Політичний режим: сутність і критерії класифікації

Політичний режим - одна з найважливіших категорій в європейській політології, політологи США надають перевагу категорії «політична система*. Така відмінність створює теоре­тичні труднощі, оскільки з'являється небезпека термінологічного дублювання однорідних політичних явищ.

Вільне використання категорії «політичний режим» не зберігає за ним досить чіткого змісту. Такі словосполучення, як «більшо­вицький режим», «полпотівський режим», «режим персональної влади де Голля», «пероністський режим» та інші потребують змістовного узагальнення, виділення спільних ознак для їх класифікації.

Загальноприйняті визначення політичного режиму розкрива­ють окремі його змістовні якості; політичний режим — це:

- система конституційних порядків і конкретне втілення цієї системи на практиці;

- система методів здійснення державної влади, яка відбиває реальний стан політичних прав і свобод громадян і ставлення органів державної влади до правових основ своєї діяльності;

- спосіб відносин між індивідом, суспільством і державою;

- органічна діяльнісна єдність політичної організації суспіль­ства, технології здійснення державної влади, системи політичних прав і свобод, певного типу виборчої системи і певного механізму контролю за владою.

Отже, політичний режим виступає в системній якості політич­них структур, правових норм, політичних відносин і методів влада­рювання в конкретному соціальному та історичному просторі.

Зміст політичного режиму можна обмежити формою правління і, базуючись на позиціях конституційного права, виділити такі критерії його класифікації:

• Спосіб формування представницьких органів влади (демо­кратичний чи недемократичний).

• Взаємовідносини між законодавчою та виконавчою гілками влади (верховенство законодавчої чи диктат виконавчої).

• Співвідношення центральної і місцевої влади (ступінь централізації і рівень місцевого самоврядування).

• Панівний принцип територіальної організації держави, який характеризує співвідношення цілого і частин, федеральних органів влади і державних утворень у межах федерації (добровільний чи примусовий характер об'єднання і ступінь реалізації суб'єктами об'єднання права на самовизначення).

• Статус і функціонування силових структур влади (домі­нуючий, безконтрольний чи контрольований органами законодав­чої влади).

• Ступінь функціональної незалежності недержавних орга­нізацій від держави.

• Реальний правовий статус громадян (ступінь автономії гро­мадянського суспільства).

Зрозуміло, ці критерії не вичерпують усього змісту політичних режимів. Так, акцент на відмінностях законодавчої та виконавчої функцій держави веде до ігнорування статусу і ролі інших політичних інституцій (партійної системи, груп тиску тощо). Форма правління являє собою лише один із компонентів політичного режиму.

Можна виділити також такі критерії диференціації політич­них режимів:

- ступінь участі народу в політичному житті (гарантії легаль­ного вираження плюралізму інтересів);

- соціальна база, групи підтримки режиму - декларовані і ре­альні (характер відносин із опозицією; способи роз'язання конфлік­тних ситуацій);

- частота, інтенсивність і сфера використання засобів насил­ля у взаємовідносинах між людиною, суспільством і державою;

- ступінь інформованості мас про прийняті політичні рішення.

Слід визначити відмінність між категоріями «політична сис­тема» і «політичний режим». Вони характеризують політичне життя з різних боків: «політична система» визначає характер зв'язків із зовнішнім середовищем через «вхід» і «вихід», а «політичний режим» виявляє засоби і методи реалізації загаль-незначущих інтересів. У ньому концентрується «внутрішня технологія» політичного життя в її комплексній якості.

Компоненти політичного режи­му за Дюверже і Кермонном

Французький політолог М. Дюверже розглядає політичний режим як певне поєднання систем партій, способу голосування, одного чи декількох типів прийняття рішень, однієї чи декількох груп тиску. Співвітчизник М. Дюверже Ж.-Л. Кермокн вніс уточнення в його формулювання і дав

визначення політичному режиму, яке стало загальновизнаним в європейській політології: політичний режим є синтез легітимності, структури інститутів, партійної системи, форми і ролі держави.

Розглянемо компоненти політичного режиму, вказані в дефініціях М. Дюверже і Ж.-Л. Кермонна. Принцип легітимності означає здатність влади створювати в населення (електорату) віру і переконання в правомірності і оптимальності функціонування існуючих політичних інституцій. Ця переконаність формується через відповідність рішень, що приймаються центральною вла­дою, тим цінностям, які поділяє більшість суспільства. Цінності більшості відповідають вимогам демократії і не є актуальними для авторитарних і тоталітарних режимів.

Воля більшості реалізується через систему політичних інститутів. Значущість інституціоналізації влади полягає в обмеженні будь-якої сваволі і в пануванні ідеї права. Інститути права, партійна система, групи тиску, церква, ЗМІ здійснюють значний вплив на суспільство. Найважливішим компонентом режиму є держава.

Легітимність влади ще не означає її ефективності, а здатність держави бути ефективною залежить від принципів організації інститутів трьох гілок влади. Способи формування вищої дер­жавної влади, принципи організації її інститутів і їх взаємовід­носини з громадянином визначає форма правління.

В основі західних демократій лежать два основоположні прин­ципи: мажоритарний принцип, який означає належність влади більшості народу, і правовий принцип - верховенство закону і рівна відповідальність влади і громадян перед законом.

При формуванні держави ці принципи різною мірою поєдну­ються з принципом розподілу влади. Мажоритарний принцип по­кликав до життя два інституціональні типи демократії - парла­ментський і президентський (див. парламентська і президентська республіка).

У здійсненні загальнозначущих інтересів держава взаємодіє з політичними партіями, які виражають потреби громадянського суспільства. Партійні системи визначають сутність політичних режимів, вони є своєрідним індикатором зрілості громадянського суспільства і вносять істотні корективи в конфігурацію влади. Партії тоталітарного типу утверджують тоталітарний режим, а мажоритарні і домінуючі партії фактично перетворюють на символ принцип розподілу влади в демократичних системах.

Виборча (електоральна) система - сукупність закріплених законом конкретних правил, які визначають взаємовідносини між парламентом, урядом та виборцями. Виборчі системи не є політично нейтральними, оскільки здійснюють істотний вплив на політичний режим.

Існують три основні електоральні системи, які використову­ються з певними модифікаціями - мажоритарна, пропорційна і пропорційно-мажоритарна. Перша система ґрунтується на принципі більшості, друга - передбачає розподіл місць у парламенті відповідно до кількості голосів, одержаних на виборах за партійними списками, третя - передбачає поєднання двох попередніх принципів.

Досить цікавим є такий логічний зв'язок: партійні системи переважно визначають якість державної влади, а виборчі систе­ми формують різні партійні системи. Схема досить проста, але в ній багато варіантів.

Взаємозв'язок електоральної і партійної систем можливий у кількох варіантах:

• мажоритарна система в один тур формує двопартійність з почерговою зміною незалежних партій;

• мажоритарні вибори у два тури обумовлюють об'єднання численних партій у дві коаліції;

• пропорційна система формує багатопартійність як систему численних і незалежних партій.

Обидві згадані виборчі системи визначають ефективність ви­конавчої влади. Мажоритарна система сприяє формуванню силь­ного уряду, оскільки партія, що перемогла на виборах, створює однопартійний уряд. Пропорційна система веде до роз'єднання політичних сил і до створення коаліційних кабінетів.

Практичний інтерес представляють ефективні та неефективні поєднання електоральних систем із формами правління. Розглянемо кілька варіантів:

• Парламентська форма правління з мажоритарною сис­темою. У виборах беруть участь дві партії, одна з них перема­гає і контролює парламент і уряд. Однопартійний уряд спирається на парламентську більшість, а це означає проведення самостійного політичного курсу. Це британський варіант - «Ве-стмінстерська модель».

• Президентська форма правління з мажоритарною систе­мою. У цьому випадку потенції виконавчої влади визначаються прямим формуванням її на загальнонаціональних виборах. Це приклад з практики США. За наявності ж слабких партій за владу борються сильні лідери і одержують безпосередньо від наро­ду мандат на правління.

• Парламентська форма правління з пропорційною систе­мою. Тут уряд формується на партійно-коаліційній основі, і доля уряду залежить від збереження цієї коаліції. Це дозволяє йому за умови існування коаліції бути дієздатним, але не ефектив­ним внаслідок нечіткої перспективи. Ця модель властива західноєвропейським країнам.

• Президентська форма правління в поєднанні з пропорційною системою є найбільш вразливою комбінацією. Голосування за партійними списками від початку обумовлює неоднорідність і роздробленість парламенту. Партія президента не може переважа­ти в парламенті, а президент формує уряд без участі парламенту. Законодавці, природно, не зацікавлені в підтримці уряду. У цій моделі від початку закладений перманентний конфлікт адміністрації і законодавців.

Держава — найважливіший компонент політичного режи­му, оскільки цей інститут вирішальним чином впливає на соціальні зміни шляхом максимальної концентрації влади і ресурсів. Держава забезпечує цілісність суспільства і взаємозв'я­зок його членів через інститут громадянства, має спеціальний механізм безпосереднього управління суспільством, організовує суспільне життя на основі права і реалізує суверенітет. Якісні зміни цього інституту тягнуть за собою шлейф соціальних наслідків, що й визначає природу існуючого режиму.

Дата добавления: 2015-06-29