Фактори, що впливають на формування підліткового локус контролю

Розвиток самосвідомості - центральний психічний процес перехідного віку. Які рушійні сили цього процесу? Як формується індивідуальність і її усвідомлення? З яких компонентів складаються юнацькі уявлення про себе? Від чого залежить рівень самоповаги і як він впливає на поведінку підлітка?

Біогенетична психологія виводила зростання самосвідомості та інтересу до власного «Я» у підлітків і юнаків безпосередньо з процесів статевого дозрівання. Статеве дозрівання, стрибок у зростанні, наростання фізичної сили, зміна зовнішніх контурів тіла і т. д. Дійсно активізують у підлітка інтерес до себе і свого тіла. Але ж дитина росла, змінювався, набирав силу і до перехідного віку, і тим не менше, це не викликало у нього тяги до самопізнання. Якщо це відбувається тепер, то насамперед тому, що фізичне дозрівання є одночасно соціальним символом, знаком дорослішання і змужніння, на який звертають увагу й за яким пильно стежать інші, дорослі й однолітки. Суперечливість становища підлітка, зміна структури його соціальних ролей і рівня домагань - ось що в першу чергу актуалізує питання «Хто я?», «Ким я стану?», «Яким я хочу і повинен бути?».

Перебудова самосвідомості пов'язана не стільки з розумовим розвитком підлітка (когнітивні передумови для неї створені раніше), скільки з появою у нього нових питань про себе і нових контекстів і кутів зору, під якими він себе розглядає.

Головне психологічне придбання ранньої юності - відкриття свого внутрішнього світу. Для дитини єдиною усвідомлюваною реальністю є зовнішній світ, куди він проектує і свою фантазію. Цілком усвідомлюючи свої вчинки, він ще не усвідомлює власних психічних станів. Якщо дитина сердиться, він пояснює це тим, що хтось його образив, якщо радіє, то цього теж знаходяться об'єктивні причини. Для юнака зовнішній, фізичний світ - лише одна з можливостей суб'єктивного досвіду, осередком якого є він сам. Це відчуття добре висловила 15-річна дівчинка, яка на питання психолога «Яка річ здається тобі найбільш реальною?» Відповіла: «Я сама».

Психологи неодноразово, в різних країнах і в різному соціальному середовищі, пропонували дітям різного віку дописати по своєму розумінню незакінчений розповідь або скласти розповідь по картинці. Результат більш-менш однаковий: діти і молодші підлітки, як правило, описують дії, вчинки, події, старші підлітки і юнаки - переважно думки і почуття дійових осіб. Психологічний зміст розповіді хвилює їх більше, ніж його зовнішній, «подієвий» контекст.

Знаходячи здатність занурюватися в себе, в свої переживання, юнак заново відкриває цілий світ нових емоцій, красу природи, звуки музики. Відкриття ці нерідко відбуваються раптово, як натхнення: «Проходячи повз Літнього саду, я раптом помітив, як прекрасна його грати», «Вчора я задумався і раптом почув спів птахів, якого раніше не помічав»; 14-15-річний чоловік починає сприймати і осмислювати свої емоції вже не як похідні від якихось зовнішніх подій, а як стану власного «Я».

Відкриття свого внутрішнього світу - радісна і хвилююча подія. Але воно викликає і багато тривожних, драматичних переживань. Внутрішнє «Я» не збігається з «зовнішнім» поведінкою, актуалізуючи проблему самоконтролю. «Я в своєму поданні - це дві істоти:«зовнішнє»чи що і«внутрішнє», - пише десятикласниця.-«Зовнішнє»(його можна назвати, мабуть,«оболонкою») зазвичай є проявом внутреннего - внутрішнє диктує свої рішення, роздуми, доводи. Але, іноді, «оболонка» вступає в жорстоке єдиноборство з «внутрішньою» істотою. Наприклад, захочеться «оболонці» пококетувати або вчинити не як повинно, а як хочеться, а зсередини їй кричать: «Ні! Ні! Не можна!»І як я рада, якщо«внутрішня»чаша терезів переважує (на щастя, це відбувається набагато частіше), -«внутрішньому»суті більше довіряю!»

Разом з усвідомленням своєї унікальності, неповторності, несхожості на інших приходить відчуття самотності. Юнацьке «Я» ще невизначено, розпливчасто, воно нерідко переживається як невиразне занепокоєння або відчуття внутрішньої порожнечі, яку необхідно чимось заповнити. Звідси зростає потреба в спілкуванні і одночасно підвищується його вибірковість, потреба в самоті.

До підліткового віку відмінності дитини від інших привертають його увагу тільки у виняткових, конфліктних обставин. Його «Я» практично зводиться до суми його ідентифікацій з різними значущими людьми. У підлітка і юнаки становище змінюється. Орієнтація одночасно на кількох значимих інших робить його психологічну ситуацію невизначеною, внутрішньо конфліктною. Несвідоме бажання позбутися від колишніх дитячих ідентифікацій активізує його рефлексію, а також почуття своєї особливості, несхожості на інших. Свідомість своєї особливості, несхожості на інших викликає характерне для ранньої юності відчуття самотності чи страху самотності.

«Дивне почуття зараз переслідує мене, - пише у щоденнику учениця восьмого класу.- Я відчуваю самотність. Раніше я, напевно, була центром суспільства, а тепер - ні. Але як не дивно, мене це не зачіпає, не ображає. Мені стало подобатися самотність. Мені хочеться, щоб ніхто не залазив у моє життя, у мене повна байдужість до всіх, але не до себе. Раніше, коли у мене наступало байдужість, я думала: навіщо жити? Але зараз я дуже хочу жити...»У цієї дівчинки і в школі і вдома все благополучно, і сама вона соціально дуже активна. Почуття самотності, про який вона пише, - нормальне явище, наслідок народження внутрішнього життя. Але подібне переживання може бути і драматичним.

Подання підлітка чи юнаки себе завжди співвідноситься з груповим чином «Ми», т. Е. Чином типового однолітка своєї статі, але ніколи не збігається з цим «Ми» повністю. Група ленінградських дев'ятикласників оцінювала, наскільки певні морально-психологічні якості типові для середнього юнаки та дівчата їх віку, а потім - для них самих. Образи власного «Я» виявилися набагато тонше і, якщо завгодно, ніжніше групового «Ми». Юнаки вважають себе менш сміливими, менш товариськими і життєрадісними, але зате більш добрими і здатними зрозуміти іншу людину, ніж їх ровесники. Дівчата приписують собі меншу товариськість, але велику щирість, справедливість і вірність. Ту ж тенденцію Бьянка Заззо (1966) виявила у юних французів.

Властиве багатьом старшокласникам перебільшення власної унікальності («По-моєму, важче мене немає», - написала в «Алий парус» дівчинка з Оренбурзької області) з віком зазвичай проходить, але аж ніяк не ціною послаблення індивідуального початку. Навпаки, чим старіша й розвинена людина, тим більше знаходить він різниці між собою і «усередненим» однолітком.

Усвідомлення своєї несхожості на інших історично і логічно передує розумінню своєї глибокої внутрішньої зв'язку і єдності з оточуючими людьми.

Не менш складним є усвідомлення своєї наступності, стійкості своєї особистості в часі.

Для дитини з усіх вимірів часу найважливішим, а то і єдиним є справжнє, «зараз». Дитина слабо відчуває плин часу. Дитяча перспектива у минуле невелика, всі значущі переживання дитини пов'язані з його обмеженим особистим досвідом. Майбутнє також представляється йому тільки в узагальненому вигляді.

У підлітка становище змінюється. Насамперед з віком помітно прискорюється суб'єктивна швидкість плину часу (ця тенденція продовжується і в старших віках: літні люди, кажучи про час, вибирають зазвичай метафори, підкреслюють його швидкість: біжить злодій, що скаче вершник і т. Д., Юнаки - статичні образи: дорога, що веде в гору, спокійний океан, високий стрімчак).

Розвиток тимчасових уявлень тісно пов'язане як з розумовим розвитком, так і зі зміною життєвої перспективи дитини. Сприйняття часу підлітком ще залишається дискретним і обмежена безпосереднім минулим і сьогоденням, а майбутнє здається йому майже буквальним продовженням сьогодення. В юності часовий горизонт розширюється як углиб, охоплюючи віддалене минуле і майбутнє, так і вшир, включаючи вже не тільки особисті, а й соціальні перспективи. Як писав А. С. Макаренко, «чим старше вік, тим далі відсувається обов'язкова грань найближчій... перспективи. У юнака 15-16 років близька перспектива вже не має такого великого значення, як у підлітка в 12- 13 років».

Зміна часової перспективи тісно пов'язане з переорієнтацією юнацької свідомості із зовнішнього контролю на самоконтроль і зростанням потреби в досягненні конкретних результатів.

Розширення часової перспективи означає також зближення особистого й історичного часу. У дитини ці дві категорії майже не пов'язані один з одним. Історичний час сприймається ним як щось безособове, об'єктивне; дитина може знати хронологічну послідовність подій і тривалість епох, і тим не менше вони можуть здаватися йому однаково далекими. Те, що було 30-40 років тому, для 12-річного майже така ж «старовину», як те, що відбувалося на початку нашої ери. Щоб підліток дійсно усвідомив і відчув історичне минуле і свій зв'язок з ним, воно повинно стати фактом його особистого досвіду.

Тимчасова перспектива надзвичайно істотна для розуміння вікової динаміки рефлексивного «Я». Англійські психологи Д. Коулмен, Д. Герцберг і М. Морріс (1977), які вивчали методом незакінчених пропозицій проблему «кризи ідентичності» у 13-, 15- і 16-річних хлопчиків, зіставили позитивні («Коли я думаю про себе, я відчуваю гордість»), негативні («Коли я думаю про себе, я часом жахаюся») і нейтральні («Коли я думаю про себе, я намагаюся уявити, як я буду виглядати, коли стану старше») характеристики не тільки з хронологічним віком випробуваних, але і з тим, описують вони своє наявне («Який я зараз?») чи майбутнє «Я» («Яким я стану?»). Виявилося, що баланс позитивних і негативних оцінок готівкового «Я» мало змінюється з віком, зате заклопотаність майбутнім «Я» різко посилюється. Питання «Хто я?» Має на увазі в юності оцінку не тільки і не стільки готівки рис, скільки перспектив і можливостей: ким я стану, що станеться зі мною в майбутньому, як і навіщо мені жити?

Роздуми про себе і напрямку свого життя виникають мимоволі, по випадкових приводах, часто не вчасно. «Не пам'ятаю, у зв'язку з чим, на уроці фізики йшлося про автомобіль, - розповідає девятікласснік.- У мене виникла думка, що моє життя - як автомобіль, що рухається по темній дорозі. Він висвітлює її фарами в міру свого просування, він уже чимало проїхав, а дорога, що видніється попереду, освітлена все на такому ж невеликій відстані. Ось здається, що попереду в темряві якась дивна перешкода, а під'їдеш ближче, освітить її, і виявляється, що це дрібниці, їх можна подолати, якщо постаратися. Поки я про все це думав, мене викликали, і перед самим кінцем чверті я отримав двійку. Крім автомобіля я нічого не чув, а урок-то був про щось іншому».

Загострене почуття необоротності часу нерідко сусідить у юнацькій свідомості з небажанням помічати його перебіг, з відчуттям, ніби час зупинився. Почуття «зупинки часу», відповідно до концепції американського вченого Е. Еріксона, - це як би повернення до дитячого стану, коли час ще не існувало в переживанні і не сприймалося усвідомлено. Підліток може поперемінно відчувати себе то дуже юним, навіть зовсім маленьким, то, навпаки, надзвичайно старим, все пережили. Згадаймо лермонтовское: «Не правда ль, хто не старий в осьмнадцать років, той, мабуть, не бачив людей і світло».

Надія на особисте безсмертя або заменяющую його безсмертну славу може перемежовуватися з панічним страхом старості і смерті. «Ось мені виповнилося вже сімнадцять років, - читаємо в щоденнику В. В. Вересаева.- Здається, як недавно ще був я маленьким карапузика, - а тепер уже й ровесниці мої зовсім дорослі дівчата, і сам я - вже юнак з пробиваються вусами. Про час, час! Як скоро летиш ти! Не встигнеш і озирнутися, як прийде старість - холодна, старезна старість».

Диффузність, розпливчастість уявлень про час позначається і в самосвідомості, в якому пристрасна жага нового досвіду може перемежовуватися зі страхом перед життям. Одні буквально рвуться геть з дитинства, в інших розставання з ним проходить дуже болісно, ​​викликаючи навіть бажання померти. Індивідуально-психологічні проблеми тісно переплітаються з морально-філософськими, так що образ юнака-філософа недарма фігурує не тільки в художній, але і в науковій літературі.

Одна з проблем, з якою зіштовхує підлітка ідея незворотності часу і яку старанно обходять наївно-забобонні дорослі (чур мене, не згадуйте при дітях про похмурі предметах!), - Тема смерті.

Тема смерті так само непереборна з індивідуальної свідомості, як і з історії культури, і так само різноманітна за змістом. Дитина рано починає цікавитися природою смерті (досить згадати «Від двох до п'яти» К. Чуковського), але його початковий інтерес до неї має переважно пізнавальний характер, зливаючись з питанням «Звідки з'являються і куди зникають люди?», Причому отримана інформація не поширюється на себе: всі помруть, а я залишуся! Поки дитина не цілком чітко розрізняє одухотворені і неживі предмети, смерть здається йому в принципі оборотного («Бабусю, ти помреш, а потім знову оживеш?») Або схожою на сон. Іноді смерть асоціюється з втратою або поломкою улюбленої іграшки. Аналіз малюнків і коментарів до них 3-5-річних дітей показує, що смерть, ототожнюється з мерцем, сприймається як фізичний стан нерухомості й бездушності (М. Лонетт, 1986).

Між 5-6 і 8-9 роками діти починають персоніфікувати смерть, представляючи її у вигляді окремої істоти, наділені таємничими і жахливими властивостями, зокрема здатністю викрадати і відводити за собою. Часто смерть асоціюється з темрявою, породжуючи особливий вид тривожності, страху смерті, який з віком поступово проходить, а також зі старістю і хворобами, які викликають у дітей не стільки співчуття, скільки огиду і страх.

У 9-12-річних уявлення про смерть знову змінюється: її починають трактувати вже не як зовнішню силу, а як природне, універсальне і невід'ємне явище. Однак більшість дітей довгий час не поширюють це нове знання на самих себе.

У підлітковому самосвідомості тема смерті звучить гостро, але знову-таки неоднозначно. У одних це відродження ірраціональних, несвідомих дитячих страхів, в інших - нова інтелектуальна проблема, пов'язана з ідеєю часу, який здається одночасно циклічним і необоротним. «Я не хочу знати, коли я помру. Я хочу знати, рожусь Чи я знову після смерті»(Тендряков В. Перевертиші.- М.: Радянський письменник, 1974.- С. 691), - говорить тендряковскій інтелектуал Левка. Його цікавить не стільки смерть, скільки безсмертя. У третьому питання звучить екзистенційно-трагічно. «Мені 15 років, - пише девятіклассніца.- У цьому віці Лермонтов писав свої перші вірші, Паганіні потряс світ чарівним смичком, Еваріст Галуа відкрив свій перший закон. А що зробила я? Я не відкрила закон, що не потрясла світ гармонією і красою звуків. Я - ніщо. І я дуже боюся смерті. Я мимоволі запитую себе: як можуть люди радіти, сумувати, вчитися, якщо «всі там будемо»? Спробувала знайти відповідь у дорослих. Одні злякано мовчали, інші весело реготали, а мені було погано і страшно».

А ось випадок, описаний В. А. Сухомлинським: «Ніколи не забуду тихого вересневого ранку, коли до початку уроків до мене в сад прийшов Костя (вихованці мої вчилися тоді у восьмому класі). У глибоких, тривожних очах хлопця я відчув якесь горе. «Що сталося, Костя?» - Запитав я. Він сів на лаву, зітхнув і запитав: «Як же це так? Через сто років не буде нікого - ні вас, ні мене, ні товаришів... Ні Люби, ні Ліди... всі помремо. Як же це так? Чому?..»Потім, після довгих бесід наших про життя і працю, про радість творчості і сліді, який залишає людина на землі, Костя сказав мені:«Напевно, щасливі ті, які вірять в бога. Вони вірять у безсмертя. А нам без кінця говорять: людина складається з таких-то хімічних речовин, немає ніякого безсмертя, людина смертна точно так само, як і кінь... Хіба так можна говорити!».

Така драматична постановка питання лякає дорослих. Тим часом саме відмова від віри в особисте безсмертя і прийняття неминучості смерті спонукає підлітка всерйоз замислюватися про сенс життя, про те, як краще прожити його. Безсмертному нікуди поспішати, нема чого думати про самореалізацію, нескінченна життя не має конкретної ціни.

Розлучатися з ідеєю особистого безсмертя важко і болісно. Мемуарна література свідчить, що не тільки в підлітковому, але й у пізньому юнацькому віці багато людей рішуче відмовлялися примиритися з ідеєю власної смерті. «Одна з особливостей молодості - це, звичайно, переконаність у тому, що ти безсмертний, і не в якому-небудь нереальне, відверненому сенсі, а буквально: ніколи не помреш!», - Говорить вісімнадцятирічний герой автобіографічного роману Франсуа Моріака «Підліток минулих часів». Рецидив, здавалося б, давно зжитого дитячого нарцисизму спонукає майже кожного підлітка бачити себе в мріях великим і геніальним, завдяки чому неможливість особистого безсмертя «замінюється» ідеєю безсмертної слави, вічного життя в героїчних діяннях і т. д.

Та й віра у фізичне безсмертя не проходить відразу. Відчайдушні, смертельно небезпечні вчинки деяких підлітків - не просто малювання і перевірка своєї сили і сміливості, а в буквальному сенсі слова - гра зі смертю, перевірка долі в абсолютної впевненості, що все обійдеться, зійде з рук.

Центральний психологічний процес тут - це формування особистої ідентичності, почуття індивідуальної самототожності, наступності та єдності. Найбільш детальний аналіз цього процесу дають роботи Е. Еріксона (1968).

Юнацький вік, по Еріксону, будується навколо кризи ідентичності, складається з серії соціальних і індивідуально-особистісних виборів, ідентифікацій і самовизначень. Якщо юнакові не вдається вирішити ці завдання, у нього формується неадекватна ідентичність, розвиток якої може йти по чотирьох основних лініях:

1. відхід від психологічної інтимності, уникнення тісних міжособистісних відносин;

2. розмивання відчуття часу, нездатність будувати життєві плани, страх дорослішання і змін;

3. розмивання продуктивних, творчих здібностей, невміння мобілізувати свої внутрішні ресурси і зосередитися на якійсь головній діяльності;

4. формування «негативної ідентичності», відмова від самовизначення і вибір негативних зразків для наслідування.

Оперуючи в основному клінічними даними, Еріксон не намагався висловити описувані явища кількісно. Канадський психолог Джеймс Марша в 1966 р заповнив цю прогалину, виділивши чотири етапи розвитку ідентичності, вимірювані ступенем професійного, релігійного і політичного самовизначення молодої людини.

1. «Невизначена, розмита ідентичність» характеризується тим, що індивід ще не виробив скільки-небудь чітких переконань, не вибрав професії і не зіткнувся з кризою ідентичності.

2. «Дострокова, передчасна ідентифікація» має місце, якщо індивід включився у відповідну систему відносин, але зробив це не самостійно, в результаті пережитої кризи і випробування, а на основі чужих думок, слідуючи чужому прикладу або авторитету.

3. Для етапу «мораторію» характерно те, що індивід знаходиться в процесі нормативної кризи самовизначення, вибираючи з численних варіантів розвитку той єдиний, який може вважати своїм.

4. На етапі досягнутою, «зрілої ідентичності» криза завершена, індивід перейшов від пошуку себе до практичної самореалізації.

Статуси ідентичності - це як би і етапи розвитку особистості, і разом з тим - типологічні поняття. Підліток з невизначеною ідентичністю може вступити в стадію мораторію і потім досягти зрілої ідентичності, але може також назавжди залишитися на рівні розмитої ідентичності або піти шляхом дострокової ідентифікації, відмовившись від активного вибору і самовизначення.

В останні 20 років в США, Канаді та ряді європейських країн виконано багато досліджень, в яких, зокрема, з'ясувалося, що рівень ідентичності дійсно тісно пов'язаний з рядом індивідуально-особистісних рис, які складаються в певні синдроми (Д. Марша, 1980).

Так, «мораторій» зазвичай передбачає високий, а «достроковість» - низький рівень тривожності; в останньому випадку може позначитися як відсутність кризової ситуації вибору, так і дію механізмів психологічного захисту уявлення про себе (Я-концепції).

Психологічний захист - система стабілізації уявлень особистості про себе, спрямована на усунення або зведення до мінімуму почуття тривоги, пов'язаного з усвідомленням конфлікту між реальністю і звичним уявленням про себе. Функцією психологічного захисту є «огорожу» сфери свідомості від негативних, травмуючих особистість переживань.

Більш високі рівні ідентичності корелюють з більш високим самоповагою. Безпосередніх зв'язків між рівнем ідентичності та інтелектом не знайдено, але є значущі відмінності у когнітивному стилі (сформованих установках пізнавання світу).

Так, «розмита ідентичність» і «дострокова ідентифікація» пов'язані з меншою інтелектуальної самостійністю, особливо при вирішенні складних завдань в стресових ситуаціях; юнаки першого типу в таких випадках відчувають себе скуто, а другого - намагаються вийти з гри. «Мораторій» і «зріла ідентичність» поєднуються з більш складними і диференційованими культурними інтересами і з більш розвиненою рефлексією. «Мораторій» і «зріла ідентичність» характеризуються переважанням інтернального, а «розмитість» і «передчасність» - екстернального локусу контролю.

Локус контролю - схильність людини приписувати відповідальність за результати своєї діяльності зовнішнім силам (екстернальний локус контролю), або власним здібностям і зусиллям (інтервальний локус контролю).

«Передчасність» дає найвищі показники по авторитарності і найнижчі - по самостійності. Найвищий рівень моральної свідомості характеризує людей, що знаходяться в стадії «мораторію» або «зрілої ідентичності».

Істотні відмінності спостерігаються також в стилі спілкування та міжособистісних відносин. Зіставлення психологічної інтимності, глибини і взаємності міжособистісних відносин юнаків та дівчат (було виділено три стилю спілкування - інтимні стосунки, стереотипні відносини і стан ізоляції) з їх статусами ідентичності показало, що інтимність найбільш характерна для «мораторію» та «зрілої ідентичності», тоді як «достроковість» і «диффузность» не виходять за межі стереотипних контактів. Серед юнаків та дівчат з «дифузійної ідентичністю» виявилося найбільше ізольованих. У число людей, чиє спілкування характеризувалося як інтимне, не потрапив жоден чоловік з «розмитою» і лише 18 відсотків - з «достроковою» ідентичністю (С. Хаузер, 1978; Л. Кале та ін., 1980).

Чи можна, однак, вважати ці індивідуально-особистісні відмінності стадіальні, віково-генетичними? Більшість хлопчиків-підлітків від 12 років і старше починають з «невизначеною ідентичності» або «дострокової ідентифікації», поступово проходячи через «мораторій» до «зрілої ідентичності»; особливо великі зрушення в цьому напрямку спостерігаються між 18 і 21 роками (П. Мейлман, 1979). Однак індивідуальні відмінності, мабуть, переважують вікові. 53 відсотки обстежених Д. березня ша (1980) студентів коледжу шість років потому залишилися на тому ж самому рівні особистої ідентичності. З 148 студентів, обстежених Г. Адамсом і С. Фітч (1983) з інтервалом в один рік, 52 відсотки зберегли свій колишній рівень ідентичності, а у 40 відсотків відбулися певні індивідуальні зміни, причому у 23 відсотків чоловіків і 11 відсотків жінок ці зміни теоретично послідовні і йдуть в прогресивному напрямку або близькому до того.

Разом з тим поняття «зрілої ідентичності» і самі його критерії неоднозначні, оскільки особливості індивідуального розвитку залежать від багатьох соціальних факторів. Наприклад, працюючі підлітки досягають «зрілої ідентичності» раніше, ніж учні. Ще більше неузгодженість між професійно-ідеологічної та комунікативної сферами, де виявляються також важливі статеві відмінності. Уявлення, що ідентичність формується насамперед у сфері професійної орієнтації, відображає традиційно чоловічу точку зору. Ядро особистості та самосвідомості хлопчика-підлітка дійсно найбільше залежить від його професійного самовизначення та досягнень в обраній сфері діяльності. У дівчаток справа йде інакше. У нормативному визначенні жіночності, а отже - і в жіночому самосвідомості, сім'ї надається більше значення, ніж професії. Відповідно розрізняються і критерії юнацьких та дівочих самооцінок. Якщо хлопчик оцінює себе головним чином за своїми предметним досягненням, то для дівчинки важливіше міжособистісні відносини. Звідси - різне співвідношення компонентів чоловічої та жіночої ідентичності. Юнак, що не здійснив професійного самовизначення, не може відчувати себе дорослим. Дівчина ж може засновувати свої домагання на дорослість на інших показниках, наприклад наявність серйозних претендентів на її руку і серце (К. Гілліган, 1982).

Як заломлюється розвиток особистості в Я-концепції підлітка (його самооцінці і уявленні про себе)? Залишаються вони стійкими або змінюються? Експериментальні дані на цей рахунок суперечливі.

Більшість порівняльно-вікових досліджень підтверджує, що перехідний вік, особливо 12-14 років, супроводжується значними, іноді драматичними змінами в змісті і структурі Я-концепції.

За даними Роберти Сіммонс і подружжя Розенберг (1973), що обстежили близько 2000 дітей і підлітків від 8 до 17 років, в 12-14 років помітно посилюється схильність до самоспостереженню, сором'язливість, егоцентризм, знижується стійкість образів «Я», дещо знижується загальне самоповагу і істотно змінюється самооцінка деяких якостей. Підліткам значно частіше, ніж молодшим дітям, здається, що батьки, вчителі та однолітки про них поганого думки, і вони частіше відчувають депресивні стани. З переходом з підліткової фази розвитку в юнацьку становище поліпшується. Після 15 років знову відбувається зростання самоповаги, слабшає сором'язливість, стійкіше стають самооцінки, хоча заклопотаність собою у юнаків все-таки вище, ніж у дітей.

Схожа картина отримана і в інших дослідженнях. Так, вивчення образів «Я» у гімназистів ФРН у віці 12, 16 і 19 років показало значну зміну від 12 до 16 років, після чого образ «Я» стабілізується. Французькі психологи (Б. Заззо та ін.) Визначено розрізняють підлітковий «важкий вік», стрижнем якого є становлення образу «Я», усвідомлення своєї індивідуальності і завершення психосексуальной ідентифікації, з одного боку, і «криза юності», пов'язаний з виробленням світогляду, політичним і релігійним самовизначенням, вибором професії, вирішенням питання про сенс життя і т. д., - з іншого. Самі юнаки та дівчата теж розмежовують ці періоди. «Важкий вік», - пише юнак, - позначає швидше період фізичних змін, тоді як «криза юності» означає ряд моральних чи філософських проблем... У «важкому віці» ти ще дитина, яка вередує і хоче довести свою самостійність... «Криза юності» полягає у виробленні власних переконань, він дозволяє вирішити, в якому напрямку працювати».

Однак дослідження, проведені методом семантичного диференціала, таких тенденцій не підтверджують. Порівняльно-віковий аналіз самоописів великої групи (1035 хлопчиків і 1027 дівчаток) американських школярів з 6-го по 12-й клас, т. Е. З 12 до 17,5 року (Р. Монджой, 1973), виявив лише незначні вікові варіації. Ретельний трирічний лонгитюд, в ході якого 174 хлопчика і 156 дівчаток віком від 11 до 18 років щорічно описували «своє характерне Я» за семибальною шкалою з 21 пари афективних характеристик, зведених в 4 фактора (соціальна пристосованість, досягнення та лідерство, товариськість і маскулінність / фемінінність), також не виявив істотних вікових зрушень, привівши дослідників до висновку, що «людина виходить з перехідного віку в основному таким же, яким він в нього вступає» (Д. Дьюзек і Д. Флаєрті, 1981).

Чим пояснюється розбіжність даних різних досліджень? Судячи з лонгітюдним даними, сталість і наступність на всіх етапах розвитку особистості переважують фактор її мінливості. Але вважати висновки порівняльно-вікових досліджень помилковим я б все-таки остерігся.

Переоцінка ступеня стійкості образу «Я» може бути результатом методичного прорахунку. У більшості психологічних досліджень підліткам та юнакам пропонували описувати тільки своє наявне «Я», тим часом найважливіші зрушення в цій сфері зачіпають не стільки його, скільки майбутнє «Я», оцінку своїх потенційних можливостей і перспектив. Вже згадувані вище англійські психологи Д. Коулмен, Д. Герцберг і М. Морріс (1977) показали, що важливо враховувати появу у підлітків нових питань (уявлення про майбутнє «Я»), а не тільки відповідей на старі питання (наявне «Я»).

Дата добавления: 2015-07-02