Мурашник

Атомне

Я галактик ваших гривастих

Не вивчав у екстазі німому.

Я — невидимий головастик,

Що живе у тобі самому.

Я — живого частка єдина,

Нас в тобі міліярди цілі.

Я так само, як ти — Людина,

Твій двійник у твоєму тілі.

Ми не знаємо, що назовні,

Ми кружляємо на електронах.

Є у нас урядовці верховні

І вожді на державних тронах.

Ми не віримо в потойбічне,

Ми у нашому з головою:

Ти — це тільки стихія космічна,

Що не може бути живою.

Вірить в тебе — це визнавати,

Що над нами є Вищий Розум.

Отже, вийде:

наші магнати —

Тільки пси, що біжать за возом.

Та коли ми вийдем із тіла

В те життя, що у мріях носили,

Чи розкаже сперма змертвіла,

Хто збудив материнські сили?

Мабуть, темінь лапами свастик

Нас жбурляла тому до катівень,

Щоб з’явивсь хоч один головастик —

Той, що стане з тобою врівень.

Мене він кликав таїною світу —

Мурашник в лоні лісових висот,

Як небо кличе на чужу орбіту,

В казкове коло неземних істот.

В похід рушали полчища незлічні,

Несли на спинах іскорки роси,

Неначе справді воїни космічні,

Що прилетіли з Марса в ці ліси.

Руді зненацька атакують чорних,

Ворожі трупи віддадуть струмкам.

І велич цих походів неповторних

Історик їхній передасть вікам.

Відзначить він, що добрий був ужинок:

У надрах пнів і в затінку грибів

Руді забрали тисячі личинок,

Щоб виростить із них своїх рабів.

Удій медовий весь як є, без втрати,

Від них крилата власниця прийма.

Бо тут крилаті лиш аристократи —

Рабам на крила жодних прав нема.

Їх рабовласники чотирикрилі

Навчать вмирати в безумі атак.

Та прийде час: в кривавому горнилі

З рабів отих народиться Спартак.

І вчинить бунт у яблуневім листі,

Поділить між рабами сіру тлю.

Та вже вечірні сутінки імлисті

Готують шлях новому королю.

Він вийде із безкрилих…

Богорівні

В громади викраде собі права,

Щоб освятить в’язниці та катівні.

В серцях загасне іскорка жива.

Бунтар для них тепер не однокашник.

Не треба їм ані свобод, ні прав…

І сам я запалю отой мурашник,—

Хай кажуть там, що Бог їх покарав.

“Небо, страждаючи, зорі народить…”

Небо, страждаючи, зорі народить,

Муками струсів наповниться Вічність.

Мудре страждання облагородить

Наших незрілих думок пересічність.

Райдуга, мов терези всесвітні,

На тарілках неземної роботи

Білі сади розгойдавши у квітні,

Виважить наші гріхи і скорботи.

Краплі світанків заграють у листі,

В хмарах відчиняться брами сині.

Будемо світлі, будемо чисті —

Ніби народжені тільки нині.

Там, поза хмарами, кров’ю заграви

Небо пливе— мов задумлива мати.

Кров невмируща вливається в трави,

Щоб відродитись і знову страждати.

Мудре страждання…

Нічого, крім тебе,

Не освячу степовою росою.

Світлу красу добуваючи з себе,

Ти невситимість гамуєш красою.

Може, колись розпізнає наука

Правду на дні філософської чаші:

Всесвіт — це мука…

Одвічна мука,—

Та, що народжує радощі наші.

“Линьте, римовані стріли…”

Линьте, римовані стріли,

В далеч Нової Епохи.

Тих, кому все зрозуміло,

Я не шаную нітрохи.

Їх вікова обережність

Вчила тихенько жити.

Що їм ота Безмежність?

З неї штанів не пошити.

Ані загнать у ворота,

Ані стовкти у ступі,

Ані покласти в рота,

Ані зварити в супі…

Зрілих думок незалежність —

Це підозрілі мотиви.

Вжитись душею в Безмежність

Ще не було директиви.

Скажуть такому: Бога

Слід вшанувати дарами,—

В кров розбиваючи ноги,

Він побіжить до храму.

Тіло зневаживши тлінне,

Рай занебесний вподоба —

І упаде на коліна,

І набиватиме лоба.

І на причілку дому

Хрестик поставить невміло…

Знову йому, як нікому,

Буде усе зрозуміло.

“Серед зими розтанув сніг…”

Серед зими розтанув сніг —

І знов заворушились трави.

Не дбаючи про сенс і право,

В бруньки весняний сік побіг.

В корі черв’як зашарудів.

Повірило земне коріння:

Пора почати сотворіння

Нового листя і плодів.

І, може, лиш дуби старі

Когось повчали в день туманний:

Цей світ химерний та оманний —

Лиш хитрощі в смертельній грі.

“З долини, де часу воли ліниві…”

З долини, де часу воли ліниві

Гойдали Розум в тихому візку,

Пішов орач на галактичні ниви,

Де зорі — ніби зерна в колоску.

А телескопів лупоокі вежі

Ворушаться у темряві нічній:

Невже Земля самотня в цім безмежжі

І цілий світ належить тільки їй?

Невже увесь той шал, усі стихії

Гриміли задля того у віках,

Щоб звабно тріпотіли штучні вії

У краль, чий розум

в шпильках–каблуках?..

Щоб, сатанинське крісло осідлавши,

З’явився знову чорний пуп землі

І гнав людей,— як це бувало завше,—

Туди, де смерть прислужує імлі?

І холодок шкребеться поза шкіру:

Хто ми — лиш підлітки чи мудреці?

Чи ти пізнав оту всесвітню міру,

Де ми лише творіння — не творці?

А небеса, мов таємнича маска,

У душу зазирають з висоти.

І по щоках сама Безмежність ляска:

— Пора нам визначить, хто — я, хто — ти.

Не конче треба, щоб в церковнім хорі

Ти упрівав з огарком у руках.

Але та велич, котра творить зорі,

Живе чи не живе в твоїх думках?

Якщо твій рай обріс перинним пухом,

А циркуляр — твій бог і твій кумир,

Якщо твій дух з моїм не злився духом,—

То ліпше йди в дідівський монастир.

Дата добавления: 2015-07-13