Утворення Кирило-Мефодіївського братства

Кирило-Мефодіївське братство — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 р. - січні 1846 р. у Києві.

Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»

Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда,Микола Савич, Олександр Тулуб.

У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.

Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Кирило-Мефодіївське товариство (братство) виникло у Києві на початку січня 1846 р. і діяло до кінця березня 1847 р. З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська розночинна інтелегенція.

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням:

• побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ;
• створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності;
• знищення царизму і скасування кріпосного права і станів;
• встановлення демократичних прав і свобод для громадян;
• зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя, тому в межах Кирило-Мефодіївського братства виділилось дві течії:

1. поміркована, або ліберальна, на чолі з М. Костомаровим та П. Кулішем. Вони вважали Кирило-Мефодіївське братство легальною просвітницько-науковою організацією, в основі діяльності якої були християнські цінності та ідея слов’янської єдності. Виступали противниками революційної боротьби, та вважали, що поширення ідей КМБ буде сприяти наближенню реформ;
2. радикальна на чолі з М. Гулаком і Т. Шевченком. Вони відстоювали ідею всенародного повстання, в ході якого буде вставлений справедливий суспільний лад. Намагалися перетворити КМБ на бойову організацію.

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність:

1. вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка;
2. займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди;
3. піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські власті заарештували 12 постійних членів товариства і відправили до Петербургу. Усіх учасників КМБ було заслано до різних місць. Найтяжче покарали Шевченка, бо під час арешту знайшли рукописи його антицарських та антикріпосницьких творів. Поета заслали на 10 років рядовим солдатом у малозаселені тоді оренбурзькі степи з найсуворішою забороною писати й малювати.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість.

Т.Г. Шевченко ("Кобзар")

Українська інтелігенція була виразником національної самосвідомості. Насамперед це Т. Шевченко, у творчості якого найяскравіше відобразили­ся революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури і які стали найвищим досягненням суспільно-політичної думки се­редини XIX ст. Його «Кобзар» (1840), поема «Гайдамаки» (1841) та інші твори стали епохальним явищем.

Слово "Україна" — одне iз найчастiш вживаних у поезiї Т. Шевченка. Почуття саможертовної любовi до Вiтчизни висловлено з такою силою пристрастi, що до них важко вiдшукати аналогiй.

Але водночас подвiйно (соцiально i нацiонально) пригнiчене становище України могло стати i стало – у творчостi Шевченка передовсiм – джерелом величезної революцiйної енергiї.

Серед молоді 1840-х років найвище підносилася постать однієї людини — Тараса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось із українців тієї доби справив на своїх співвітчизників сильніший вплив, ніж Шевченко. Але те, що в історії народу, який підводився на ноги у середині XIX ст., таке видатне місце посів саме поет, не було чимось винятковим. Культурна діяльність була єдиною цариною, де позбавлені держави українці могли виразити свою самобутність: тому часто провідну роль "будителів народу" відігравали поети, письменники, вчені. І все ж важко знайти інший приклад людини, поезія та особистість котрої такою повною мірою втілила національний дух, як це для українців зробив Шевченко.

Шевченко розширив гнучкість, експресивні можливості й ресурси української мови, синтезувавши кілька українських діалектів, сільську і міську говірки, а також елементи церковнослов'янської мови. Тим самим він продемонстрував своїм співвітчизникам, що їхня мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почуттів і думок, довів, що українці не мають ніякої потреби спиратися на російську мову як на засіб досягнення вищого стилю. Його поезія фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців.

Поезія Шевченка (деякі її зразки були настільки бунтарськими, що їх не публікували аж до 1905 р.) розбурхувала в його сучасників нові хвилюючі думки й почуття.

Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті звичаї, а й його страждання. В історії козацтва він шукає не романтичних героїв, а уроків, що ведуть до кращого майбутнього. Україна для нього не просто мальовничий регіон Російської імперії, а край, що може й має стати незалежним.

Значення "Кобзаря" виходило далеко за межі літератури. Шевченкова мова була не просто відтворенням народної мови; він творив її на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов'янської мови, а також мовного матеріалу ранніх українських літературних творів. Шевченко заклав міцні підвалини сучасної українскьої літератури, а в широкому розумінні - і українського національного відродження.

Дата добавления: 2017-01-13