Запускаюча держава

Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об’єктів, запущених у космічний простір (Угода про рятування 1968 року [8]) є міжнародно-правовим документом, в якому знаходять подальший розвиток положення ст. V і VІІІ Договору про космос [7]. Її розроблено за аналогією з положеннями морського права про рятування, включаючи норми звичаєвого права. Тому держави, що не стали учасницями Угоди але є сторонами Договору, повинні тим не менше об’єктивно дотримуватись процедур (правил поведінки), які відображені в цій Угоді. У цьому аспекті положення Угоди про рятування є, по суті, продовженням Договору про космос і де-факто стали нормами звичаєвого права. Відповідно до цих положень, права власності на космічні об’єкти та їх складові залишаються незайманими під час їх знаходження в космічному просторі, на небесному тілі або після повернення на Землю.

космонавти та космічні об’єкти, виявлені поза межами території запускаючої держави, повинні бути повернені цій державі. Однак, якщо зобов’язання повертати космонавтів за-пускаючій державі є безумовним, і остання не зобов’язана відшкодовувати витрати на пошук і рятування “посланців людства”, то зобов’язання повертати космічні об’єкти чи їх складові запускаючій державі не є таким. Для повернення космічних об’єктів або їх складових запускаючій державі необхідно, щоб ця держава, по-перше, висловила офіційно прохання про повернення, по-друге, надала за вимогою розпізнавальні (ідентифікаційні) дані. При цьому усі витрати, пов’язані з проведенням пошукових і рятувальних заходів, а також з транспортуванням космічних об’єктів, що повертаються, несе запускаюча держава. Останні положення є досить суттєвими з точки зору регулятивного впливу на взаємовідносини суб’єктів космічної діяльності, приймаючи до уваги ті проблеми, які існують у сучасному праві щодо визначення поняття “запускаюча держава”.

Дискусії в рамках Юридичного підкомітету з огляду п’яти основних міжнародно-правових документів з космосу свідчать про те, що порівняно велика кількість держав-учасниць підходить з визначеною обережністю до обговорення будь-яких істотних змін, що стосуються договірних зобов’язань. До того ж на цей час реальна практика застосування Угоди про рятування у зв’язку з юридичними спорами явно недостатня, що ускладнює подальшу роботу із внесення змін та тлумачення цих документів.

Дата добавления: 2014-01-03