Ліси, яких немає

Запрошення

Моєму народові

Народе рідний, степова стихіє,

Безхитрісна, довірлива душа!

Чому тебе, святого гречкосія,

Так часто Божа ласка полиша?

Нелегко вжитись у твої потреби:

Ти витворив республіку в часи,

Коли вона хіба що лиш на небі

Могла здобути сили та яси.

Погасла Січ, як вогнище в негоду,

І не воскресла в полум’ї новім.

Понад усе шануючи свободу,

Ти опинився в рабстві віковім.

Та є твоєї долі власний човник,

Що напрямку ніколи не ламав:

Пишайся тим, що ти не завойовник —

В неволі ще нікого не тримав.

Землі чужої не топтавши зроду,

Свою стеріг із косами в руках.

Пишайся цим, мій праведний народе,

Бо то найвищий подвиг у віках.

Не той здолав, хто вилив більше крові

Чи напустив на душі туману —

Твоя могутність у твоїй любові

До колосків на рідному лану.

Нові століття в тебе є по праву:

Ти світ навчиш і сіяти, й косить,

Бо та любов тобі дарує славу

Яка живих і мертвих воскресить.

І людство, переймаючи науку,

Збагне, чому в тернах твоє чоло:

Ти є Месія, котрий терпить муку

За гріх сусідський, за криваве зло.

Заглянь до подвір’я, сідай біля тину.

Тут двері відчиняться в кожну хатину.

І в білому кухлі жіноча рука

Тобі на вечерю подасть молока.

Захочеш, то буде і чарка, й пряженя.

Якщо не жонатий, тут швидко оженять.

Занидіти в смутках тобі не дадуть,

І навіть толокою хату складуть.

З рідкого вапна вишумовує піна.

Спідниця підтикана, голі коліна.

І пісня, і зваба, і плетиво кіс,

І в кожному слові крутенький заміс.

Якщо ж ти жонатий — біда невелика:

Стільця не відсидів, хвороб не накликав.

Заходь, перехожий! Було, не було—

А ти не забудеш полтавське село.

“Листя на вербах од вітру дрижить”

Листя на вербах од вітру дрижить.

Тінь від хмаринки по травах біжить.

А пастушок, загубивши батіг,

Росяним лугом за тінню побіг.

Хлопче, ти хочеш привласнити тінь?

Адже вона — не корова й не кінь.

Ген перебігла озерце і гать —

Ані затримати, ні налигать.

Та не зважай на науку пісну —

Не розгуби цю жагу навісну.

Вміє на світі по-справжньому жить

Той, хто довіку за тінню біжить.

Зимові витівки на склі —

Для мене був єдиний ліс,

Бо там. на батьківській землі,

Лиш терен по яругах ріс.

Те, що снувалось на вікні

Серед зимової краси,

Вертали надра кам’яні —

Далеких ер земні ліси.

Вдивляйся в кам’яний шматок:

На ньому око розпізна

І давню гілку, і листок —

Немовби це прийшло з вікна.

Доволі часто мандрував

Я в ті незаймані ліси

І слухав між високих трав

Незнаних звірів голоси.

Співав для мене райський птах,

Наївне серце веселив.

А папороть, як рідний дах,

Ховала від тропічних злив…

Раптовий лящ вертав назад ­

Десятник уривав мій сон.

Я мусив напинать канат:

Стеж за баддею, коногон.

Наосліп хльоснувши коня,

Що шахтний барабан крутив,

Рушав я знову навмання

У світ моїх дитячих див.

То був такий щедротний світ,

Якого вже ніде нема.

Бліденькі образи тих літ

На вікна кидає зима.

А я стою біля вікна,

На душу падає те все…

Чи розум наш колись пізна,

Що простір у собі несе?

Для кого космос береже

Десь на прозорому крилі

Ліси, які давно уже

Перевелися на землі?

І на який живий екран

Те малювання упаде?..

Неначе біль окопних ран —

Ліси, яких нема ніде.

Дата добавления: 2015-07-13