І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь

І чиї ми діти

І тричі плюнув

І там степи, і тут степи, Та тут не такії, Руді-руді, аж червоні, А там голубії

Іскра огню великого

І премудрих немудрі одурять

Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засудять, і премудрих Немудрі одурять!

І мертвим, і живим, і ненарожденним...

«...І премудрих немудрі одурять» – Овчар П. Назва статті // Літературна Україна. – 1995, 12 січня.

— Щерб. 2001, 181.

Запалили у сусіда Нову добру хату Злі сусіди; нагрілися Й полягали спати, І забули сірий попіл По вітру розвіять. Лежить попіл на розпутті, А в попелі тліє Іскра огню великого. Тліє, не вгасає, Жде підпалу, як той месник, Часу дожидає, Злого часу.

Єретик

Хай же промінь твоїх думок Поміж нами сяє, «Огню іскра великого» Повік не згасає. Українка Леся. На роковини Шевченка // Твори: У12-ти т. – К., 1975. –Т.1.–С. 80.

— Щерб. 2001, 181–182.

І я ніби оживаю На полі, на волі. І на гору високую Виходжу, дивлюся, І згадую Україну, І згадать боюся. І там степи, і тут степи, Та тут не такії, Руді-руді, аж червоні, А там голубії•

А. О.Козачковському

Та одне мені спокою не давало: тільки засну, так і сняться мені весняне поле за селом, черешні, хата моя біла. І чомусь частенько приходило на пам’ять Шевченкове: «І тут степи, і там степи, та тут не такії, руді- руді, аж червоні, а там голубії...». Мирний В. Образки та новели. Полтава // Літературна Україна. – 1997, 10 квітня.

— Щерб. 2001, 182–183.

Якось-то йдучи уночі Понад Невою... та йдучи Міркую сам-таки з собою: – Якби-то, – думаю, – якби Не похилилися раби... То не стояло б над Невою Оцих осквернених палат! Була б сестра, і був би брат, А то... нема тепер нічого... Ні Бога навіть, ні півбога. Псарі з псарятами царять, А ми, дотепні доїзжачі, Хортів годуємо та плачем.

Отак-то я собі вночі, Понад Невою ідучи, Гкрненько думав. І не бачу, Що з того боку, мов із ями, Очима лупа кошеня.

А то два ліхтаря горять Коло апостольської брами. Я схаменувся, осінивсь Святим хрестом і тричі плюнув Та й знову думать заходивсь Про те ж таки, що й перше думав.

«Якось-то йдучи уночі...»

Офіційно це називається пам’ятник. <…> Частина маскультури, металевий ерзац, який своїм мечем сягає Лаврської дзвіниці, а опирається на скло, яке тисячами тон залили у той підмурок. І все одно – пливе. А Лавра стоїть віками і рятує наші з вами душі. І чомусь думається: перегорнуть наші нащадки в XXI столітті підшивку «Голосу України», натраплять на осе «Дзеркало» і тричі сплюнуть. Дзюбенко Н. Анатомія «Залізної леді» // Голос України. – 1992. 6 червня. ТИПОЛОГИЧЕСКОЕ!??

— Щерб. 2001, 183–184.

Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине – Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти.

До Основ’яненка

Власним прикладом, листом, творами і під час єдиної зустрічі 1898 р., як н адував Коваленко потім, Данило Лукич перший побічним шляхом примусив мене пізнати «чий я син, якого батька». ЮренкоО. Не українофіл, а щирий українець... // Літературна Україна. – 1997, 27 лютого.

Народе мій! Невже тобі

Судилося отак прожити –

Лакуз і ницих наплодити

У власній хаті?

(Скільки ж їх!?)

Настав бо час нам зрозуміти,

Хто ми?

Що ми?

Чиї ми діти? Німенко А. Чиї ми діти (Сповідь перед монументом Кобзареві) // Поезії. – К., 1990. – С. 4.

— Щерб. 2001, 184–185.

Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, И свого не цурайтесь.

І мертвим, і живим і ненарожденним...

Маємо знати і мистецтво дзен, і Баха, і культуру та історію ближчих наших сусідів слов’ян – це цікаво для не ледачого. Навчаймося чужого, але ж не наше там засипане, не наше і мелеться. ПрисяжнюкН. Лист до редакції // Літературна Україна. – 1990, 9 серпня.

— Щерб. 2001, 186.

Дата добавления: 2017-01-14