Історія розвитку української адвокатури до 1917 року 1 страница

РОЗДІЛ ІІІ. РОЗВИТОК АДВОКАТУРИ В УКРАЇНІ В ПЕРІОД ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ

Судова реформа 1864 року в Росії, яку почали розробляти з 1850 року, відбулася з метою запровадження «суду скорого, правого, милостивого і рівного для всіх підданих». Позитивними стали нововведення щодо широкої участі громадян у відправленні правосуддя — суд присяжних, мирові судді, введення гласного, змагального і усного процесу, замість таємного і письмового. При окружних судах і судових палатах були судові слідчі, судові пристави, прокурори і ради присяжних повірених. Ці прогресивні на той час зміни у правосудді вимагали створення присяжної адвокатури, невідомого доти інституту в Російській імперії.

Згідно з ідеєю Судової реформи адвокатура від початку планувалась і створювалась як професійна та, перш за все, самоврядна організація адвокатів з наданням їй широких повноважень у судочинстві. Творці Судових статутів були переконані в необхідності забезпечення змагальності судового процесу, у врівноваженні прав сторін обвинувачення та захисту. У Російській імперії у кримінально-процесуальному законодавстві адвокат називався “присяжним повіреним”. Слово “присяжний” означало пов’язаний присягою, тобто зобов’язаний зберігати таємницю довірителя. А “повірений” — це особа, яка офіційно повинна була діяти від імені довірителя, представляти його права та захищати його інтереси.

Як принци організації адвокатури виділялись: суміщення правозаступництва з судовим представництвом; відносна свобода професії; формальна відсутність зв’язку з магістратурою; станова організація й часткове дисциплінарне підпорядкування судам; договірна форма визначення суми гонорару.[49]

Судові статути, затверджені імператором Олександром ІІ 20 листопада 1864 року, чітко визначили правовий статус адвокатів — присяжних повірених, а також вимоги, що висуваються їм.

Відповідно до ст. 353 Судових статутів присяжні повірені знаходилися при судових місцях для заняття справами за вибором і дорученням позивачів, обвинувачених та інших осіб, що беруть участь у справі, а також за призначенням в окремих випадках Радою присяжних повірених і голів судових місць. Таким чином, присяжна адвокатура представляла собою корпорацію осіб вільної професії, так званого стану присяжних повірених, об’єднаних внутрішнім самоврядуванням у вигляді виборчих органів і зовнішнім наглядом вищих судових місць. Окрім захисту у кримінальних справах (в тому числі за призначенням суду), представництво сторін в цивільному процесі, на неї покладалось надання юридичної допомоги населенню, включаючи безкоштовні консультації для бідних. Присяжними повіреними могли бути особи, які хотіли посвятити себе клопотанню по чужим справам, відповідали необхідним для цього вимогам і були прийняті в корпорацію адвокатів в установленому порядку Статус присяжного повіреного набувався шляхом прийняття особи Радою присяжних повірених, видачі свідоцтва і після цього приведення даної особи до присяги та її приписки, тобто внесення судовою палатою (на підставі рішення Ради) прийнятої особи до списку присяжних повірених округу, підпису на виданому Радою свідоцтві та публікації в офіційній пресі для загального відома про прийняття. Присяжними повіреними могли бути особи, які мали диплом університету або іншого вищого навчального закладу, якщо вони прослужили не менше п’яти років у судовому відомстві на посадах, де могли набути практичних навичок у веденні судових справ, або стільки ж часу були кандидатами на посади в судовому відомстві, або помічниками присяжних повірених.

Не могли набути статусу присяжного повіреного особи: молодші за 25 років; іноземці; оголошені неспроможними боржниками, що перебувають на урядовій службі за призначенням або обранням, за винятком осіб, що займають почесні або громадські посади без оплати; які за судовими вироками позбавлені або обмежені в правах, а також служителі культу, позбавлені духовного сану за вироками духовного суду; які перебувають під слідством за злочини і проступки, що тягнуть за собою позбавлення або обмеження прав, і ті, які, будучи під судом за такі злочини і проступки, не виправдані судовими вироками;звільнені зі служби в суді або з духовного відомства за пороки, або з середовища товариств і дворянських зборів за вироками тих станів, до яких вони належать;яким судом заборонено займатися чужими справами, а також виключені з числа присяжних повірених[50].

Статтею 406-1 Судових статутів встановлювалося, що жінки не можуть одержати звання приватного повіреного в судових справах. Проти цієї норми активно боролися прогресивні юристи того часу, а у квітні 1916 року у Петрограді нарада представників усіх Рад присяжних повірених Російської імперії висловила протест проти обмеження доступу до адвокатури нехристиян і жінок. Раді присяжних повірених надавалося право керуватися відомостями, які вона визнає за необхідне. Рада вправі не мотивувати своєї відмови. Отже, Ради присяжних повірених почали враховувати інформацію про моральні якості особи, яка претендувала на звання присяжного повіреного. Рішення Ради про відмову у прийомі на підставі моральної оцінки особи, на відміну від інших рішень, не підлягали оскарженню. Петербурзька Рада присяжних повірених, керуючись законом, вважала за можливе проводити іспити для перевірки фахової підготовки претендента на отримання статусу присяжного повіреного. Якщо Рада присяжних повірених відмовляла особі в прийомі, інша Рада могла прийняти цю ж особу до складу присяжних повірених. В округах, де не існувало Ради, заяви про прийняття у присяжні повірені подавалися до окружного суду. Присяжні повірені обирали місце проживання в одному з міст округу судової палати, до якої були приписані.

Згідно з Судовими статутами існував також інститут приватних повірених, якими могли бути громадяни, котрі досягли 18 років, за винятком жінок. В основному приватними повіреними ставали ті ж самі особи, що надавали правову допомогу у дореформений період. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання звання складався іспит в окружному суді або судовій палаті. Вони й видавали свідоцтво на право ведення судових справ. Списки цих осіб публікувалися в губернських відомостях[51].

Важливим правом присяжних повірених було право на адміністративний устрій: повірені кожного округу судової палати самі з свого середовища обирали Раду. Їхні ж права як окремих членів стану були доволі незначними. І. Я. Фойніцький поділяв їх на дві групи: корпоративні та особисті. Особисті права випливають із призначення присяжних повірених, які є одночасно правозаступниками та судовими представниками. Корпоративні ж права пов’язані із приналежністю присяжного повіреного до особливої корпорації і полягають в тому, що вони “діють при судовій палаті, носять знак (у 1866 році Державна рада затвердила для присяжних повірених особливий срібний знак із зображенням герба судового відомства в дубовому вінку, який належало носити в петлиці на лівій стороні фраку), беруть участь у її загальних зборах із правом голосу та можуть бути обрані на всі визначені зборами посади”.[52]

Присяжні повірені користувалися: 1) правом вести цивільні справи у всіх судових установах без отримання свідоцтва на право клопотання по чужим справам; 2) правом отримання винагороди за ведення справ по таксі, визначеній законом, якщо між присяжними повіреними і довірителями не було заключено особливої угоди; 3) правом запевнити свою повновагу в загальних судових місцях не лише довіреністю, засвідченою в установленому порядку, але й довіреність, в якій підпис довірителя засвідчений поліцією, нотаріусом чи мировим суддею; 4) правом передавати один одному змагальні папери по цивільним справам без участі в цьому судових приставів чи судових розсильних; 5) правом бути захисником осіб, які обвинувачувалися в державних злочинах і судимих в Верховному кримінальному суді. [53]

У своїй захисній промові присяжні повинні були пояснити суду “всі обставини та аргументи, якими заперечується чи послаблюється пред’явлене підсудному обвинувачення” (ст. 744 Судових статутів), при цьому присяжні повірені не повинні були розголошувати відомості, які не мають ніякого відношення до справи; порушувати належної поваги до релігії, закону й того, що уклала влада; вживати вислови, що принижують чию-небудь гідність (ст. 745 Судових статутів). Кожен із присяжних повірених зобов’язаний був вести список доручених йому справ та надавати його Раді присяжних повірених на її першу ж вимогу. У випадку переїзду до іншого міста присяжний повірений зобов’язаний був передати справу зі згоди своїх довірителів іншому присяжному повіреному (ст. 385 Судових статутів).

Присяжним повіреним заборонялось: вести справи в якості повіреного проти своїх батьків, дружини, дітей, рідних братів, сестер, дядька, тітки, двоюрідних братів та сестер; одночасно бути повіреним протилежних сторін і переходити під час процесу від однієї сторони до іншої; купувати чи іншим чином набувати права своїх довірителів за їх позовами; розголошувати таємницю свого довірителя не лише під час розгляду справи, але і по його закінченню. Такі угоди визнавались недійсними, а самі присяжні повірені за їх складання підлягали відповідальності за рішенням Ради присяжних повірених (ст. 400 Судових статутів).

За неналежне виконання своїх обов’язків присяжні повірені могли притягуватися до різних видів юридичної відповідальності. Зокрема, в ст. 368 Судових статутів були передбачені види стягнень, які Рада присяжних повірених мала право застосувати по відношенню до підвідомчих їй присяжних повірених за порушення прийнятих на себе зобов’язань. До них належали такі санкції: попередження; догана; заборона виконувати обов’язки присяжного повіреного протягом певного строку, який визначається Радою, але не більше одного року; виключення із числа присяжних повірених; передання кримінальному суду.[54]

Розмір гонорару присяжних повірених визначався за домовленістю з довірителями в письмовій угоді. У разі відсутності такої, оплата здійснювалася за таксою (лише для цивільних справ) затвердженою Міністерством юстиції. Оплата участі захисника в суді у випадках його призначення здійснювалася за рахунок самої адвокатури — з коштів, що формувалися з 10% збору з винагород, отриманих присяжними повіреними за таксою.

Діяльність присяжних повірених зосереджувалась в одному окрузі, так як вони були зобов’язані обирати місце проживання в одному із міст округу тієї Судової палати, до якої вони були приписані. Лише в межах того округу вони могли приймати на себе «ходіння у справах» у всіх судових місцях. Присяжний повірений в заяві про прийняття його до адвокатури повинен був вказати обране ним місто де він буде практикувати свою діяльність. Але поки не було оголошено комплекту, присяжний повірений мав право вести справи і в інших судових округах. Звання присяжного повіреного вважалося не сумісним з діючими службами, функціями комісіонерства чи посередництва в торгівельних правовідносинах,посадою члена земської управи і нотаріуса.[55]

Громадянам не заборонялося мати в одній і тій самій справі кількох присяжних повірених. Останнім не дозволялося бути одночасно повіреним обох сторін, які сперечаються, і переходити в одній і тій самій справі від однієї сторони до іншої.Присяжні повірені не мали права розголошувати таємниці свого довірителя під час ведення справи, після її закінчення й у випадку усунення від неї. За навмисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності.

У 1874 р. з’явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з переданням їхніх функцій окружним судам, було зупинено створення відділень Рад присяжних повірених, встановлено жорсткий контроль за діяльністю існуючих Рад, розширився нагляд Міністерства юстиції, що негативно відбивалося на незалежності адвокатури. У цьому ж році міністру юстиції було надано право виключати з адвокатури тих приватних повірених, яких він визнавав не гідними цього звання. 8 листопада 1889 р. був виданий Указ, у якому вказувалося, що євреї можуть бути прийняті до адвокатури лише з дозволу Міністра юстиції, а з 12 березня 1912 році прийняття їх узагалі заборонялося.

Особливої уваги заслуговує розгляд діяльності помічників присяжних повірених. Судова реформа не приділила належного значення інституту помічників присяжних повірених. У ст. 354 Судових статутів про помічників згадувалось, коли говорилось про вимоги, що пред’являються до осіб, які бажають вступити до числа присяжних повірених, якими могли стати особи, що займаються протягом п’яти років судовою практикою під керівництвом присяжних повірених. У коментарі до ст. 354 зазначалось, що з узаконенням стану присяжних повірених в них можуть бути помічники (з практичних справ), які закінчили курс юридичних наук, проте ніде не служили. Але правила вступу в помічники, їх компетенція та відповідальність не були визначені законом.

Першочергово, для того щоб стати помічником присяжного повіреного, необхідно було знайти повіреного, який би зачислив бажаючого до себе в якості помічника. Присяжний повірений доводив до відома Раді про час вступу конкретної особи до нього в помічники. Це було необхідно для підрахунку стажу, передбаченого ст. 354 Судових статутів. Оскільки питання про кількість помічників, які можуть бути прикріплені до одного присяжного повіреного, не було першочергово врегульовано, то це призвело до того, що при деяких присяжних повірених діяло більше десяти помічників. Звичайно, що в таких умовах присяжний повірений не міг використовувати їх усіх за призначенням, і деякі з них лише формально діяли в числі помічників, але при цьому здобували термін, необхідний для отримання звання присяжного повіреного.[56]

Цей порядок залишався без змін протягом всього періоду, що розглядається. Важливе місце в історії інституту помічників займає закон від 25 травня 1874 р. «Про приватних повірених», в силу якого клопотатися по чужих справах могли тільки помічники присяжних повірених, які отримали свідоцтва від судових місць і сплатили встановлений грошовий збір [57].

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування, обираючи, якщо їх не менше двадцяти, при окрузі судової палати, за її дозволом, Раду присяжних повірених для нагляду за всіма повіреними, що знаходяться в тому окрузі.[58]

Рада присяжних повірених поновлювалася щорічно, а перед обранням її членів доповідався звіт про діяльність Ради за минулий рік. Присяжні повірені вносили до Ради вступний внесок, коли набували статусу присяжного повіреного, а також обов’язковий щорічний внесок, який сплачували не тільки присяжні повірені, а й їхні помічники. Розмір внесків встановлювався Радою й коливався від 10 до 30 крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад було утворено спеціальний інститут.

Радам присяжних повірених, за свідченням Анатолія Федоровича Коні, доводилося виконувати наступні функції: 1) бути посередником між присяжними повіреними і його довірителем; 2) призначати присяжних повірених при розгляді в судовому порядку справ бідних, які звернулися до Ради з проханням про призначення їм повірених; 3) визначати розмір винагороди повіреного за таксою, якщо лиш між адвокатом та позивачами виникали розбіжності при вирішенні цього питання;розглядала скарги на дії присяжних повірених й наглядати за точним дотриманням ними законів, установлених правил і обов’язків тощо. Рада присяжних повірених, як орган корпоративного самоуправління, мала дисциплінарну владу над присяжними повіреними і управлінням над їх суспільними відносинами. При надходженні клопотання про дисциплінарне провадження від офіційної установи, приватної особи або члена корпорації, Рада бралася до розслідування. Ознайомившись із скаргами, вона приймала рішення про порушення або не порушення дисциплінарної справи залежно від конкретних обставин. Практика виробила два способи порушення дисциплінарного провадження: резолюція голови і постанова Ради. Термін для представлення пояснень був встановлений в два тижні. Рада мала право накладати на присяжних повірених за порушення ними прийнятих обов’язків наступні види заходів: 1) попередження; 2) доганами; 3) заборону виконувати обов’язки повіреного протягом визначеного Радою строку, проте не більше одного року; 4) виключення з числа присяжних повірених; 5) віддання до кримінального суду у випадках особливо важливих[59].

Таким чином можна дійти висновку, що Саме Судова реформа 1864 року, яка втілила ліберальні начала в праві, намагалась рішуче порвати з минулим відношенням до адвокатської професії. Хоча й існувало безліч обмежень щодо реалізації присяжними повіреними їх завдань та повноважень, але загалом це був рішучий крок у становленні цього інституту. Судова реформа, метою якої було введення елементів західноєвропейського зразка в правопорядок Росії, заклала основи компетентної і самоврядної організації адвокатів, якій надавались широкі повноваження в судочинстві.

В такому вигляді адвокатура проіснувала до революційних подій 1917 року. [60]

3.2. Радянський етап розвитку української адвокатури (1917-1991 р.р.)

Події 1917 року, громадянська війна, зміна державного ладу України не могли не вплинути на діяльність адвокатури. До приходу до влади на Україні більшовиків змінилося декілька форм правління, але жоден із володарів нашої держави в той смутний час так і не спромігся змінити царських положень щодо адвокатури.

Декретом про суд № 1 від 24 листопада 1917 р. соціалістична революція скасувала всі судові установи російської буржуазної держави, а разом з ними – адвокатуру присяжних та приватних повірених. Багато адвокатів було знищено фізично як представників ворожого пролетаріату класу. Інші опинилися в концтаборах. А ті, що залишилися на волі, були позбавлені права виступати в судах. Цим же декретом були створені радянські суди. Як захисники і обвинувачі допускалися всі непорочні особи обох статей, що користуються цивільними правами. Питання про судовий захист вирішувалося саме таким чином, хоча спеціальної організації захисту створено не було.Колишні присяжні повірені з тривогою зустріли «Декрет №1», вимагаючи скликання Засновницьких Зборів, звільнення арештованих членів Тимчасового уряду [61].

У 1917 р. була видана інструкція «Про революційний трибунал, його склад, справи, що підлягають його веденню, покарання, що накладаються ним, і про порядок ведення його засідань». Відповідно до цієї інструкції народним комісаріатом юстиції при революційних трибуналах утворилися колегії правозахисників, які діяли разом із загальногромадськими обвинувачами і захисниками.Колегії правозахисників створювалися шляхом вільного запису всіх осіб, охочих надати допомогу революційному правосуддю, але потрібна була рекомендація Рад робочих, солдатських і селянських депутатів. Згідно Інструкції від 19 грудня 1917 р., обвинувачений міг скористатися також захисником з числа осіб, присутніх в залі суду. Оскільки члени колегії правозахисників виступали лише по найбільш складних кримінальних справах, підсудним трибуналам, то її навряд чи можна було вважати адвокатурою. Всю іншу юридичну допомогу громадянам надавали колишні присяжні повірені, присяжні юрисконсульти і інші особи, що нелегально займалися адвокатською практикою.

Держава вважала за необхідне масове залучення трудящих до роботи в суді. І оскільки громадяни, що беруть участь в судах як захисники, ніякої іншої юридичної допомоги не надавали, то адвокатури в точному сенсі слова тоді не було.На практиці обвинувачені рідко зверталися за допомогою захисників з колегій правозаступників, удаючись до допомоги колишніх адвокатів, бо колегії правозаступників по суті були колегіями обвинувачів [62].

На підставі Декрету про суд № 2 Ради депутатів трудящих видали «Положення про колегію правозаступників». Плата за здійснення захисту визначалася вільною угодою з клієнтом. До складу правозаступників увійшли багато дореволюційних адвокатів, частина з яких була настроєна контрреволюційно. Декретом передбачалося, що члени колегій правозаступників обиралися і відкликалися радами, при яких знаходилися колегії. Кожен обвинувачений мав право сам запросити собі захисника або просити про призначення йому правозаступника. Зберігався порядок, згідно якому в судових дебатах могли виступати по одному обвинувачеві і захисникові з числа присутніх в залі судового засідання. Організація колегій правозаступників на місцях йшла дуже важко, оскільки представники знищеної адвокатури всіляко саботували створення нових колегій. Подекуди колишні присяжні повірені намагалися створити, на противагу новим колегіям, свої адвокатські об'єднання, але нова влада на місцях жорстоко розправлялася з ними.

Адвокатура виявилася дозволеною, а «адвокати – народні представники» не були готові здійснювати в суді функції захисту і представництва. Рівень правової культури в судах різко впав, а захисники і представники потрапили в залежність від місцевої влади.

Ця залежність стала ще більшою після ухвалення Декрету Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету від 30 листопада 1918 р., який затвердив Положення «Про народний суд РРФСР». Цим положенням беззастережно визнавалося збереження колегій правозаступників, які почали іменуватися «колегіями захисників», обвинувачів і представників сторін в цивільному процесі. Члени колегії захисників фактично визнавалися посадовими особами і отримували платню у розмірі окладу, що встановлюється для народних суддів по кошторису Народного Комісаріату Юстиції [63]. Положення чітко встановлювало, хто, окрім членів колегії захисників, може бути захисником і представником сторін в суді: близькі, рідні позивача (батьки, діти, подружжя, брати і сестри); юрисконсульти радянських установ за уповноваженням їх керівних органів.Обов'язковою участь захисника в кримінальному процесі була тоді, коли справу по його обвинуваченню розглядав народний суд за участю шести народних засідателів, тобто у справах про вбивство, розбій, згвалтування, спекуляцію, і в тому випадку, якщо у справі виступав обвинувач[64].

Колегії захисників, обвинувачів і представників сторін в цивільному|громадянському| процесі створювалися, як зазначалося|вказувало| в Положенні|становищі|, «для сприяння суду в справі|речі| якнайповнішого виявлення всіх обставин, що стосуються обвинуваченого або інтересів сторін|ст|, що беруть участь у цивільному|громадянському| процесі». Так само, як і колегії правозаступників, вони створювалися|засновували| при Радах|порадах| робочих і селянських депутатів. Цей законодавчий акт вже містив|утримував| окремі положення|становища|, що стосуються нової організації судового захисту, звинувачення|обвинувачення| і представництва, що відповідала тому часу. Члени колегії обиралися Радами|порадами| робочих солдатських і селянських депутатів і були посадовими особами, що отримували|одержували| плату|вміст| у розмірі окладу, що встановлюється для народних суддів. При цьому плата за участь в процесах членів колегії визначалася і стягувалася з обвинувачених і сторін судом і зараховувалася в прибуток|доход| Республіки по кошторису Народного комісаріату юстиції. При цьому для виключення особистих контактів між адвокатом і клієнтом закон забороняв громадянам звертатися за юридичною допомогою безпосередньо до адвоката. Більш того, адвокат допускався до справи, якщо керівництво колегії визнавало позов правомірним, а захист за позовом необхідним. Наслідком створення такої адвокатури стало стрімке скорочення чисельності адвокатів[65]. Таким чином, адвокатура була фактично інструментом нової держави, і ні про яку самостійність і мови|промову| бути не могло. Але|та| навіть в такому спрощеному вигляді|виді| вона не влаштовувала|владнувала| нову владу, оскільки не підходила|пасувала| для тоталітарної держави.

У лютому 1919 р. у всіх містах України були створені юридичні консультації, послуги яких були платними, але при цьому надавалися безоплатно бідним громадянам. У 1920 р. в Україні налічувалося близько 160 юридичних консультацій, в яких працювало 365 чоловік і ця цифра нестримно збільшувалася[66]. 11 травня 1920 р. Раднарком видав Ухвалу|постанову| «Про реєстрацію осіб|облич| з|із| вищою юридичною освітою|утворенням|». Ці особи|обличчя| в 3-денний| термін з моменту|із моменту| публікації ухвали|постанови| повинні були реєструватися у відділах з обліку|урахуванню| і розподілу робочої сили місцевих рад|порад|, і їх повинні були в порядку відбуття трудової повинності направляти|спрямовувати| до установ, що потребують юристів. У разі|в разі| відмови від реєстрації ці особи|обличчя| оголошувалися дезертирами і підлягали суду.[67]

Колегії правозаступників остаточно були скасовані Положенням «Про народний суд РРФСР» 1920 р. Згідно цьому ж Положенню були виділені з діяльності колегій правозаступників функції звинувачення.Проте не можна сказати, що стосунки між новою владою і адвокатурою складалися лише у приказному порядку: вони складалися по-різному. Фактом залишається тільки те, що в період Громадянської війни чисельність адвокатів різко зменшилася: з 13000 чоловік в 1917 р. до 650 чоловік до 1921 р. Присяжним повіреним, що залишилися в Україні і вижили після репресій, довелося змінити професію[68].

Період нової економічної політики в радянській історії характеризувався пожвавленням підприємницької активності, що призвело до відновлення діяльності приватної адвокатури, яку влада терпіла до кінця 20-х років. Характеризуючи перше «Положення про адвокатуру» радянського періоду від 26 травня 1922 р., хотілося б відзначити, що воно відрізнялося винятковою стислістю (сім статей на одній сторінці) і було прийняте в порядку змін відповідних статей Положення про Народний суд від 21 жовтня 1920 р.

Положення про адвокатуру, затверджене 26 травня 1922 р. та Положення про колегії захисників від 5 липня 1922 р., визначало адвокатуру як самоврядну організацію, покликану надавати юридичну допомогу населенню. Створені колегії захисників контролювалися судами і Народним комісаріатом юстиції. Місцева влада в особі відділів юстиції виконкомів і райкомів партії в різних регіонах зберігала за собою право вето на рішення колегій адвокатів з питань прийому і виключення, виступала ініціатором застосування дисциплінарних заходів до адвокатів за аморальну поведінку і незначну провину, контролювала норми сплати гонорару. Спеціальні норми професійної етики адвокатів не були розроблені і таке положення зберігалося до 70-х років. Окрім членів колегії захисників право здійснювати захист на суді належало близьким родичам обвинуваченого і потерпілого, представникам підприємств, установ і Всерадянської центральної ради професійних рад. Тариф для отримання плати за юридичну допомогу, що надається робочим і службовцем, встановлював Народний комісаріат юстиції, він же визначав відсоток відрахувань гонорару до Фонду Колегії захисників. Безкоштовна допомога надавалася особам, визнаним незабезпеченими «особливою ухвалою Народного Суду»[69].

Відповідно до даного положення|становища| колегії захисників створювалися в кожній губернії при губернських судах. Колегія захисників була|з'являлася| громадською організацією. У її склад не включалися особи|обличчя|, що працювали в державних установах і на підприємствах, за винятком тих, що обіймали виборні посади, а також професорів і викладачів вищих учбових закладів. Положення|становище| не встановлювало освітнього цензу для вступу в колегії адвокатів. Керівництво колегією повинне було здійснюватися президією, обраною загальними|спільними| зборами|зібраннями|. Президія мала широке коло|коло| повноважень з прийому і виключення|винятку| членів колегії, розгляду дисциплінарних справ|речей|, організації юридичних консультацій. Нагляд за діяльністю колегії здійснювався судами, прокуратурою і виконкомами місцевих рад|порад|. Члени колегій спочатку обиралися виконкомами, а потім затверджувалися президією. Стенограми засідань колегій передавались| до губернського суду, а копія — в прокуратуру[70].

7 червня 1923 р. ухвалою|постановою| ВЦВК Положення|становище| про колегію захисників було внесене окремим розділом в початок Положення|становища| про судовий устрій.20 червня 1928 р. рішенням НКЮ РСФСР губернським і окружним судам було дано право встановлювати максимальне число членів колегій захисників.З 1927 р. рішенням центральних партійних органів адвокатам-членам ВКП(б) заборонялася приватна практика.

У 1930-х роках боротьба з політичною опозицією призвела до відвертої ізоляції адвокатури. У 1934 році Президія Центрального виконавчого комітету СРСР прийняла ухвалу, якою у всіх справах про «політичні» злочини скоротила термін слідства до 10 діб, виключила з судового процесу і прокурора і адвоката. Оскарження вироку також виключалося. У 1937 році цей порядок був поширений на всі справи про шкідництво і диверсії. За пропозицією Л. М. Кагановича і В. М. Молотова вводився позасудовий порядок розгляду справ з ухваленням вищої міри покарання, а також розстріл за списками без розслідування і суда. Такий порядок існував до 1953 року[71].

На жаль, в післяреволюційний|пореволюційний| час приватне негативне відношення|ставлення| до адвокатів розповсюдилося|поширювалося| в цілому|загалом| на відношення|ставлення| до адвокатури як інституту суспільства|товариства| і тривало протягом всього періоду радянської влади. Залежно від гостроти| політичної ситуації адвокати піддавалися не тільки|не лише| ідейним нападкам (як "контрреволюційний виродок). Як і багатьох представників української інтелігенції, тогочасних адвокатів репресували, принижували залежністю від прокурора, партійної і адміністративної влади, всіляко заглушали голос адвоката в захисті прав людини і громадянина.Та все ж, не дивлячись на все це, в самій адвокатурі прагнули зберігати внутрішні традиції незалежності, корпоративності, самоврядування|самоуправління|. А тому так чи інакше, з|із| великими труднощами, в умовах жорстокої партійної і державної дисципліни, в більш менш прийнятних|допустимих| для свого часу організаційно-правових формах адвокатура все ж таки|все же| була до певної міри відновлена і прагнула діяти на благо конкретної людини, захищаючи його права в кримінальних|карних| і цивільних|громадянських| процесах.Правда, така її діяльність нагадувала більше театр, видимість захисту, свого роду рекламу дотримання права. Роль адвоката в багатьох| процесах, зводилася, як правило, лише до зображення присутності захисту[72].

Дата добавления: 2015-08-31