Хронологія та періодизація староєгипетської історії

У системі літочислення старо давніх єгиптян не існувало ери. Відлік років єгиптяни починали староєгипетської історії заново після кожного перепису населення (він здійснювався раз у два роки) чи воцаріння нового фараона. До того ж до середини II тис. до н. е. вони вважали період з початку царювання фараона до наступного новорічного свята за повний рік. Фараони нерідко, ще за життя мали співправителів, тому протягом певного часу в державі володарювали одночасно два монархи, що ще більше заплутує хронологію. Одним словом, надійно датувати події староєгипетської історії — справа непроста.

Існує кілька методів складання абсолютної хронології староєгипетської історії. Найпростіший з них — використання царських списків. Ним користуються для періоду царювання IV—V династій, і полягає він в арифметичному додаванні років життя фараонів чи двірцевих чиновників, які змінювали один одного. Проте ці списки дійшли до нас із пропусками, до того ж одні з них містять особисті імена фараонів, інші — царські титули. Іноді єгиптологи дізнаються про те, коли жив той чи інший фараон, на основі його літератури чи особливості її написання. Вдаються єгиптологи також до синхронного методу — з’ясовують, хто з іноземних володарів був сучасником того чи іншого фараона. Протягом кількох останніх десятиліть вони широко використовують радіовуглецевий метод датування органічних рештків. Іноді на допомогу хронографам приходить особливість староєгипетського сонячного календаря. Річ у тім, що єгипетський календарний рік відставав від астрономічного на 1/4 доби. 3 цих часток доби впродовж 1460 років набігав додатковий рік. Це не залишилося, непоміченим єгиптянами, які звернули увагу, що раз у 1460 років початок їхнього календарного року збігався з появою на небосхилі яскравої зірки Сиріус (по-єгипетськи Сотіс). Такий збіг вони вперше зафіксували 20 липня 139 р. н. е. Користуючись цією датою, неважко підрахувати, що період Cуmica починався в 1321, 2781 та 4241 рр. до н. е. У староєгипетських текстах є згадки про те, за царювання якого фараона єгиптяни святкували схід Сотіса, тобто свій Новий рік. Єгиптологам вдалося вирахувати цю дату. Саме так було, зокрема, встановлено роки царювання Сенусерта III. Однак період Сотіса використовувався ними для складання хронологічних таблиць лише до епохи Середнього Царства, тобто до кінця III тис— початку II тис. до н. е.

Нині хронологічні таблиці для староєгипетської історії вже в основному складені, вчені працюють тепер над уточненням і деталізацією окремих дат.

На початку 90-х років група британських істориків запропонувала ущільнити на два з половиною століття ці хронологічні таблиці. Вони віднесли роки царювання Ехнатона до початку XI ст. до н. е., Троянську війну—до середини X ст. до н. е. Згідно із запропонованою ними хронологією, Ехнатон став сучасником єврейського царя Соломона, що дало змогу пояснити явний вплив ехнатонового "Гімну Атона" "Псалом Давида" та ще ряд загадок історії. Якщо розроблена британськими істориками схема хронології приживеться в історичній науці, всю античну історію доведеться переписувати заново.

Першу періодизацію староєгипетської історії склав жрець Манефон. Він поділив історію країни від появи першої династії фараонів до епохи Олександра Македонського на три великі періоди, назвавши їх Стародавнім, Середнім та Новим царствами, причому помістив у кожен з цих періодів по 10 династій фараонів. Такий рівномірний розподіл династій по періодах, звичайно, умовний. Умовні також і самі династії, бо в одних випадках єгипетський хронограф зараховував до однієї династії представників різних царських родин, в інших — представників однієї царської родини поміщав у різні династії. Все ж мане фонова періодизація відповідає основним етапам староєгипетської історії, тому в XIX ст. німецький єгиптолог К. Р. Лепсіус використав її для сучасної періодизації, яка з деякими уточненнями набула такого вигляду:

Назви періодів	Династії	Дати
Додинастичний Єгипет		до3100
Раннє Царство (Архаїчний Єгипет)	I-II	3100--2800
Стародавнє (Старе) Царство	III--VI	2800--2250
І Перехідний період	VII--X	2250--2050
Середнє Царство	XI-XII	2050--1750
II Перехідний період	XIII-•XVII	1710--1560
Нове Царство	XVIII-XX	1580--1085
Пізнє Царство	XXI-XXX	XI-IV ст.

Природнокліматичні умови в країні Стародавній Єгипет був велетенським оазисом серед мертвих пустинь Північно-Східно Африки, що простягнувся з півдня на північ, від першого нільського порога до Середземного моря, на 1200 км. Він мав чіткі географічні кордони — скелясті гори й пустині на сході й заході, нільські пороги на півдні. Географічна ізольованість країни значною мірою зумовила неквапливість її соціально-економічного розвитку та майже виняткову самобутність її культурного й релігійного життя. Єгиптологи вважають, що на світанку єгипетської цивілізації, тобто п’ять тисяч років тому, клімат у Північно-Східній Африці був уже такий самий, як і нинішній, тобто пустельний, спекотний. Пір року там не було, літо змінювалося зимою щодоби — вдень пекло немилосердно, ночі ж були прохолодні, часом із заморозками. Особливо нестерпні умови для всього живого наставали у березні — травні, коли упродовж 50 діб шаленів хамсін — "червоний вітер пустині", який засипав поля товстим шаром піску. Рухливі піщані дюни часом ховали під собою цілі селища. Інколи буря закривала сонце такою щільною завісою жовтого пилу, що посеред дня наставала непроглядна пітьма — біблійна "тьма єгипетська". Леся Українка так описала це грізне явище природи: Рудий Хамсін в Єгипті розгулявся, жагою палений, мчить у повітрі, черкаючи пісок сухими крильми, і дише густим полум’ям пекучим. Якесь весілля дике! Мов сопілка, співа пісок, зірвавшись зненацька з важкої нерухомості своєї, а камінці на бубнах приграють... І вся пустиня мов знялася вгору і в небо ринула. На жовтім небі померкло сонце — око Озіріса,— і стало так, мов цілий світ осліп. ("Хамсін") Дощі випадали лише в Дельті, і то раз на кілька років. Вони не відігравали в єгипетському землеробстві ніякої ролі і населенню нічого, крім неприємностей, не приносили. Єгиптяни завжди вважали їх стихійним лихом і в давнину називали "непорядком у небі". Щоб вижити за таких умов, люди мусили змінити традиційний господарський уклад і приступити до будівництва іригаційної системи Отож на ранню появу цивілізації в долині Нілу суттєво вплинули природнокліматичні умови. Клімат у Північно-Східній Африці був таким пекельним не завжди. 10—12 тисяч років тому, коли в Європі закінчився льодовиковий період, над нинішньою Сахарою віяли вологі вітри, які несли з собою дощі. Сахара тоді була степом з густим трав’яним килимом та багатим тваринним світом і здавалася тамтешнім мисливським і пастушим племенам справжнім раєм. Однак поступово рівень ґрунтових вод понижувався, численні притоки Нілу пересихали, піски наступали, що змушувало людей переселятися безпосередньо в Нільську долину. Таким чином, саме життя в Єгипті повністю залежало від Нілу, даром якого Геродот назвав цю країну. Від першого порога до Мемфіса, тобто сучасного Каїра, долина Нілу, ширина якої коливалася від кількох до 40 км, була затиснута крутими обривами гігантського рифту Лівійського плато, на північ же від Мемфіса скелі розступалися. Ніл розпадався на безліч водних артерій, розходився віялом русел, утворюючи родючий зелений трикутник — Дельту. Таким чином, природа створила два Єгипти — середземноморський і африканський, різниця між якими була досить значною, що істотно вплинуло на історичний розвиток цих регіонів. Ніл, розливи якого стародавні єгиптяни називали Хапі, утворюється злиттям у самому центрі суданської столиці Хартум двох повноводих річок: стрімкого Голубого Нілу, що витікає з високогірного ефіопського озера Тана, та спокійного Білого Нілу, який бере початок з озера Вікторія в Екваторіальній Африці. Подібно до річок-близнюків Месопотамії, Ніл не лише напоював спраглу землю, а й створював родючий і невибагливий до обробітку мулистий грунт. Щороку він відкладав у долині майже 100 млн. тонн дуже багатого на органічні та мінеральні добрива алювію. В Дельті товщина цих наносів сягала 18—20 м. Водний режим Нілу — справжнє чудо природи. У кордонах Стародавнього Єгипту ухил русла з півдня на північ становив 31 см на кілометр шляху, тобто був незначний, тому річка несла свої води ліниво, спокійно. Розливи Нілу залежали головним чином від регулярних тропічних дощів в Екваторіальній Африці, отож були напрочуд стабільні, починалися щороку в один і той же день, що давало можливість єгиптянам прогнозувати настання паводка і навіть його розміри. Передвісником розливу служило на початку червня забарвлення води в зелений колір — наслідок появи в ній великої кількості водоростей з обширних боліт Седда. Згодом Ніл ставав червоним, точніше — темно-бурим, бо з розмитих аспидно-чорних берегів Голубого Нілу в воду потрапляла величезна маса вулканічного пилу. Рівень води в "червоному" Нілі швидко піднімався (на 13—14 м у середній течії і на 7—8 м у Дельті), річка виходила з берегів і затоплювала долину. Найвищим рівень води в Нілі був наприкінці вересня, у жовтні він стрімко падав, а в грудні — січні річка входила в свої береги. Єгиптяни, на відміну від населення Месопотамії, не знали катастрофічних повеней. Голодом і мором їм загрожувала не розбурхана водна стихія, а навпаки — нестача вологи при низькому паводку. Арабський історик XII ст. розповів про страшну засуху в Єгипті — наслідок низького паводка, коли, як говорили єгиптяни, "Ніл не приходив",—таке: "Здавалося, що того року якесь чудовисько хотіло знищити все живе і засоби існування. Люди вже втратили будь-яку надію на розлив Нілу. Відразу підскочили ціни на продукти харчування. Провінції прийшли у відчай від засухи. Населення, чекаючи на неминучу загибель і боячись голоду, бунтувало... Коли сонце ввійшло в сузір’я Овна, повітря стало смердючим, виникла морова пошесть, і бідняки, яких дедалі більше діймав голод, почали споживати падаль, трупи, собак, людський кал і кізяки... Нерідко траплялися люди, які пожирали маленьких дітей, шо їх вони попередньо пекли чи варили...". Ніл слугував основною транспортною артерією для єгиптян, адже він протікав через добру половину адміністративних округів, розташованих від першого нільського порога до Дельти ланцюгом, один за одним. До того ж, це була зручна водна магістраль, адже нею можна плисти не лише вниз за течією, а й під вітрилом проти течії, бо в Єгипті протягом майже цілого року — окрім 50 діб, відведених природою хамсіну,— віють північні та північно-західні вітри. Єгиптяни обжили не лише Нільську долину, а й розкидані обабіч неї великі й малі оазиси, найбільший з яких — Фаюмський — мав площу близько 2 тис. кв. км. Потрапити з долини до більшості оазисів було непросто, бо доводилося долати неблизький світ мертвою пустелею. Про значну ізольованість оазисів від долини свідчив той факт, що єгиптяни тримали в них без будь-якої охорони злочинців. У давнину рослинний і тваринний світ у Єгипті був значно багатший, ніж тепер. Там росли акація, тамариск, смоківниця (фіга, інжир), сикомор (дика смоківниця), персей, пальма (фінікова та дум), лотос, папірус (з нього єгиптяни робили матеріал для письма та невеликі річкові судна), долину вкривав густий трав’яний килим. Весною в долині бродили дикі віслюки, берберійські вівці, зубри, антилопи, газелі, жирафи, леви та леопарди, а нільські болота обжили дикі кабани. У самому Нілі водилися гіпопотами, крокодили, численні види риб. Одним словом, країна була благодатним краєм для мисливців і рибалок, які постачали ринок дичиною та рибою, нерідко збагачуючи собою меню хижаків, особливо крокодилів. На відміну від долин Тигру та Євфрату, Нільська долина була багата на різноманітну промислову сировину. Природа наділила її невичерпними запасами будівельного каменю — рожевого граніту, піщанику, напівпрозорого алебастру, вапняку, базальту, кремінних порід, Порфиру, натрону (природна слюда, яку використовували для обробки льону та бальзамування) тощо. На схід від долини та в сусідній Нубії, яка здавна стала єгипетською вотчиною, існували багаті поклади золота. На Сінаї, тобто під рукою в єгиптян, були значні родовища мідної руди. По суті, їм доводилось завозити лише олово, срібло та кедрову деревину. Таким чином, єгипетська цивілізація виникла й розвинулась у кращих природнокліматичних умовах, ніж месопотамська, проте аж ніяк не в ідеальних. По-перше, щоб освоїти дикі простори, єгиптянам довелося працювати не покладаючи рук. По-друге, природа виявилася надто щедрою для трудівника, вона не змушувала його дбати про технічне удосконалення праці. Староєгипетська цивілізація, хоч як це дивно, виникла на базі примітивної кам’яної індустрії. Саме географічний фактор спричинив істотний консерватизм і виняткову самобутність цієї цивілізації.