Суть політичного лідера, політичного лідерства

Лекція 1. Лідерство як політичний феномен

1. Суть політичного лідера, політичного лідерства.

2. Поняття “лідерство” і “керівництво”.

3. Функції політичного лідера.

Поняття лідерства настільки ж старе, як і людське суспільство. Із розвитком цивілізації лідерство набуло не лише індивідуально-особистісної, але й колективної форми (партії, суспільні рухи, об’єднання і т.д.). Сьогодні лідерство існує у великих і малих групах, у всіх сферах життя: економіці, культурі, спорті, військовій галузі, злочинному середовищі тощо. Важливе місце займає політичне лідерство. У суспільному житті політична сфера суспільства, а отже, - політичне лідерство, найбільш кидається в вічі, оскільки значно впливає на перебіг та наслідок подій, котрі торкаються інтересів, планів, орієнтацій та долі великої кількості людей.

Проблема лідерства може розглядатися з позицій різних соціально-гуманітарних наук. Так, соціологія вивчає лідерство в контексті взаємодії особистості з іншими елементами соціальної системи. Психологія та психіатрія досліджують психологічні та психопатологічні особливості особи лідера. Соціальна психологія вивчає лідерство як процес взаємодії соціальних і психологічних чинників, досліджує його механізми, розробляє методи навчання та психологічної підготовки керівників.

Політична наука розглядає лідерство як феномен політичного життя суспільства, досліджує його місце в системі владних відносин, механізми формування і функціонування, а також розробляє практичні рекомендації та опирається на результати досліджень і досягнень в областях соціології, політичної психології, історії, менеджменту, соціального управління. Такий міждисциплінарний вплив, без сумніву, збагачує як теорію політології, так і практику уявлень політичної психології. Але він не звільняє вчених від необхідності адаптації понять до політологічного контексту. У протилежному випадку втрачається будь-який сенс “взаємозапозичень”.

Термін “лідер” має чимало визначень, взято з англійської мови (з англ.- ведучий) і в своїй основі означає “провідний”, “той, що показує шлях”. Також воно має значення “керівник політичної партії, суспільної організації”, і “провідний актор”. В англійській мові синонімами слова “лідер” є слова “керівник”, “голова”, “ватажок”, “командир”, “директор”, “шеф”, “управляючий”.

Звідси певна невизначеність категорії “лідер” дозволила з’явитись терміну і поняттю “політичний лідер”. Відбулося розширення цього поняття: воно включає в себе керівництво, командування, головування, ведення за собою, управління, виконання головної ролі, здійснення тиску, зверхність. Є необхідним уточнити поняття “політичне лідерство”. Далеко не кожний правитель і керівник є лідером у повному розумінні цього слова. Важливо відмітити суттєві ознаки цього поняття. До числа таких, з одного боку, належать: здатність бути першим, головуючим, вести за собою, керувати, “бачити мету”. З іншого боку, – це наявні можливості, для того, щоб реалізувати такі здібності та цілі (ідеї, мету).

Поняття лідер дуже широке, воно містить багато характеристик. Про лідера говорять як про авангард групи, який завдяки своїй енергії має довіру та підтримку; як про людину, що керує іншими людьми, які за власним бажанням, без примусу йдуть за нею. Певна спільнота визнає за лідером право керувати. Лідер той, хто вирішує за інших, визнає програму дій групи.

Лідером називають:

· особу, здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даного співтовариства;

· особу, за якою спільнота визнає право прийняття рішень, значущих з погляду групового інтересу;

· індивіда, який має найяскравіші якості (“корисні” для даної групи), завдяки чому його діяльність є найпродуктивнішою (наприклад реакція, швидкість у спортсмена).

Лідери очолюють, ведуть за собою різні людські спільності – від невеликих груп до товариств державного рівня.

Становлення та функціонування лідерів – явище об’єктивне та універсальне. Об’єктивне тому, що для будь-якої спільної діяльності необхідна організація, розроблення найбільш прийнятних шляхів досягнення цілей. Ці функції виконують люди, в яких вірять, які мають авторитет. Універсальне тому, що лідера потребують усі види суспільної діяльності людей, групи, організації, рухи. Існують лідери в політиці, бізнесі, науці, мистецтві, родині, студентських колективах.

За визначення російського вченого Василя Пугачова, політичний лідер – формальний або неформальний лідер (ватажок) держави, політичної групи (угрупувань) або суспільної організації, руху (масового, елітарного); провідна особа політичного процесу, яка здійснює функцію об’єднання соціальних сил, яка направляє діяльність державних або суспільних інститутів, політичних рухів, особа, що визначає особливості курсу на реформу або революційні перетворення.

Категорія політичного лідера визначається через його належність до певної спільності, проведення впливу на цю спільність, мобілізацію цієї спільності на прийняття та здійснення рішень в певній владній системі. Невід’ємними ознаками політичного лідера є наявність власної політичної програми, популярність у масах, відповідна політична культура, сильна політична воля, організаторські здібності, політична інтуїція – чи не максимально широкий ряд ознак політичного лідерства і вимог до нього наводить американський вчений Уорен Бенніс.

Лідер завжди є особистість, індивідуальність. Він посідає провідне становище завдяки своїм неординарним особистісним якостям. Оскільки лідера створює авторитет, він ніколи ніким офіційно не призначається і навіть не затверджується. Лідерство фіксує такі морально-психологічні відносини між суб’єктом і об’єктом політики, суть яких полягає у свідомому і добровільному підкорені лідеру всіх тих, хто за ним йде.

Б.Кухта наводить шість ознак, за якими політичний лідер відрізняється від лідера взагалі.

По-перше, політичний лідер є лідером великого масштабу, тобто таким, що висловлює інтереси та прагнення макросуспільних груп або, як зазначав Ж.Блондель, лідер здійснює владу таким чином, щоб мотивувати діяльність представників цілої нації. Отже, політичний лідер вирізняється маштабністю як своїх прагнень, так і впливу (значить, при його інституціюванні, прибічники на нижчих щаблях влади є насамперед керівниками).

Другою відмінністю політичного лідера є його функціональне призначення - він покликаний керувати людськими організаціями. Людське суспільство - це певним чином організована спільнота, якісною характеристикою якої передусім є ієрархічність. Найпростіше пояснення її - це впорядкованість, стан, коли кожна людина, інститут, організація - усі мають свої визначені місця в суспільстві, кожен із них грає свою роль, вищі керують нижчими за певними правилами та нормами. Лише в такому поділеному, впорядкованому суспільстві може з’явитись особистість, яка керуватиме іншими керівниками. Отже, лідер - це, особа, яка керує людьми, з метою досягти системних, суспільних результатів.

Третя відмінність політичного лідера полягає у його специфічній ролі, яку він відіграє у суспільстві: руйнує або захищає та творить політичну систему певного супільства. Лідер впливає на велику групу людей, а не на невеличку (роблячи це не епізодично, а постійно), не ділячись ні з ким своїм впливом, спираючись на свій авторитет.

Четвертою відмінністю політичного лідера є накладання глибокої персоніфікації на всю діяльність, якою він керує, провадить, веде в суспільстві. Адже, жоден лідер не подібний на іншого. Всі вони дуже різні, оригінальні та самобутні індивідуальності, оскільки кожен висловлює чиїсь інтереси (групи чи кількох малих або великих груп) і власні. Тому політичний лідер - це певний суспільний вектор, спільний суспільний ідеал для системи, цілого суспільства.

П'ята відмінність. У силу вищезгаданих якостей, політичний лідер водночас є символом, взірцем, який прагнуть наслідувати, все про нього знати. При чому копіюються риси як малі, дрібні, так і суттєві, значні.

Шостою відмінністю політичного лідера є його тісний внутрішній зв'язок з політичною організацією, якою він керує, править одновладно, перетворюючись для неї та її колективний розум, честь і совість, недосяжний взірець для наслідування. Політична організація є тим грунтом, на якому проростає, росте, міцніє та розвивається лідер. Однак, це та організована спільність, яка теж і обмежує, нормалізує діяльність лідера. Нарешті, це та спільнота, яка прагне наслідувати, однак, і та, що інколи може, за певних умов, сприяти завершенню його успішної політичної діяльності як лідера.

Очевидно, перераховані характеристики стосуються, більшою мірою, загальнонаціонального політичного лідерства, а не лідерства нижчого рангу, про яке говорить інший український політолог Д.Видрін. Він вважає, що понятійним відображенням процесу демократизації і децентралізації політичних сил стало, зокрема, те, що до політичних лідерів все частіше відносять популярних та впливових учасників політичного життя, котрі не займають офіційних керівних посад, або ж регіональних політичних керівників, що діють незалежно та по-новаторськи. Вчений вважає, що політичний лідер - це будь-який, незалежно від формального рангу учасник політичного дійства, процесу, який намагається і спроможний консолідувати зусилля всіх, хто його оточує, і активно впливати (в межах території, міста, регіону, країни) на цей процес для досягнення висунутих ним визначених цілей. Домінуючим критерієм вираження феномена лідера є прагнення до влади.

Визначення “політичний лідер” можна віднести лише до тих політиків, чия політична діяльність приводить до змін в політичній системі суспільства, а самі політики, стаючи лідерами, перетворюються на основні суб'єкти політичного процесу.

Лідерство визначається як один із механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи виконує роль лідера, тобто об’єднує, спрямовує дії всієї групи, яка приймає і підтримує його дії.

Необхідність лідерства зумовлюється управлінською функцією влади й виникає тоді, коли потрібно оцінити політичну ситуацію та здійснити від імені великої суспільної групи певні дії.

Політичне лідерство є різновидом лідерства взагалі. В політологічному енциклопедичному словнику воно визначене як “процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну його частину), котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав”. Таке розуміння політичного лідерства залишає на узбіччі певні аспекти цього явища, наприклад, ту частину суспільства, яка не віддає добровільно повноважень.

Концепції політичного лідерства можуть бути розділені залежно від теоретичних основ на три групи:

· які виходять з того, що лідерство – універсальний феномен людської діяльності, закономірності його функціонування єдині у всіх сферах життя суспільства (у політиці, спорті, економіці);

· лідерство ототожнюється з керівництвом і управлінням; при цьому формальне володіння владою розглядається як необхідна і достатня умова лідерства. Політичне лідерство як соціальний інститут ототожнюється з органами державної влади;

· політичне лідерство розглядається як специфічне явище громадського життя.

Російський дослідник Генадій Ашин наводить більш широкі дефініції, притаманні західним поглядам на лідерство. Вчений згруповує подібні погляди таким чином:

1. лідерство як функція особи, що володіє певними організаторськими рисам (Бінгхем);

2. лідерство як наслідок сили особи (Боуден);

3. лідерство як фокус групового процесу (Кулі);

4. лідерство як мистецтво досягнення згоди між людьми – компромісу (Менсон);

5. лідерство як соціальний контроль особи (Оллпорт);

6. лідерство як здійснення впливу (Тед);

7. лідерство як поведінка індивідуума, що його було включено в управління груповою діяльністю (Хемфіл);

8. лідерство як здатність впливати на людей шляхом скоріше емоційних закликів, аніж використання авторитету (Клентон);

9. лідерство як позитивний вплив (Басс).

Дослідник політичного лідерства Анатолій Пахарєв згрупував західні трактування політичного лідерства таким чином:

1) центр групових процесів (С.Кулі, Е.Мамфорд, Л.Бернард, Дж.Браун та ін.);

2) вияв особистісних рис (Л.Боуден, У.Бінгем, О.Тід);

3) мистецтво досягнення єдності (Е.Мансон, Т.Філліпс, Б.Мур та ін.);

4) дія та поведінки (Л.Картер, Дж.Хемфілл, Ф.Фідлер);

5) інструмент досягнення мети або результату (У.Коулі, Р.Беллоуз, К.Девіс та ін.);

6) взаємодія (Е.Богардус, П.Пігорс, Р.Мертон);

7) уміння переконувати (С.Шенк, Н.Коуплент);

8) здійснення впливу (Р.Стогділл, А.Танненбаум, Р.Кан, Ф.Массарик та ін.);

9) ставлення до влади (Ж.Блондель, Х.Герт, С.Міллз та ін.);

10) диференціація ролей (Т.Гордон, П.Конверс, Р.Тернер та ін.);

11) ініціація або введення структури (М.Сміт, О.Голднер, С.Джибб та ін.).

Узагальнений погляд на політичне лідерство дає можливість виокремити такі підходи у його визначенні:

• лідерство як різновид влади, носієм якої виступає не більшість, а одна людина або політична група;

• лідерство як управлінський статус, керівна посада, пов’язана із прийняттям важливих політичних рішень;

• лідерство як вплив на інших людей, що передбачає: 1) постійний і стійкий вплив (до лідерів не можна зараховувати людей, що зробили разовий вплив на політичний процес); 2) керівний вплив лідера повинен здійснюватися на політичну структуру (групу, партію, рух) з подальшим поширенням на все суспільство або його більшість; 3) політичного лідера відрізняє від інших явна інтелектуальна, організаторська і вольова перевага; 4) вплив лідера формується не силою, а авторитетом або визнанням правомірності керівництва;

• лідерство як особливий вид підприємництва на специфічному ринку, на якому політики в конкурентній боротьбі обмінюють свої політичні програми й пропоновані шляхи їх реалізації на владні посади;

• лідерство як символ спільності та зразок політичної поведінки певної групи, партії, руху, політичної еліти, що відображають інтереси й сподівання широких народних мас або більшості суспільства.

Зазначимо, що існують відмінності між лідерством взагалі та політичним лідерством зокрема. Ці феномени володіють як діалектичним взаємозв’язком, так і взаємопроникненням. Наприклад, політичний лідер одночасно є лідером в його науковому розумінні. У свою чергу, лідерство за певних умов (сфера впливу, поставлені цілі, програмні настановлення, характер діяльності тощо) може перетворитися у політичне лідерство.

Анатолій Пахарєв вважає, що політичне лідерство – це взаємозв’язок, взаємодія та взаємовплив основних його елементів: лідер, послідовники, середовище, завдання. Лідерство – це не тільки набір неординарних якостей і здібностей лідера, а й особливий вид міжособистісних взаємин, і його вплив є цілеспрямованим і передбачуваним, характеризується тривалістю часу та динамічністю. Це досить вдале визначення, оскільки воно є системним і свідчить про комплексний характер категорії політичного лідерства.

Політичне лідерство, на думку Ж. Блонделя, “…є особливий тип влади в тому розумінні, що вона здійснюється по широкому колу питань і проблем...в принципі політичне лідерство є досить широким поняттям, яке може бути всеохоплюючим: рішення, які прийняті політичним лідером, можуть стосуватися будь-якої сторони життя суспільства... політичне лідерство є одним з найвищих і всеохоплюючих форм влади”.

Наявність численних підходів до визначення цього поняття та його природи (як різновиду влади, управлінського статусу, пов’язаного з прийняттям рішень, внаслідок чого можна впливати на поведінку інших людей), приводить до висновку, що “природа політичного лідерства достатньо складна і не піддається однозначній інтерпретації”.

Політичне лідерство – це спосіб взаємодії лідера і мас, в процесі якого лідер справляє знаний вплив на суспільство. Вплив лідера має бути постійним. Політичного лідера відрізняє явна перевага у впливі порівняно з впливом інших осіб, він спирається на його авторитет або принаймні на визнання правомірності його керівництва.

Політолог Джеймс Даунтон вважає, що лідерство передбачає перш за все вплив на інших людей. Однак це не будь-який вплив, а такий, для якого характерна така специфіка:

· по-перше, необхідно, щоб вплив був постійним;

· по-друге, керівний вплив лідера має розповсюджуватися на всю групу (організацію, суспільство);

· по-третє, політичний лідер має пріоритетний вплив (оскільки характеризується односпрямованістю – від лідера до членів групи);

· по-четверте, вплив лідера опирається не на силу, а на авторитет або визнання правомірності керівництва. (Диктатор, який спирається лише на силу, – це не лідер, так само як і керівник державного рівня, який втрачає свій вплив за вказаними параметрами).

Лідерство в політиці володіє особливостями:

· між загальнонаціональним лідером і суспільством, як правило, не існує прямої взаємодії, воно опосередковане партіями, групами інтересі, ЗМІ;

· воно має багаторольовий характер, лідер орієнтується на узгодження різних соціальних інтересів, змушений прагнути до виправдання масових сподівань від його діяльності;

· політичне лідерство корпоративне, за рішенням, які ухвалюються вищим керівництвом, завжди скривається невидима для суспільства робота багаточисельних експертів, близького оточення лідера;

· політичне лідерство в тій чи іншій мірі інституціолізоване, тобто діяльність лідера обмежена існуючими спеціальними відносинами, нормами, процедурами ухвалення рішень.

Дещо подібні особливості зазначає російська дослідниця Євгенія Мелешкіна:

· політичним лідером може стати людина, яка не має певних особистісних рис, але займає посаду, пов'язану з доступом до владних ресурсів і механізмів їх реалізації.

· політичне лідерство, зазвичай, вирізняє опосередкований характер. Це – “дистанційне” лідерство, при якому відносини між лідером і масами складаються як опосередковані, тобто за допомогою ЗМІ, різних громадських організацій тощо.

· багаторольовий характер політичного лідерства, заснований на необхідності відповідати різним рольовим очікуванням: оточення, політичні партії, адміністративний апарат, населення країни в цілому.

· політичне лідерство відрізняється корпоративним характером. Це пов’язано з тим, що значну роботу виконує не він сам, а інші, наприклад, його найближче оточення, адміністративний апарат.

· функціональна й соціально-групова природа політичного лідерства обумовлена тим, що “політичним лідером” може бути особа і група осіб. Наприклад, для СРСР було характерне формальне колективне лідерство (політбюро, президія).

Існує кілька підходів до пояснення природи політичного лідерства:

· структурно-функціональний підхід розглядає лідерство як управлінський статус, тобто становище в суспільстві, пов'язане з прийняттям владних рішень, організацією колективних дій.

· теорія політичного менеджменту і маркетингу розглядає лідерство як своєрідне підприємництво, здійснюване на політичному ринку, коли лідер в обмін на керівну посаду пропонує виборцям специфічний товар – програму, способи вирішення тих чи інших суспільних проблем, конкуруючи з іншими претендентами на лідерство.

Політичне лідерство є багатопроблемним та багатоаспектним явищем. Воно пов’язується саме з великими групами людей у суспільстві і є не замкненим, а відкритим процесом. Політичне лідерство є колективне (соціальне) за своєю природою і сутністю, містить перехід від цінностей індивіда до цінностей суспільства і навпаки.

Міркування, що політичне лідерство і політичний лідер поняття тотожні, пов’язані (в кращому випадку) з розумінням лідерства як статичного явища. Лідерство як процес (у часі і просторі) не може бути тотожним лідеру як суб’єкту (нехай навіть груповому учаснику цього процесу, що відбувається в певних умовах і має свій, відмінний від результатів діяльності політичного суб’єкта, результат). Політичне лідерство одночасно функціонує на різних рівнях людської природи – емоційному та раціональному, свідомому та підсвідомому, колективному та індивідуальному.

Слід відзначити думку американської дослідниці Маргарет Херман, що лідерство є багатогранним поняттям. Вона виокремлює такі його складові: 1) особистість лідера і особливості його висунення; 2) характеристики групи; 3) природа взаємин в групі; 4) контекст, в якому здійснюється лідерство; 5) результат взаємодії лідера і послідовників в конкретних ситуаціях.

В системі політичного лідерства виокремлюють три головні компоненти:

а) індивідуальні риси лідера;

б) ресурси чи інструменти, якими він володіє;

в) соціальні умови і чинники, які впливають на лідера тобто ситуація, в якій він діє і яка впливає на нього.

Ще одну структуру феномена політичного лідерства запропонував Г. Ділігенський, проаналізувавши та переробивши сукупність компонентів, що визначають природу лідерства, сформульовану Г. Херманн. Він виділив два досить рель’єфні рівні феномена політичного лідерства.: 1) макрорівень - “зовнішні умови”, що впливають на формування і діяльність лідера (контекст лідерства) та 2) мікрорівень - його власні “внутрішні” психологічні характеристики і поведінка. Макрорівень визначається процесами і явищами, до яких політик залучається (втягується “волею долі”). Вони розвиваються ніби-то поза самим “носієм”, то виштовхуючи його на вершину влади, то кидаючи у вир історичного “небуття”.

Мікрорівень - сфера свідомої діяльності політика та його несвідомих проявів, які можна ототожнити з його особистістю і індивідуальністю, що обумовлюють специфіку діяльності лідера, професійний та статусно-рольовий потенціал.

Анатолій Лисюк виокремлює такі структурні компоненти лідерства: лідер – послідовники – спосіб їх взаємодії – інституційне та соціокультурне середовище – ситуативні обставини.

В науковій літературі політичними лідерами зазвичай називають тільки володарів перших владних позицій в політичних організаціях, незалежно від рівня та специфіки політичної ієрархії. Політичним лідером є глава держави, формальний чи неформальний лідер малої групи, діяльність якого має політичний характер. Лідерів необхідно розглядати як природну частину політичної еліти, головною функцією якої є цілепокладання, пов’язане з прийняттям політичних рішень.

Особливістю політичного лідерства є активна роль в його системі послідовників. Другий структурний компонент лідерства – послідовники – це різні ієрархічні рівні в залежності від складності внутрішньої організації суспільства. Вони розпадаються на дві групи:

· послідовники в чистому виді, тобто ті, соціальні групи, індивіди, які сприймають політичну волю політичного лідера як безпосередній імпульс діяльності;

· послідовники – “ретранслятори”, які утворюючи команду, клієнтуру лідера, є не тільки виконавцями, але й виробниками, організаторами реалізації його владних інтенцій. Природно, що подібна ретрансляція не може бути механічною. Вона неминуче стає суб’єктивною, в тій чи інший мірі спотворює первинний зміст інтенцій лідера, підсилюючи або применшуючи вольові імпульси, які виходять від лідера. Окрім того, “ретранслятори” є посередниками між лідером і соціальними масами, і при організації зворотного зв’язку, володіють можливостями її оптимізації чи дезорганізації. Тому при аналізі зв’язку між лідером і послідовниками необхідно звертати увагу на систему взаємодії між лідером і послідовниками – “ретрансляторами”, між послідовниками – “ретрансляторами” та послідовниками – виконавцями.

Дослідники виділяють як компонент лідерства елементи соціокультурного та інституційного середовища, в межах і за допомогою яких здійснюється соціальна інтеракція лідерів і послідовників. Мова йде про політичні інститути та установи, правові і соціальні норми, традиції, звичаї. В різних соціальних спільнотах залежність лідера від цих факторів істотно різниться. Природно, що в малих неформальних групах на перші місця виходять соціальні норми і звичаї при мінімальному значенні інституційних факторів. На державному рівні, особливо в традиційних суспільствах, тоталітарних політичних системах, навпаки, максималізується роль державних інститутів. Необхідно врахувати, що вплив соціокультурного середовища на лідерство опосередковується ситуативними обставинами, які є рівнодіючою сукупністю факторів об’єктивних і суб’єктивних властивостей, які детермінують феномен політичного лідерства.

Взаємозв’язок і взаємовплив діяльності лідера та його послідовників передбачають наявність специфічних способів їх взаємодії. Мова йде про специфічні способи соціально-психологічного впливу (наслідування, навіювання, переконання), і про ментально-ціннісні ідентифікації, про вміння лідера розпоряджатися соціальними ресурсами, про репрезентацію ним інтересів послідовників.

Російські дослідники Миколай Пущулін і С. Сокол вказують, що до лідерських відносин відносяться тільки ті взаємовідносини між лідером і послідовниками, які ґрунтуються на добровільному підпорядкуванні послідовників та їх свідомому слідуванню за лідером, що передбачає наявність між ними переважно координаційних зв’язків. Там, де елементом, який скріплює взаємодію лідера і послідовників є насильство, спостерігається імітація і поступове заперечення лідерства.

Політичне лідерство існує на трьох соціальних рівнях і притаманне різним формам соціально- політичної організації:

· лідерство на рівні малої групи, об’єднаної політичними інтересами (наприклад групи осіб, що становлять верхівку влади в державі). Воно є механізмом інтеграції групової діяльності, в якому лідер спрямовує та організовує дії групи, що ставить лідеру певні вимоги. Здебільшого вважають, що в малій групі лідер скеровує і спрямовує дії групи, яка, у свою чергу, висуває певні вимоги до особистості лідера. Лідерство цього рівня властиве всім суспільствам.

· лідерство на рівні політичних рухів. На даному рівні лідер повинен бути особою, з якою певні верстви населення пов’язують можливості задоволення своїх інтересів. У такому випадку принципове значення має здатність адекватно відображати інтереси частини населення, яка його підтримує, тобто сформувати політичні вимоги, визначити тактику боротьби та ефективні засоби їх задоволення. На відміну від вузькогрупових інтересів, на цьому рівні особистість лідера є вираженням певної соціально-політичної позиції значної частини населення. Саме активність, тобто суб'єктність складових відносин між політичним лідером і частиною населення детермінує спосіб адекватного вираження інтересів частини населення, яка підтримує конкретного політика та його програму дій.

· лідерство подане у вигляді соціального інституту, що діє в особистих відносинах. Цей рівень характеризується певним типом політичної поведінки – лідерство передбачає взаємне задоволення інтересів як лідера, так і його прихильників. Його діяльність визначається певною мірою тією політичною культурою, яка є характерною для даного суспільства.

Як організація тип влади політичне лідерство/керівництво виявляється на третьому, найвищому, рівні. Коли політична дія лідерів/керівників поширюється на все суспільство або найбільшу його частину, за умови розподілу влад, соціального розшарування населення країни тощо. За таких обставин здійснення влади як головної складової політичного лідерства/керівництва (власне його результату) залежить і від об'єктивних, зовнішніх стосовно групи особливостей (їх становлять умови, динаміка здійснення політичних процесів, наявні інститути тощо), і суб'єктивних.

Чим відрізняється лідерство в малих групах від лідерства в національному масштабі? Власне лідерство у національному масштабі – це дистанційне лідерство (лідер і його послідовники не мають прямих контактів); корпоративне лідерство – лідери лише пропонують рішення, які були розроблені колективом професіоналів; багаторольове лідерство – лідер орієнтується на очікування свого безпосереднього оточення, політичної партії, виконавчого апарату, нарешті – широкої публіки, і його завдання – підтримувати ці суперечливі орієнтації в певній рівновазі.

Дата добавления: 2015-07-13