Громадський побут та соціальна організація українців

В етнографії під громадським побутом та соціальною організацією українців мають на увазі переважно діяльність громадських інституцій українського села: громаду, виборних осіб, сільське самоврядування. А також – їхні функції, співвідношення інтересів громади й окремих її членів, громади й держави, сільської громади та інших верств суспільства. Етнографи також звертають увагу на силу звичаєвих правових норм, що регулювали все сільське життя.

Варто зауважити, що правові звичаї української громади сягають своїм корінням перших 5 століть нашої ери. Причому варто розуміти також, що в епоху модернізації традиційний уклад сільської громади мав властивість поширення і на міста України. Спроби ж модернізувати громадський побут українців через кріпосницькі порядки зверху, які запроваджували російські імператори Катерини ІІ, Олександра І та Миколи І, не здолали їхніх традицій. Відчутного удару по системі громадських зв’язків в Україні була завдано аж у часи Сталіна – надто в роки сумно відомого Голодомору 1932-1933 років.

Задокументовані джерела про діяльність сільських громад, – як-то люстрації, судові позови і вироки – збереглися, починаючи з XVII століття. Вони розкривають стосунки громади з державними органами та поміщиками, вибори керівних та інших громадських функціонерів громади, стосунки між вибраними особами і громадою, відповідальність окремих виборних осіб, комірників перед громадою тощо.

Головною суспільною функцією громади, як основної одиниці соціальної організації українців, що регламентується звичаєвими правовими нормами, була охорона інтересів всіх і кожного своїх членів від можливих внутрішніх і зовнішніх небезпек кримінального, морального, політичного, економічного і природного характеру.

У давні часи найвищим керівним органом громади була копа, копний сход або віче. Перші дві назви більше вживалися у Наддніпрянській Україні, третя – у Карпатах та Прикарпатті. У мирний час віче розглядало питання виборів “посадових” осіб, розподілу і перерозподілу земельних ділянок між членами громади (господарськими дворами), визначення земельних ділянок, що мали залишатися у спільній власності для загального користування, надання окремих ділянок поміщику, іншим громадянам чи приватним особам, питання про оренду, визначення земель під відповідні сівозміни тощо. Окрему групу становили питання, пов’язані з фінансовими справами. Залежно від того, хто вважався власником села, уряд (король, поміщик), а також – від характеру сільськогосподарського виробництва (землеробство, скотарство, лісові промисли та ін.).

Вибори “посадових” осіб проводилися переважно раз на 3 роки. Бувало, що й рідше. Виборні керівники громад у регіонах України мали різні назви: отамани, старости, війти, солтиси та ін. У Карпатах вживали також старовинні назви князь, біров, тівун.

На допомогу старості, отаманові чи війту віче обирало помічників. Наприклад, на козацькому сході Лівобережжя, крім старости (отамана), обирали соцьких і десятників (десяцьких), а також – сторожів громадських споруд і майна, ланових (охоронців селянських посівів і врожаю), пастухів (чабанів) селянської худоби.

Важливою функцією сільської громади вважалася турбота про дотримання всіма її членами норм звичаєвого права. За цим стежили так звані копні та волосні суди, у Карпатах і на Прикарпатті – зборові суди. Дрібні звичаєво-правові чи кримінальні порушення розглядалися присяжними, соцькими або десяцькими.

Будь-яка влада намагалася перекласти на українську селянську громаду відповідальність за сплату податків кожним селянським двором, за громадський порядок на селі, за попередження кримінальних злочинів, утримання на свої кошти доріг, мостів, гребель, ставів, церковнопарафіяльних шкіл та ін. А коли на село у ХІХ ст. зайшов ринок, у віданні громади залишалося немало цікавої багатьом спільної власності: неподілених громадських пасовиськ, лісів, деяких “божих” місць на зразок “святих” джерел, цвинтарів, а також – вибудовані громадою церкви, школи, млини, корчми, читальні, згодом – т.зв. “народні доми”. Через сільські сходи і віча, своїх виборних чинів громада встановлювала грошовий або натуральний внесок кожного господарства, необхідний для задоволення громадських потреб.

Більша чи менша громада жила одним життям. Спільно жали жито, згрібали сіно на одному лузі, йшли молитися до однієї церкви, разом збирали гриби, ягоди, співали й жартували на весіллях, сумували та плакали на похоронах. Особливі усталені форми і місця контактування мала кожна вікова або інша група. Якщо у церкві кожної неділі чи свята зустрічалися всі мешканці села, то в кузні, наприклад, майже кожного ранку і впродовж усього року відбувалися розмови між господарями й парубками про життя-буття у рідному селі, заробітки на цукроварнях чи нафтових промислах, про царя і царицю, цісаря й цісареву, давні бувальщини та війни, врожаї і голод. До кузні приходили не лише ті, кому потрібно було “витягнути” леміш, а й ті, котрі хотіли поспілкуватися з ковалем, подивитися на його працю. Крім кузні, були ще млини, вітряки, олійниці, пилорами, без яких жодному господареві не обійтися. Стоячи у черзі, селяни обговорювали і великі податки, і мрії про красиве життя... Незмінним об’єктом обговорення у таких місцях дуже часто були окремі господарі, господині, парубки, дівчата й інші особи. Про кожного члена громади створювалася громадська думка, якою ніхто б собі не дозволив нехтувати. Нерідко саме громада давала окремих людям прізвиська.

Колоритом громадського побуту стали ярмарки. Вони відбувалися у відповідні пори року. На них з’їжджалися купці, продавці й покупці з великих обширів України і навіть із-поза неї. Ярмарки влаштовували у повітових містечках, але нерідко – й в окремих селах. Відбувалися вони у чітко визначений день тижня, окрім неділі. Таких ярмарків Україною прокочувалося за рік тисячами. Деякі ярмарки мали свій профіль. Наприклад, містечко Остріг славилося великим сільськогосподарським реманентом: можна було купити борони, колеса, вози. Інші ярмарки торгували кіньми й коровами, зокрема молодняком. Взагалі ярмарок у селянському побуті сприймався як невід’ємний атрибут життя та виробництва. Без постійного зв’язку з ярмарком не могло функціонувати жодне господарство. Ярмарки стали місцем укладання різних торговельних угод, після чого сторони розпивали “могорич”. Однак жодна сторона вже не могла відмовитися від досягнутої домовленості, інакше це призводило до моральної та матеріальної відповідальності. Водночас ярмарки слугували постійним засобом різноманітної інформації й знань, насамперед великої виставки товарів, місцем контактування між селянами та міщанами, селянами віддалених сіл. І на ярмарку можна було побачити інших цікавих людей: циганів-ворожбитів, “чудотворців”, прохачів милостині і т.п.

Відмітною рисою громадського побуту в Україні були толоки. Це був засіб виконання таких видів робіт, які сам селянин (навіть зі своєю родиною) просто не міг виконати. Толока була також засобом допомоги господарствам вдів, одиноким старим людям. Спільна толочна робота давала змогу перевезти куплену на далекому селі хату, клуню, хлів, молотарку або млин чи вітряк, олійню та ін. Наприклад, для перевезення розібраного вітряка треба було близько 50 підвод. На прохання участі у толоці селяни не мали морального права відмовити. Нерідко толока скликалася з метою початку будівництва хати. Потім усю іншу роботу виконували найняті майстри і помічники та члени сім’ї. Для вдів, сиріт, калік толока проводилася саме як допомога і дуже часто з ініціативи сусідів або сусідок. Такими толоками зорювали й засівали поле, збирали та звозили врожаї, ремонтували хати або господарські будівлі. Частували після таких толок не завжди. Однак вдови чи старші люди намагалися (бодай скромно) це зробити. Відомі також жіночі толоки на відробіток для приготування волокна, плетіння цибулі, побілення хати, лущення кукурудзи та ін. З обов’язку перед громадою кожен селянський двір час від часу спрямовував робітника на толоки для ремонту чи будівництва доріг, мостів, церкви, школи тощо.

Подібними до толок за характером самопомочі були супряги. Суть полягала в тому, що бідніші господарства, котрі мали по одному коневі чи волові, неповний реманент для обробітку ґрунту тощо, спрягалися для спільної праці. Коли в супрягу об’єднувалися господарства з різними за величиною ділянками поля, між ними проводився відповідний розрахунок “пішими” робочими днями або іншим способом. Господар, у якого працювала супряга, за звичаєм годував і всю худобу, і своїх партнерів.

Справою громади була організація випасу худоби у весняно-літній період. Громадського пастуха череди вибирали копа, віче, сход. Обирали зазвичай бідного селянина, нерідко бідного парубка, але такого, до котрого було довір’я, як до чесної людини. Пастухові (у південній Україні – чабану) доручали доглядати за коровами, вівцями, іншою худобою. Пастух у свою чергу брав підпасичів, іноді неповнолітніх хлопчиків. У степових і лісостепових зонах до жнив випасали худобу на паровому клині, окремих ділянках громадського лугу або в лісі. Після жнив переходили на стерню. Селянські двори по черзі готували й доставляли на місця випасу череди їжу. Назва череда пішла від того, що пастухи від різних кутків села змінювали один одного за чергою.

У низинних лісостепових місцевостях традицією був нічний випас коней. Після робочого дня парубки та підпарубчаки виганяли коней на кращі лугові громадські пасовища, зазвичай неподалік лісу. Розводили вогонь і підтримували його впродовж недовгої літньої ночі. Звечора хлопці варили куліш. Коли ж у заздалегідь поставлене сільце попадалася дичина, її також долучали до вечері. При вогнищі старші парубки розповідали чимало бувальщин, казок, співали пісень. Парубчаки проходили тут своєрідну школу гарту й громадської солідарності. Часто вночі на коней нападали вовки. Парубки відганяли їх, лякаючи залізним пруттям, головешками. Такі нічні випаси потім обростали всілякими розповідями про незвичайні пригоди, лісовиків і відьом.

Громадське життя у селі поділялося також на різні “автономії”: за статтю (чоловіки, жінки), сімейним становищем (одружений і неодружений), віком (старші чоловіки і жінки, молодь, діти), економічним становищем (багаті, середні та бідні господарі, наймити).

Цікавими формами і традиціями вирізнялося життя парубочих і дівочих громад. Соціальний устрій української сільської громади покладав на неодружену молодь меншу відповідальність за стан справ у господарстві, за податки, утримання дітей і непрацездатних у сім’ї. Це створювало об’єктивну основу відносної свободи цієї молодів, для можливостей дозвілля, вибору ціннісних пріоритетів. Безперечно, впливали на спосіб життя і психофізіологічні особливості молодого організму. Як казали в селі: “Старий хоче спати, а молодий гуляти”, “Молодий кінь – до бою, а старий – до гною”. Хлопці починали парубкувати з 16-18 років, а дівчата дівувати – з 15-16 років.

Спрямовували дозвілля молоді парубочі й дівочі громади. У невеликому селі було по одній парубочій і дівочій громаді, у великому – декілька. Парубочу громаду очолював найавторитетніший, зазвичай, сильний юнак (старий парубок, отаман, береза, заводій), а дівочу – дівчина, котра вміла гарно співати (заспівувати), легко вступала у контакт із господинею хати, де найчастіше проводилися вечорниці та досвітки, при потребі могла присоромити парубка за непристойний вчинок чи слово або й вигнати з хати. Така дівчина показувала приклад і в праці.

Громади, зокрема парубочі, мали свої каси, що поповнювали за рахунок зборів під час колядування й щедрування, разових внесків тих, кого приймали до громади, добровільних пожертвувань парубків, які заробляли гроші в місті чи панському дворі. Кошти громади використовували на оплату музик, молодіжне відзначення традиційних свят Івана Купала, Покрови, Андрія. На свята парубки й дівчата збиралися лише для розваг і побачень. Грала музика, парубки запрошували дівчат до танцю. Музики відпочивали – парубки і дівчата співали про кохання і зраду, про козаченька, котрий не вернувся додому, про те, як мати дочку віддала у чужу сторононьку. Потім знову скрипка, бубон і сопілка зазивали до танцю. Саме на “вулиці”, зимових вечорницях не один парубок освідчувався дівчині у коханні. Проте не кожне кохання було щасливим. І про це розповідала пісня:

Ой у полі три тополі, Всі три зеленіють.

За одною дівчиною Три козаки мліють.

Ой хоч млійте, хоч не млійте, Я вам трьом не буду.

За одного заміж вийду, А за двох забуду.

Практично повсюди в Україні були поширені ночівлі хлопців із дівчатами. Лягали спати після вечорниць. До хати вносився куль або кілька околотів. Солому розстеляли на земляній долівці, покривали ряднами. Лягали парами відповідно до взаємних симпатій. “Дозволялось” лише цілуватись, обніматися і “грати в притулу”. На світанку хлопці піднімалися і спішили у свої господарства “порати” худобу чи до іншої роботи. Дівчата тут же у хаті, де ночували, проводили “досвітки”: пряли, вишивали...

Парубочі громади захищали інтереси молоді перед поміщиками, орендарями, підприємствами. Вони погоджували такі важливі питання, як оплата праці за тимчасовим, особливо сезонним наймом. За необхідності брали окремих своїх членів на поруки, даючи при цьому відповідний грошовий заклад. Парубочі та дівочі громади в повному складі були присутні на проводах до війська. Дарували рекрутові якусь дещицю із громадської каси, частину грошей виділяли на самі проводи.

Попри потужну набожність українських селян, ставлення ж до служителів релігійного культу, зокрема до сільських священиків, було неоднозначним. Дуже часто воно було навіть критичним. Священик повинен був заслужити собі авторитет у громади не лише знанням неписаних законів громади, а й своєю поведінкою. Доходи священика значною мірою контролювала церковна рада на чолі зі старостою, делегованого селянами. Вона могла мати свою думку стосовно поділу церковного доходу між священиком та потребами церковної громади (ремонт церкви, придбання реквізитів), стосовно суми оплати селянами обрядів вінчання, хрестин, похоронів, освяти місць, сповіді тощо. Дуже часто із цього питання староста, громада і священик не доходили згоди. Якщо на бік церковної громади ставала сільська громада (копа, віче), доходило до скарг чи депутації до архієрея. Громада зазвичай перемагала, і священик змушений був залишити парафію. Але в часи жорсткого російського імперіалізму, коли священиків підтримувала влада, селяни вже перемагали рідше. Дуже часто священики вдавалися до свавільних вимог та цін щодо селянства і цим дуже віддалялися він всього селянського загалу, що було б дивовижним явищем, наприклад, у ХVІ – ХVІІ століттях.

Глибокі антагонізми з’явилися у сільської громади із паном по приходу на село ринкових капіталістичних відносин. Соціальні протиріччя, зумовлені усвідомленням разючої суперечності між селянським безземеллям і панськими латифундіями, селянським зубожінням і панським багатством, найманим робітником і капіталістичним роботодавцем, тісно перепліталися з національними протиріччями. У такій ситуації пани Лівобережної України, оскільки були нащадками українських старшинсько-козацьких родів, мали більше шансів жити із селянами сумирно. На відміну полонізованим панам Правобережної України або русифікованим – Південної. Безземелля та малоземелля селян у ХІХ ст. призвели до поширення явища наймитства. Наймитів мали і пани-поміщики, і селяни-заможники.

Громадська думка (що люди скажуть?) вважалася головним гарантом при укладанні умов найму, оплати та виконання умов для наймитів. Наймит знав: працювати потрібно чесно і тяжко, часто від зорі до зорі. Господар повинен був оплачувати працю найманого робітника згідно з попередньою домовленістю. Наймити зазвичай харчувалися у сім’ї господаря. Той, хто порушував оплату праці або погано харчував робітника, підлягав громадському осуду. Вдруге йому було нелегко знайти доброго наймита. Багаті селяни прагнули посісти домінуюче місце у громадському побуті. Тому вони організовано підтримували заможнішого при виборах старости чи солтиса, посідали провідні становища у товариствах “Просвіти”, “Сільського господаря”, кооперативах. І все-таки не багатство поважали люди передусім, а життєвий досвід, вік і мудрість. Громада визнавала за окремими селянами славу і честь найбагатших — “селянських філософів”, котрі зазвичай були грамотними, начитаними, не боялися висловлювати свою думку і про царя, і про цісаря, і про війта.

Моральні норми поважання старших і жінок визначали порядок взаємного вітання у громадському побуті українців. При зустрічі першим вітався молодший до старшого і навіть багач до старшої жінки. Існував своєрідний “патріотизм села”. Діти, юнаки і дівчата виховувались у пошані до традицій села. Громада прагнула мати гарну церкву і доброго священика, культосвітні установи – народні доми, “Просвіти”, школи, торговельні та інші кооперативи.

Крім усього іншого, сільські сходи і віча розглядали дрібні судові справи. Іван Франко якось поділив проступки селян та покарання за них на 8 категорій: 1) за образу словом або вчинком приватних осіб (сварка, бійка, наклеп, образа честі тощо); 2) за польові злочини (орання, косіння тощо); 3) за порушення приватної власності (крадіжки, пошкодження); 4) за зневагу громадської управи; 5) за поліційні злочини (необережність із вогнем, при нічному сторожуванні на селі, забруднення річки); 6) за аморальність життя, збезчещення дівчини, пияцтво; 7) за порушення громадської власності; 8) за чари і ворожіння. Мабуть, дуже довго і в моральному, і в звичаєво-правовому сенсі суворим залишалося покарання дівчини за дошлюбні статеві зв’язки. В обряді українського весілля моральний осуд виливався у різні форми громадської ганьби не лише нареченої, а й її матері, що “не вміла виховати доньки”.

Дата добавления: 2015-07-13