Книга перша. Макар 11 страница

Макар відпустив Роберта. Що за фігня?! Чому ці кляті падли після всього, що накоїли, плачуться йому, які ті убогі?

– Колися, Роберт, – сказав утомлено. Коротка хвиля бурхливої енергії всередині безславно згасала, поступалася місцем вселенській утомі. Їсти… Спати… Хто? Їсти… Спати…

– Колися, Роберте. І буде тобі щастя, – повторив глухо.

Технолог не додав до картини жодної нової барви. З усього його безпорадного плачу механік зрозумів головне: Роберт не знає імені справжнього хазяїна і замовника захоплення фабрики. Він контактував з його представниками – консалтинговою компанією, а та вже шаруділа на фабриці, розмахуючи довіреністю від фірми «Ліс».

– Ви… боротиметеся? – з надією запитав технолог.

– Ні, – відказав Макар. – Подякую красно… За те, що обдерли вас, сук продажних!

Хто?! Чому?.. І… куди тепер?! Перший день зими наостанок вітає механіка – цілує пронизливим вітром. Уже не хочеться їсти. І спати. Холодно. То не вітер – страшні питання виморожують до кісток: хто, чому і… куди йому тепер? Відповідь одна.

– Марта! Марта знає геть усе!

Макар тягне «кіа» на Русанівку, як ото старий віл важкий віз – його зусиль більше, ніж машини. З‑за Мартиних дверей – ані шурхоту. Падає за кермо – до цирку. Він знайде паскудну падлюку ще сьогодні до ночі. Хай тільки не допоможе! У нього козирі… там десь, у Мартиних апартаментах.

Уже перед дверима апартаментів біля цирку – риється у кишені, шукає ключі – плани різко міняються. Завтра… Він знайде Марту завтра, а сьогодні… У ванну, поїсти, упасти й заснути. Уві сні побачити вихід. Вихід завжди є…

Ключі вислизають, беззвучно падають на килимок перед дверима. Нахилятися з біса важко, наче сили щезли.

– Завтра… – клянеться.

Піднімає ключі, намагається вставити у замок, та ключ не лізе. Механік помічає на дверях сліди недавніх слюсарних робіт.

– Замки поміняла? – буцає носаком у двері, труситься. – Сучка! Думаєш, допоможе?!

Двері розчиняються несподівано і безшумно. Марта стоїть стовпом – не здивована, не знічена, – хитає головою, як на похороні:

– Сашенько, Сашенько…

Макар не помічає – схудла, навіть погарнішала. Кидається до Марти, обома руками стискає коханчині зап’ястки.

– Хто?! Ти?!

– Сашенька… – з Мартою щось сталося. Шепоче трагічно й утомлено. Без переляку. Наче зелена жаба, що її придавило камінням, тож кожен рух – тільки такий, щоби на нього вистачило сил.

– Ти! Знаю!

– Ні…

Макар дряпає поглядом коханчині очі й раптом усвідомлює – Марта не бреше.

– Хто?

– Не знаю…

Макар відпускає Мартині зап’ястки, обіймає поривчасто й хижо.

– Допоможи мені! Допоможи, Марто! Ти усе можеш! Я знаю! Треба дізнатися, хто за цим стоїть! Підключити Сердюка, усіх… Ми їх, блін, порвемо! Ти…

– Сашенька…

Це відмова. Макар відштовхує Марту, ногою по дверях – буц! Закрилися.

– Не треба так зі мною! – йде на коханку, тремтить від люті. – Краще давай по‑людяному. Я ж можу дістати твої розписки, Мата Харі, блін!

Марта відступає у вітальню. Крок за кроком. Посміхається сумно. Макар переступає поріг вітальні, на мить забуває про все. Чорна стеля, запах гару, вигорілий шмат паркету посередині, прямо під люстрою, а при стіні – новенький диван від Зузунага і крісла від Казалі.

– Що тут…

– Нані… Речі твої палила.

Гар виїдає очі, шкребе горло. Макар безпорадно озирається.

– Як… вона дізналася? – питає врешті.

– Подарунок мій для тебе під холодильником знайшла… – каже Марта. – Я заздалегідь купила… Сусіди зателефонували… Що тут горить… Приїхала… Двері навстіж. Одяг твій димить… Посеред кухні каблучка… Листівка моя… Це доля, Сашенько…

– Доля?! – визвіряється. – Тільки не треба мені тут про долю! Як дурна з тими холодильниками! У тебе не вистачає розуму надійнішу схованку знайти?! Доля… Давай! Думай, як мені фабрику повернути, бо Сердюк із тобою валандатися не буде!

– Віддай мої папери…

– А не злипнеться?! Так! Ти… давай… Іди звідси. Мені відпочити треба. Завтра зустрінемося, і щоби ти уже знала…

– За півгодини по мене чоловік приїде.

– Який ще чоловік?

– Законний…

– Блін, ну ти швидка! І хто у нас законний чоловік?

– Генерал Баклан…

– Ну… Це не міняє діла. Хай приходить.. Я йому поясню популярно, з ким його обраниця трахалася, як та навіжена! Хочеш, аби вбив?

– Спочатку він уб’є тебе.

Точно! Макар біжить до балкону. Порожньо! Відриває з підлоги дошку, намацує пакунок. Є! Тремтить: хоч би Баклан не з’явився, бо не викрутиться. Навіщо йому менти? Ментів не треба! Біжить до дверей, розмахує пакунком.

– Дірка під підлогою на балконі… Рекомендую! Мало хто здогадається. Я пішов. Завтра зателефоную. Хочеш отримати назад оцю фігню, знайди мені рейдерів! І з Нані поговори! Придумай щось! Ти ж не дурна, сонце! Що хочеш ліпи, але Нані повинна повірити, що ми з тобою тільки колеги. Ясно?!

Салон автівки – останній притулок.

– Ночувати нема де. Круто… – засинає прямо за кермом.

Ляскає себе по щоці. Не можна! Не можна спати в автівці, ще й під Мартиними апартаментами. Як не волоцюжки пограбують, так Баклан придушить. Вмикає двигун. Зараз, зараз… Готель… «Либідь»… Поряд. У нього є гроші. Це доля, що він… прихопив у Ковель Мартині сто тисяч… Уже не сто. Білий шовк. Триста баксів за метр. Десять метрів… Чи трохи більше. Двадцять п’ять штук гривнями Пішольському віддав.

– Сімдесят п’ять… залишилося…

Гальмує біля «Либеді», виходить з автівки, скидає в рюкзак усе цінне – документи, ключі, гроші. Розгублено дивиться на забитий зразками тканин салон: а як розкрадуть за ніч?

– Привіт, покидьку!

Макар не реагує. То не до нього. Його нині вже трахнули. То когось іншого намірилися.

– Макаров, сволота!

Що? Механік повертається на звук.

– Фома? Блін… Ти ще…

– Сука! Мені через тебе місяць безплатно пахати! – Фома суне на Макара, вишкірився, аж зуби назовні. – Я тебе, падло, зарию…

– Фома… Давай… завтра…

– Мені збитків нарахували на п’ять тисяч! Зуб вибили! Сука! Ти ж обіцяв заплатити…

– Так, не сци! Зараз… – Макар витягує з рюкзака упакований банком стосик – Десять тисяч. – Ось… Тут десять… Відрахуй собі п’ять…

Ковтає голодну слину і раптом додає:

– Зачекай! Залиш усе… Можна, я в тебе перекантуюся? І… довезеш мене… до себе? Щось я…

…Патлатому Фомі цікаво: крутить кермо, зиркає на механіка. Брудний, побитий, тхне від нього, як від волоцюги. І спить дивно – як ото мертвий. Ледве дихає.

– Середній клас, блін… – кривиться Фома скептично. Зосереджується на дорозі. Міст Патона, Ленінградська площа, Празька, Алма‑Атинська до кінця. Поки до ДВРЗ доїдеш – виспатись можна.

Наступного ранку Макар прокинувся від запаху яєчні. Розгублено заборсався у квітчастому, як луки, простирадлі. Усівся на розкладеному дивані посеред невеличкої затишної кімнатки з радянською стінкою, до краю була забитою не кришталем – книжками. Роззирнувся безпорадно: де я? Портрет Олежки Фоміна на стіні – патлатий на якійсь горі. Два пальця догори – вікторі!

– Фома…

– Блін, я вільний! – веселий Фома спостерігав, як механік похапцем ковтає яєчню, колотив каву в турці. – Звільняюся! Круто, що ми тоді з тобою… Тепер є бабло. Може, бізнес якийсь замучу… Ми ж, блін, середній клас збиралися… піднімати власним прикладом. Ти як? Хто лице попсував?

– Менти…

– Що сталося?

– Потім…

– Добре… Ти надовго? Ні, я не проти. Удвох навіть веселіше. Просто люблю ясність.

– Не знаю… Може, тиждень‑два…

– Нормально. Чуєш! Погнали в Карпати?! Снігу, кажуть, завалися…

– А як же «бізнес замутити»?

– А… Встигну, як гроші будуть. Відпочити час. Поїхали?

– Ні… У мене тут…

– Ще скажи – «фабрика». Умієш лапшу на вуха… А самому жити нема де.

– Є… Просто… так треба. Для діла. Залягти…

– Макаре, ти грабонув когось? У рюкзаку бабла… Менти застукали? Ну давай уже… Колися! Мені ж цікаво.

Макар насупився, стис виделку.

– Фома, блін… Відчепися. Без тебе…

Принюхався – звідки смердить?

– Дай мені якихось шмоток своїх. Помиюся, перевдягнуся…

– А бери у шафі що хочеш, – відказав Фома.

Їжа і тепла вода запустили мізки. Фома погнав до ресторану – борги віддавати, волю здобувати. Макар бродив Фоминим прихистком на вулиці Новоросійській, що вона одним боком ще в Києві, а другим уже в лісі. Дві кімнатки, одна менша за другу, крихітна кухонька – стіл‑стілець‑плитка, туалет і душ. Блін, стайня! На задвірках! Він ніколи не буде так жити! Вийшов на подвір’я. Напівзруйнований гараж… Отут мала бути Фомина автомийка?

– Треба йти, – прошепотів уперто. Купити одяг, під’їхати до фабрики – а що, як «Сігма» здиміла? Тоді би він потрапив на свою фабрику… Навіщо? Аж похолов. Є задля чого! Реєстр! На фабриці є справжній реєстр акціонерів, де чітко стоїть: Макаров Олександр Миколайович – мажоритарний акціонер, директор і фактичний хазяїн ВАТ «Есфір».

Заметушився – не кінець! Реєстр – це все! Можна подати до суду, смикнути Сердюка. Діяти можна! Згадав: ну, приміром, не реєстр, нотаріально засвідчена копія. Її затребував Новаковський для держзамовлення. Макар пообіцяв підвезти, закрутився, усі необхідні документи Рудю передав, а копію реєстру… Копію кинув так незграбно, що документ завалився за диван у його кабінеті. Не встиг тоді дістати копію. Біг кудись…

– Нормально… – прошепотів збуджено.

З реєстром до Сердюка. Я ваша людина, Володимире Гнатовичу! Не дозволяйте топтатися по ваших людях!

До рюкзака. Фома, сука! Всюди устиг свій ніс… Скільки бабла лишилося? Мало би тисяч шістдесят п’ять. На двадцятку скромно вдягнеться. Те, що лишиться, сховати кудись… В автівку.

– Зразки!

Перетяг зразки тканин на диван у кімнатку з радянською стінкою, врешті перерахував гроші. У рюкзаку лишилося трохи більше шістдесяти тисяч гривень. Спробував пригадати: коли й куди міг витратити? У Ковелі? Хабар Пішольському лежав в окремому конверті. Бензин, обідав у ресторанах разів п’ять. А‑а… Запальничку купив за п’ятсот баксів – точна копія «макарова». Не відрізнити. Десь на задньому сидінні валяється. Йолоп!

– Треба йти.

Джинси високого Фоми тяглися по землі. Курточка з фільмів про перших ковбоїв. Макар усівся за кермо, аж матюкнувся – машина страх яка брудна!

– Фома, придурок… Відкрив би автомийку, я би тепер не витрачав часу намарне.

Завів двигун… Насупився. Вимикнув і дістав мобільний. Марту стимульнути суворим нагадуванням – землю рий, сонце, бо Макар довго не чекатиме! Здасть тебе Сердюкові з усім потрухом!

Рука сама набрала номер Нані.

Довгі гудки – чує… Чує! Певно, завмерла, дивиться розгублено: що робити?

– Відповідай! – прошепотів недобре.

Довгі гудки. Та скільки можна? Урвав зв’язок. Ще є SMS‑ки. «Викреслила вона»… Так просто не вийде!

– «Не зраджуй мене!» – текст уголос.

Віджбурнув мобільний на сидіння і врешті виїхав із подвір’я Фоми.

«Есфір» манила механіка сильніше, ніж біблейська героїня Ксеркса. Устигне шмоток накупити. В кінці чорного тунелю – слабкий вогник надії. Дістати реєстр.

Мчав, роздмухував вогник на полум’я: фабрику точно перестали охороняти. Судове рішення йому вручили. Певно, на цьому місія «Сігми» вичерпана. Думки виструнчилися у чіткі плани: добути реєстр, перевдягнутися у пристойний одяг, і до Сердюка. Повеселішав:

– Ні, я у цій халепі не сам. Сердюк повинен допомогти.

А та «Сігма» – наче з двожильних. На порозі курив боєць. Холом ступав Горила, розмовляв по мобільному, жестикулював недолуго.

– Тварюки! Коли ж ви відпочиваєте, падли?..

Механік стовбичив неподалік фабрики, товк собі: треба йти геть, та ноги не несли. Не міг відірвати погляду від вікон, думки метушилися: це не кінець, не кінець. Вихід має бути. Якось пробереться, проповзе, просочиться на фабрику… На поріг вийшов Горила, роззирнувся. Макар пригнувся за засніженими кущами, побіг до автівки. Думки підганяли: вихід завжди є. Має бути. Він не в пустелі. Знайдуться люди! Обов’язково допоможуть розібратися. У нього зв’язки! У нього документи! Він сам по собі такий, що його одним ударом з ніг не збити!

І сам не помітив, як відчай поступився місцем упертому оптимістичному твердженню.

У житті повинно відбуватися хоч щось добре, має бути хоч дріб’язок, хоч усмішка випадкового перехожого, аби останній промінчик надії не згас остаточно. Тиждень упертої віри – фабрика моя за законом! – випив механіка до денця, залишив на серці тільки брудну пляму чужого харкотиння.

Першим плюнув Сердюк. Макар підловив колишнього шефа біля його будинку в Царському Селі, коли нардеп був за п’ять кроків од автівки. Не вийшло з реєстром явитися – вирішив без реєстру спробувати.

– Володимире Гнатовичу! Вислухайте мене! – виник нізвідки. Поспішав, плутався. – Ви, певно, не знаєте… Мою фабрику захопили рейдери! Наші з вами плани…

Сердюк вирячив очі, пішов на колишнього помічника.

– Які ще «наші з вами плани»?! Ти хто взагалі такий? Що ще за фабрика? Та я знати нічого не знаю. І тебе не знаю. Слава Богу, звільнив вчасно… Була би мені тепер морока. Давай… Геть звідси! Ще раз побачу – пожалкуєш.

– Але, Володимире Гнатовичу… Якщо плюють на ваших людей, значить, і на вас…

– Що?! Погрожуєш? Мені?!

– Ні, я просто ставлю вас до відома, що людина, на яку ви могли би покластися… у скрутній ситуації… тепер нічим не зможе вас… підтримати. Я думав, ви… це розумієте.

Сердюк зміряв механіка презирливим поглядом.

– У мене не буває скрутних ситуацій, Макаров! Тому що я вчасно виключаю зі свого кола людей, які впевнені, що колись я звернуся до них по допомогу… І тому ведуть себе… як останні козли.

– Але я нічого не зробив! Нічого! Задля вас старався! Щоби фабрика працювала. Прибуток збільшити… А якісь падли… Допоможіть! Володимире Гнатовичу! Допоможіть! Усе віддам, тільки би фабрику повернути.

– І що в тебе є? – скептично скривився Сердюк.

– Фабрика…

– У тебе немає фабрики! – вбив останній цвяшок, пішов до автівки. Кинув через плече: – Зроби так, щоби я про тебе забув.

Механік відчув: помиї ллються прямо на голову. Смикнувся, хотів був крикнути: «Сука! Завтра усі знатимуть, що твоя дружина трахалася з Токо Моно. Ти його вбив?!» Вчасно схаменувся. Дивився, як машина Сердюка виїжджає на Старонаводницьку, захлинався від люті. Нічого, нічого… Радій, старий покидьку. Є проти тебе козир. Зарано діставати. Може, Марта щось дізнається…

Другою плюнула Марта. Просто поміняла номер мобільного, хоч і попередила про те дзвінком.

– Ніколи не дзвони і не шукай мене, Сашо. Це небезпечно не тільки для мене. Якщо мої папери потраплять до… сам знаєш кого… І якщо про це дізнається… генерал… Я змушена буду розповісти про наші стосунки… І тоді тобі… теж доведеться захищатися.

– А мені начхати! І так уже всі знають! Нані знає! Новаковський, певно. Хто вкрав мою фабрику? – гарчав у слухавку Макар. – Ти дізналася?

– Я… спробую, але це – довга історія. Може, за кілька місяців. Після виборів… Я сама зателефоную.

– Що?! З глузду з’їхала? Кожен день простою – збитки! Сьогодні взнай! – кричав, кричав, аж доки не зрозумів: Марта давно відімкнула дзвінок. Сиділа на дивані від Зузунага, крутила в руках мобільний і думала про те, що Нані Новаковська, певно, дуже гонорова панянка, раз і досі нікому не розповіла про листівку й каблучку білого золота… Завтра в апартаменти біля цирку в’їдуть нові квартиранти, квартира на Русанівці теж здана, а сама Марта живе тепер на розі Саксаганського й Горького і демонстративно радісно приймає вітання із законним шлюбом, що сипляться й досі. А що на серці… Того Марта нікому не повідає. Навіть Богові.

Добив Рома Шиллєр. Коли Сердюка не було в офісі, Макар потикнувся до Роми з божевільною ідеєю вивідати, що неформальне й ефективне можна вдіяти, коли твоє майно захоплюють рейдери. Шиллєр відмовився розмовляти в офісі, призначив зустріч у дорогому ресторані біля Золотих Воріт, наївся і напився на халяву, вислуховуючи Макарову історію, усміхнувся уїдливо.

– Ну… Тепер розумієш різницю? Геть неважливо, кого ти трахав чи трахаєш! Головне, аби не трахнули тебе!

– Про що це ти, Шиллєре? – Механік ледь стримував лють. – Мені твоя філософія – до сраки карі очі! Що робити? Чи ти просто вирішив повечеряти на халяву?

– Що робити? До суду йти, – сказав Рома і тим, певно, настільки вразив бідолашного механіка, що його аж перекосило від гніву.

Шиллєр розреготався, кинув на стіл серветку, ледь на ноги зіп’явся, побрьохав геть.

– А я з першого дня казав: курка… – хитався, бурмотів собі під ніс.

За тиждень напрацьовані ділові зв’язки у кількості «три» – Сердюк, Шиллєр, Марта – вичерпались. Щоранку Макар прокидався на дивані у хатинці Фоми, їхав до фабрики. Він більше не підходив до порогу, не спілкувався із Горилою, не задавав дурних запитань і не кричав, що фабрика повинна працювати. Стовбичив, як те теля, що мамку загубило, дивився на будівлю і, тільки коли хтось із «Сігми» врешті не витримував, човгав до Макара, зривався і мчав геть.

– Усе. Поїхав дах у хлопця, – сумно констатував Горила.

Макар і сам не розумів, що робить. Після відвідин фабрики наступний пункт щоденної програми: набирав номер Нані, слухав довгі гудки, надсилав повідомлення. «Не зраджуй мене». Пробував писати інше, та тільки дратувався, знищував інший текст і знову писав: «Не зраджуй мене». Хтось же повинен був залишитися поряд!

Озирався: при світлі дня, вночі – нікого. Він думав: може, то нічір править. Усім непереливки, та брехати собí сил не вистачало. Бачив: в інших є день, вечір, ніч… Життя. Сердюк не тужить, Шиллєр посміхається, навіть Марта генеральшею стала, а він… Кому він потрібен? Фома? Фома – не рахується. Бухає, пропиває бабло, на Карпати компанію збирає і щовечора пресує механіка дурними розмовами.

– Усе! Я придумав, – верзе. – У тебе є гроші, у мене ідея. Давай! П’ятдесят на п’ятдесят. Бізнес. Кіоск відкриємо. Чи ще якусь лабуду. У мене є один чувак знайомий… Він торгівельне місце у підземному переході з усіма документами і дозволами продає за копійки. Давай купимо. Два дні ти торгуватимеш, два дні я…

– Фома, їдь у Карпати!

– Грошей мало лишилося.

– Ще тисячу дам. Вали… А я твою хату постережу.

Наступного дня після від’їзду Фоми – пожалкував. І слова сказати нíкому. Щоранку – фабрика, SMS‑ка Нані… А далі що? Усі знайомі, малознайомі і ті, до кого можна було постукати від імені Сердюка, сахалися від Макара, як від заразного. Гроші танули. Кмітливий адвокат у приватній юридичній консультації взявся підготувати документи для подання у суд: і півсправи не зробив, запросив такий аванс, що у механіка занило під ребрами.

– Справи про примусове поглинання не дають швидкого результату. Вимагають багато часу і грошей. Ви… готові до великих витрат? – запитав байдужо.

– Готовий, – збрехав без вагань. Заплатив аванс, щоби хоч докричатися, щоби до суду дійшла хоч заява про незаконне захоплення фабрики «Есфір»… Більшого вже не сподівався. Навколо нього вирувало життям велике місто. Просто у ньому тепер не було Сані Макарова. І геть ніхто тим не переймався.

– Мотузка – гидко, – розмірковував цілком серйозно. – Знеболювального купити побільше. Наковтатися, поки Фома з гір не повернувся…

Двадцять п’ятого грудня прокинувся вдосвіта не від нічних жахів чи лаю сусідської вівчарки. Наснився вихід. Макар побачив його ясно і чітко. «Ну? Рейдери? І що? Треба самому стати рейдером. І захопити свою фабрику» – промайнуло, і механік розплющив очі.

– Нормально… – прошепотів нервово. – Продам Марті її папери! І на ці гроші… захоплю фабрику!

Безглузда ідея сотворила диво. Помчав до фабрики. Зупинив автівку просто біля порогу. Вийшов, ляснув дверцятами, пішов до Горили.

– Щось ти сьогодні веселий? – Горила підозріло розглядав вкрай збудженого механіка.

– Дай прикурити! – смикнувся Макар. Усміхнувся. – Дякую…

Відійшов від порогу на метр, дістав мобільний. «Скоро зустрінемося, Нані!» Сунув до автівки, земля під ногами горіла. Кишеню пік аркуш з компроматом на Марту. «Іванко – примусове поглинання». І номер мобільного. Його цікавить поглинання! Хай на нього попрацює та Іванка. Він почекає години до дванадцятої, зателефонує тій Іванці і скаже, як колись швачкам, – арбайтен!

О десятій терпіння луснуло. Ухопив мобільний, гарячково набрав номер.

– Слухаю, – почув спокійний чоловічий голос.

– Мені потрібна Іванка, – у лоба.

– Тут немає ніяких Іванок. Це телефон Миколи Іванка, – почув роздратоване.

Психанув: клята Марта!

– Вибачте. Я від Марти, помічниці пана Сердюка, – гарячково видав фразу‑пароль. – Справа в тому…

– Що? Знову поглинання? – перебив Іванко.

– Ми можемо зустрітися сьогодні? – спитав якомога спокійніше, хоч губи тремтіли.

– Ну, раз ви від Марти… О другій вас влаштує?

– Безумовно.

– У парку біля Михайлівського, – повідомив пан.

– На свіжому повітрі? – не втримав іронії.

– Як показує досвід, усі попередні розмови краще починати саме так, – менторським тоном повідомив пан Іванко. – Ми чекатимемо на вас біля виходу з фунікулера.

– Ми?..

– Я буду з партнером. Ви упізнаєте нас одразу.

І як не впізнати цих двох? Молоді, у сонцезахисних окулярах, хоч хмари аж сині. З кейсами. Один нагадував святкову розцяцьковану паску для VIP‑персон, другий – свічку, яку в цю паску мали би встромити. Разом вони цілком могли би зійти за гей‑парочку, що процесом мало відрізнялося від першого варіанту.

– Іванко, – представилася паска.

– Серьожа… – сказала свічка.

– Макаров, – зверхньо повідомив механік.

Паска вказала на найближчу лаву на оглядовому майданчику біля фунікулеру. Змахнули сніг, повсідалися.

– Слухаємо уважно, – почув голос свічки.

– Я… зацікавився однією фабрикою…. – обережно почав Макар.

– Об’єкт. Ми кажемо: «об’єкт», – сказав Іванко.

– Серйозно? Ну, і скільки «об’єктів» з вашою допомогою змінили власників? Мене цікавить ділова репутація людей, з якими я наважуюся… на непросту справу.

– Одинадцять успішних поглинань.

– Рейдерських атак? – уточнив механік.

– Ми не користуємося вульгарним сленгом. Ми кажемо: «недружнє поглинання». У нас – одинадцять успішних поглинань. За останній рік. Усе законно і легально. Ми не працюємо за «кривими» схемами. Невже пані Марта не говорила вам? – похвалилася паска.

– Білі й пухнасті?

– Точно, – здивовано відповіла паска. – Можемо довідку показати.

– Ліцензію на вбивство?

Парочка перезирнулася.

– Пане Макаров. Ви не схожі на серйозного замовника, – сказав Сєрьожа.

– Ще й як схожий! – агресивно відповів механік. – Давайте! По суті, детально і з цифрами. Для мене ця справа нова. Хочу зрозуміти… перспективи.

Паска кивнула.

– Як правило, ми розбиваємо операцію на п’ять етапів. Спочатку досліджуємо об’єкт.

– У першу чергу, його здатність захищатися, – пояснив Серьожа.

– А якщо в хазяїна об’єкту надійний дах? – запитав Макар.

– Тоді складаємо схему нейтралізації всіх, хто намагатиметься захистити об’єкт, – роз’яснив Серьожа. – Непробивних практично не існує. У кожного є… скелети в шафі.

Іванко кивнув:

– Так. Наступні етапи найбільш витратні – організація і проведення захоплення. Тариф загальновідомий. Підраховуємо натуральні витрати, помножуємо на три. За досвідом знаємо – в середньому виходимо на півтора мільйона. Доларів. Не враховуючи попереднього «зажахування».

– Зажахування? – перепитав механік.

– Негативний розголос у пресі щодо об’єкта. Чи, наприклад, відкриття карної справи проти його хазяїна… Бажано за зловживання і розповсюдження наркотиків, протидію міліції чи розбещення неповнолітніх… Публіка це любить.

Макар відчув: ще слово, і його знудить. Брудні. Мамо рідна, які ж брудні й вонючі!

– Що… далі? – процідив.

– Далі? – паска всміхнулася. – А далі – «винос тіла». Ви створюєте паралельний орган управління і встановлюєте фізичний контроль над об’єктом.

– …І перед вами просте, як зад макаки, завдання, – сказав Серьожа. – Зайти на об’єкт і втриматись.

Зайти й утриматись

Дні минають, дарують лише божевілля. Третій тиждень Макар не виходить із хатинки на Новоросійській. Новий рік – а от і дві тисячі десятий, Різдво, скоро вибори, трясця їм, Фома загубився в горах… Макар забув, коли писав Нані. Прости, Нані! Стіни виймають душу! Та й про що писати? Справа не в Марті. Марта – фігня! Він сам тепер інший, геть не такий, якого ти знала, Нані, і він новий – злиденний, побитий, принижений і безсилий – тобі не пара. Доля?

Перед очима Іванко й Серьожа. Скоти! Півтора мільйона за те, щоби повернутися на власну фабрику! Значить, це робиться саме так. Де взяти півтора лимона? У Марти немає таких грошей! Можна й не рипатися. А у нього скоро на шматок хліба не стане… Дах їде…

Тоді, у парку біля фунікулера, він довго теревенив з консультантами з несподіваного розору. Випитував деталі, намагався усвідомити строки.

– Операція забере півроку, якщо хочете без проблем з прокуратурою і ментами, – убив Іванко.

– За кілька місяців зможемо, але гонорар… подвоєний, – додав Серьожа.

Кілька місяців? Якщо фабрика не працюватиме ще кілька місяців, фабрики… не стане. Стіни. Голі стіни. Цікава нерухомість у центрі столиці? Начхати! Макарові потрібна фабрика з живим життям – щоби машинки цокотіли, швачки перегукувалися, старий Гурман бурчав і жалівся на виразку, Пилипенко під парканом дрімав. Щоби сарафани…

Божевілля! Що він отримає за півтора лимона? Право зайти на власну фабрику? Зайти?.. Остання думка, хоч тисячний раз у голові, раптом змушує рухатися. Механік вмикає старенький телевізор Фоми. Ялинки, сміх, відповідальні, як перед візитом до нарколога, лиця політиків.

– Що за день? – отямлюється врешті. На каналі новин у кутку екрана завжди світиться дата. Чотирнадцяте січня…

Скільки ж днів він просидів отут? Та за цей час не те що «Сігма» з фабрики – півлюдства з планети щезнути могло.

– Так, так… – підхоплюється. Вдягається метушливо. Фабрику точно уже не охороняють. Навіщо? Він зник. Нема! Фініш! Будівля порожня. Зайде без півтора лимона. Знайде реєстр… Адвокат, певно, давно підготував заяву. Зарано помирати. Зарано. І звідки ти вилізла, надіє?

Автівка мчить, як на пожежу. Механік не помічає новорічної радості міста – скоріше, скоріше. Побачити порожній хол, мертві вікна фабрики. Він не хоче бачити людей. Взагалі! Хай щезнуть люди! Залишає автівку за рогом, обережно суне до фабрики, визирає з‑за рогу і відчуває, як серце зупиняється. У холі Горила розмовляє з пузатим бійцем років сорока. Пузатий сміється, показує Горилі щось на екрані мобільного.

– Ні… – шепоче Макар гарячими вустами.

Притуляється до льодяної стіни будинку. Паморочиться. Були би у нього люди… Він би атакував… Шалена думка не зникає, чіпляється за свідомість. Атакував би. Були би люди… Трудовий колектив, швачки… Тварюки! Були би людьми, він зібрав би їх тут, вони би гуртом… І ця «Сігма» обісралася би. Двійко всього… Та він би їх загриз! Були би в нього люди…

– У мене немає людей… – виголошує собі вирок.

…На Лівий берег мостом Патона кволо суне «Кіа Сіїд». Механік відчуває дивний незрозумілий спокій. Він ніколи не потрапить на фабрику. Вони охоронятимусь її доти, доки зупинка остаточно зруйнує виробництво. Вони так… мордують його?! Вони знають, що його це… мучить, чи просто їм на фіг не потрібні швачки і сарафани?

– А чи мені тепер не однаково?

Зупиняє автівку посеред мосту. Виходить на вітер і сніг. Чотирнадцяте? Нормальний день, щоби… померти. Перший день старого Нового року. Підходить до мостової огорожі, вдивляється у крижане скло Дніпра, помічає чорну діру вимоїни – вода у ній дрижить, наче наперед знає: хлоп спробує стрибнути саме сюди, у чорну воду.

– Люба… – чогось шепоче механік.

На байдужому дніпровському льоду – вітер. Просто під механіком малює примарні спогади: Костянтинівська, тремке дівоче тіло, а він…

– Ох, вар’ят! – Любин сміх за Макаровою спиною. – Годі уже гризти себе. У чому винен? Я сама схотіла тоді… у заручниці…

Макар утомлено озирається: що це? Жодної автівки на мосту, люди кудись щезли.

– Люба?..

Ляскає себе долонею по щоці. Е, чувак! Ти чого?!

– Люба… – каже упевнено. – Я не божевільний. Я… тебе чув! Не примарилося. Ти…

Замовкає. У мізках – несподівана божевільна думка. Задихається: вихід! Справжній, реальний вихід.

– Козли! Я вас зроблю! – Механік стоїть посередині мосту Патона, кричить так відчайдушно і бурхливо, що його чують навіть круки на акаціях обабіч Дніпра.

За півгодини вкрай збуджений метушиться в кімнатці на Новоросійській. Ручка! Ручка де? Папір.

– Так, тільки спокійно. Слова знайти… правильні, – ніяк не вгамує істерики.

Біжить на кухню з аркушем і кульковою ручкою – тільки тут у Фоми стіл є.

– Я вас зроблю, козли!

Розправляє аркуш, видихає і починає писати.

«РОБОТА!

Для участі у реаліті‑шоу проводиться набір ЗАРУЧНИКІВ. 100 доларів за добу. Контактний телефон…»

– Номер… Який у мене номер? – психує, наче під дверима черга охочих стати заручниками. Новий дешевий мобільний, новий незручний номер… Ніяк не запам’ятати! Стоп! А навіщо номер? Без номера! Відбір проводиться… Де? А, наприклад, у будинку культури отут, на ДВРЗ, що біля нього кінцева маршруток, а далі вже не столиця – ліс.

Дата добавления: 2015-06-04