Взаємодія органів розслідування

Взаємодія органів розслідування - це регламентована кримінальним процесуальним законодавством їх спільна узгоджена діяльність, яка спрямована на вирішення завдань, що перед ними стоять. Така взаємодія істотно впливає на досудове розслідування, а тому є його загальною умовою.

Взаємодія органів розслідування є можливою і необхідною з таких міркувань: а) органи, які можуть здійснювати досудове розслідування, мають спільні завдання, і, лише об'єднуючи свої зусилля, вони зможуть ефективно їх вирішити. Такими за­вданнями є: попередження, виявлення і розслідування кримінальних правопорушень, притягнення до встановленої законодавством відповідальності осіб, що їх учинили, відшкодування завданої кримінальними правопорушеннями шкоди, відновлення по­рушених прав та інтересів фізичних і юридичних осіб; б) однакова юридична сила процесуальних рішень та дій - незалежно від того, ким виконана процесуальна дія чи прийнято процесуальне рішення (самим слідчим чи прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів у формі процесуального керівництва досудовим розслідуван­ням, чи оперативним підрозділом за дорученням слідчого, прокурора), отримані ре-

Досудове провадження

зультати мають однакове доказове значення; в) необхідність використання можливос­тей (засобів, досвіду, знань) різних органів розслідування.

Правовою основою взаємодії органів розслідування є Конституція України, Кримінальний та Кримінальний процесуальний кодекси України, закони України, акти Президента України, КМУ, рішення КСУ, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких дана ВР України і підзаконні нормативно-правові акти з питань організації взаємодії.

Основними принципами взаємодії є:

- відповідальність слідчого за швидке, повне та неупереджене розслідування кримінальних правопорушень, його самостійність у процесуальній діяльності, втру­чання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється;

- активне використання методик, наукових і технічних досягнень у попередженні, виявленні та розслідуванні кримінальних правопорушень;

- оптимальне використання наявних можливостей слідчих і оперативних підроз­ділів у попередженні, виявленні та розслідуванні кримінальних правопорушень;

- дотримання загальних засад кримінального провадження;

- забезпечення нерозголошення даних досудового розслідування.

Взаємодія органів досудового розслідування має різноманітний характер і здій­снюється в певних правових формах. Виділяють процесуальні й організаційні (непро-цесуальні) форми взаємодії. Однак слід мати на увазі, що таке розмежування, як і будь-яке інше, є досить умовним, тому що процесуальні форми взаємодії більш де­тально регламентуються у відомчих нормативних актах, а непроцесуальні, або неза-стережні, або недостатньо повно визначені та регламентовані законом, або випливають з його змісту, погоджені з його смислом.

До процесуальних форм взаємодії, тобто таких, які регулюються кримінальним процесуальним законом, належать:

1) передача кримінальних проваджень від одного органу досудового розслідуван­ня до іншого. Така передача може мати місце тільки за рішенням відповідного про­курора у випадках: а) визначення іншої підслідності (ч. 2 ст. 218, ч. 5 ст. 216 КПК); б) неефективного досудового розслідування (ч. 5 ст. 36 КПК);

2) доручення слідчого, прокурора іншому органу розслідування (слідчому, опе­ративному підрозділу) про проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій (ч. З ст. 39, ч. 4 ст. 40, ч. З ст. 41 КПК). За своєю сутністю дору­чення є письмовою пропозицією-вимогою, обов’язковою для виконання. Процесу­альний закон передбачає два види доручень прокурора, слідчого: а) доручення за місцем провадження досудового розслідування (пункти 3, 4, 5, 17, 19 ч. 2 ст. 36, п. З ч. 2 ст. 40 КПК); б) доручення поза місцем провадження досудового розсліду­вання (ч. 6 ст. 218 КПК).

Передбачена законодавством можливість дачі одним органом досудового розслі­дування іншому доручень є винятком зі змісту такої загальної засади кримінального провадження, як безпосередність дослідження доказів. У зв’язку із цим при викорис­танні цієї форми взаємодії повинні бути дотримані певні умови:

- першою умовою є неможливість невиправданого перекладення повноважень
одного органу досудового розслідування на інший. Слідчий, прокурор зобов’язаний

Глава 14

особисто виконати всі слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії, у тому! числі на території, яка перебуває під юрисдикцією іншого органу досудового розслі-І дування, коли: а) необхідно провести великий обсяг слідчих дій; б) процесуальні дії! пов’язані з оцінкою сукупності доказів та прийняттям на цій підставі рішень, що ви-1 значають: рух та долю кримінального провадження (прийняття рішення про повідо­млення про підозру, об’єднання і виділення матеріалів досудового розслідування, проведення певних слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, зупинення досудового розслідування, закриття кримінального провадження, передачу матеріалів кримінального провадження з обвинувальним актом до суду тощо); мож­ливість застосування заходів забезпечення кримінального провадження (наприклад, обрання запобіжного заходу); надання статусу певного суб’єкта кримінального про­вадження (наприклад, прийняття заяви про вчинення злочину щодо особи і таким чином надання їй статусу потерпілого, чи визнання певної особи потерпілим за її згодою, прийняття цивільного позову тощо);

- другою умовою є необхідність з’ясування належності виконавця доручення (зо­крема, щодо нього не повинно існувати підстав для відводу). Нормативні акти, які регламентують особливості дачі та виконання окремих доручень, рекомендують їх направляти конкретним підрозділам. Так, відповідно до п. 3.3.2 Інструкції про орга­нізацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результа­тів у кримінальному провадженні, у випадку коли для початку досудового розсліду­вання були використані як приводи та підстави матеріали оперативно-розшукової діяльності, доручення на проведення негласної слідчої (розшукової) ДІЇ, як правило, повинно надаватися оперативному підрозділу, який виявив злочин, але із врахуванням його повноважень1. Згідно з п. 3.4.2 цієї Інструкції оперативний підрозділ не має пра­ва передоручати виконання доручення іншим оперативним підрозділам;

- третьою умовою є неможливість виконавця виходити за межі доручень слідчого, прокурора. Так, ч. 2 ст. 41 КПК передбачає, що під час виконання доручень слідчого,! прокурора співробітники оперативних підрозділів не мають права здійснювати про­цесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися

з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора;

- четвертою умовою є необхідність забезпечення при проведенні дорученої про­
цесуальної дії прав учасників кримінального провадження (наприклад, на участь у ній,
на можливість запрошення та користування під час її проведення допомогою захис­
ника, представника, законного представника тощо).

Рішення слідчого, прокурора про доручення на провадження процесуальної дії повинно прийматися у формі постанови (це випливає із положення ч. З ст. ПО КПК) і за структурою та змістом має відповідати вимогам, передбаченим ч. 5 ст. ПО КПК. До доручення можуть додаватися необхідні матеріали, які забезпечують: а) законність і обґрунтованість виконання доручення (ухвала слідчого судді про привід чи про арешт

1 Інструкція про прганізацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та йиковистання їх результатів у кримінальному провадженні (затв. наказом Генеральної прокуратури України, МВС, СБУ, Адміністрації Державної прикордонної служби України, МФ, МЮ № 114/1042/516/936/1687/5 від 16.11.2012).

Дата добавления: 2017-02-01