дотиком змусив Нані опуститися в крісло:

– Тут був наш космос…

Хотів додати: «люба…» Знітився. Кинув збентежений погляд на ті двері, що колись за ними стукало Любине серце. Наче Люба підслухати могла. Ніби точно підслухала.

– …серце моє, – прошепотів.

Опустився на дерев’яну підлогу навпроти крісла. Нані дивилася йому в очі.

Веранда рипнула. Відірвалася від ніжок‑стовбурів, попливла до хмар разом із кріслами, кособоким столиком, порожньою консервною банкою з‑під кальмарів, що вона колись була за попільничку, а тепер сумувала – чиста, колюча. Понесла до небес Макара, Нані…

У Макаровому волоссі завівся вітер. Куйовдив, підштовхував – стільки чистого повітря. Де ж кохатися, як не тут? Нікого. Навіть лисої дівчинки, що оселилася в квартирі Рози Сигізмундівни. Не схованка тут. Прихисток. Космос…

Задихнувся – все пофіг! Тільки Нані потрібна. Єдина… Дивився в сині очі – зволожніли, шепотіли: «Я до тебе лину… До тебе…» Простягнув руку, торкнувся долонею її щоки. Гаряча!

– Дівчинко…

Мобільний у кишені – а‑а‑а‑а! Істерика. Веранда гепнулась на землю, здійняла куряву. Й не роздивитися – де Нані.

Хто? Макар не показав розпачу. Дістав із кишені мобільний. Матюкнувся подумки. Ну звісно, Марта. Відрубав зв’язок, глянув на Нані винувато.

– Тобі… час? – спитала серйозно.

Знизав плечима:

– У чоловіка має бути справа. Інакше…

– Не виправдуйся.

– Добре…

– Я піду звідси сама, – уже звелася, обхопила долонями плечі, ніби геть змерзла.

– Чому?

– Щоби ти скоріше занурився у свою справу… – відповіла під акомпанемент Макарового мобільного – верещав‑розривався: Марта ніколи не здавалася без бою.

Бій зав’язався тої ж ночі. Розім’ялися нейтральними фразами.

– Я телефонувала…

– Знаю.

– Раніше ти ніколи не скидав мої дзвінки…

– Раніше в мене не було таких складних справ.

– Але ти навіть не передзвонив…

– Вибач, сонце.

– Мало, коханий! Мені того замало.

– Що я повинен зробити, Марто? Скажи.

– Поясни.

– Що?

– Чому посеред білого дня я не знайшла тебе на фабриці? …І ти не відповів на мій дзвінок?

Макар напружився, розсміявся подумки. Старієш, сонце! Здаєш позиції. Отак запросто ляпнула, що була на фабриці. А там, певно, хтось інший – щирий, недолугий – ляпнув, що до директора приходила панянка і він із нею…

Обійняв розбурхану насуплену Марту.

– Вибач, сонце. Не міг при Нані…

– Що? – Мартині щоки – буряком. Із обійм видерлася. – Ти зустрічався з дочкою Новаковського?

– Так, – розвів руками. – Приїхала на фабрику… Ну не гнати ж її… поки що. Ще нашепоче Новаковському… Справа, сонце! Справа на першому місці. Твоя наука.

Зиркнув на коханку, не втерпів, уколов:

– Ти ж із Бакланом… теж тільки заради… нас.

– Ти спав із нею? – Марта отямилася, пішла в наступ.

– Ні… Зачекай! Ти щойно зізналася, що спиш із Бакланом? – Макар відповів жорстким контрнаступом.

– Бог з тобою, Сашко!

– Це не відповідь, сонце!

– Безумовно, відповідь. – Звилася. – У мене – тільки ти! Тільки ти! І я не бажаю чути ні про яку Нані Новаковську, інакше…

– Що? – Макар завмер. Марта багато чого може. Найперше – вигнати його зі своїх хоромів. А то й розписку дістати…

– Багато чого… можу! – підтвердила агресивним шепотом.

– Головне – не розлюби мене, сонце. – Учепився поглядом у вицвілі очі. – Бо ця твоя істерика… Усі жінки так викручують, коли починають жадати іншого? Зробиш мене винуватим і… покинеш?

Фортеця здригнулася і не втрималася.

– Чого вона від тебе хоче?! – крикнула Марта.

– Та нічого. – Виграв! – Певно, Борька Рудь розповів про наші з її татком справи. Так несподівано з’явилася. Я й не зрозумів для чого. Випили кави, поговорили про погоду… І розбіглися. …Приємно було познайомитися.

– Про погоду? – підозріливо примружилася Марта.

Макар усміхнувся тоскно й проникливо, обійняв коханку, цьомнув у шию.

– Сонце… Звикай… – сказав філософськи‑задумливо. – Ти полюбила бідного студента… І виліпила з нього… успішного мужчину. Певно, я став іншим. Але… Хіба б тобі хотілося бачити поряд із собою… лузера?

Марта з недовірою зиркнула на коханця.

– Чого вона від тебе хотіла?! – повторила затято.

– Не знаю, сонце. Але ми домовилися час від часу зустрічатися. Поки від Новаковського залежить доля фабрики, думаю, це непогана новина.

– Не спи з нею!

– Я попередив події. Сказав… що в мене є кохана.

– Хочу знати про кожну твою зустріч із цією…

– Сонце! Думаю, ми взагалі більше не здибаємося.

– Чому?

– Я ж сказав їй: у мене є кохана.

Марта розчулилася. Притулилася до механіка.

– Ти – дуже розумний, Сашко. І дуже відданий. Я не помилилася в тобі.

– А я – у тобі. – Щирий.

– Спатоньки?

– Опісля!

– М‑м‑м… Я тебе обожнюю!

– Усього лише? А я тебе хочу…

…На кухні в порожній металевій коробці від індійського чаю – травиця корейця Чена. Поки Марта плюскалась у ванній, Макар устиг заварити зілля, обпився. На власні сили цієї ночі розраховувати не доводилося. Музика забрала: нані‑на‑ні‑на…

Першим дістався широкого ліжка у спальні, розлігся посередині, усміхався нахабно – тижні зо два часу в Марти виграв. Не мордуватиме питаннями. А він за цей час придумає, як позбутися набридлої коханки. Здається, зайвою стала. Фабрика працює, після отримання держзамовлення гроші перестануть бути проблемою. Квартиру купить. Нані в Париж повезе. Чи на острови… «Розписка!» Кулак стис, по подушці – на!

– Так… Розписку треба якось… добувати, – прошепотів роздратовано, зиркнув у бік ванної: Марта мала таку вдачу – геть невчасно з’являтися.

У ванній шуміла вода. Нані‑на‑ні‑на… Макар скотився з середини постелі на самий край, відвернувся від білих простирадл. «Якщо доля привела до мене Нані, – мучився, – невже не допоможе без клопоту відкараскатися від Марти?»

Дата добавления: 2015-06-04