Етапи реорганізації 1 страница

Процедура реорганізації юридичної особи незалежно від форми такої реорганізації складається з чотирьох етапів:

1) етап ініціювання реорганізації - на цьому етапі уповноважені за законом чи відповідно до установчих документів особи або органи при­ймають рішення про реорганізацію юридичної особи та створюють спеціальний орган для здійснення відповідних заходів;

2) етап здійснення реорганізаційних заходів - на цьому етапі створений на попередньому етапі спеціальний орган повністю або частково (від-

209 4£*ф*&~

повідно до змісту рішення про реорганізацію) інвентаризує майно, права та обов'язки юридичної особи, що реорганізується, виконує ви­значені законодавством та рішенням про реорганізацію інформаційні та інші обов'язки, вирішує претензії кредиторів, учиняє інші дії, необ­хідні для проведення реорганізації юридичної особи відповідно до за­конодавства та рішення про реорганізацію;

3) етап складення і затвердження підсумкового документа реорганіза­ції- на підставі даних, що отримані на попередньому етапі спеціальним органом, уповноваженим на здійснення реорганізаційних заходів, ним складається та належним чином оформлюється підсумковий документ реорганізації юридичної особи (роздільний (передавальний) акт (ба­ланс)), який подається на затвердження і затверджується органом, який прийняв рішення про реорганізацію;

4) етап державної реєстрації - на цьому етапі здійснюється держав­на реєстрація юридичних осіб, які створені в результаті реорганізації, та державна реєстрація припинення юридичних осіб, які в результаті такої реорганізації припиняються.

Зазначений склад етапів процедури реорганізації є загальним для усіх видів юридичних осіб за законодавством України. При цьому слід мати на увазі, що залежно від виду юридичної особи, сфери її діяльності та інших передбачених законодавством факторів конкретний зміст кож­ного з цих етапів може мати суттєві особливості. Нижче докладно роз­глядатиметься спочатку загальний для усіх юридичних осіб зміст кож­ного з вказаних етапів, а потім модифікації, які вносить в них чинне законодавство України, установлюючи особливі порядки реорганізації юридичних осіб певних видів та сфер діяльності тощо.

Етап ініціювання реорганізації. Для характеристики цього етапу ключове значення мають такі питання:

- про органи та особи, уповноважені приймати рішення про реор­ганізацію;

- про форму та зміст рішення про реорганізацію.

За змістом ч. 1 ст. 106 та ч. 2 ст. 109 ЦК рішення про реорганізацію юридичної особи може бути прийняте:

а) учасниками юридичної особи;

б) органом юридичної особи, уповноваженим на це установчими
документами;

-Л**Щр£ 201

в) судом;

г) відповідним органом державної влади.

У випадку прийняття рішення про реорганізацію учасниками або органом юридичної особи така реорганізація є добровільною. Якщо ж рішення про реорганізацію приймається судом або відповідним органом державної влади, ідеться за загальним правилом про примусову реорга­нізацію. Примусова реорганізація за змістом ч. 1 ст. 106 ЦК допуска­ється лише у випадках, передбачених законом. Причому термін «закон» вживається в розумінні «нормативно-правовий акт, що має юридичну силу закону України».

Крім того, рішення про реорганізацію юридичної особи в порядку добровільної реорганізації приймається відповідним державним органом також у тому випадку, коли юридична особа, що реорганізується, є юридичною особою публічного права або хоча і юридичною особою при­ватного права, але заснована на державній власності¹.

У цьому аспекті положення ч. 1 ст. 106 ЦК щодо прийняття ріїиення про реорганізацію юридичної особи відповідним органом державної влади підлягає поширювальному тлумаченню, адже аналогічне рішення може бути прийняте повноважним органом місцевого самоврядування стосовно юридичної особи, заснованої на комунальній власності.

Посилання в ч. 1 ст. 106 ЦК на можливість реорганізації юридичної особи за рішенням відповідного органу державної влади чи органом місцевого самоврядування лише у випадках, передбачених законом, є цілком виправданим й щодо добровільної реорганізації юридичних осіб публічного права (приватного права, заснованих на державній чи кому­нальної власності). Зазначене випливає із загальної характеристики ком­петенції органів державної влади та місцевого самоврядування, яка є нерозривним поєднанням їх прав та обов'язки», що знайшло свШ концен­трований вираз у положенні ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина 1 ст. 59 ГК передбачає формально дещо інший перелік ор-ганш та осіб, які мають право прийняти рішення про реорганізацію юридичної особи. Так, суб'єкт господарювання (звичайно - юридична особа) може бути реорганізований: ¹ ДАКабоНАК.

202 €«JM-

а) за рішенням власника (власників). Перш за все слід зазначити, що
фігура власника стосовно суб'єкта права є юридичним нонсенсом: влас­
ник - це особа, яка відповідно до закону має право власності на певний
об'єкт; право ж власності на суб'єкта існувати не може;

б) за рішенням уповноваженого власником (власниками) органу. Щодо
можливості прийняття рішення про реорганізацію спеціально уповно­
важеним на це органом, то (якщо абстрагуватися від уповноваження
цього органу якимось міфічними «власниками суб'єкта господарюван­
ня») ця конструкція цілком вписується в передбачений ст. 106 ЦК
випадок реорганізації юридичної особи за рішенням її уповноваженого
органу. Слід, утім, мати на увазі, що формулювання ГК не обмежують
коло відповідних повноважних органів лише органами юридичної осо­
би, що реорганізується. Але самостійне буття у цивільних правовідно­
синах можуть мати лише органи юридичної особи, органи державної
влади та органи місцевого самоврядування. Тому відповідні положення
ГК цілком кореспондуються з нормою ч. 1 ст. 106 ЦК, яка передбачає
можливість добровільної реорганізації юридичної особи як за рцденням
її уповноваженого органу, так і за рішенням відповідного органу дер­
жавної влади (чи місцевого самоврядування - з урахуванням поширю­
вального тлумачення відповідної норми);

в) за рішенням засновників суб'єкта господарювання чи їх правонас­
тупників. Фігура засновника суб'єкта господарювання в розглядувано­
му аспекті також не зовсім доречна - засновник виконує свою функцію
один раз, здійснивши заснування юридичної особи. У подальшому такий
його статус (як засновника) може мати певний вплив на його права та
обов'язки (наприклад, приписи ч. 1 ст. 30 Закону України «Про госпо­
дарські товариства» від 19.09.1991 р. № 1576-ХІІщодо обов'язку заснов­
ників ВАТ бути держателями акцій на суму не менше 25 відсотюв ста­
тутного (складеного) капіталу строком не менше двох років, які
відповідно до положень Закону України «Про акціонерні товариства»
від 17.09.2008 p. № 514-VI будуть чинні до 11 травня 2011 року), але
стосовно управління юридичною особою та ж особа має вже інший
статус - учасника (для товариств) чи іншої особи з вирішальним впли­
вом (відповідно до спеціального законодавства), з яких формується
вищий орган управління відповідної юридичної особи.

Отже, можливість реорганізації юридичної особи за рішенням, зо­крема, власників чи засновників юридичної особи, яка передбачаєть-

-^Sg?&203

ся ч. 1 ст. 59 ГК та деякими іншими законами України, слід розглядати як можливість прийняття такого рішення учасниками відповідної юридичної особи чи іншими особами, які відповідно до чинного за­конодавства та/або установчих документів таких юридичних осіб, що реорганізуються, користуються вирішальним впливом в управлінні останніми (далі - особи з вирішальним впливом). При цьому з ураху­ванням конкретних приписів спеціального законодавства з питань особливостей організаційно-правової форми конкретної юридичної особи, що реорганізується, такі особи з вирішальним впливом можуть бути (а можуть і не бути) формально об'єднані у вищі органи управ­ління відповідними юридичними особами, що реорганізуються. За­значене слід постійно мати на увазі, визначаючи повноважність певних органів та осіб на прийняття рішення про реорганізацію конкретної юридичної, адже ч. 1 ст. 83 ЦК встановлює відкритий перелік організаційно-правових форм юридичних осіб;

д) за рішенням суду, у випадках, передбачених ГК. Передбачена ч. 1 ст. 59 ГК можливість реорганізації юридичної особи за рішенням суду також цілком відповідає положенням ст. 106 ЦК. Утім, слід мати на увазі, що в розглядуваній частині положення ч. 1 ст. 59 ГК є «мертвою» нормою, адже вони передбачають можливість реорганізації юридичної особи за рішенням суду лише у випадках, визначених самим ГК, який жодних вказівок щодо таких конкретних випадків не містить. Отже, у відповідній частині норма ч. 1 ст. 59 ГК є нормою з беззмістовною від­сильною гіпотезою, що не може мати позитивного практичного засто­сування до внесення відповідних змін до ГК.

Утім, не виключені спроби негативного застосування вказаних при­писів, адже цілком логічним є такий хід міркувань: і) ч. 2 ст. 9 ЦК встановлює можливість передбачення законом особливостей регулю­вання майнових відносин у сфері господарювання; 2) ГК не передбачає випадків, за яких суд має право прийняти рішення про примусову ре­організацію суб'єкта господарювання; 3) отже, суб'єкт господарюван­ня - юридична особа за точним змістом ч. 1 ст. 59 ГК не може бути реорганізований примусово за ріїпенням суду взагалі.

Висновок логічний, але оцінити його судову перспективу важко. Адже, з одного боку, відповідне положення ч. 1 ст. 59 ГК стосується лише суб'єктів господарювання і тому може вважатися спеціальною щодо відповідних положень ч. 1 ст. 106 ЦК нормою. З іншого ж боку, згідно

204 ^g$*^

з ч. 4 ст. 55 ГК статус суб'єкта господарювання як юридичної особи визначається в першу чергу цивільним законодавством, основним актом якого є ЦК (ч. 2 ст. 4 ЦК); за таких умов поширювана на усіх суб'єктів господарювання - юридичних осіб особливість примусової реоргані­зації за рішенням суду, установлена ч. 1 ст. 59 ГК, може розцінюватися як така, що не містить особливостей регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, а встановлює загальні правила, які не узго­джуються з відповідними правилами ЦК. Результати вказаних варіанти* тлумачення цієї нормативної колізії за змістом абз. 5 та 6 п. 1 інформа­ційного листа ВГСУ від 07.04.2008 р. № 01-8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» будуть діаметрально протилежними.

Стаття 59 ГК не передбачає примусової реорганізації суб'єкта, господа­рювання за рішенням іншого (ніж суд) уповноваженого державного органу. Але це, по-перше, є просто типовим для ГК браком юридичної техніки, адже в окремих спеціальних положеннях ГК така можливість передбачається (див. наприклад ч. З ст. 40 та ч. 2 ст. 56 ГК). По-друге ж відсутність такої вказівки не може бути підставою для відмови від за­повнення відповідного пробілу ГК приписами ст. 106 ЦК, що стосу­ються правового статусу усіх юридичних осіб приватного права.

Показовим і певною мірою практично корисним є усвідомлення тієї обставини, що в усьому цьому розмаїтті уповноважених суб'єкти? плу­таються навіть головні ідеологи так званого господарського права, які, коментуючи ч. 1 ст. 59 ГК України, без будь-якої системи йменують одних й тих самих суб'єктів то власниками, то засновниками реоргані­зовуваних суб'єктів господарювання¹. Утім, зазначена плутанина є від­знакою не тільки доктринальних потуг «господарників», але й їх за­конодавчого «продукту»: так, абз. 2 ч. 2 ст. 176 ГК визначає, що організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником да­ного суб'єкта. Коментар щодо якості юридичної техніки є зайвим.

Наявність учасників як суб'єктів корпоративних правовідносин є характерною для товариств (абз. 1 ч. 2 ст. 83 ЦК). При цьомуучасники товариства вирішують питання управління ним через свою участь у

¹ Див.: Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / За заг. ред. В.К. Мамутова. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - С 104.

вищому органі товариства - загальних зборах учасників (ч. 2 ст. 97 ЦК)'. Через це постає слушне запитання: чи може рішення про реорганізацію товариства прийматися саме його учасниками безпосередньо, а не за­гальними зборами учасників?

На це запитання слід відповісти таким чином. ЦК України визначає та характеризує такі види підприємницьких товариств - повне, командитне, товариство з обмеженою та додатковою відповідальністю, акціонерне товариство, виробничий кооператив. При цьому щодо ТОВ, ТДВ та AT прямо визначається, що загальні збори учасників (акціонерів) є вищим органом управління відповідним товариством (статті 145,151,159 ЦК). Щодо виробничого кооперативу аналогічної чіткої вказівки ЦК не містить, але врегульоване зазначене питання все одно так само: і) по-перше, у ч. 1 ст. 164 ЦК йдеться саме про загальні збори членів вироб­ничого кооперативу; 2) по-друге, згідно з ч. 4 ст. 163 ЦК правовий статус виробничого кооперативу визначається ЦК та іншим законом, за приписами ч.І ст. 15 Закону України «Про кооперацію» від 10.07.2003 p. № 1087-IV саме вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу.

Щодо повних та командшпних товариств, то в них також учасни­ки приймають рішення загальними зборами (за виключенням коман-дитного товариства з одним повним учасником та випадків, коли інше передбачено засновницьким договором цих товариств)².

Отже, учасники всіх видш підприємницьких товариств здійснюють управліїіня через загальні збори учасників (акціонерів, членів). Як же в такому випадку пояснити чітке розмежування в ч. 1 ст. 106 ЦК повноважень на прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи її учасниками та уповноваженим на це установчими документами органом?

Принципово можливими є два тлумачення вказаної норми в розгляду­ваному аспекті. По-перше, можна припустити, що під «учасниками» маються на увазі учасники, організовані у вищий орган товариства, а під «органом юридичної особи, уповноваженим на це установчими докумен-

¹ Інші закони України у своїх положеннях, присвячених іншим, ніж товариства, організаційно-
правовим формам юридичних осіб, також ніколи не іменують осіб з вирішальним впли­
вом учасниками таких юридичних осіб. Виключенням у цьому аспекті є тільки ст. 120
ГКУкраїни, яка іменує членів об'єднань підприємств учасниками таких об'єднань. Утім,
і в цьому випадку відповідно до ч. 1 ст. 122 ГК України учасники легально об'єднані у
вищий орган управління - загальні збори учасників об'єднання підприємств.

² Див. коментар «Органи юридичної особи».

тами» мається на увазі інший, ніж загальні збори учасників, орган юри­дичної особи. Утім, таке тлумачення допускає свідомий брак юридичної техніки в ЦК (зокрема, порушення принципу єдності термінології), а в процесі тлумачення законодавчих актів слід виходити з презумпції розум­ності та безпомилковості законодавця, якщо тільки в кожному конкрет­ному випадку не буде абсолютно точно доведено вади норми закону.

Тому більш доречним є інший підхід: термш «учасники» в ч. 1 ст. 106 ЦК вжито в більш широкому, ніж його буквальний зміст, сенсі - на позна­чення власне не організованих у загальні збори учасників юридичної осо­би (з урахуванням принципової можливості такого випадку: (а) у повних та командитних товариствах; (б) за приписами спеціального законодавства в силу невичерпного переліку організащйно-правових форм юридичних осіб у ч. 1 ст. 83 ЦК), а також іїшшх осіб з виріїпальним впливом.

Учасники ж товариства поза загальними зборами як організаційною формою їх участі в управлінні товариством, за загальним правилом, не можуть приймати ріїїіення про реорганізацію останнього.

Спеціальні норми цивільного законодавства, присвячені особливос­тям певних організаційно-правових форм юридичних осіб, визначають випадки, коли ріїїіення про реорганізацію юридичної особи може бути прийнято особами з вирішальним впливом, які не можуть розцінюва­тися як такі, що організовані в певні органи цієї юридичної особи¹:

• відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 36 Закону України «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 p. № 973-IV рішення про припинення діяльності фермерського господарства приймається його власником;

• відповідно до ч. 4 ст. 63 ГК України засновник унітарного підпри­ємства вирішує питання реорганізації такого підприємства;

• відповідно до ч. З ст. 16 Закону України «Про дошкільну освіту» від 11.07.2001 р. № 2628-Ш ріїїіення про реорганізащю приватного дошкіль­ного навчального закладу приймається його засновником (власником);

• відповідно до ч. 1 ст. 21 та ч. 1 ст. 27 Закону України «Про вищу освіту» від 17.01.2002 р. № 2984-ІП реорганізація вищих навчальних

¹ Тут ми розглядаємо лише законодавчо передбачені можливості прийняття рішення про реорганізацію тими особами з вирішальним впливом, які самі є фізичними особами або юридичними особами приватного права. Випадки реорганізації за рішенням юридичних осіб публічного права (державних органів та органів місцевого самоврядування) розгляда­тимуться нами нижче під час характеристики прийняття рішення про добровільну реорга­нізацію юридичної особи органами державної влади та місцевого самоврядування.

закладів приватної форми власності здійснюється за рішенням їх влас­ника (власників)¹;

• відповідно до 1 ст. 18 Закону України «Про інформащйні агентства» від 28.02.1995 р. № 74/95-ВР діяльність інформаційного агентства при­пиняється в разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виді­лення, перетворення) з ініціативи засновника (співзасновникш). Разом з тим форма прийняття засновником інформаційного агентства відповід­ного рішення законом не визначена й залежить від конкретної організаційно-правової форми, в якій відповідне інформаційне агентство створене, адже згідно зі ст. 11 розглядуваного Закону інформаційні агентства в Україні можуть мати будь-які організаційно-правові форми.

Положення ч. 1 ст. 106 ЦК (з урахуванням приписів ч. 2 ст. 109 ЦК) визначають, що реорганізація юридичної особи може бути здійснена, зокрема, за рішенням органу такої юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами. Отже, для визначення, які саме органи конкретної юридичної особи мають право приймати рішення про її реорганізащю, слід звернутися до установчих документів цієї юридич­ної особи. Ними залежно від її організаційно-правової форми можуть бути: статут, засновницький договір, установчий акт (ст. 88 ЦК), по­ложення або меморандум. Також згідно з ч. 1 ст. 57 ГК як установчі документи юридичної особи мають додатково до вказаних розцінюва­тися рішення про заснування юридичної особи та положення про неї.

Разом з тим, ґрунтуючись у вирішенні розглядуваного питання пере­важно на приписах установчих документів юридичної особи, не слід забувати, що повноваження певних органів для істотної частини організаційно-правових форм юридичних осіб (у тому числі й щодо права приймати рішення про реорганізацію) визначені законодавчо і в більшості таких випадків відповідні норми закону є абсолютно імпера­тивними й неможуть бути змінені в бік обмеження приписами установчих документів юридичної особи. Варто зауважити, що за загальним правилом, доповнення (зміна у бік розширення) положень щодо компетенції ви­щого органу юридичної особи (особливо щодо виключної компетенції) в установчих документах цієї юридичної особи допускається.

' У цілому щодо реорганізації навчальних закладів незалежно під форм власності спеці­альне законодавство України про освіту встановлює особливий складний порядок, який буде тезисно розглянуто нижче.

208 ^g^g^

Реорганізація юридичної особи істотно впливає на її юридичний статус аж до припинення її існування як суб'єкта права. Тому цілком обґрунто­ваним є те, що прийняття рішення про реорганізацію віднесено законом у більшості випадків до компетенції вищого органу управління відповідної юридичної особи. При цьому в деяких випадках закон не конкретизує вказаний орган, залишаючи його визначення за установчими документа­ми чи охоплюючи такою загальною вказівкою всі види вищих органів управління певної групи організаційно-правових форм юридичних осіб. Основні спеціальні приписи цивільного законодавства щодо права орга­нів юридичних осіб різних організаційно-правових форм приймати рі­шення про реорганізацію цих юридичних осіб, зводяться до такого:

• Відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про господарські това­риства» реорганізація товариства відбувається за рішенням вищого органу товариства.

• Згідно з п. «і» ч. 5 та ч. 6 ст. 41 Закону України «Про господарські товариства» до виключної компетенції загальних зборів акціонерів AT віднесено лише прийняття рішення про припинення AT. В площині прийняття рішення про реорганізацію це означає, що до виключної компетенції загальних зборів акціонерів AT відповідно до закону на­лежить лише прийняття рішення щодо поділу, приєднання, перетворен­ня та злиття, прийняття ж рішення щодо виділу з AT нової юридичної особи до виключної компетенції загальних зборів акціонерів AT, що реорганізується, не належить. Разом з тим згідно з п. 21 ч. 2 ст. 33 За­кону Украши «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р. № 514-VI до виключної компетенції загальних зборів АГ належить прийняття рішення про виділ та припинення товариства, крім випадку, передбаче­ного частиною четвертою ст. 84 вказаного Закону, що встановлює дея­кі особливості приєднання за спеціальних умов.

• За змістом п. «і» ч. 5 ст. 41 та ч. 1 ст. 59 Закону України «Про гос­подарські товариства» прийняття рішення про припинення ТОВ на­лежить до компетенції загальних зборів учасникш ТОВ. При цьому за точним змістом закону прийняття рішення щодо виділу з ТОВ нової юридичної особи законом до компетенції загальних зборів учасників ТОВ не віднесено, хоча таке рішення й може бути прийнято загальними зборами відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про господарські товариства». Показово при цьому, що легальним переліком виключної

компетенції загальних зборів учасників ТОВ (ч. 4 ст. 145 ЦК) прийнят­тя рішення про реорганізацію ТОВ у будь-якій формі до виключної компетенції вищого органу управління ТОВ не віднесено. Отже, оста­точно вирішити питання про орган конкретного ТОВ, уповноважений приймати рішення про його реорганізацію, можна виключно на під­ставі змісту статуту такого ТОВ.

Викладене вище щодо ТОВ стосується і ТДВ в силу приписш ч. 4 ст. 151 ЦКтач. З ст. 65 Закону України «Про господарські товариства».

• Частина 2 ст. 15, ч. 1 ст. 28 Закону України «Про кооперацію» від 10.07.2003 р. та ч. 1 ст. 102 ГК України визначають, що прийняття рішен­ня про реорганізацію кооперативу незалежно від форм такої реорганіза­ції належить до компетенції загальних зборів членів цього кооперативу.

• Згідно зч. 1 ст. 31 Закону Украши «Про колективне сільськогосподар­ське підприємство» від 14.02.1992 р. № 2114-ХІІ реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться за рішенням загальних зборш (зборш уповноважених) його членш.

• Частини 1 та 2 ст. 18 Закону Украши «Про споживчу коопераціїо» від 10.04.1992 р. № 2265-ХІІ визначають, що реорганізація споживчого това­риства провадиться за рішенням загальних зборш його членш, а реоргані­зація спілки споживчих товариств - за рішенням конференції, з'їзду.

• Частина 1 ст. 14тач. 1 ст. 37 Закону України «Про сільськогоспо­дарську кооперацію» від 17.07.1997 р. № 469/97-ВР установлюють, що питання про реорганізацію кооперативу вирішують загальні збори його членів.

• Відповідно до ч. 1 ст. 10 та ч. 2 ст. 17 Закону України «Про благо­дійництво та благодійні організації» від 16.09.1997 р. № 531/97-ВР реорганізація благодійної організації здійснюється за рішенням її ви­щого органу управління, до компетенції якого саме й належить при­йняття такого рішення.

• Згідно з ч. 2 ст. 9 Закону України «Про кредитні спілки» від 20.12.2001 р. № 2908-ИІ реорганізація кредитної спілки провадиться за ріїїіенням її вищого органу управління.

• Частина 3 ст. 15 Закону України «Про професійних творчих пра­цівників та творчі спілки» від 07.10.1997 р. № 554/97-ВР установлює, що рішення про реорганізацію творчої спілки приймають загальні збори (з'їзд, конференція) творчої спілки.

210 &фь*~

• Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999 p. № 1045-XIV рішення про реорганізацію професійної спілки (об'єднання профспілок) при­ймається з'їздом (конференцією), загальними зборами відповідно до статуту (положення) профспілки, об'єднання профспілок.

• Частина 2 ст. 23 Закону України «Про політичні партії в Україні» від 05.04.2001 р. № 2365-ІП визначає, що рішення про реорганізацію політичної партії приймається з'їздом (конференцією) політичної пар­тії відповідно до статуту політичної партії.

• Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про об'єднання співвлас­ників багатоквартирного будинку» від 29.11.2001 р. № 2866-ІП реор­ганізація житлово-будівельного кооперативу в об'єднання співвласників багатоквартирного будинку здійснюється за рішенням загальних зборів такого житлово-будівельного кооперативу.

• Реорганізація господарського об'єднання (об'єднання підприємств) відповідно до ч. 4 ст. 124 ГК здійснюється за рішенням підприємств-учасників (крім державного чи комунального об'єднання). У свою чер­гу, за змістом ч. 1 ст. 122 ГК України учасники господарського об'єднання організовані у вищий орган управління - загальні збори учасників об'єднання підприємств. Саме у вказаному аспекті слід розуміти й при­писи ч. 1 ст. 37 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17.07.1997 р. № 469/97-ВР про прийняття рішення про реорганіза­цію кооперативного об'єднання його засновниками.

• Згідно з ч. 1 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» від 07.12.2000 р. № 2121-ПІ реорганізація банку здійснюється добровільно за рішенням його власників. Поняття власників банку вказаний закон не визначає, а містить у ст. 2 лише визначення учасників банку: учасники банку - це засновники банку, акціонери банку, який є відкритим AT, і пайовики кооперативного банку. Зазначене повністю кореспондується з положеннями ч. 1 ст. 6 розглядуваного Закону, від­повідно до яких банки в Україні створюються у формі відкритого AT або кооперативного банку. Отже, банки в Україні можуть мати лише учасників, які є власниками акцій чи паю банку. Учасники ж банку від­повідно до статей 37,38 цього ж Закону об'єднані у вищий орган управ­ління банку - загальні збори учасників. Крім того, відповідно до прямої вказівки п. 7 ч. 2 ст. 38 вказаного Закону прийняття рішення щодо при-

-&*%&& 211

пинення банку (у тому числі у всіх формах реорганізації, крім виділу) належить до компетенції саме загальних зборів учасників банку. Тому положення ч. 1 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-ПІ про реорганізацію банку за рішенням його власників слід розуміти в тому сенсі, що банк добровільно реорганізу­ється за рішенням учасників, об'єднаних у вищий орган управління банку - загальні збори учасників.

У деяких випадках чинне цивільне законодавство України передбачає спеціальний порядок прийняття уповноваженим органом юридичної особи рішення про її реорганізацію, а саме:

• Відповідно до ч. 11 ст. 15 Закону України «Про кооперацію» рі­шення загальних зборів членів (зборів уповноважених) кооперативу про реорганізацію кооперативу вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як 75 відсотків членів кооперативу, присутніх на загальних зборах кооперативу.

• Згідно з ч. 5 ст. 42 Закону України «Про акціонерні товариства» рішення про реорганізацію AT приймається більш як трьома чвертями голосів акціонерів від загальної їх кількості.

Дата добавления: 2015-06-04