Вечір у хатинці дядечка Тома

Розділ IV

Дядько Том жив у невеличкій дерев’яній хатинці, що стояла неподалік від «панських хоромів», як негри зазвичай називають будинок своїх господарів. Перед хатинкою красувався чепурненький садочок із грядками, де дбайливо вирощували полуницю, малину і чимало інших ягід та овочів. Пишні помаранчеві бегонії і в’юнкі рожі сплелися у таке щільне мереживо, що за ними майже не було видно фасаду хатинки. У квітнику барвисто усміхалися своїм цвітом майорці, нагідки, петунії та вербена, сповнюючи радістю і гордістю серце тітоньки Хлої, дядечкової дружини.

А тепер, читачу, ласкаво просимо до самої хатинки.

У панському домі скінчилася вечеря, і тітонька Хлоя, яка була головною на кухні і керувала приготуванням страв, залишила прибирання і миття посуду кухарчукам, а сама пішла до своїх затишних володінь «погодувати старого і дітей». Тож навіть не сумнівайтеся, що це саме вона стоїть біля кухонної печі і пильнує за тим, що шкварчить у пательні, час від часу піднімаючи кришку і випускаючи на волю апетитні аромати, які свідчать, що там готується щось смачненьке.

Обличчя тітоньки Хлої, кругле і чорне, так вилискує, ніби його змащено яєчним білком, як чайні сухарики, які вона полюбляє готувати. На голові у неї чистенький накрохмалений картатий тюрбан. Вона має спокійний і радісний вигляд, навіть дещо самовдоволений. Та це не дивно для жінки, яка славиться найсмачнішими стравами в усіх довколишніх маєтках.

Тітонька Хлоя була куховаркою за покликанням, бо любила цю справу понад усе на світі. Побачивши її на пташиному дворі, кожна курка, індичка і качка могли лише сподіватися, що цього разу жіночка вибере не її. Вони недаремно готувалися до неминучої смерті: тітонька Хлоя дуже відповідально вибирала птицю для майбутньої печені, начинки, котлетки, і це, ясна річ, не могло не лякати істот, які мали хоч і курячий, та все ж мозок.

Рецептура Хлоїної особливої здоби із маїсового борошна (оладки, пампушки, налисники – усього й не перелічиш!) була таємницею для менш досвідчених куховарок. Вона реготала до сліз, розповідаючи про провальні спроби чергової невдахи зробити щось подібне. При цьому вона не приховувала, як пишається своєю майстерністю. Бо й справді, в кулінарії ніхто не міг дорівнятися до тітоньки Хлої.

Вона пурхала, мов на крилах, коли господарі очікували гостей або з якоїсь нагоди замовляли святковий обід. Ніщо так її не тішило, як купи дорожніх валіз на ґанку: вони свідчили про те, що незабаром на неї чекатимуть приємні клопоти і нові перемоги.

І цього вечора тітонька Хлоя зосереджено заглядала до каструлі. Вона займатиметься цією милою її серцю справою, поки ми з вами, читачу, не оглянемо усієї хатинки.

В одному куті хижі стоїть ліжко, акуратно застелене білосніжним покривалом. Перед ліжком – великий килим, що мав би засвідчувати про те, що тітонька Хлоя не остання людина у цьому світі. Цей куток – особиста територія господині, тож він вельми шанований і якомога ретельніше оберігається від дитячих наскоків і дурощів. Взагалі ця частина кімнати слугує не будь‑чим, а вітальнею. Під протилежною стіною кімнати – ще одне, дещо скромніше ліжко. Воно, мабуть, спальне. Стіну над кухонною піччю прикрашено кольоровими літографіями із мотивами біблійних сюжетів та портретом генерала Вашінґтона, виконаним у досить самобутньому стилі. Якби цьому добродієві пощастило побачити той шедевр, то його довго довелося б переконувати, що на ньому зображений саме він.

Того вечора, якого ми непрохано завітали у гості до цієї хатинки, на дерев’яній лавці в кутку сиділо двоє круглолицих кучерявих хлоп’ят із блискучими чорними очима. Вони з цікавістю спостерігали, як їхня крихітна сестричка робить перші самостійні кроки. Вона спиналася на ніжки, силуючись хоча б на мить утримати рівновагу, та все одно щоразу падала на підлогу. Кожне таке падіння активно обговорювали глядачі, але це зовсім не заважало їй продовжувати свої спроби.

Перед піччю стояв стіл, по всьому було видно, що він старий і немічний. Але його болячки, набуті віком і працею, турботливо прикривала собою його подруга‑скатертина. Вона теж не ледарювала: на ній красувалися чашки, тарілки та інший посуд, зібраний із залишків різних сервізів, – усе це чекало вечері. За столом сидів найкращий слуга містера Шелбі, дядько Том, якого ми опишемо читачеві якомога детальніше, адже він – головний герой нашої розповіді. Отже, дядько Том – міцний мужчина, кремезний, широкоплечий, із типово африканськими рисами обличчя, яке світиться мудрістю, теплом і добродушністю. Увесь його образ сповнений власної гідності, довірливості і водночас душевної простоти.

Дядечко Том сидів і пильно дивився на грифельну дошку, що лежала перед ним. На ній він повільно і старанно виводив літери під наглядом містера Джорджа, веселого тринадцятирічного хлопчака, який добре усвідомлював свою відповідальність як вчителя грамоти.

– Не так, дядечку Томе, не так, – терпляче мовив юний учитель, побачивши, що дядько Том старанно виводить літеру «Е» задом наперед. – У тебе вийшла цифра «3».

– Та невже? – вигукнув із повагою і захопленням чоловік, спостерігаючи, як вправно молодий господар пише спершу літеру «Е», а за нею цифру «3», щоб він міг побачити, чим вони різняться.

Потім дядько Том взяв товстими зашкарублими пальцями грифель і так само ретельно, як досі, заходився писати.

– А білі, за яку справу не візьмуться, всяку до ладу доведуть, – сказала тітонька Хлоя, піднімаючи виделку зі шматком сала, яким змащувала сковороду, з гордістю дивлячись на молодого господаря Джорджа. – Ось хто пише і читає так легко, як і говорить! А тільки вечір настане – одразу до нас, щоб і ми були грамотними. Як же це все цікаво!

– А як же я зголоднів! – вигукнув Джордж. – Коли ж буде готовий торт?

– Вже майже готовий, містере Джордж, от‑от подам, – відповіла тітонька Хлоя, піднімаючи кришку і заглядаючи до каструлі. – Як зарум’янився, золото, а не торт! За кого, за кого, а за мене не хвилюйтесь. Ото недавно місіс наказала Саллі спекти торта. Каже, нехай вчиться. А я заперечила: «Та куди їй, місіс! Лише продукти зіпсує. Ось, ну на що тут дивитися: з одного боку виріс, з іншого заломився, точнісінько як мій черевик. Це не робота!»

Вщент розгромивши недосвідченість Саллі і заразом возвеличивши себе, тітонька Хлоя швидко зняла кришку з каструлі і показала присутнім прекрасно спечений торт. Таким пишався б навіть найвправніший кондитер. Цей торт мав бути основною стравою, а оскільки він був вже готовий, господиня заходилася ладнати вечерю.

– Мозе, Піте! Ану геть звідси, розбишаки! Поллі, голубонько моя, зачекай ще трішки, мама свою донечку також нагодує. А ви, містере Джордж, позабирайте зі столу книжки і сідайте, як годиться, з моїм старим до вечері, а я миттю подам ковбасу і накладу вам повні тарілки оладок.

– Мене вдома чекають до вечері… – сказав Джордж, – Але тут мені смакує краще!

– Ще б пак, золотце! – радісно вигукнула тітонька Хлоя, щедро накладаючи йому оладок. – Ваша стара завжди притримає для вас щось смачненьке. Та ви й самі це знаєте, чи не так? – сказавши це, тітонька Хлоя жартома штрикнула пальцем містера Джорджа, а тоді повернулася до печі.

– А можна вже їсти торт? – радше ствердно, аніж запитально мовив Джордж, помітивши, що посудина вже трохи вистигла, і заніс великого ножа над цим витвором кулінарного мистецтва.

– Побійтеся Бога, містере Джордж! – вигукнула тітонька Хлоя, хапаючи його за рукав. – Різати мій торт таким величезним ножем! Ви ж його помнете і зіпсуєте усю красу! Для цього якнайкраще підійде мій спеціальний ножик, старий, тоненький. Ось, візьміть. Ну як? Пухкенький мій тортик? От тепер їжте на здоров’я. Смачнішого за цей торт ніхто не спече.

– А Том Лінкен каже, – з набитим ротом проплямкав Джордж, – Том Лінкен каже, що Джінні готує краще за тебе.

– Та хто такі ті Лінкени?! – презирливо кинула тітонька Хлоя, відстоюючи свою першість. – Так, вони люди поважні, але куди їм! Посадіть лиш містера Лінкена поруч із містером Шелбі – ну, і хто з них справжній джентльмен? А місіс Лінкен? Хіба вона може зайти до вітальні, наче пава, як оце моя господиня? Їм далеко, ох як далеко до моїх господарів! Тож навіть не згадуйте їх при мені! – І тітонька Хлоя задерла носа, красномовно демонструючи таким чином свої глибокі знання чеснот білих.

– Та я ж на власні вуха чув, як ти говорила, що Джінні непогана куховарка, – не вгавав Джордж.

– Я від своїх слів не відмовляюся, Джінні готує непогано, – відповіла тітонька Хлоя, підкресливши інтонацією останнє слово. – Але це стосується хіба що буденних страв. Спече кукурудзяних налисників, хлібців, картопельку зварить. Оладки у неї, відверто кажучи, так собі. Коли дуже зголоднієш, то можуть здатися навіть смачними. Проте коли потрібно приготувати щось святкове – оце вже ні! От пече вона пиріг: скоринка тверда, тісто у роті не тане, як моє… Коли місіс Мері видавали заміж, Джінні показала мені весільний торт, який вона спекла. Спробувала б не показати!.. Ми ж подружки. Я тоді нічого не сказала, але подумала: «Та якби я спекла такий препоганий торт, то сім ночей не спала б із сорому! Вона цю підошву називає тортом, та ще й… весільним!!!»

– А мені здалося, що Джінні була задоволена своїм тортом, – сказав Джордж.

– Авжеж! Якби вона ним не пишалася, то хіба ж хвалилася б мені? Просто вона абсолютно не уявляє, яким торт має бути. Та вона ні в чому не винна! У яких господарів живе, такі й торти пече. Для них він чудово підходив! Ех, містере Джордж, ви не цінуєте своєї сім’ї і хорошого виховання! – Тітонька Хлоя зітхнула і театрально повела очима.

– Але ж твої пироги і пудинги я ціную! От спитай у Тома Лінкена, як я задираю перед ним носа!

Тітонька Хлоя рухнула у крісло і знесилено розсміялася над приємним їй дотепом молодого господаря, аж сльози котилися її чорними блискучими щоками. Час від часу вона зупинялася, аби віддихатися, і при цьому поплескувала по плечах містера Джорджа і штрикала його у бік.

– Щоб вам, доки житимете, було так добре, як оце мені від ваших слів! Богом клянуся, я зараз лусну! – тітонька Хлоя пустотливо насварила молодого господаря пальцем і зайшлася новою хвилею щирого реготу.

Джордж вдав, що не вірить, ніби тітонька Хлоя може раптом луснути із веселощів, та про себе вирішив, що не завадить жартувати обережніше.

– Містере Джордж, та ви і мерця розвеселите! То ви перед ним задираєте носа?! Оце молодь!

– Я йому так і сказав: «Томе, ти неодмінно маєш скуштувати випічку нашої тітоньки Хлої. То така смакота, що у тебе довіку язик не повернеться бовкати, що Джінні куховарить краще!»

– А й справді прикро, що він і досі не куштував моїх пирогів і пудингів!.. – зітхнула тітонька Хлоя, щиро співчуваючи нещасному Томові, на її думку, вкрай обділеному долею. – Запросіть якось його до нас на обід, містере Джордж, – і додала набожно: – Знайте, що хоч їх із вашою сім’єю не порівняєш, але зверхньо дивитися на інших не можна. Бо ж усе, що ми маємо, – це Боже благословення, ніколи цього не забувайте.

– Я й сам подумував, що варто Тома запросити найближчими днями, – зізнався Джордж. – Прошу тебе, зроби все так, щоб здивувати гостя! Він ще довго не забуде нашого частування!

– Домовилися! – тітонька Хлоя ледь не підскочила від радості. – Я не осоромлюся! О ні, містере Джордж, вам не доведеться червоніти перед другом через тітоньку Хлою. Я не боюся навіть найпримхливіших гостей! Я їх стільки перегодувала, Боже мій! Пригадуєте, я спекла величезну запіканку із курятиною, коли до ваших батьків завітав генерал Нокс? Ми з місіс тоді ледь не почубилися. Ці леді іноді таке коять! Людина зайнята, усе з рук падає, хвилюється, розуміючи відповідальність трапези, а вони кроку не дадуть ступити, бо їм, бачте, усе треба контролювати! Ось і моя місіс то одного зажадає, то іншого, радить, що і як мені пекти. Я не стрималася і кажу: «Місіс, погляньте‑но на свої рученьки, тонесенькі пальчики із перснями – ну просто як вдосвіта у нашому саду лілеї! А у мене ручиська – мов чорне гілля. То як ви гадаєте, чиї руки Бог створив, щоб випічкою займатися?» Це було надто сміливо, але я не змогла промовчати, містере Джордж.

– І як же мама зреагувала на таке? – вражено витріщився на куховарку хлопець. – Вона вам тоді щось сказала?

– А що сказала? Усміхнулася самими очима і: «Твоя правда, тітонько Хлоє, твоя правда…» – та й пішла до вітальні. Мене за таке зухвальство слід було б покарати, але що господарі зі мною пороблять: я така, яка є, і не стерплю, коли мені заважатимуть.

– То був знаменитий обід… – мрійливо закотив очі Джордж. – Пригадую, як усі його вихваляли.

– Вихваляли! Ви гадаєте, я, стоячи під дверима, не бачила, як генералові тричі підкладали запіканку, і не чула, як він кілька разів повторив: «Чудова у вас кухарка, місіс Шелбі!» Але ж і натерпілася я тоді страху! Генерал гурман, знає, як має смакувати страва, – продовжувала нескромну промову Хлоя. – Поважна людина. Їхній рід є одним із найбільш знатних у старій Вірджінії. Він не сплутає хороше із поганим. А не кожен має такий тонкий смак, містере Джордж, ох не кожен! Я тоді ще подумала: «Ну, генералові будь‑що не запропонуєш, він знається на добрих стравах!»

Доки тітонька Хлоя отак вихвалялася, Джордж вже наївся так, що навіть крихітний шматочок найсмачнішої страви вже не ліз до рота. Лише тепер він помітив, як дві пари очей‑вогників уважно спостерігають за тим, що відбувається за столом.

– Мозе, Піте, ось маєте! – гукнув він, подавши їм по великому шматку торта. – Либонь, ледь слиною не захлинулися – так хочеться торта? Нагодуй їх, тітонько Хлоє.

Маленький гість і господар хатинки перебралися до затишного куточка біля печі, а тітонька Хлоя, насмаживши ще гору оладків, посадовила собі на коліна крихітку‑доню, і заходилася шматочкати годувати то її, то Моза із Пітом, яким їжа чомусь смакувала краще, коли вони вовтузилися на підлозі, лоскочучи одне одного, і час від часу хапали сестричку за ніжки. Поміж тих клопотів Хлоя трохи перекусила й сама.

– Та вгамуйтеся ж хоч на хвильку! – покрикувала вона на дітлахів. Коли ж їхні забави робилися занадто буйними, вона навмання хвицькала ногою під столом і примовляла: – До нас у гості зайшов юний господар, а їм і байдуже! Припиніть негайно! Сидіть тихо, а інакше я вам покажу, де раки зимують, щойно містер Джордж піде.

Що означала ця погроза, тітонька, мабуть, сама не знала. Можливо, саме тому вона не вразила її синів і ніяк не вплинула на дитячі безтурботні пустощі.

– Що за діти у нас! – вигукнув дядько Том. – Казилися б днями!

З‑під столу вигулькнули обидва капосники, вимащені патокою аж по вуха, і накинулися із поцілунками на сестричку.

– Ну що ти скажеш! – скрикнула мати, відводячи рукою кучеряві голівки від дівчинки. – Злипнетеся між собою, що я потім з вами робитиму? Ану марш до криниці, непослухи, та глядіть, щоб повернулися чистісінькими!

Свої настанови тітонька Хлоя підкріпила, ляснувши по Богом призначеному місцю того з хлоп’ят, який був до неї ближче, але й це призвело лише до вибуху сміху обох її синочків, які вже котилися із хатинки.

– Таких розбишак світ не бачив! – з ніжністю у голосі мовила тітонька Хлоя і, змочивши водою з тріснутого чайника старенький сірий рушничок, витерла ним замурзані ручки і обличчя доні. Потім вона посадовила її на коліна Томові, а сама заходилася прибирати зі столу посуд. Дівчинка, не гаючи часу, ухопила батька за носа і натхненно запустила свої пухкенькі рученята у кучеряву копицю його волосся, щосили за неї смикаючи.

– Оце бешкетниця! – вдоволено крекнув Том, тримаючи доню перед собою на витягнутих руках. Потім чоловік посадив її собі на плечі і почав хвацько стрибати, тупцяти і витанцьовувати кімнатою.

Це видовище захопило усіх: юний Джордж розмахував хустиною, Моз і Піт (вони повернулися, зацікавившись веселим гамором, що линув із хатини) бігали і ревли, вдаючи ведмедів, і лише тітонька Хлоя удавано гнівалася, що у неї «голова на плечах не тримається» через цей тарарам. Але оскільки голова її щодня якимсь чином таки поверталася на своє місце, це не розчулило нікого з присутніх, і веселощі у хатині стихли лише тоді, коли всі добряче потомилися від крику, біганини і танців.

– Ну ось, здається вгамувалися, – сказала тітонька Хлоя, висуваючи у центр кімнати низеньке ліжко на коліщатках. – Мозе, Піте, влягайтеся спати, бо зараз розпочнеться молитовне зібрання.

– Ма‑амо! Ми не хочемо спати! Хочемо молитися! На зібраннях буває так цікаво!

– Тітонько Хлоє, нехай залишаться! – рішуче сказав Джордж, пхнувши ногою дошки на колесах, які слугували Мозу й Піту ліжком.

Тітоньці Хлої не залишалося нічого, окрім як закотити ліжко назад, втім вона була задоволена, що процедура укладання на ніч пройшла як зазвичай, і сказала:

– Ну гаразд, може, це піде вам на користь.

І усі присутні почали радитися, як краще підготуватися до молитовного зібрання.

– Де нам набрати стільців, щоб усім вистачило? – бідкалася тітонька Хлоя.

Такі зібрання відбувалися у хатинці дядька Тома щотижня, і завжди кількість стільців була однаковою, тож щоразу все проходило чудово. Сьогодні також не було про що хвилюватися. Ці клопоти тітоньки Хлої як господині дому вже стали традиційними.

– На минулому зібранні старий дядько Пітер співав так натхненно, що й не помітив, як зламав у стільця аж дві ніжки, – нагадав Моз.

– Ти наговорюєш на людину! Мабуть, сам нашкодив? – осудливо похитала головою його мати.

– Та нічого ж страшного не сталося! То й стільчик можна приперти до стіни і сидіти на ньому ще хоч сто років! – виправдовувався Моз.

– Може й так, але садовити туди дядька Пітера не варто. Він під час співу скаче на стільці, мов на коні! Минулого разу галопом проскакав з одного кута в інший! – сказав Піт.

– Ото добре! Хай на нього і сідає! Насміємося… – наперед втішався Моз. – Як заведе: «Слухайте, що я скажу, праведні та грішники…», а тоді як полетить шкереберть!.. – Моз загугнявив гімн і впав, демонструючи, як падатиме дядько Пітер.

– Поводься пристойно! – суворо прикрикнула на ці кривляння жінка. – Гріх насміхатися над старшими!

Але містер Джордж розсміявся разом із Мозом, оцінивши його дотеп, тож виховний ефект, який мало справити зауваження тітоньки Хлої, було зведено нанівець.

– Ну, старий, час уже, – сказала тітонька Хлоя, – зносьте барильця до кімнати.

– Ті бочечки схожі на вдову, що про неї читав нам містер Джордж – вони теж можуть витримати будь‑яке випробування! – прошепотів братові на вухо Моз.

– От і перевіримо, чи всі випробування їм до снаги! – засумнівався Піт. – Пам’ятаєш, як минулого разу в однієї відпало дно і всі попадали на підлогу?

Поки брати перешіптувалися, у кімнаті з’явилися дві порожні бочечки, попідпирані з усіх боків важким камінням, на які зверху примостили дошки. До цієї конструкції додали декілька розгойданих стільців та перевернутих догори дном відер. Нарешті нехитрі приготування до молитовних зборів було завершено.

– Я знаю, містер Джордж буде сьогодні такий люб’язний і почитає нам із книжки, – лагідно звернулася до юного господаря тітонька Хлоя. – Так у нього до ладу це виходить, що аж‑аж! А з книжки слухати наскільки цікавіше!

Джордж радо погодився виконати її прохання, бо він, як і будь‑який інший хлопчак, не марнував нагоди показати свою поважність.

Через певний час у хатинці дядька Тома зібралися негри різного віку, від старенького вісімдесятилітнього дідуся до юнаків із дівчатами. Поки решта сходилася, вже прибулі розмовляли про те, про се – пліткували, одним словом. Незабаром всі знали, що у тітоньки Саллі незрозуміло звідки з’явилася прегарна червона хустина, що господиня пообіцяла Ліззі подарувати свою білу у горошок батистову сукню, коли пошиє собі нову. Чоловіків зацікавило те, що містер Шелбі має намір придбати гніде лоша, яке, безсумнівно, примножить добру славу його маєтку.

Християни з інших маєтків приходили сюди, запитавши дозволу у своїх господарів. Вони повідомляли цікаві факти про справи у володіннях панів‑сусідів. Усе це тут обговорювалося із жвавим зацікавленням і, що цікаво, у вищих верствах суспільства предметом інтелігентних розмов були теми, дуже подібні до цих.

Трохи згодом розпочалася пісенна молитва. Дуже радував хор. Сила і одухотвореність співу торкалися найтонших струн душ усіх присутніх, і навіть гугнява манера виконання не псувала чарівності цих урочистостей. Ту т співали як відомі церковні гімни, так і духовні пісні з характерним хитромудрим ритмом.

Приспів однієї з пісень був особливо глибоким і змістовним:

Зустрівши смерть на полі бою,

Зустрівши смерть на полі бою,

Дорогою блаженства продовжу путь свою.

У іншій пісні, яка тут була дуже популярною, рефреном повторювався цілий куплет:

Душа моя блаженства прагне,

З собою кличе душу твою,

Янголи райські привітно кивають,

Мене до себе зазивають…

В золотоверхім місті у блакиті

Чекає нас безсмертя благодать.

Йорданські береги, Ханаанська земля і Новий Єрусалим постійно згадувалися у цих піснях, і мальовничі картини виразно уявлялися неграм. Особливо їх чарувало, як вишукано ті місця описувалися, бо ж мова цих пісень була ніби з іншого світу.

Виспівуючи улюблені молитви, люди сміялися, плакали, плескали у долоні і дружно стискали одне одному руки, ніби й справді змогли дістатися берегів Йордану.

Час від часу спів переривався проповідями й повчальними розповідями. Одна сива старенька, яка вже давно не працює і яку всі дуже шанують як живий літопис минувшини, встала з місця, спираючись на міцний костур, і почала говорити:

– Діти мої! Не висловити словами, наскільки рада я вас тут бачити і чути! Нікому не відомо, коли кому судилося відійти у край вічного спокою. Та знайте, що я готова, діти мої! Готова, ніби мою дорожню торбинку вже зібрано, капор вже вдягнено на голову, а я лише чекаю, коли по мене приїде фіра і повезе додому. Буває, вночі мені не спиться, і тоді я прислухаюся, чи не чути гуркоту її коліс. І ви також мусите приготуватися! – вона стукнула костуром об підлогу. – Адже нічого кращого за вічне блаженство немає. Кажу вам, діти! Якби ви лише знали, як це прекрасно – перебувати у стані блаженного очікування! – Бабуся так розхвилювалася, що їй забракло сили продовжувати, тож вона сіла на місце і зайшлася плачем, а хор, мов по команді, заспівав:

О Ханаан! О Ханаан!

Земля обітована!

Містер Джордж, виконуючи прохання усього зібрання, прочитав декілька останніх розділів з Апокаліпсиса. Час від часу його перебивали вигуками: «Боже мій, Боже!», «Як же так?», «Господи, помилуй!», «Невже так все і буде, як оце написано?»…

Підбадьорений своїм успіхом, Джордж, який добре засвоїв материні уроки закону Божого, бувало, сам брався коментувати текст, чим викликав захоплення молоді і благоговіння старших. А коли хлопець замовкав, усі сходилися у думці, що «навіть священик не зміг би так зрозуміло усе пояснити» і що це «просто неймовірно, який він молодець».

У релігійних питаннях дядько Том вважався мало не духовним пастирем усієї околиці. Високі моральні принципи, мудрість цієї людини природно спонукали його старших і молодших друзів ставитися до нього, як до священика, з особливою повагою, а зрозумілість і душевність його проповідей, безсумнівно, могла б розчулити навіть вчених людей. Та апогею проникливості він досягав під час молитви. Щось більш зворушливе, ніж серйозність і одухотвореність його молитви, годі собі уявити. Він так глибоко сприймав окремі фрази зі Святого письма, що вони ставали ніби його власними і у молитвах звучали дуже органічно.

За висловом одного вельми побожного літнього негра, Том молився «без запинки». Його молитви надзвичайно впливали на паству й усі натхненно повторювали за ним кожне слово у релігійному екстазі.

Поки у Томовій хижці проходили молитовні збори, у господі пана Шелбі відбувалося щось зовсім інше.

Работорговець і господар дому сиділи у тій самій їдальні, де минулої їхньої зустрічі пляшка вина змінювалася наступною і стояли різноманітні наїдки, а тепер лежали чорнильниця з пером і якісь папери.

Містер Шелбі перераховував гроші і передавав їх работорговцю.

– Все правильно, – сказав Гейлі, – а тепер підпишіться тут і ось тут.

Містер Шелбі поспіхом взяв обидві угоди, підписав їх і відсунув від себе разом з грошима. Йому, певно, хотілося якнайшвидше закінчити цю неприємну справу. Гейлі витягнув зі свого заяложеного саквояжа якийсь документ і, краєм ока глянувши на нього, передав містеру Шелбі, який з усіх сил намагався не виказати свого нетерпіння.

– Ну, справу зроблено, – сказав работорговець, встаючи з‑за столу.

– Так, – задумливо прорік містер Шелбі і, тяжко зітхнувши, повторив: – Зроблено!

– Ви наче не задоволені… – здивувався работорговець.

– Гейлі, – сказав містер Шелбі, – я сподіваюся, що ви дотримаєте слова й не продаватимете Тома невідомо кому.

– Але ж ви самі щойно це зробили, сер, – реготнув работорговець.

– Ви добре знаєте, які обставини змусили мене це зробити, – зверхньо відповів містер Шелбі.

– Ну, такі ж обставини можуть скластися і у мене, – мовив работорговець. – Та годі про це, я намагатимусь продати вашого Тома у непогане місце. А щодо людяного ставлення, то про це не турбуйтеся. Я від природи нежорстокий, за що вдячний Творцю.

Пригадуючи те, що Гейлі вважав ознаками гуманності, містер Шелбі не міг покладатися на його обіцянки, та на інше годі було розраховувати. Він провів неприємного гостя до виходу і, залишившись на самоті, запалив сигару, щоб хоч трохи заспокоїтися.

Дата добавления: 2015-06-04