Народний гумор

4. Вживання різноманітних художніх засобів.

Стиль – романтично забарвлений, лірично-поетичний, закорінений у національний епос і водночас реалістичний у зображенні побутових деталей. Основний лейтмотив повісті – це гімн людині праці, її духовному багатству і красі, безмежному терпінню. Через увесь твір проходить думка, що митець може сформуватися, тільки пізнавши історію, традиції, культуру рідного народу.

Кожен характер – глибоко народний і водночас індивідуалізований, у кожного є якась своя особлива риса, талант. «Діди мої – це щось подібне до призми часу». Вони виступають живими символами епохи, уособленням народної мудрості, втіленням споконвічних національних традицій.

Відкриває цю галерею дід Семен, «дуже схожий на Бога» Найбільше любив дід сонце і «прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок».

Дід Семен був письменним, тож часто читав і захоплююче розповідав онукові казки. Дід любив гарну бесіду і добре слово, був «добрим духом лугу і риби», «розмовляв з усім живим, що росло і рухалось навколо». Він завжди з любов’ю і теплом відгукувався про людей. Повість наскрізь пронизана мотивами гуманізму, любові до «всього живого».

Баба Марусина – маленька й прудка, очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо у світі, «їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. Це була творчість її палкої, темної душі».

Петро Семенович. Найбільше місце в повісті відведено спогадам про батька– людину внутрішньо інтелігентну, чия духовна краса була виявом етичної культури всього трудового народу. «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив». Петро Семенович любив землю і був добрим хліборобом («Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий»). Елемент краси завжди присутній при змалюванні чи то внутрішнього світу батька, його вчинків, чи портрета.

Він був взірцем досконалості, носієм і виразником народної моралі. Народженому продовжувати славний козацький рід, батькові довелося поховати 12 дітей, що померли від пошесті. Гірко плакав він над ними: «Дітки мої, соловейки! То чого ж так рано відспівали?..» З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю.

Одарка Єрмолаївна

Образ матері заступає собою всі інші. Вона постає невсипущою селянкою-трудівницею («Нічого в світі так не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість, – любила проказувати вона»). Щастя світилося на обличчі матері тоді, коли тримала на руках немовля, невимовні горе й розпач – коли ховала синів.

Подібно до народного епосу, скорбна матір, що проводжає дітей у далеку дорогу, порівнюється із зозулею: «Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго».

Змальовуючи колоритні характери представників нашого народу, Олександр Довженко загострює увагу на тому, що бездержавна українська нація втрачає розуміння самої себе і свого призначення у світі. Проблема самоідентифікації на сторінках «Зачарованої Десни» звучить голосом набату, який попереджає і насторожує:

«— Що там за люди пливуть?

— Орловські. Руські люди, з Росії пливуть.

— А ми хто? Ми хіба не руські?

— Ні, ми не руські.

— А які ж ми, тату?

— А хто там нас знає, – якось журливо проказує мені батько. — Прості ми люди, синку... Хохли, ті, що хліб обробляють... Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось».

Вражає у повісті й світ, витворений буйною дитячою фантазією. Образи незвичних коней, чию розмову підслухав Сашко, і казковий образ яблукатого коня з різдвяної колядки. Творча уява дитини примушувала зірку скотитися з неба, рибу – скинутися в річці, лева – з’явитися на березі Десни.

Почуття гумору було родинною ознакою Довженків. «Основна риса характеру нашої сім’ї – насміхатись над усім і в першу чергу один над одним і над самим собою»,– згадував письменник. Тож у повісті «Зачарована Десна» багатьма барвами ожило образне, іскрометне слово автора.

Митець не ідеалізував патріархальне село, не був прихильником стародавніх способів землегосподарства, проте був переконаний, що жодна людина, яку б посаду не обіймала, ніколи не повинна забувати свого національного коріння, сімейних традицій, сили рідного слова.

Один із визначальних чинників формування світогляду митця – природа, відчуття її краси. Вона – одухотворена, все в ній живе, промовляє, виконує якусь функцію (Пірат був пес-трудяга: допомагав по господарству; ворона завідувала погодою; коні й качки розмовляли, як люди).

Рікою життя, символом рідної України для Довженка є Десна. Прекрасна, повновода, з запашними луками, багатими сінокосами – вона становить вагому частку життя героїв повісті.

Зачаровує і сьогодні Довженкова думка про те, що велике щастя – бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах. Вона споріднена з думкою німецького філософа Іммануїла Канта про найвищі постулати людини – моральний закон у собі й зоряне небо над головою.

Дата добавления: 2017-01-14