Засурмили вітри

Засурмили вітри, об сосну розбиваючи крила,

Зачастили до саду зайці з помертвілих лугів.

То зима у степах вікові фоліянти розкрила.

А дерева — мов знаки на білій сторінці снігів.

Лиш замовкнуть метілі — і, в кожен вдивляючись атом,

Зорі шлють на хати дивних снів мовчазну течію.

Місяць ходить за вікнами лисоголовим Сократом

І обмацує простір, приймаючи сповідь мою.

Він мені заповів, щоб розслаблену втомою душу

Я зібрав у кулак і заснути не смів ні на мить.

Бо у хмарах нічних, потрясаючи води і сушу,

Із далеких висот вогняна колісниця гримить.

Час глибинних борінь, коли серце не знає достоту,

Що нового народить ота занебесна стріла.

Ще до неї не звикли. І входять у кожну істоту

Світлі хвилі Добра, нерозвідані сутінки Зла.

Це ще треба в собі замісити. І треба пізнати.

Та не знаю, чи встигну. Не спи, моя душе,

не спи…

Засурмили вітри. Під кудлатою шапкою хати

Не вгасає вікно. І голосять зимові степи.

“Ти, мамо, прийшла в сновидіння…”

Ти, мамо, прийшла в сновидіння

В рядні — не в парчевому злоті:

Обходиш свої володіння

В глибинах синівської плоті.

Навчи мене сумнівів, мамо,

Вдихни в мої ночі тривоги:

У світі не просто, не прямо

Розбіглися долі-дороги.

Врятуй від повчань лжепророка,

Що видимість має за суще.

Яви для незвичного ока

Коріння світів невмируще.

Нехай занебесного руна

Шукають новітні бувальці.—

Спіралі галактик, мов струни,

Торкають божественні пальці.

Віддавши весь простір гігантам,

Що ходять від неба до неба,

Дозволь мені линути квантом,—

А більше нічого не треба.

“Чи прокленем, чи возвеличим…”

Чи прокленем, чи возвеличим

Ми, солоніючи від поту,

Оту непізнану істоту,

Яку історією кличем?

Чи занімієм з горя-жалю,

Коли, не знаючи кордонів,

Вона кістками міліонів

Знов нашкребе свої скрижалі?

Навіщо їй оті страхіття?

Ми — полум’я в її горнилі

Чи, може, атоми в чорнилі —

Півслова за одне століття?

Ну що ж, — нехай…

Аби із жита

Колись відсіялась полова.

Якщо прийшло оте Півслова,

То, значить, є для чого жити.

“Що сталося? Чи Сонце другим боком…”

Що сталося? Чи Сонце другим боком

Зненацька обернулось до людей?

Вони на себе ніби ненароком

Сьогодні подивились іншим оком,—

Пробилось вільне слово із грудей.

Хто покрутив оту небесну прядку,

Нитки з якої тягнуться до міст?..

Словник той самий, та не в тім порядку

Слова стоять,— немов на іншу грядку

Зернятко впало і пішло у ріст.

А дехто,— ніби равлик із віконця,—

Лякливо дивиться на все та всіх.

Ті равлики сховались в оболонці

І залишилися по той бік Сонця:

Їм нас не видко, нам не видко їх.

“Я розгубив категоричність…”

Я розгубив категоричність,

Я поміркованість несу:

Приймаю місяця ліричність —

Відбитих променів ясу.

Хай не своє, нехай відбите,

Жовтаве, а не голубе…

Та глянь, яке він платить мито

За право бачити тебе!

Крізь листя кидає червонці,

І не прості, а золоті.

Таких ти не побачиш в сонці,

Бо вдень вони уже не ті.

Він душі миром сповиває,

Ріднить у трепеті ночей.

І “лапки гусячі” сховає

Навколо дорогих очей.

Впадуть умовності останні,

Відчують руки плоть земну,

І у великому єднанні

Дві тіні зіллються в одну.

І хоч нічого тут нового

Не бачить місяць поміж трав,

Та сам він створений для того,

На чому завжди світ стояв.

“У заполярному тумані…”

У заполярному тумані,

Де спомин душу холодить,

На піднебесному вулкані

Прозорий велетень сидить.

Він сам — туман чи, може, гало,

Чи, може, вічності душа…

Його палило і стругало

Те, що добу не прикраша.

Не врятували запоруки,

Хоч він народи врятував.

І пам’ятник йому за муки

Іще ніхто не скасував.

Та Сонце скульпторів не ждало,

Ту постать врізало в туман.

Як пам’ятник, могутнє гало

Серед снігів до неба встало,

І п’єдестал йому — Вулкан.

“І невагомі, і прозорі…”

І невагомі, і прозорі,

Умиті вітром небеса

Бувають у людському горі,

Немов диявольська яса.

Незрозуміла туга в серці,

І важко дихать, важко жить…

Що знає риба в тім озерці,

Яке під кригою лежить?

Вода, а не гранітні глиби —

В ній все просте, своє, земне…

Та марні намагання риби

Пробити небо крижане.

Вона вдихає часто, дрібно

І жде: аби скоріш весна.

І тут потрібно, тут потрібно…

А що потрібно — хто це зна?

Дата добавления: 2015-07-13