Експертне дослідження письма 1 страница

Новим напрямом розвитку криміналістичної техніки є судовеавторознавство, яке базується на наукових засадах щодо встановлення автора тексту за допомогою даних лінгвістики (фразеології, граматики та ін.). Такі дослідження проводяться на підставі призначення авторознавчої експертизи[41].

Авторознавча експертиза – це різновид криміналістичної експертизи, під час якої досліджується текст документів (рукописних, друкарських, поліграфічних та ін.) для встановлення його автора. Основним завданням авторознавчої експертизи є ідентифікація автора тексту[42]. Даною експертизою можуть також встановлюватися (найчастіше в імовірній формі) деякі соціально біографічні риси автора тексту (його рідна мова, рівень освіти, володіння науковим, діловим або іншим функціональним стилем мови).

Л. В. Свиридова зазначає, що вирішення експертних завдань – пізнавальний процес, який має творчий характер і в якому, як і в кожному акті пізнання, присутні власне аналітичні й оцінні моменти. У процесі встановлення типологічних характеристик автора тексту документа судовий експерт досліджує не тільки мовні, а й інтелектуальні навички автора, які криються в додатковій інформації, що міститься в тексті (характер сприйняття дійсності, наявність і характер оцінювання об’єктів, що описуються автором текс­ту)[43].

Об'єктом дослідження судової авторознавчої та судової лінгвістичної експертиз є письмова мова автора (укладача) тексту та мовні навички (загальні – лексико-фразеологічні, синтаксичні, стилістичні, орфографічні, пунктуаційні, а також окремі – використання певних мовних засобів, мовні помилки тощо). У більш широкому сенсі об'єктом визнаються тексти документів, які можуть бути рукописними, машинописними, виконаними поліграфічним способом, отриманими за допомогою розмножувальної техніки[44].

При проведенні судової авторознавчої експертизи під текстом розуміється сукупність пропозицій, пов'язаних єдиним змістом, які можуть бути матеріалом для криміналістичного дослідження властивостей автора й умов складання документа. Об'єкти судово-авторознавчої експертизи охоплюють досить широкий спектр різних документів, серед яких можуть бути анонімні листи з загрозою життю або щиросерді зізнання, від яких відмовляється їх упорядник, мотивуючи це фактом диктування, який, за його версією, мав місце. Також об'єктами дослідження можуть бути тексти, складені на штучних мовах програмування, що дозволяє удосконалювати криміналістичні методи дослідження слідів так званих комп'ютерних злочинів, у тому числі й у сфері порушення авторських прав на інтелектуальну власність. Останнім часом з'явилися передумови для розширення кола об'єктів судової авторознавчої експертизи за рахунок можливостей дослідження текстів веб-комунікації (мережевих версій книг, газет, журналів та інших документальних джерел інтернет-комунікації), SMS-повідомлень.

Серед завдань судової авторознавчої експертизи виділяють:

1) ідентифікаційні, спрямовані на встановлення конкретного автора тексту або факту складання двох або більше текстів однією особою (для вирішення цього завдання необхідно мати текст, мінімальний обсяг якого становить 500 слів);

2) діагностичні, спрямовані на встановлення умов складання тексту; найчастіше слідство і суд цікавить встановлення таких фактів: навмисної зміни письмової мови з метою маскування, виконання тексту в незвичайному психофізіологічному стані (стресу, алкогольного або наркотичного сп'яніння, фізичної втоми, хворобливому стані), чи є автор і виконавець однією особою;

3) класифікаційно-діагностичні, спрямовані на встановлення групової належності виконавця рукопису за статтю, віком, іншим соціально-біографічним характеристикам, наприклад: яка мова для автора конкретного документа рідна чи носієм якого діалекту (говірки) він є, його освітній рівень, наявність у автора навичок ділового (наукового, публіцистичного) стилю письмової мови, його професія або рід занять[45].

Методика вирішення діагностичних та ідентифікаційних завдань у ході судової авторознавчої експертизи базується на комплексному використанні таких методів дослідження писемного мовлення:

а) лінгвістичні методи, пов'язані з виявленням лінгвістичної природи встановлюваних в процесі дослідження мовних елементів, структур, явищ;

б) психолінгвістичні, які передбачають аналіз названих мовних факторів у плані їх обумовленості особливостями процесу мовлення;

в) соціолінгвістичні, пов'язані із з'ясуванням обумовленості мови соціальними параметрами досліджуваної ситуації письмового спілкування;

г) психологічні, пов'язані з аналізом обумовленості мови власне психологічними факторами досліджуваної ситуації діяльності та спілкування;

д) логіко-психологічні, спрямовані на аналіз логічних елементів і структур тексту в плані встановлення властивостей дискурсивного мислення його автора[46].

Методика експертного авторознавчого дослідження складається з чотирьох стадій: попереднє дослідження; роздільне дослідження; порівняльне дослідження; оцінка результатів і формулювання висновків[47].

Криміналістичне дослідження письма може проводитись у двох формах: попереднє дослідження (результати якого фіксуються у протоколі огляду документа); судово-експертне, яке полягає у призначенні та проведенні авторознавчої чи почеркознавчої експертиз. Третій етап методики дослідження документів – це етап призначення й проведення судової експертизи.

Незалежно від виду призначуваної експертизи цієї групи, слідчий, суд (суддя), орган дізнання надсилає до експертної установи чи експертові такі документи: постанову, ухвалу про призначення експертизи; документи, рукописи та інші матеріали, в яких є зразок письма, що досліджується; порівняльні зразки письма (письмової мови чи почерку); деякі матеріали справи, де містяться відомості щодо можливого автора й виконавця, а також документи щодо умов виконання документів, які досліджуються[48].

При вирішенні ідентифікаційних завдань експертне дослідження будується таким чином: на підготовчій стадії експерт знайомиться з постановою (ухвалою) про призначення експертизи та матеріалами, що надійшли, оцінює їх з точки зору кількості й якості, достатності для експертного дослідження. На аналітичній стадії проводиться окремий аналіз досліджуваного тексту і зразків писемного мовлення особи, що перевіряється. При проведенні порівняльного дослідження виявляються спільні й відмінні загальні та приватні ознаки мовних навичок, що відобразилися в досліджуваному тексті і зразках. Оцінка встановлених збігів і відмінностей проводиться на синтезуючій стадії, потім формується остаточний висновок.

Особливістю класифікаційно-діагностичного дослідження в судово-авторознавчій експертизі є відсутність осіб, які перевіряються. Аналізу піддається досліджуваний текст. За ступенем і характером розвитку мовних навичок визначається групова належність автора. Якщо текст документа виконаний українською мовою, структурні особливості досліджуваного тексту дозволяють встановити, чи є вона рідною для автора. Наявність у досліджуваному тексті жаргонних слів, професійних термінів, а також слів і виразів, уживаних у певній місцевості, в сукупності з іншими ознаками письмової мови дозволяють вирішити питання про можливу професію, місце формування мовних навичок автора тощо.

Успіх криміналістичного дослідження писемного мовлення з метою встановлення авторства та вирішення ряду діагностичних завдань значною мірою залежить від якості й обсягу порівняльного матеріалу (зразків). С. М.Вул зазначає, «що під зразками писемного мовлення, які можуть бути використані при експертизі авторства, розуміються тексти, автором яких є особа, що перевіряється»[49]. Записи окремих слів, словосполучень, окремих пропозицій не можуть розглядатися в якості зразка письмової мови для вирішення питань про авторство.

Порівняльні зразки, як і в почеркознавчій експертизі, можуть бути вільними, експериментальними й умовно-вільними. Вільні зразки писемного мовлення – це тексти, складені підозрюваною особою поза зв'язком з розслідуваною подією і до її виникнення. В Інструкції про призначення та проведення судових експертиз визначено, що вільні зразки писемного мовлення мають відповідати досліджуваному тексту за мовою, на якій його складено, і в разі можливості – за часом виконання; за характером документа, виходячи з його призначення та сфери обігу (доповідна записка, особистий лист, скарга тощо); за іншими суттєвими обставинами, які могли впливати на формування ознак[50].

Однією з необхідних вимог, що пред'являються до вільних зразків, є вимога тематики. Доцільний підбір зразків з різноманітною тематикою. Це дозволяє більш повно простежити лексичні особливості й виявити деякі елементи стилю викладу думок. Однак серед представлених зразків повинні бути документи, написані на ту саму (або хоча б близьку) тему, що й досліджуваний документ[51].

Умовно-вільні зразки – тексти, складені вже в період розслідування, що містяться в матеріалах кримінальної справи (скарги, пояснення, заяви, власноруч виконані свідчення і т.п.).

Експериментальні зразки – це тексти, отримані від осіб, що перевіряються, в присутності слідчого або судді спеціально для проведення авторознавчої експертизи. До них висуваються ті ж вимоги, що й до вільних. Ці зразки виконуються перевіряючими особами у вигляді твору на самостійно обрану тему, при цьому слідчий вказує лише форму писемного мовлення в рамках певного функціонального стилю (лист, скарга тощо) і мову викладу, якщо особа, що перевіряється, володіє кількома мовами. Потім складаються зразки на задану тему з певним цільовим призначенням, формою письмової мови, характером мовного спілкування, особистістю адресата.

Експериментальні зразки під час дослідження експертом письмової мови можуть бути використані лише для перевірки граматичних, але не лексичних і стилістичних ознак, через те що останні несуть інформацію про письмову мову саме автора, а не виконавця (хоча якщо правильно провести отримання експериментального зразка, тобто коли буде унеможливлено спотворення письмової мови досліджуваною особою, тоді за експериментальними зразками можна запропонувати експертові досліджувати текст і за лексичними та стилістичними ознаками).

При визначенні кількості зразків писемного мовлення важливо враховувати наступне: 1) чим меншим є обсяг досліджуваного тексту, тим більшою кількістю повинні бути представлені зразки; 2) чим менше відповідають зразки вимогам порівнянності, тим більше їх потрібно. Як показує експертна практика, обсяг порівняльного матеріалу повинен перевищувати обсяг досліджуваного матеріалу як мінімум в 10-15 разів. Експериментальні зразки в будь-якому випадку необхідно представити не менше ніж на 25-30 аркушах. С.М. Вул звертає увагу на те, що записи окремих слів, словосполучень і речень не можуть розглядатися навіть як зразки писемного мовлення, необхідні для встановлення авторства[52].

Крім досліджуваного тексту та порівняльного матеріалу, для судової авторознавчої експертизи необхідно повідомити такі відомості:

- про місцевість, звідки відправлений документ адресату, про передбачуваний час і умови його складання;

- про особистість можливого учасника (стать, вік, національність, соціальний стан, освіта, професія, рідна мова, місце проживання; психічні розлади, інші важкі захворювання (які саме, з якого часу), в тому числі хронічний алкоголізм, наркоманія (чи були загострення в період створення документа)); показання особи щодо факту створення ним досліджуваного тексту;

- про особистість адресата, ступінь знайомства передбачуваного учасника з адресатом.

Структурно-мовний аналіз писемного мовлення дозволяє виявити автора анонімного документа за такими параметрами: а) рівнем грамотності; б) вживання рідної чи переважаючої мови; в) місця формування мовних навичок; г) професії або кола інтересів[53].

Встановлення грамотності автора. Вироблення твердих навичок письма є завданням середньої школи. Навчання письму пов'язане з формуванням літературної мови, збагаченням словникового і фразеологического запасу учнів. З точки зору формування навичок письма, рукописи різного рівня грамотності були розділені на п'ять груп. Підставою групування рукописів служили програми навчання мови в школах, приймалися також до уваги анкетні дані авторів рукописів (вік, освіта, професія та ін). В результаті встановлено, що:

а) першу групу складають малограмотні, самоучки;

б) до другої групи у більшості випадків потрапляють особи з початковим рівнем освіти, але точно визначити тут межі не вдається, оскільки схожі знання письмової мови мають особи більш високого рівня грамотності;

в) третю групу становлять особи в основному з восьми- – дев’ятирічною освітою;

г) четверту – особи, які мають переважно середню освіту;

д) п'яту – в основному з вищою освітою.

Як бачимо, практично рівень грамотності визначається за етапами та рівнями сформованості навичок письма.

Визначення рідної чи переважаючої мови. Анонімні листи та інші документи іноді виконуються нерідною мовою. Найчастіше це робиться з метою приховання слідів злочину і введення в оману органів правосуддя. Засвоєння чужої мови відбувається під сильним впливом рідної. Складність письма іншою мовою пояснюється тим, що авторові доводиться в думках створювати текст, використовуючи відомий йому, часом небагатий словниковий запас. Тому автору, що бажає перекласти пропозицію з однієї мови на іншу, необхідно подумки проаналізувати оригінал пропозиції, знайти необхідні йому еквіваленти слів і, нарешті, подумки відредагувати їх. У рукописах, виконаних нерідною мовою, у більшості випадків спостерігається обмежене її знання. Залежно від ступеня володіння іншою мовою в письмі трапляються орфографічні помилки, помилки в окремих формах мови, в перекладі слів і конструкцій речень. У той же час подібного роду помилки можуть допускатися і свідомо з тим, щоб спотворити рідну мову. Тому при дослідженні таких рукописів необхідно проаналізувати кожне речення, обміркувати використання тих чи інших слів, їх форм і тільки потім синтезувати дані.

Встановлення місця формування мовних навичок автора рукопису. Насамперед це можна встановити за відбитими у письмовій мові діалектизмами. Помічено, що в мові носіїв говірок зустрічаються окремі діалектні синтаксичні конструкції, слова, звороти мови, морфологічні форми, словотворчі елементи, а також найчастіше фонетичні діалектизми. Мовні особливості такого типу виходять за рамки писемної мови.

Місце проживання автора не завжди збігається з місцевістю, в якій формувалися його мовні навички. Така невідповідність обумовлена міграціями населення, найчастіше пов'язаними з місцем навчання, зміною місця роботи й іншими обставинами.

Встановлення професії автора або кола його інтересів. Представники окремих соціальних верств і професій – педагоги, медики, будівельники, залізничники, спортсмени та ін. в усній і письмовій мові вживають професійні слова й спеціальні терміни, які відображають їхні професійні інтереси. Тому важливо виявити й виділити відповідні елементи лексичного розмаїття письмової мови. Вирішуючи питання про професіоналізми, необхідно звертати увагу на ознаки, які характеризують рівень грамотності, на стилістичні ознаки, що вказують на логічність викладу думок, точність, ясність, жвавість мови і її образність.

При встановленні професії автора досліджуваного документа іноді мають значення й окремі ознаки почерку: шрифт, структура, а також деякі топографічні ознаки, що характеризують розташування тексту.

Судова лінгвістична експертиза – самостійний вид судових експертиз, об'єктом дослідження якого є продукти мовленнєвої діяльності (від окремого слова до тексту або групи текстів), зафіксовані в письмовій формі. Судово-лінгвістична експертиза дозволяє вирішувати ідентифікаційні, класифікаційні, діагностичні та ситуаційні завдання. У межах ідентифікаційних завдань встановлюються авторство тексту відносно конкретної людини, а також тотожність декількох анонімних текстів невідомого автора[54]. Так, наприклад, О.С. Кара-Мурза відмічає, що об’єктом лінгвістичної експертизи є конкретний текст, в якому матеріалізується конфлікт інтересів або принципів у певній діяльності і який у свою чергу, провокує подальший розвиток конфлікту – вже у правовому просторі, а предметом лінгвістичної експертизи текстів є лінгвістичні ознаки певних мовних деліктів (образа, наклеп тощо)[55].

Лінгвістична експертиза набуває поширення і стає все більш затребуваною для вирішення питань «щодо об’єму і змісту понять, лексичного значення слів і словосполучень, які використовуються у тексті, їх стилістичної різноманітності, змістового навантаження, їх тотожності або схожості, питань щодо характеру інформації, яку містить текст, чи є вона образливою, виражає погрозу або тиск по відношенню до конкретної особи, який характер її впливу на адресата повідомлення»[56]. На думку М.О. Богословської, об’єктом лінгвістичної експертизи є тексти мовленнєвої діяльності людини (слова, словосполучення) або окремі документи, які викладені в письмовій формі (зокрема усні тексти, які досліджуються у вигляді роздрукованих текстів звукових супроводів)[57]. К.І. Бриньов вважає, що лінгвістична експертиза, як і будь-який інший вид експертних досліджень, призначається для встановлення фактів, якщо ці факти не можуть бути встановлені іншим способом, але тільки за допомогою залучення особи, що володіє спеціальними знаннями в галузі лінгвістики[58].

Т.В. Литвин зазначає, що в межах судово-лінгвістичної експертизи успішно вирішуються питання про наявність різного роду порушень в оформленні документації процесуального і непроцесуального характеру, котрі мають важливе значення з позицій доказування[59]. Лінгвістична експертиза є не тільки інструментом судового доказу, але і одним з прикладних напрямків сучасного мовознавства, яке знаходить застосування і у сфері адміністративно-деліктного провадження. В адміністративно-деліктному провадженні можливо вирішувати питання за допомогою лінгвістичної експертизи, зокрема про наявність різного роду порушень в оформленні процесуальної документації (наприклад, при складанні заяви потерпілого тощо), що має важливе значення при розгляді справи про адміністративне правопорушення.

Необхідність застосування спеціальних знань лінгвістичної експертизи (лінгвістики, соціолінгвістики, етнопсихолінгвістики, психолінгвістики тощо) в адміністративно-деліктному провадженні обумовлена правильним тлумаченням усіх юридичних, наукових, законодавчих, спеціальних експертних визначень, понять, термінів, терміносполучень. На думку Ю.Ф. Прадіда, для того, щоб забезпечити досконалість та ефективність кожного поняття або терміна потрібна лінгвістична експертиза нормативно-правових документів, вона повинна стати обов’язковою процедурою їх прийняття[60].

У рамках судової лінгвістичної експертизи вирішуються такі завдання: проводиться аналіз тексту з метою виявлення виражених в ньому смислів і характеру впливу тексту на адресата або аудиторію (смислові (семантичні) дослідження); аналіз найменувань як засобу позначення продуктів людської діяльності (дослідження найменувань).

Семантичні дослідження мають на меті: а) виявлення смислів, виражених у досліджуваних текстах, і аналіз цих смислів з різних точок зору; б) встановлення обсягу і змісту поняття, що виражається словом або словосполученням, ужитим у тексті, в) встановлення ступеня адекватності передачі в одному тексті змісту іншого тексту.

Наукову основу семантичних досліджень утворюють такі розділи лінгвістики, як семантика – вчення про значення і сенс мовних виразів; прагматика – вчення про структуру та зміст мовних (комунікативних) актів; аналіз дискурсу – вчення про формальну й змістовну структуру текстів, розглянутих у складі комунікативної ситуації; теорія мовної дії, або риторика, – вчення про вербальні і невербальні способи впливу на свідомість адресата.

Семантичні експертизи можуть призначатися для виявлення ознак: екстремістських матеріалів, наклепу, образи, ненависті, ворожнечі, пропаганди (винятковості і переваги, асоціальної поведінки, вживання наркотиків і т.д.), закликів до вчинення дій певної спрямованості (насильницьких дій, спрямованих на збудження расової, етнічної, соціальної ворожнечі) і т.д.

Даний вид лінгвістичної експертизи затребуваний у справах, пов'язаних зі зловживаннями свободою слова і масової інформації, порушеннями закону в галузі поширення порнографії, незаконною рекламою заборонених до вільного обігу предметів та об'єктів, пропагандою наркотиків, культом жорстокості й насильства, поширенням екстремістських матеріалів, розпалюванням міжнаціональної та релігійної ворожнечі та ненависті за ознаками приналежності до певних соціальних груп і т.п.

Дослідження найменувань проводиться з метою аналізу власних назв (включаючи особисті імена, клички й прізвиська, псевдоніми, комерційні позначення, фірмові найменування, словесні й комбіновані товарні знаки і знаки обслуговування, фірмові найменування, зазначення походження товарів, доменні імена) з точки зору їх відповідності нормам літературної мови, їх новизни й оригінальності, утримання в них різного роду відсилань до явищ об'єктивної дійсності. Воно необхідне для вирішення спорів про збіг різних найменувань до ступеня змішування, про тлумачення, інтерпретації, асоціативності та наявності в найменуваннях прихованої або явної пропаганди.

Дослідження лінгвістів показали, що засоби висловлювання думки і спосіб мислення автора проявляються переважно в синтаксисі. Тому в судово-авторознавчих дослідженнях з метою встановлення автора анонімного тексту важливе значення мають синтаксичні ознаки, що відносяться до побудови тексту в цілому і взаємозв'язку його фрагментів між собою, а також характеризують індивідуальний ступінь і своєрідність володіння синтаксисом мови, якою складений текст (загальні й окремі ознаки синтаксичних навичок письмової мови). Через конкретні речення реалізуються логічність, зв'язність мислення автора; засоби найадекватнішої передачі його думок, характер аргументації і т. п. Ці ознаки найменшою мірою піддаються навмисному спотворенню, у зв'язку з чим вони посідають важливе місце у встановленні авторства. Не слід використовувати збіг або розбіжність ознак орфографічних і пунктуаційних навичок й ознак почерку, тому що вони характеризують не лише автора, а й виконавця тексту, які можуть бути різними особами[61].

Ідентифікаційні ознаки, розроблені для особистісної характеристики автора писемного мовлення, використовуються в розшукових цілях для встановлення групової належності автора рукопису анонімного характеру. Однак, останні можуть бути використані і для індивідуальної ідентифікації автора, а іноді, особливо при спотворених почерках, і служити додатковою інформацією для встановлення виконавця документа.

Треба зауважити, що в ряді випадків експерт може відмовитися від формулювання висновку. Підстави для цього можуть бути такими: обмеженість мовного матеріалу; різний стиль досліджуваного документа і зразків; недостатня кількість поданих зразків; неправильно сформульовані питання експерту (неточності формулювань, вихід за межі компетенції експерта); відсутність науково обґрунтованих методик вирішення поставлених запитань[62].

Під час перевірки наукової обґрунтованості й мотивованості висновку експерта-авторознавця слідчому (суду) слід ураховувати, що дослідження має бути проведено в межах компетенції судово-авторознавчої експертизи і згідно з вимогами її методики. Експерт, який вирішує питання про авторство, повинен незалежно від своєї спеціальності, базової вищої освіти мати спеціальні знання в галузі судового азторознавства і досвід проведення авторознавчих експертиз.

Можливості судово-авторознавчої експертизи значно розширюються у зв'язку із запровадженням у практику кількісних методів дослідження. Використання методики статистичного аналізу загальних ознак навичок письмової мови дає змогу на основі кількісних критеріїв категорично заперечувати тотожність автора документа, а під час вирішення діагностичних завдань – установлювати рівень освіти автора документа. Перспективними є дослідження з метою розробки спеціальної методики ідентифікації автора документа на основі використання ЕОМ.

Отже, авторознавча експертиза допомагає встановити автора, факти неідентифікаційного та діагностичного характеру. Об'єктами авторознавчої експертизи є рукописні, друкарські тек­сти, копії текстів, одержані друкарським способом. Методика експертного авторознавчого дослідження базується на аналізі ознак писемної мови, які відображені в досліджуваному доку­менті. У методиці в комплексі застосовують лінгвістичні, психологічні та психолінгвістичні наукові методи, що дає змогу встановити автора та виконавця, належність кількох документів одному авторові, факт нервово-психічного захворювання автора, рівень його грамотності й володіння навичками мови, стать, вік, професію, незвичний стан авто­ра, тобто скласти його соціолінгвістичний портрет.

РОЗДІЛ 2ПОЧЕРК ЯК ОБ'ЄКТ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ 2.1. Загальні та окремі ознаки почерку

Криміналістичне почеркознавство – це підсистема криміналістичної скріберології, пов'язана з вивченням закономірностей виникнення й руху криміналістично значимої інформації про письмово-руховий навик людини з метою вирішення діагностичних та ідентифікаційних завдань.

Почерк – графічна сторона письма, сутність якої полягає в зображенні думки автора графічними знаками мовного алфавіту (цифровими знаками) із застосуванням координованої системи специфічних рухів через автоматизоване відображення писемних навичок[63]. Почерк – це індивідуальна та динамічно стійка програма техніки письма[64].Процес вироблення навичок почерку, як зазначав фізіолог І. Павлов, має умовно-рефлекторну природу. Почерк людини пов’язаний з її умовно-рефлекторними діями та діяльністю великих півкуль головного мозку. Навчання письму, неодноразові повтори написання одних і тих самих літер, цифр, знаків призводять до вироблення графічних навичок[65], завдяки яким вона починає виконувати букви автоматично, на відміну від початкового стану навчання, коли витрачається багато зусиль на контроль за написанням букв. Властивості почерку (індивідуальність та відносна сталість) пов’язані з динамічним стереотипом (нейрофізіологічною основою навичок). Графічний навик охоплює три головні групи навичок: 1) технічні (спосіб техніки письма); 2) безпосередньо графічні (вміння зображувати літери (цифри), об’єднувати їх у слова); 3) орфографічні (вміння визначати фонеми (звуки) та відображати їх письмовими знаками)[66].Зовнішні прояви відносно стійких навиків письма, що відображаються в рукописі, складають систему ідентифікаційних ознак письма, яка охоплює ознаки письмової мови, топографічні ознаки письма та ознаки почерку. Причому для кожної особи ця сукупність ознак є неповторною[67].Почерку, як і письмовій мові, притаманні загальні та окремі ознаки, завдяки яким і відбувається ідентифікаційний процес установлення виконавця рукописного тексту.Загальні ознаки – ті, що характеризують почерк у цілому; вони проявляються у більшості письмових знаків, належать до всієї системи руху в цілому, їх неважко зауважити оглядом рукопису. І.І.Когутич до них відность:

1) виробленість почерку;

2) складність почерку;

3) нахил почерку;

4) розмір почерку;

5) розгін почерку;

6) зв’язність почерку;

7) натиск почерку;

8) загальна форма рухів[68].

Виробленість почерку характеризує сформованість письмово-рухових навичок, визначається ступенем володіння технікою письма виконавцем документа, його здатністю користуватися загальноприйнятою системою скоропису: темпом письма, автоматизмом, координацією рухів[69]. Темп письма визначається часом, витраченим на виконання літер, слів,речень та всього рукопису. Розрізняють: швидкий темп письма, середній, низький повільний темп почерку. Ознака координації рухів припускає їх узгодженість у виконанні літер, особливість їх зв'язування. Ступінь координації рухів може бути високим, середнім, низьким.Координація сукупно з темпом письма дає змогу поділяти почерк за виробленістю на високовироблений, середньовироблений, маловироблений низький)[70].Високовироблений характеризують високий темп письма, високий ступінькоординації рухів та їх зв'язаності, висока стійкість і автоматизм письма. Особа, яка має високовироблений почерк, може за бажанням змінювати його на мало- та середньовироблений, тоді як особа з маловиробленим почерком не може змінити його на високовироблений.Середньовироблений є характерним для осіб, у яких темп письма – невисокий, координація рухів – середня, зв'язаність – низька і не перевищує трьох літер. Форма літерних знаків більш відповідає прописам, хоча й має ознаки змін. Такий почерк є стійкішим, ніж маловироблений.Маловироблений (низький) характеризується зупинкою формування письмово-рухових навичок на початковій стадії навчання. Є характерними повільний темп письма і низький ступінь координації рухів як наслідок надмірного напруження руки під час письма. Почерк – спрощений, зв'язність – низька, літери відрізняються від загальної форми прописів, втрачаються деякі елементи, рухи – нестійкі, що проявляється в нерівномірності розміру і нахилу письмових знаків, їх неправильній формі та положенні[71]. Ступінь складності рухів (складність почерку або загальний тип) будова (почерку) характеризує побудову почерку, специфіку сформованості письмово-рухових навичок, пристосованість їх до темпу письма. За складністю почерки поділяються на прості, спрощені, ускладнені, стилізовані.Простий – це такий почерк, у якому система рухів, направлених на виконання елементів письмових знаків, букв, слів, відповідає чи близька до вимог типового, стандартного (учнівського) пропису, не маючи помітних відхилень у бік спрощення чи ускладнення письма.Спрощений характеризується наявністю спрощень у письмових знаках та їхніх зв'язках, більшість знаків виконується спрощеними рухами, через що цей почерк зазвичай добре вироблений («швидкий»), але нерозбірливий, важкочитаний через спрощене написання букв, зв'язків між ними.В ускладненому спостерігаються складні за координацією рухи, що надають письмовим знакам незвичного і часто вигадливого вигляду; наявні нетипові (додаткові) елементи (прикраси) букв.У стилізованому почерку малюнок письмових знаків наближається до спеціальних стандартів (до шрифту, друкованих букв тощо). Нахил почерку визначається вертикальністю розміщення елементів письмового знака, тобто кутом до лінії рядка:- правопохилий (стандартний): кут нахилу вправо у межах від 75° до 85°(за Салтевським М.В., нахил – 75°);- прямий: кут нахилу основних шрифтів становить 85-95° (за Салтевським – 90°)[72];- лівопохилий: у межах 95-115°;- право- чи лівокосопохилені: тоді, коли кути нахилу – для правого більше 50°, для лівого – більше 140°;- змішаний нахил (безпорядковий) – для маловироблених почерків: якщо у почерку є різні нахили літер до лінії рядка.Нахил є однією з найменш стійких ознак. Розмір почерку характеризує висоту рядкових елементів букв:- дрібний почерк - до 2 мм;- середній почерк- від 2 до 5 мм;- великий почерк - понад 5 мм. Розгін почерку визначається відношенням висоти літери до її ширини (за триштриховими варіантами рядкових літер: Т, Ш, Щ); враховується також протяжність за горизонталлю і між самими літерами у слові. За розгоном почерк буває:- великорозгінним (розгонистим), коли ширина більша за висоту літери;- середньорозгінним, коли ширина дорівнює висоті літери;- малорозгінним, тобто стислим, коли висота літер більша за ширину, аінтервали між знаками значно менші за ширину їх. Ступінь зв'язності почерку – характеризується кількістю знаків, виконаних без відриву пера (письмового приладдя) від паперу:- зв'язаний почерк: характеризується тим, що одним рухом (безвідривним від паперу) виконується більше 8 штрихів і овалів, що дорівнює 5-6 буквам (за Салтевським М.В., до 3 букв);- уривчастий – не більше 3 штрихів (1-2 букви), тобто майже кожний знак виконується окремо;- середньозв'язний – за один захід виконуються 3-4 букви або від 4 до 8 штрихів. Натиск почерку характеризує розміщення пункту прикладення найбільшої сили під час виконання знака або, за Образцовим В.А., характеризується співвідношенням ширини основних (головних) і з'єднувальних штрихів з силою вдавлення штрихів[73].За ступенем вдавленості (тиску) натиск почерку буває:- сильним, якщо спостерігається більш ніж на двох наступних аркушах паперу;- слабким, якщо спостерігається лише на зворотному боці аркуша;- середнім, якщо спостерігається на двох наступних аркушах паперу.За локалізацією натискування: рівномірне; розподілене по всій довжині штриха; розміщене уверху; розміщене внизу. Загальна форма рухів у почерку характеризує структуру рухів відносно їхньої траєкторії (за В. Ф. Орловою)[74]. Ці рухи виконуються особою, яка пише, у площині паперу.До ознак форми руху відносять: переважну форму рухів під час виконанняокремих літер, знаків[75].За формою рухів почерк набуває таких форм:- прямолінійної (кутової), коли більшість знаків виконується прямолінійно;- криволінійної (округленої) – петльові рухи;- змішаної, де наявні і прямолінійні та округлені рухи.Загальний напрям рухів – у який бік відносно годинникової стрілки виконуються рухи.Не є характерними тільки для округлої та частково для змішаної форм рухів почерку:- лівоокружні (рухи проти ходу годинникової стрілки);- правоокружні (рухи за годинниковою стрілкою);- змішаний загальний напрям (ліво-право чи право-ліво).Загальний напрям і форма рухів – найбільш сильні ознаки.Загальні ознаки почерку є ознаками групового значення, визначають схожість або відмінність почерку в досліджуваному документі і порівняльних зразках; використовуються для початкового відібрання матеріалу з метою дослідження його згодом за окремими (ідентифікаційними) ознаками[76].Окремі ознаки – сукупність навичок виконання рукописного документа, що відображаються у властивих конкретному виконавцеві письма способах написання літер і зв'язкових штрихів між ними, а також у розташуванні знаків та їхніх елементів між собою; крім того, це також специфічні відхилення в написанні від типових прописів конкретної мови, з яких починається навчання техніці письма у школі.Для опису ознак почерку його досліджують у цілому і поелементно. Передовсім у літері вирізняють кількість елементів, тобто рухів, якими її виконано. Тому в конструкції літери розрізняють: центральну частину (власне літеру); надрядкову частину; підрядкову; початок і закінчення руху (в окремих елементах); форму елемента – пряму, хвилясту; півовал; овал; петлі; форму і напрям руху, спосіб їх з'єднання і відносне розміщення.Усе розмаїття рухів, які відображають навички конкретної особи, в літературі класифікують по-різному. Так, І. Ф. Пантелєєв розрізняє чотири групи[77]; Д. У. Бабаєва – шість; М. П. Яблоков розділяє концепцію В.Ф. Орлової і наводить сім груп окремих ознак[78]. Ця класифікація найбільш повна, деталізована і придатна для роботи. Щоправда, її ще можна доповнити.Незвична або ідивідуально-особлива форма руху – різноманітні за формою відхилення рухів, якими виконуються елементи письмових знаків та з'єднання між ними; характеризує письмовий знак загалом та його елементи зокрема. Розрізняють:- спрощену форму;- ускладнену форму руху;- петлясту форму виконання літер та елементів;- кутасту форму виконання літер та елементів;- хвилясту форму виконання літер та елементів;- прямолінійну форму виконання літер та елементів;- дугову форму виконання літер та елементів. Довжина (відносна протяжність) руху – це характеристика розмірності руху під час виконання надрядкових і підрядкових елементів, а іноді й знака в цілому. Так, невідповідності є стійкими, зберігаються в усьому рукописі. Лінійкою вони не вимірюються, оцінються наближено у співвідношенні зрозмірами основної (центральної) частини літери. Кількість рухів характеризує збільшення або зменшення кількості рухів, якими виконуються письмові знаки або їхні елементи порівняно з кількістю рухів, передбаченою типовими прописами, тобто конструкціями письмового знака. Наприклад, у літері «г» – зменшення або збільшення довжини початкового елемента, у літері «т» – кінцевого, у «б» та «у» – збільшення рухів, які в конструкції не є обов'язковими, збільшення довжини під час виконання овалів, напівовалів. Безперервність (або вид з'єднаних рухів) визначається вивченням місць з'єднань літер або окремих елементів, що залежить від способу з'єднання елементів і від частоти відриву письмового приладдя від паперу. Розрізняють: - злитий вид з'єднання – коли після закінчення руху (кінцевого штриха) утворюється перерва в русі для початку подальшого);- інтервальний – якщо після закінчення руху (кінцевого штриха) утворюється перерва в русі для початку подальшого, тобто має місце відрив ручки від (пишучого приладу) від паперу, внаслідок чого у знаку або в центральній його частині утворюється перерва;- незв'язний (уривчастий) – коли між літерами утворюються розриви, оскільки письмові знаки виконуються уривчастими рухами. Послідовність рухів має місце тоді, коли в рукопису трапляються письмові знаки, виконані специфічними, відмінними від природної послідовності у відтворенні елементів рухами. Такі порушення послідовності рухів утворюють окрему ознаку.Так, у літерах «т», «ж», «н» визначено порядок нанесення елементів, і такі спрощення цієї послідовності іноді є стійкою навичкою. Відносне розміщення рухів (особливості розміщення рухів) – характернаі стійка ознака, що фіксується вивченням окремих елементів письмових знаків і самих знаків під кутом зору їхньої просторової орієнтації. У цій групі розглядається розташування пунктів початку, закінчення й перетину рухів відносно лінії основи письма, окремих елементів (справа, зліва, на елементі тощо) або відносно буквених елементів: вигляд обвідної верхніх і нижніх пунктів літер в окремому слові, рядку. Відносне розміщення пунктів початку і закінчення руху може бути верхнім, середнім, нижнім. Значення має розміщення пунктів перетину елементів літери. Складність рухів – охоплює всі попередні групи і вказує, наскільки спрощені чи ускладнені рухи в літерах порівняно з типовими прописами. Це спрощення або ускладнення може бути виражене і в формі рухів, і в збільшенні чи зменшенні їхньої кількості, продовженості тощо. Розлади почерку – наслідки хворобливих процесів чи захворювань. І.І.Когутич виділяє такі розлади почерку[79]:- хворобливе ускладення літер і знаків – мудровані, ускладнені літери, використання символічних знаків; зміна манери графіки букв (дрібні букви замінюються великими або друкованими; лівий нахил змінюється правим тощо) – характерно для осіб, хворих на шизофренію, циркулярний психоз;- атоксія – безладний нахил штрихів, незначний ступінь їх зв'язаності, різнорозмірність письмових знаків, злами штрихів і збільшення їхньої довжини, неправильна форма письмових знаків обумовлюється розладом координації рухової навички під час графічного виконання письмових знаків (спазм письма, неврастенія, шизофренія, епілепсія тяжкої форми, хронічний алкоголізм);- хвилястість штрихів – хвилястість відвідних і підвідних штрихів літер породжується ритмічними рухами руки (склероз мізку, старечий психоз, епілепсія, шизофренія, прогресивний параліч, переохолодження тіла);- мікрографія – надзвичайно дрібні літерні знаки (летаргічний енцефаліт, шизофренія, депресивна форма циркулярного психозу).

Окремі ознаки почерку мають важливе ідентифікаційне значення, оскільки вирізняються своєрідністю та стійкістю. Такі ознаки зберігаються навіть при навмисному зміненні особою свого почерку.

Дата добавления: 2015-07-13