Утворення СЕАТО

США уже уклавши у Тихоокеанському регіоні союз з Філіппі­нами, Австралією та Новою Зеландією, а також Японією, під керів­ництвом республіканців прагнули поширити таку систему і на конти­нентальну Азію. Це було пов’язане з необхідністю перемир’я в Кореї та Індокитаї, а також із особистим потягом Фостера Даллеса до Азії.

Важливішим за своїм колективним характером видається договір у Манілі 8 вересня 1954 р. Цей договір про колективну оборону Пів­денно-Східної Азії був американською реакцією на поступки, зроб­лені на Женевський конференції щодо Індокитаю. Договір об’єднував США, Францію, Великобританію, Австралію, Нову Зеландію, Філіп­піни, Пакистан, Таїланд. Досі останній не був безпосереднім союзни­ком США. Цей пакт, створений за зразком Північноатлантичного союзу, підкреслено підтримував незалежність країн, населення яких цього прагнуло, і власне був об»єднанням держав. Стаття 4 передба­чала, що в разі воєнної агресії проти зони пакту (що включала Південний В’єтнам, Камбоджу та Лаос) або проти одної з союзних країн, союзницькі сили зустрінуть загальну небезпеку відповідно до їхніх конституційних порядків. Вони проводять консультації в разі загрози. Стаття 5 передбачала створення Ради союзу. Договір укла­дався безстроково, але кожна з сторін могла вийти з союзу, обов’яз­ково попередивши про це за рік. США в окремій заяві зобов’язу­валися втручатися включно у випадку комуністичної агресії.

66. Державний договір з Австрією

27 квітня 1945 р. створено Тимчасовий уряд Австрійської Рес­публіки і введено в дію Конституцію 1920 р. із змінами, внесеними до неї в 1929 р. Згідно з домовленістю урядів СРСР, США, Англії й Франції після визволення Австрії тут лишилися окупа­ційні війська чотирьох держав, які взяли на себе верховну владу в країні.

Вперше питання про укладення державної угоди з Австрією було порушене на Паризькій сесії Ради мі­ністрів закордонних справ у квітні 1946 р. Проте через неготовність делегацій до його обгово­рення ви­рішено спершу закінчити роботу над угодами з колиш­німи союзниками Німеччини в Європі, а за цей час під­готувати проект австрійської угоди. Заступники міністрів закордонних справ у січні 1947 р., почали розробку проекту й досить швидко узгодили майже половину статей. Але проблеми юго­славських територіальних пре­тензій, німецького майна виявилися на той момент нерозв'язаними. Не було їх вирішено й на Московській конференції міністрів закор­донних справ (березень-квітень 1947 р.) та на Лон­донській (листопад-грудень 1947 р,). Лише в Парижі (травень-червень 1949 р.) сторони досягли принципової згоди щодо основних позицій. Радянський Союз відмо­вився підтримувати югославські територіальні домагання. Нез­мінними залишилися кордони Австрії за станом на 1 січня 1938 р. Сторони домовилися, що СРСР отримає австрійські економічні пос­тавки в розмірі 150 млн. до­ларів, 60% виробництва нафти й права на її видобування та очищення.

Поновилися переговори в 1952 р. з розгляду запропо­нованого західними країнами «скороченого варіанта» Державної угоди, у якому не було пунктів, що торкалися суверенітету Австрії. Влітку 1952 р. федеральний уряд Австрії проголосив нейтралітет як міжнародно-правову позицію Австрії на перспективу й обнародував меморандум, у якому місти­лася вимога припинити окупацію, відновити сувере­нітет і згода схвалити скорочений варіант Державної угоди. Проте Радянський Союз категорично відхилив цей ва­ріант. Вступ ФРН у НАТО значно загострив австрійську проблему. Радянський Союз вва­жав, що ремілітаризація Західної Німеччини посилює небезпеку анш­люсу Австрії. Тому тільки за умови, що Державна угода гарантовано відверне таку небезпеку, можна говорити про виведення військ чоти­рьох держав з Австрії, не чекаючи укладення мирної угоди з Німеч­чиною.

У «Заяві з 3-х пунктів» австрійського феде­рального уряду, переданій В. Молотову 14 березня 1955 р., знову підтверджувалися військовий нейтралітет і згода з усіма пропонованими гарантіями австрійської незалеж­ності. У відповідь радянський уряд висловив готовність на майбутній конференції розглядати австрійське питання окремо й запросив федерального канцлера Рааба прибути до Москви для двосторонніх переговорів. До цього часу вже було врегульоване питання про Трієст, і зв'язок цієї проблеми з австрійським питанням перестав існувати.

15 квітня 1955 р. опублікований «Московський ме­морандум» за результатами переговорів. СРСР висловив згоду підписати Державну угоду й вивести з Австрії оку­паційні війська до 31 грудня 1955 р. Австрія зобов'язу­валася постачати Радянському Союзові 10 млн. т нафти протягом 10 років, виплатити 2 млн. доларів за активи Дунай­ської судноплавної компанії у Східній Австрії й забезпечити поста­чання товарів на суму 150 млн. доларів як компенсацію за німецьку власність в Австрії. Цей ме­морандум прискорив процес визнання постійного нейтралітету Австрії. Деякі дослідники вважають, що ви­рішенням австрійського питання Радянський Союз нама­гався ство­рити прецедент для врегулювання німецької проблеми.

2 травня 1955 р. у Відні пройшла нарада послів чо­тирьох окупаційних держав за участю міністра закордон­них справ Австрії Фігля. А 14 травня міністри закор­донних справ внесли остаточні зміни до текстів угод. 15 травня 1955 р. в палаці Бельведер у Відні відбулося підписання Державної угоди. Австрія відновлювалася «як суверенна, незалежна й демократична держава» в кордо­нах, що існували на 1 січня 1938 р. Політичні гарантії незалежності Австрії забезпечувалися заявою великих Держав і забороною на політичний і економічний союз із Німеччиною у будь-якій формі. Після ратифі­кації 27 липня 1955 р. угода набрала чинності. В цей же день було розпу­щено Союзницьку раду у Відні й почалося виведення окупа-ційних військ, яке завершилося 25 жовтня 1955 р., 26 жовтня австрійська Національна рада ухвалила консти­туційний закон про постійний нейтралітет на взірець Швейцарії.

Дата добавления: 2015-07-02