Жайворон

Кривда

Десь, може, в Африці, а може, в Україні,

У затінку від пальм чи то від колосків

Серед дівочих мук в німому голосінні

Почули зорі скаргу із віків.

Світила бачили, як рушили солдати,

Співаючи бездумне тра–ля–ля.

А тіло дівчини, її подерті шати

Оплакувала скривджена земля.

Вщухають постріли, змовкає лайка п’яна.

В очах кровава синь розгойдано пливе.

Вона ще житиме, вона — суцільна рана,

Ще, може, понесе життя нове.

Та Космос не мовчав. Галактика дрижала,

І кров’ю з дальніх зір сочився Божий гнів.

А там, де у багні зґвалтована лежала,

Вогненний стовп до неба пломенів.

То був живий вогонь, що в зорях не холоне.

Вогонь, що став теплом дівочого стегна, —

Пульсуючи теплом скаліченого лона.

Де цілий Всесвіт плакав і стогнав.

Хоч рід людський не знав, але відтоді впала

На кожну голову проклять пекельна тінь.

Солдатські матюки, немов зміїні жала,

Висмоктували дух із поколінь.

Печаттю старості лягала на дівчаток

Бездумності й бездушності пора —

Ознака вироджень, потворностей початок,

Де навіть слово в муках помира.

Шукайте скривджену. Шукайте, грішні люди,

В пісках материків серед віків.

Якщо не знайдете — спасіння вам не буде,

Онуки і сини ґвалтівників.

Шукайте і знайдіть. І станьте на коліна.

І хай простить ваш гріх душа ота —

Чи, може, Африка, чи, може, Україна,—

Зґвалтована, розтерзана, свята.

“Ні перші, ні останні ролі грати”

Ні перші, ні останні ролі грати

Не хочу ні у снах, ні наяву.

Замкнув себе за ребра, мов за грати, —

І так тепер живу.

На те, що нині діється довкола,

Ув’язнений поете, не зважай.

В собі самому обробляю поле —

Та чи зберу врожай?

Вигойдую в душі високе небо —

Ранкову синь далекого Дніпра.

Хай чужина живе сама для себе —

Не для мого пера.

Роки неволі — мов слизькі химери,

Зрадливі хвилі в морі неживім.

Чи допливу на протилежний берег,

І що там є на нім?

Недобрим гомоном болючу душу крає

Обкрадених ночей волога каламуть.

Не забувай про мене, рідний краю.

Кохана, не забудь.

А там чи перші ролі, чи останні —

Не цим болію в снах і наяву.

Десь випаду росою на світанні —

І в травах оживу.

І мріяти не кину в вирі, в русі

Як про найвище, про святе добро,

Щоб та росинка, в котрій оселюся,

Вернулася в Дніпро.

“Чудуюся, коли згадаю те…”

Чудуюся, коли згадаю те,

Як починав і як скінчити мушу.

Не знаю, чи вмирає, чи росте

Той світ, де плуг підняв цілинну душу.

Не знаю також, що то був за плуг.

Та добре бачу: в лірника — невдахи,

Що вивів на ріку казковий струг,

Обсіли серце променеві птахи.

Гойдає лірник птахів у собі,

Хоч сам того не відає достоту,

В якому краї та в якій плавбі

Віднайде він для них якусь роботу.

Живе бездомно, мов голодний тать.

Чужий для всіх на морі і на суші.

Але помре — і птахи полетять,

Щоб зорями засіять чесні душі.

“З нічого світ творився, із нічого…”

З нічого світ творився, із нічого

В душі моїй народиться рядок.

А потім випурхне — і замість нього

Лишається на серці холодок.

І так самотньо стане, так тривожно,

Неначе світ кінчається на тім —

І вже нічого врятувать не можна

Ні в домі грішному, ні у святім.

А потім знов оте нічоговічне

Розбудить зливу почуттів, думок —

І враз нікчемне, сіре, пересічне

Кудись відсунеться в глухий куток.

І зійде сонце — зійде просто в грудях,

Над серцем небо встане голубе.

І я пізнаю в незнайомих людях

Себе самого — вічного себе.

І зрозумію, що оте нічого

Не можна розгубить серед тривог,

Бо то є іскра сяєва святого,

Для котрого єдина назва — Бог.

Іще тоді, коли хлоп’ям малим

Я розпочав ловити слово віще,

Щоб втиснути його в кільце із рим,

Не знаючи, роблю оте навіщо,—

Іще тоді, із босих підошов

Виймаючи скабки біля паркану,

Я запитав: а звідки я прийшов?

Куди піду? Чим після смерті стану?

Мовчало небо. Люди й дерева

Чомусь були до тих питань байдужі.

Ба, навіть сонця горда голова

Ховалася у дощовій калюжі.

І тільки жайвір щось мені сказав:

То упаде, то знов у хмарах свище.

Він землю й небо піснею в’язав —

І то його призначення найвище.

Цей птах оте засвоїв, далебі,

Про що ми нині дітям не говорим:

Усе живе належить не собі,

А небові, землі й далеким зорям.

Дитяче півсвідоме відчуття

В моїй душі казарма погасила.

Мене навчали, що земне життя —

Самодостатня, незалежна сила.

Поза могилою життя нема.

Шукай земні чуттєві насолоди,

Бо потім прийде нежива пітьма —

Глуха стихія мертвої природи.

І я повірив. Ждав земних чудес,

Але знаходив лиш сп’яніння темне.

І в день один звернувся до небес:

Чому моє життя таке нікчемне?

Я рию глину, щоб створити дім.

А ластівка хіба цього не вміє?

Дітей народжую. Але ходім

У зоопарк — те ж саме роблять змії.

Хіба що їм не креслять теорем.

До воєн не виховують готовність…

Вжахнула душу, стала тягарем

Мого життя холодна беззмістовність.

І я згадав оту далеку мить,

Коли прийшла непізнана потреба:

У білій хмарці жайворон дзвенить,

Щоб грішну землю прив’язать до неба,

Співець крилатий не про їжу дбав.

Я це засвоїв, мов науку пізню:

Він крильцями безмежність загрібав

І понад степом ткав із неї пісню.

Мій дух нарешті воскресать почав,

Поволі вивільняючись від скрути.

Тепер я знаю: Всесвіт, не мовчав —

І жайворон умів його почути.

Дата добавления: 2015-07-13