Тимчасова загибель і відродження Єгипетської держави в другій половині Ш тис. до н. е

Рганізація воєнних походів у період Стародавнього Царства

Фараони доби Стародавнього Царства особливу увагу приділяли організації грабіжницьких воєнних експедицій. Вони ще не мали звички приєднувати завойовані території до складу своєї держави, а просто-напросто дощенту грабували їх. Тому єгиптянам доводилось одну й ту ж територію завойовувати по кілька разів. На пострах ворогам єгипетські вояки вдавалися до тактики "випаленої землі":

Это войско вернулась благополучно,разворотив страну бедуинов. Это войско вернулось благополучно,разорив страну бедуинов. Это войско вернулось благополучно, снеся ее крепости. Это войско вернулось благополучно,зажегши огонь во всех се [селениях?]. Это войско вернулось благополучно,перебив в ней отряды в числе многих десятков тысяч. Это войско вернулось благополучно,

(захватив] в ней пленными премиогие [отряды]...

Основними об’єктами воєнної експансії єгиптян у найдавніший період були багата на золото та слонову кістку Нубія (сам цей топонім перекладається як "країна золота"), не менш багата на промислову деревину та метали Лівія, а також Синайський півострів з його легкодоступними покладами мідної руди. Темношкірих нубійців та бородатих азіатів Сінаю єгиптяни підкорили без особливих труднощів, лівійці ж нерідко самі нападали на Єгипет.

Воєнні походи на Сінай та в Нубію з метою пограбування організовував уже засновник III династії Джосер Фараони V династії вже порядкували в Нубії, Лівії та на Сінаї, немов у себе вдома. Фараони VI династії протоптали військову стежку аж до третього нільського порога. Споряджали фараони Стародавнього Царства й морські військово-торговельні експедиції — на Крит та в далекий екзотичний Пунт (мабуть, на території Сомалі). Внаслідок серії успішних воєнних походів міжнародний авторитет

Єгипетської держави зростав, налагоджувалися її контакти з сусідами.

Царська влада в Єгипті зміцніла набагато раніше, ніж у Месопотамії, проте раніше настала і її криза, зумовлена поступовим скороченням царських володінь та економічним і політичним

Сильна центральна влада, що до певного часу влаштовувала місцеве чиновництво, зрештою стала для нього обтяжливою і непотрібною, особливо коли увійшло в практику успадкування адміністративних посад. Самі фараони посприяли зростанню сепаратистських тенденцій у державі. Вони щедро обдаровували храми, надавали їм усілякі пільги, посилюючи тим самим номову знать, яка контролювала храмові господарства й обертала царські щедроти на свою користь.

Джерела мовчать про те, що конкретно привело Єгипетську державу наприкінці Стародавнього Царства до політичної катастрофи. Відомо лише, що симптоми майбутнього безладдя в ній виявилися ще на початку царювання VI династії. Засновник цієї династії Теті був убитий власним охоронцем. За царювання Піопі І спеціальний чиновник у глибокій таємниці, навіть без участі верховного судді, вів дізнання у справі цариці, яка, очевидно, стала змовницею. Після смерті Піопі II, який царював 94 роки, встановивши своєрідний політичний рекорд, влада дісталася слабким володарям (серед них була й жінка-фараон Нейтікерт (Нітокріс), про яку із захопленням відгукувався Геродот). Вони дозволили номархам перетворитись на суверенних царків. Номархи мали свої війська, будували свої гробниці вже не поблизу царських пірамід, а в себе в номі, вели літочислення за роками власного володарювання, проголошували себе номовими богами, передавали свої посади та маєтки у спадок дітям, одним словом — вели себе так, ніби фараона взагалі не існувало. Фараон, таким чином, перетворився на звичайного номарха. В державі запанувало дике безладдя. Манефон запевняв, що VII династія протрималася при владі лише 70 днів, і за цей короткий строк царську корону приміряло 70 осіб! Політично занехаяний Єгипет вступив у І Перехідний

період, про який джерела майже нічого не розповідають. Він тимчасово перестав існувати як єдина держава, розпавшись на окремі номи. Трапилося це близько 2250 р. до н. е.

У цей "темний період" староєгипетської історії, який тривав два століття, Єгипет перебував на краю прірви. Іригаційні роботи в країні припинилися, чимало земель перетворилося на солончаки й обезлюдніло, почастішали страшні посухи та неврожайні роки, коли серед єгиптян поширювався канібалізм. Суспільство постало перед дилемою — відродити централізовану державу чи канути в політичне небуття.

Центром тривалої, безкомпромісної боротьби за відродження єдиної держави став Верхній Єгипет, а нижньоєгипетські номи зайняли вичікувальну позицію. Політичне лідерство виборювали Геракле польський та Фіванський номи — най багатші і найвпливовіші у Верхньому Єгипті, головно завдяки своєму вигідному географічному положенню. Спершу перемагав Гераклеополь. Засновник IX Гераклеопольської династії Хеті (Ахтой) розгромив військові сили Фів і жорстоко покарав тих сусідніх номархів, які підтримували фіванського номарха. X Гераклеопольська династія вже контролювала Дельту та територію Середнього Єгипту (до Тініса). Проте Фіви вистояли у боротьбі з Гераклеополем. Вони мали ефективнішу зброю, ніж гераклеопольські луки та мечі,— золото, на яке побудували сильний річковий флот, що дало їм можливість оволодіти Сіутським номом — основним союзником Гераклеополя. Згодом на бік Фів перейшов Гермопольський ном, завдяки чому фіванські царі остаточно перебрали військово-політичну ініціативу до своїх рук. Близько 2050 р. до н. е. цар XI Фіванської династії (вона існувала паралельно з X Гераклеопольською) Ментухотеп І ущент розбив гераклеопольські війська й проголосив себе керманичем обох земель, тобто царем об’єднаного Єгипту. Остаточно підкорив своїй владі весь Єгипет засновник XII династії Аменемхет І. Своєю столицею він зробив Фіви, розташовані на 600 км південніше Мемфіса. Єгипет, таким чином, вступив у новий етап свого розвитку — епоху Середнього Царства, яка тривала близько двох століть й була перехідним періодом від Стародавнього до Нового Царства.

Політична історія Єгипту доби Середнього Царства й нашестя гіксосів Політична централізація Єгипту доби Середнього Царства була значно слабшою, ніж в епоху Будівників пірамід. Тодішні фараони не мали й тіні тієї влади, якою користувалися всесильні володарі НІ—V династій, жили в обстановці двірцевих інтриг та змов, не могли розраховувати на відданість навіть найближчого свого оточення. Престарілий фараон Аменемхет І, який став жертвою змовників, недарма рекомендував своєму синові нікому, особливо рідним братам, не відкривати свою душу і не мати друзів, бо в скрутний час ні на кого не можна покластися. Особливо непевною була обстановка при царському дворі в періоди міжцарів’я, коли кожного проймав дикий страх за своє життя, який змушував слабодухих рятуватися втечею. Ось як пояснював свою втечу в далеку Сирію після смерті Аменемхета І вельможа Сінухет: "Царські друзі послали на західний берег повідомити царського сина про те, що сталося в палаці. Знайшли його посланці в дорозі, зустрілися з ним уночі. Ні хвилини не згаяв Сокіл — відразу ж полетів із супутниками своїми, не повідомивши нічого навіть війську своєму. Але послали також й до інших царських дітей, які були разом з ним у війську, і викликали гінці одного з них. Я стояв поблизу, а він розмовляв з ними, відійшовши вбік, і я чув його голос. Збентежилося серце моє, руки мої тремтіли, трепет пройняв усе тіло — віддалився я стрибками, угледів схованку й причаївся в кущах, звільняючи шлях ідучому. Гайнув я на південь, махнувши рукою на царський двір, бо подумав я: буде різня в палаці і не бути мені живим після неї". Щоб почуватися безпечніше, фараони вербували своє оточення з людей неродовитих, аби лише вони були слухняними, здатними до компромісів й уміли тримати язика за зубами. Майбутніх царедворців вони виховували з дитячого віку, щоб прищепити їм собачу відданість трону, а своїх охоронців вербували з числа бородатих азіатів, яких важче було підкупити змовникам. Тих царедворців, які порушили вірність, але вчасно визнали свою провину і щиросердно покаялись, фараони прощали, змовників же безжалісно страчували, навіть закопували в землю живцем. Однак всі ці заходи перестороги, що мали зміцнити царський трон, лише частково досягали мети. Номова знать почувалася досить незалежною, стосунки між нею та фараоном були не найтепліші. В епоху Середнього Царства фараони відновили завойовницькі походи в Нубію, Лівію та на Сінай, перетворили Східне Середземномор’я в єгипетську вотчину. Характер їхньої воєнної експансії був уже іншим, аніж за доби Стародавнього Царства. В епоху Середнього Царства єгиптяни стали приєднувати завойовані території до своєї держави, щоб грабувати їх постійно. Вони будували на завойованих територіях, особливо в Північній Нубії, могутні фортеці, які служили воєнними плацдармами для організації нових походів. Лише Сенусерт III спорудив у Верхній та Нижній Нубії, поблизу другого нільського порога, 12 таких фортець (Семне, Кумме та ін.). Щоб Нубія стала доступнішою для єгиптян, він побудував в обхід першого та другого порогів нільський волок — двометрової ширини тунель, по слизькому дну якого з річкового мулу можна було легко перетягувати судна в несудноплавний період року. З воцарінням XIII династії Єгипетська держава чомусь знову почала занепадати. Єгиптяни припинили іригаційні роботи в Фаюмі, куди фараон Аменемхет III навіть тимчасово переніс свою столицю — Іттауї ("Володіння обох земель"), і де він побудував одну з найграндіозніших споруд давнини — двоповерхову гробницю з тисячами залів та переходів, що її стародавні греки назвали Лабіринтом. Влада фараонів цієї династії стала катастрофічно слабнути. Про це свідчив уже той факт, що коли упродовж двох століть перебування при владі XII династії змінилося 8 фараонів, то лише за перші 25 років царювання XIII династії на троні побувало 12 осіб. Фараони вже почувалися такими безсилими, що намагалися знищити своїх недругів за допомогою магії, використовуючи для цього т. зв. черепки прокляття, чимало яких назбирали археологи. Суть магічної процедури полягала в тому, що на глиняному посуді чи статуетках видряпували імена людей, яких хотіли знищити, а потім ці керамічні вироби розбивали — на безголов’я тих, чиї імена на них значилися. Послабленням Єгипту скористалися лівійці та нубійці, які почали нападати на кордони колись могутнього сусіда; в Дельті єгиптян потіснили кочівники-азіати. Можливо, саме в цей час у країні спалахнуло грізне повстання низів, яке вилилося в громадянську війну Єгипетська держава остаточно занепала, в неї не вистачило сил протистояти проникненню в Дельту кочівників-г/ясос/в — і вона знову розпалася, однак не на окремі номи, як наприкінці Стародавнього Царства, а на дві незалежні держави з столицями у Фівах (XIII династія) та Ксоїсі (XIV династія). В історії Єгипту настав II Перехідний період, що тривав з середини XVIII ст. до середини XVI ст. до н. е.