Історичні умови національно-культурного відродження

Кінець XVIII – перша половина ХІХ століття в українській історії нагадував період так званого “затемнення” кінця XIV-початку XVI століть – Україна нібито й існувала – існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди – і не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій – Російської і Австрійської – вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт. Коротко розглянемо соціально-економічний і політичний розвиток українських земель періоду кінця XVIII – першої половини ХІХ ст., що допоможе усвідомити історичне середовище, у якому зароджувалася та розвивалася нова українська культурна спільнота.

На території Гетьманщини, що перебувала в складі Російської імперії на правах автономії, у 1783 році було ліквідовано козацький устрій – 10 козацьких полків були перетворені на карабінерні по 6 ескадронів у кожному. Вони утворили окремий корпус – “Малоросійську кінноту”. Українську державність було повністю ліквідовано. У цьому ж році на Лівобережній Україні та Слобожанщині було юридично оформлене кріпосне право. Відтоді, українське селянство цих земель почало свій відлік тяжкого, безправного та невільного життя [33, 267].

У 1793 році внаслідок Другого поділу Польщі відбулося возз'єднання Правобережної України, а саме Київщини, Поділля і Східної Волині з Гетьманщиною. У 1795 році до цих земель приєдналася Західна Волинь.

Внаслідок адміністративної реформи, що була проведена на початку ХІХ століття, всі українські землі, що входили до складу Росії, були розділені на 9 губерній: Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Слобідсько-Українську, Таврійську, Херсонську та Чернігівську. У 1812 році до них додалася ще і Бесарабська губернія з центром у Кишиневі. Вся адміністративно-виконавча влада в них здійснювалася губернаторами, яких призначав цар за поданням міністра внутрішніх справ, а в повітах – справниками [61, 425].

В офіційних державних документах та і в побуті в цілому практично перестали вживати назву “Україна”. Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя – Південно-Західним краєм, а Південну Україну – Новоросією. На початку ХІХ ст. населення українських земель у складі Росії не перевищувало 7,5 млн. чол., з яких 5,5 млн. були кріпаками [23, 174].

У 1785 році українську шляхту та козацьку старшину згідно “Грамоти дворянських прав” було визнано рівними російському дворянству. Відкривши перед верхівкою українського суспільства можливості для військової і цивільної кар'єри, царизм забезпечив собі лояльність цієї верстви. Поступово українська вища верства звиклася з думкою, що живе не в окремій державі, а у провінції, яка вмонтувалася в політичну систему імперії. Внаслідок таких дій, російський уряд позбавив українців їхньої національної еліти. Це, звичайно, не означало її повної загибелі, однак спокуса матеріального статку відштовхнула від українського національно-культурного життя багато його прихильників. Тому потрібно було мати велике почуття поваги та мужності, щоб перейти на лінію підтримки і збагачення власної культури. Таких людей знаходилося не так вже й багато.

Найважливішою ознакою модерної доби була промислова революція та пов'язані з нею зміни у соціальній структурі населення. Підросійська Україна з її великою територією і населенням, поєднанням родючої землі і багатих покладів корисних копалин була ідеальним тереном для швидкого економічного розвитку. Однак ці можливості використовувались далеко не повною мірою. Головною причиною цього був той соціально-політичний лад, який встановився на українських землях після їх інтеграції в склад Російської імперії. Більшість місцевого населення до 1861 року залишалася прикріпленою до землі. Це заважало формуванню ринку вільної робочої сили і стримувало розвиток промисловості [70, 382].

Промислове виробництво в Україні першої половини ХІХ століття мало переважно сільський характер. Лише 27% промислових підприємств у 40-х роках були розміщені у містах. Головними промисловими галузями були харчова промисловість і переробка відходів тваринництва. На підприємствах працювали переважно кріпаки. Фабричне виробництво дуже часто носило сезонний характер. Міські підприємства належали купцям і багатим міщанам. Це були переважно дрібні фабрики з виробництва мила, свічок, вироблення шкір.

З багатьох причин індустріалізація у губерніях північно-центральної Росії досягла вищого рівня розвитку, аніж в Україні. Головним причинами такого стану економіки був брак кваліфікованих майстрів, вища якість та нижча ціна російських товарів. Щодо торгівлі, то контроль над українським ринком поступово переходив до рук російських купців [61, 433].

У соціальному плані українці переважали в основному серед сільського населення. Всі інші верстви представляли вихідці з інших країн. Зазначимо, що тільки село зберегло свою істинну “українськість” і саме звідси культурні діячі черпали інформацію заради відтворення минувшини у всіх його аспектах: економіка, побут, традиції тощо.

Посилення фіскального і економічного тиску на селянство в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи викликало протидію у пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця протидія набувала різні пасивні та активні форми. У 1803 р. в Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. У 1829 р. почалося повстання в Шебелинської слободі на Слобожанщині, під час якого місцеві селяни виступили проти нав'язаного їм статусу військових поселенців. Наступні дві хвилі селянських виступів було пов'язано з польським повстанням 1830-1831 рр. (Київщина) та голодом 1832-1833 рр.. (Харківщина, Херсон, Чернігівщина) [26, 38 – 41].

Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під керівництвом Устима Кармалюка. Його боротьба з чільним режимом і кріпосницькими порядками почалася ще в 1812 р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Протягом 1826 – 1847 рр. відбулося 250 селянських виступів, а в 1849 – 1854 рр. – 104 [69, 138]. Отже, селянський рух наростав і набирав розмаху, але через неорганізованість, локальність воно було здебільшого свідченням поглиблення суспільно-політичної кризи в суспільстві, ніж реальною загрозою пануючому режиму. Тяжке селянське життя, його боротьба за волю і справедливість, особливості їх побуту та повсякденності – все це знайшло відображення в численних творах майстрів художнього і поетичного пера, наклавши значний відбиток на розвиток української культури ХІХ ст.

У першій половині XIX ст. зростає опозиційність до самодержавної влади. Найбільшого розмаху в Росії набув виступ декабристів у грудні 1825 року. Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором – війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значущості.

У 1816 р. в Петербурзі виникає “Союз порятунку” – дворянська таємна політична організація, яка ставила собі за мету шляхом військового державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб, серед яких брати Муравйови, С, Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та інші. Проте єдності між членами “Союзу порятунку” не було: постійно тривала полеміка між радикалами і поміркованими, що і призвело до розпаду організації [8, 554].

На уламках “Союзу порятунку” зросла нова таємна організація – “Союз благоденства” (1818-1821), яка налічувала в своїх лавах понад 200 чол. Союз поклав в основу своєї роботи не активну підготовку до військового змови, а широку пропаганду революційних ідей серед народних мас. Така тактика визначила форми організації – “Союз порятунку” діяв відкрито, напівлегально, його структура стала більш складною. Завдяки цьому організація поповнювалася людьми не стільки революційних, скільки ліберально-просвітницьких поглядів. Однак наслідки пропаганди гуманістичних ідей у ​​широких народних масах виявилися незначними. До того ж про діяльність таємного товариства стало відомо царському урядові.

За цих обставин у 1821 р. було прийнято рішення про саморозпуск організації. Члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таємну організацію – “Південне товариство”. Її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, брати Муравйови-Апостоли та ін. “Південне товариство”, маючи три філії (Тульчинську, Васильківську, Кам'янську) налічувало в своїх рядах 101 особу і мало вплив на розташовані в Україну війська [66, 35 – 47].

Прогамним документом “Південного товариства” була складена П.Пестелем “Руська правда”. Згідно неї, після повалення самодержавства Росія мала бути проголошена республікою; потім повинна встановитися диктатура Тимчасового уряду; планувалося надати загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Щодо українських територій, то вони мали увійти до складу коронних російських земель без права на самовизначення.

Паралельно з “Південним” у 1821 р. у Петербурзі виникла ще одна таємна організації, яка дістала назву “Північне товариство”. Його засновниками були М.Муравйов, С.Тургенєв, М.Оболенський та інші. Їхньою ідейною програмою була “Конституція” М. Муравйова. Планувалися наступні дії: після успішного військового перевороту встановлювалася конституційна монархія; введення майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеральних штатів, два з яких – Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею в Харкові – територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідської Україною. Час рішучих дій наближався [42, 43 – 45].

У листопаді 1825 р. Олександр I несподівано захворів і помер у Таганрозі. Невизначеність у питанні про престолонаслідування в Росії підштовхнула революціонерів до активних дій. 14 грудня 1825 в день присяги військ та Сенату на вірність новому царю Миколі II члени “Північного товариства” організували в Петербурзі повстання. Однак різнобій у поглядах вносив певну дезорганізацію в лави повсталих. Скориставшись цією ситуацією, царський уряд віддав наказ стріляти в повстанців з гармат. Внаслідок цього до вечора повстання було придушено.

Намагаючись виправити становище та продовжити почин “Північного товариства” 29 грудня 1825 року члени Васильківського керівництва С. Муравйов-Апостол і М. Бесстужев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в селі Триліси поблизу Василькова на Київщині. У лавах повсталих налічувалося понад 1 тис. солдатів і 19 офіцерів. Повстанці діяли повільно, нерішуче, втрачаючи ініціативу і час. Дізнавшись, що уряд вивів з Білої Церкви 17-й єгерський полк, на з'єднання з яким поспішали повсталі, лідери виступу повернули війська на Волинь. Наступного дня біля села Устимівка повстанці зіткнулися з переважаючими силами царськими військами і зазнали поразки [44, 153 – 158].

Як ми можемо бачити з програмних документів декабристів, їхній рух був загальноросійським, який охопив Україну як імперську провінцію. Навіть походячи з українських родин, живучи чи служачи в Україні, декабристи не бачили й не планували вирішення жодного власне українського питання. Це не могло позитивно відобразитися як на культурному, так і на політичному житті українських земель.

Близькими до декабристів були “Товариство об'єднаних слов'ян” та “Малоросійське товариство”. Весною 1818 року виникло “Товариство першої згоди”. Воно було засновано юнкером П. Борисовим. Під назвою “Товариство об'єднаних слов'ян” ця організація з'явилась в 1823 році у Новограді-Волинському.

Згідно з програмним документом “ТОС”, метою цієї організації визначалось звільнення всіх слов'янських народів від самодержавства, знищення існуючої між ними національної ворожнечі й об'єднання всіх заселених ними земель федеративним союзом. Федерація мала об'єднувати 8 слов'янських країн: Росію, Польщу, Богемію, Угорщину, Кроацію, Далмацію й Трансільванію, Молдавію, Валахію й Сербію. У столиці федерації щороку мав збиратися з'їзд представників усіх слов'янських республік для вирішення загальних справ союзу. Тут же мав знаходитись уряд федерації [66, 149].

Суттєвим недоліком поглядів діячів “ТОС” був тодішній рівень національної свідомості її еліти. М. Возняк з приводу цього питання говорить, що програма товариства “забула не те що державну незалежність України, але навіть про національну окремішність українців”. Словянську федерацію мав населяти один руський народ, що було виявом домінування російського патріотизму в ментальності членів товариства, тим самим заперечуючи право на українське самовизначення. Члени товариства, виношуючи політичні плани реформування Російської імперії, були осторонь українського національного руху.

“Малоросійське Товариство” було засноване В. Лукашевичем у Києві в 1821 році. Більшість учених, в тому числі С. Єфремов, схиляються до думки, що В. Лукашевич та його однодумці були прихильниками ідеї автономії України у складі Польщі. Головними ідеями “Малоросійського товариства” були ліквідація кріпацтва, знищення самодержавства, поширення серед простого народу освіти і культури, здобуття автономії України шляхом революційного перевороту [21, 25 – 27].

Як ми бачимо, на основі паннславізму поступово формується ідея українського відродження. Члени цих білядекабристських організацій починають ставити, хоча й несміло, питання про побудову майбутньої незалежної української держави. Проте, процес формування цих планів наштовхується на перешкоди з боку прихильників великодержавного шовінізму та російського панславізму, які гальмують та спрямовують в інше русло розвиток української національної ідеї, що яскраво простежується в програмних документах білядекабристських організацій.

Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмирає. Приспана самодержавством, громадськість українських земель занадто нерішуче заявляла про свою опозиційність.

Перемога над армією Наполеона дозволила Росії посилити підпорядкування над Польщею. За рішенням Віденського конгресу 1815 р. більша частина її території з Варшавою перейшла під владу імперії Романових. Хоча Польща була проголошена Королівством Польським і отримала свою конституцію та право скликати сейм, великий князь Костянтин – намісник російського царя у Варшаві – управляв нею одноосібно й самочинно. Польська шляхта, не бажаючи миритися з куцою автономією, 17 листопада 1830 р. підняла у Варшаві повстання [61, 458].

Польське повстання поширилося й на території Литви, Білорусі та Правобережної України, де панували польські поміщики. Проте місцеве селянство не підтримало повстанців. Адже Національний уряд Польщі поставив собі за мету відновити Річ Посполиту в кордонах 1772 р. Для українських і білоруських селян це означало продовження національного та соціального гноблення.

У квітні 1831 р. польський уряд надіслав на Волинь 8-тисячний загін для розгортання повстанського руху. Проте, не діставши підтримки волинських селян, у бою під м. Боромлею цей загін зазнав поразки від царських військ. На початку травня під м. Дашевом (Вінницька область) така ж доля спіткала 7-тисячний польський загін, відряджений на Поділля. Сконцентрувавши сили, російська армія під командуванням генерала І. Паскевича у вересні 1831 р. вступила до Варшави й придушила повстання [33, 274].

Незважаючи на поразку, повстання справило значний вплив на свідомість українців. Вони отримали наочний урок героїзму й пожертви заради відновлення національної держави.

До моменту повстання 1830 – 1831 рр. Петербург не надавав великого значення національному питанню. Від початку XVIII ст. аж до 1820-х років російська імперська модель засновувалася на традиційному визначенні громадянства: від громадянина вимагалося вірнопідданого виконання своїх обов'язків та безумовної лояльності до царя. Його віросповідання чи національна приналежність не бралися до уваги. Від часів Петра І аж до Олександра І серед російської правлячої еліти було чимало іноземців та осіб неросійського походження. Те ж саме стосувалося членів Російської академії наук та професорського складу університетів. Багато з цих іноземців після довгих років служби у Петербурзі й Москві так і не навчилися розмовляти російською мовою. У цьому не було потреби: мовою петербурзького двору була французька, а частина провінційного дворянства розмовляла німецькою.

Повстання 1830 – 1831 рр. на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є надійною. Тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в імперському оточенні проявилися ще в останні роки правління Олександра І. Але справжньої сили вони набрали у 30-х роках, за правління Миколи І (1825 – 1855 рр.). Головним ідеологом нового курсу став призначений Миколою І на пост міністра народної освіти граф Сергій Уваров. Він запропонував оперти російську державність на три принципи: “самодержавство, православ'я, народність”. Перші два принципи були старими і зрозумілими, тоді як третій – народність – був продиктований модерними західними інтелектуальними впливами. Але як провести цей принцип у державі, де менше половини населення розмовляє російською мовою? Уваров пропонував розв'язати цю проблему простим й ефективним способом – русифікацією другої половини [70, 394].

Наприкінці 1845 – на початку 1846 років в Києві виникла нова організація – Кирило-Мефодіївське товариство. До кінця 1846 р. у його склад входило 11 осіб: М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, Т.Шевченко, П. Куліш, М. Савич, Ю. Андрузький, О. Марковим, О. Навроцький, І.Посада, О. Тулуб. Практично всі братчики тією чи іншою мірою були пов'язані з Київським університетом. Пізніше офіційне розслідування діяльності Кирило-Мефодіївського братства приписує керівну роль у цій організації Миколі Гулакові, тоді як дослідники центральною фігурою вважають Миколу Костомарова [15, 27].

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства була синтезом ідеї трьох рухів: українського автономістичного, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Відчутним у його діяльності було християнське спрямування, що відобразилося у виборі патронів товариства – святих Кирила і Мефодія, які навернули слов'ян у християнство, формі самої організації, яка наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі кирило-мефодіївців – “Книзі буття українського народу” (інша назва – “Закон Божий”). Автором “Книги буття...” вважається Микола Костомаров [7, 11].

Центральним моментом у програмному документі братства було наполягання на необхідності досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності, які у “Книзі буття” поєднуються з почуттям українського патріотизму. У ній розвивалася ідея українського месіанства: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, а водночас – і найбільш волелюбний та демократичний, звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків – від аристократизму. Федерацію слов'янських народів братчики уявляли собі на зразок стародавніх грецьких республік або Сполучених Штатів Америки [47, 12 – 26].

Соціальна програма кирило-мефодіївців містила два пункти: скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу. Реалізація цих обох вимог була лише передумовою для ширших політичних змін на принципах християнської етики, ідеї панславізму і широко лібералізму – особистої свободи людей, незалежної від їхнього соціального статусу.

Кирило-Мефодіївське братство було розгромлене жандармами за доносом студента Олексія Петрова весною 1847 р. Однак значення у суспільно-політичному розвитку Наддніпрянщини ця організація мала просто величезне [8, 559].

Діяльність кирило-мефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських стосунках. До цього часу всі українські інтелектуальні явища були хоч і своєрідним, але все ж таки відображенням російського інтелектуального життя. Досі українці задовольнялися тими нішами, які створювала для них російська культура. Здавалося, що “стара Україна” зійшла з історичної сцени, і в українському питанні не було нічого такого, що робило б його політичним.

Вироблена кирило-мефодіївцями ідея слов'янської єдності перебувала у відвертій опозиції до урядового панславізму. Під ідеєю братерства слов'ян українські діячі 1840-х років розуміли насамперед союз двох націй – української і польської. Ідеї централізованої слов'янської імперії з центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов'янської республіки з столицею у Києві. Тим самим вони завдавали удару в найчутливіше місце уваровської концепції народності.

Зрозуміло, чому діяльність кирило-мефодіївців викликала таку реакцію з боку офіційного Петербурга. “Збирання руських земель” було однією із нав'язливих ідей московських царів і петербурзьких імператорів. Приєднання, а згодом інтеграція України в Російську імперію з їхньої точки зору виглядало як повернення собі втраченої колись вотчини. Те, що українські землі раніше входили до складу Великого князівства Литовського, Польської Речі Посполитої або ж утримували свою політичну автономію і за той час встигли виробити свої культурні, релігійні і політичні традиції, сприймалося як непорозуміння, зумовлені нібито примусовим відділенням України від царя [15, 37 – 38].

Провідні російські інтелектуали могли сперечатися про природу російської національності, але вони не мали найменшого сумніву щодо “російськості” українських земель, і цей погляд збігався з офіційною позицією російського самодержавства. За таких умов спроба Кирило-Мефодіївського братства утвердити окрему від російської українську ідентичність сприймалася всіма колами російського суспільства як національна зрада. Суворе покарання братчиків стало немов пересторогою для всіх, хто насмілився б піти далі їхнім шляхом. Однак надання українській справі ореолу мучеництва і жертовності лише посилювало її притягальність для наступних поколінь українських діячів.

Іншим історичним шляхом пішли західноукраїнські землі. У результаті поділів Польщі та Константинопольської конвенції з Туреччиною (1775р.) Галичина і Буковина ввійшли до складу Австрії, Закарпаття перебувало у складі Угорщини ще з XVII ст. На цій території проживало 2,5 млн. осіб (з них 2 млн. – українці), а її площа сягала 70 тис. км кв. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край – “королівство Галичини і Лодомерії” з центром у Львові. Закарпаття входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва. У межах однієї держави західноукраїнські землі залишались адміністративно розмежованими. Буковина мала площу 10,6 тис. км кв і населення 75 тис., 60% з них були українці [70, 403].

У 70-80-ті pp. XVIII ст. австрійськими імператорами Марією Терезою і Йосипом II була проведена низка реформ, у тому числі обмеження й ліквідація панщини, надання селянам елементарних суспільних прав (одружуватися без дозволу пана, переселятися тощо). Але згодом ці реформи були згорнені. Та попри це, режим австрійської влади був значно ліберальнішим і демократичнішим, аніж російський, що зробило можливим виокремлення українського культурного життя серед інших народів імперії та його активний розвиток в майбутньому [33, 281].

Основною галуззю економіки західноукраїнських земель залишалося сільське господарство, головним чином землеробство, яке через кріпацтво і низьку агрокультуру перебувало на низькому рівні. Поміщики вели своє господарство екстенсивними методами.

Промисловість у першій чверті XIX ст. знаходилась у стані застою. У 1841 р. у Східній Галичині нараховувалось 183 мануфактури, що становило 3,6 загальної їх кількості в Австрії. Лише з 1843 р. в Галичині з'явилися перші дві парові машини, тоді як у всій країні їх діяло вже 231. Більшість міст була промислово-нерозвиненими. У 1849 р. Львів мав 68 тис. населення, Чернівці – 18 тис, Тернопіль – 16 тис, Ужгород – 7 тис [61, 452].

У 1830-х pp. на Західній Україні достатньо рельєфно почав викристалізовуватися національний рух. На його піднесення і активність мали сильний вплив два чинники: 1) польське повстання 1831 р. і заперечення поляками взагалі українського питання в Галичині; 2) вплив українського національного відродження на Лівобережній Україні. Почалася пропаганда української мови, робота над українським словником і вивченням історії свого краю.

У червні 1848 р. у Празі був скликаний з'їзд представників слов'янських народів Австрійської імперії – Перший слов'янський конгрес. Українське питання обговорювалося на Галицько-руській секції, де більшість мали поляки. Незважаючи на це, польська делегація змушена була погодитися на рівноправність української мови в школах і установах, на окремі гімназії для поляків і українців; викладання в ліцеях і університетах повинно було вестися на двох мовах, а в сеймі й діловодстві українська мова повинна була бути зрівняна з польською, і обидва народи повинні були мати свою гвардію. Це була перша польсько-українська справедлива угода, але у зв'язку з наступом на Прагу австрійських військ Конгрес був розпущений і угода за лишилася нереалізованою [23, 178].

На початку 1848 р. в ряді європейських країн, у тому числі й в Австро-Угорщині, почалися буржуазно-демократичні революції. Уряд Австро-Угорщини змушений був скасувати кріпосне право (у квітні 1848 р.). У травні 1848 р. представники української ліберальної буржуазії, інтелігенції та уніатського духовенства створили у Львові українську політичну організацію “Головну руську раду” на чолі з єпископом Г. Яхимовичом. На території Східної Галичини були організовані 12 окружних та 50 деканальних і сільських руських рад. Головна руська рада діяла в цілому з лояльних позицій щодо Австро-Угорської монархії, не зачіпаючи основ ладу. Вона виступала за перетворення Східної Галичини в окрему провінцію, тобто за її територіальну автономію, створення української національної гвардії, по ширення української мови (навчання, публікація документів), дозвіл українцям обіймати державні посади, зрівняти уніатське духовенство з католицьким. Але з цієї програми реалізовано було лише навчання (з 1848 р.) українською мовою в народних школах та викладання її в гімназіях. Прагнення Головної руської ради об'єднати всі землі, на яких жили українці в межах Австрійської імперії, закінчилося невдачею. У березні 1849 р, румунська аристократія домоглася відділення Буковини від Галичини в окремий коронний край. З іншого боку, угорці не до пустили відокремлення Закарпаття, де вони панували. Головна руська рада змушена була припинити свою діяльність у 1851 р [61, 455].

У вирі революційних подій, у листопаді 1848 р. вибухнуло збройне повстання у Львові, де висувались вимоги введення автономії у Східній Галичині. Повстання зазнало поразки. У той же час у Пн. Буковині у селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі володіння. Повстання очолив депутат австрійського рейхстагу Л.Кобилиця. Владі вдалося придушити повстання лише через 1,5 року [74, 725].

У цілому ж, революція, незважаючи на криваві розправи, мала велике значення, оскільки вона привела до ліквідації кріпосного права і піднесення національно-визвольного руху. З більшими політичними і суспільними свободами українці західних територій увійшли у другу половину ХІХ ст.

Підсумовуючи вищесказане, можна констатувати, що у кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською і Російською імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства.

У Росії у XIX ст. особливу роль починає відігравати таємна поліція та жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Виступи проти пануючої самодержавної влади першої половини ХІХ ст. закінчувалися поразками, що ще більше шкодило українському національному рухові, який і так існував в обмежених рамках. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі.

У дещо кращому світоглядно-політичному становищі перебували західноукраїнські землі. Проте і тут зберігалася дискримінація українського населення за національними ознаками, а економічний визиск з селян був більшим, ніж в Наддніпрянщині. Національно-культурний рух у цих землях розвивався на релігійній основі.

Дата добавления: 2017-02-01