Досягнення у царині мистецтва

Національно-культурному відродженню, формуванню національної свідомості українців сприяла видатна діяльність представників різноманітних сфер мистецтва. Це урізноманітнювало культурне життя, роблячи його багатобарвним та яскравим. Розглянемо основні віхи в становленні різних галузей мистецтв кінця XVIII – першої половини ХІХ ст., та історичні долі і діяльність їх найвизначніших представників.

Чи не найважливішим стає становлення світського театру, організаційне оформлення якого відбулося в кінці XVIII – на початку XIX ст. Тематичний перехід від духовного до світського театру відчутний у трагікомедіях Ф. Прокоповича та Ю. Щербацького.

Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві – важливих на той час центрах театрального життя України. В 1808 р. після тривалої перерви поновлюється робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого у 1812 р. став Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входив такий талановитий актор, як М. С. Щепкін [68, 13].

Михайло Семенович Щепкін (1788 – 1863 рр.) – видатний український і російський актор, основоположник українського реалістичного театру. Народився у селі Красному Курської губ. Початкову освіту М. С. Щепкін здобув у повітовому училищі в Суджі.

У 1805 році Щепкін почав сценічну діяльність у напівкріпосній трупі Курського театру, братів Барсових. На сцені цього театру Щепкін вперше почав втілювати правду сценічного характеру, природність поведінки й дійової особи, заклав основи теорії і практики сценічного реалізму.

В липні 1816 року М. С. Щепкін отримав через П. Барсова запрошення прибути до Харкова для виконання комічних ролей в театрі Штейна і Калиновського. „Щ. с радостью принял это предложение,.. он считал большим счастьем попасть именно в эту труппу,.. так как самые лучшие артисты в провинции в провинции прошли через его школу”. [40, 297] До того ж, Щепкін справедливо, вважав, що більше критичне відношення до його таланту з боку інтелігентної харківської публіки змусить його наполегливіше працювати й розвиватись.

У 1819 р. Щепкін переїхав до Полтави, де знаходився театр М.Г. Рєпніна. Диретором цього театру був І. П. Котляревський. Щепкін став улюбленцем публіки: лише одне його ім’я забезпечувало фінансовий успіх трупи. Йому виплачували найвищу платню в колективі – 1500 рублів в рік. У 1818 році, завдяки князю М. Г. Рєпіну, який взяв на себе витрати цієї справи (10 тисяч рублів), у спадкоємців графа Волкенштейна були викуплені сам М. С. Щепкін та вся його родина. Остаточно Щепкін звільнився лише 18.11.1821 року. З 1823 року М. С. Щепкін розпочав свою акторську діяльність на московській сцені, що продовжувалась 40 років.

Працюючи в Росії, актор не поривав своїх творчих зв’язків з Україною й українським театром. Твори І. Котляревського і К. Квітки-Основ’яненка Щепкін увів до діючого репертуару російського театру і не розлучався з ролями у них до кінця своєї творчості. Щепкін користувався кожною нагодою, щоб побувати в Україні. Він багато разів відвідував Харків, Одесу, Київ, Миколаїв, Херсон, Сімферополь, Полтаву [34, 302].

М.С. Щепкін першим заклав основи „театру переживання”, перевтілення в сценічний образ. Щепкінський метод розкриття внутрішньої суті сценічного образу підхопили і розвинули його учні й послідовники (М. Кропивницький, М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський). Серед основних ролей М.С. Щепкіна – Виборний, Чупрун („Наталка-Полтавка”, „Москаль-чарівник” І. Котляревського), Шельменко („Шельменко-денщик” К. Квітки-Основ’яненка) та ін.

На ниві театрального мистецтва України плідно працював знаменитий у той час актор і режисер І. X. Дрейсіг (1791 – 1888 рр.), який з великим успіхом виконував ролі Виборного, Чупруна і Шельменка, а також талановитий оперний співак і відомий український композитор С. С. Гулак-Артемовський (1813 – 1873 рр.) [3, 128].

Свій внесок у національно-культурне відродження України зробили представники архітектури, образотворчого мистецтва та музики. Так, зокрема, художник Карл Брюллов (1799 – 1852 рр.) виховав багато українських майстрів, серед яких були Іван Сошенко, Аполлон Мокрицький, Тарас Шевченко та ін.

В українському живописі в цей час творив В. Л. Боровиковський. Прославлений художник І половини XIX століття Володимир Боровиковський народився у 1757 році у м. Миргород на Полтавщині в родині козацького старшини. Батько писав ікони для сільських церков та навчав іконопису дітей.

Вийшовши у відставку з військової служби у чині поручика, Володимир зайнявся іконописом. Прикрасив іконостас Троїцької церкви Миргорода. У 1787 році на замовлення свого товариша В. Капніста Боровиковський написав портрети Петра І в вигляді орача та Катерини ІІ, яка засіває ниву.

На другому портреті імператриця була зображена богинею мудрості Мінервою в оточенні давньогрецьких філософів. Ці портрети сподобались цариці. На її запрошення 16 грудня 1788 року Боровиковський переїжджає до Петербурга і вступає до лав Академії мистецтв. Навчався у відомого австрійського портретиста І. Лампі – старшого. Зробити кар’єру в Петербурзі було нелегко, тому Боровиковський пішов на відчайдушний крок. Він пише портрет Катерини ІІ під час її прогулянки у Царському парку.

Портрет імператриці сподобався й Боровиковський почав отримувати замовлення. Правда, за скромну платню. У 1799 році Володимир Боровиковський нарешті отримує звання академіка, а в 1802 році стає радником Академії мистецтв.

На початку XIX століття Боровиковський створює цілу низку портретів красунь-аристократок – В. Арсеньєвої (1795р.) та її дочки Є. Арсеньєвої (1795), Є. Тьомкіної (1798), доньки Катерини ІІ і Г. Потьомкіна Є. Наришкіної (1799), фаворитки Павла І А. Гагаріної (1801). Усіх цих жінок Боровиковський зобразив як мрійниць, заглиблених в роздуми на тлі чарівної природи. Це абсолютно відповідало вимогам пануючого на той час сентименталізму [37, 425].

У 1802 – 1811 рр. Володимир Боровиковський працював над оформленням Казанського собору в Петербурзі. Він мав написати 6 образів для царський воріт головного іконостаса, а також чотири місцеві образи для другого і третього іконостасів. Через інтриги своїх колег, при нагородженні Боровиковський був відтиснутий на третій план – і удостоївся лише діамантового персня. Старіючи, художник не полишав роботи. Серед його пізніх творів – „Портрет Г. Державіна” (1811), „Портрет пані де Сталь” (1812 р.), знаменитої французької письменниці. Пензлю В. Боровиковського належить картина „Собор” – груповий портрет членів „Союзу братерства” Є. Татарінової, масонської ложі, членом якої він був.

Останні роки життя він займався майже виключно релігійним живописом. Так, у 1814-1815 роках ним були створені 26 образів для Покровської церкви в Романівні Мглинського повіту Чернігівської губернії. У 1825 році В.Л. Боровиковський помер від раптового серцевого удару. Похований на Смоленському цвинтарі Санкт-Петербурга [34, 146].

Першим серед художників, хто відкрив українську природу й українського селянина, був німець за походженням Василь Штернберґ (1818 – 1845 рр.). Навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, він зацікавився мальовничістю українського побуту, щорічно їздив до України, де писав етюди. У 1838 р. В. Штернберґ познайомився і подружився з Т. Шевченком, а 1840 р. до Шевченкового “Кобзаря” він зробив гравюру “Кобзар з поводирем” [33, 293].

Проте найяскравішою постаттю українського образотворчого мистецтва 1840 – 1860 pp. був Тарас Шевченко. Вступивши 1838 р. до Петербурзької Академії мистецтв, він закінчив її 1845 р. із срібною медаллю, одержавши звання "вільного художника". Своїм фахом Т. Шевченко вважав саме малярство. Відомо понад 1000 його творів образотворчого мистецтва. Талант Т. Шевченка як художника виявився в портретному, жанровому, пейзажному та релігійному малярстві. Він пробував себе в скульптурі, різьбі й гравюрі.

Т. Шевченко малював картини, пейзажі й портрети, звертаючись до історії українського народу, його побуту. У Петербурзькій Академії мистецтв він створив картини у романтичному стилі “Хлопчик, що ділиться хлібом із собакою” (1840), “Циганки” (1841) та ін. Т. Шевченко водночас є основоположником реалізму в українському малярстві. Реалізмом відзначається його найбільший за розміром твір олійного живопису “Катерина” (1842), який через драму української дівчини-кріпачки розкриває трагедію самої України. Сценка з життя українського селянина змальована в картині “Селянська родина” (1843).

Подорожуючи Україною і зібравши багатий матеріал, Т. Шевченко задумав створити серію офортів під назвою “Живописна Україна”. Здійснити це йому не вдалося. Проте уявлення про зміст і характер нереалізованого задуму дають офорти "”Судна Рада”, “Дари в Чигирині”, “Старости”, “У Києві” та “Видубицький монастир”, що відзначаються блискучою технікою, життєвою та історичною правдою. Автор першої книги про Шевченка-художника О. Новицький так говорив про картину “Судна Рада”: “Тут саме життя, як воно є, без усякої прикраси, чого російські малярі ще довго й пізніше не могли дати”.

З часом творчість Шевченка-художника здобула визнання не лише в Росії, а й у світі. Вона стала доповненням його поетичної творчості, з якою утворювала органічну цілісність, і свідчила про його прагнення засобами мистецтва виховувати в суспільстві любов до України, її народу [37, 269].

Паростки національно-культурного відродження з’явилися також на ниві архітектури, скульптури і музичної культури.

Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало стверджувати свою самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції займав класичний стиль. На початку XIX ст. на його зміну прийшов новий стильовий напрям – ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набирали своєрідних українських прикмет.

Серед визначних українських архітекторів того часу виділявся А. І. Меленський (1766 – 1833 рр.), який впродовж 30 років був головним архітектором Києва. Він спорудив і перебудував у місті чимало будівель, зокрема корпус духовної академії, Миколаївську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру та ін[36, 267].

На Харківщині та Херсонщині плідно працював П. А. Ярославський (1750 – 1810 рр.). За проектом професора Київського університету італійця В. Беретті був збудований у класичному стилі головний корпус університету (1837 – 1842 рр.).

Забудовувались нові міста на Півдні України і в Криму, засновані наприкінці XVIII століття, – Маріуполь, Олександрівськ, Катеринослав, Миколаїв, Одеса та ін. Зокрема, в Одесі за проектом петербурзького архітектора Ж. Тома де Томона у 1809 році було споруджено перший будинок оперного театру. Виконаний в античному дусі театр став однією з кращих оздоб Одеси [3, 184].

Національне церковне будівництво в Україні на початку XIX ст. тимчасово припинилося, оскільки синод руської православної церкви заборонив будувати церкви українського типу. Останньою церквою, в архітектурі якої простежуються українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря поблизу Чигирина (1801 р.). На зміну українській традиції у храмове будівництво приходить стиль ампір, а згодом – псевдовізантійський стиль [36, 274].

Видатними майстрами славилася українська скульптура, що зазнала впливу класицизму. Зазначимо, що кращих українських скульпторів забрали до Росії. Серед них варто виділити Костянтина Климченка (1817 – 1849 рр.) та Івана Мартоса (1753 – 1835 рр.)

Іван Петрович Мартос – один із визначних представників класицизму кінця XVIII – першої половини ХІХ ст., найвидатніший скульптор України цього періоду. Він народився у 1752 році в м. Ічня (сьогодні Чернігівська область) в козацькій родині.

У 1764 – 1773 рр. І.П. Мартос навчався у Петербурзькій Академії Мистецтв у Л. Роллана і Н. Жілле. Але найбільше його хист сформувався за кордоном у Римі, в майстерні славного Антоніо Канови.

Працюючи там, Мартос багато малював під проводом Пампео Батоні та Рафаеля Менжа, велетнів західноєвропейського живопису доби класицизму. У 1779 році Мартос повернувся до Петербурга вже як справжній майстер, скульптор. З 1794 року І.П. Мартос – професор Петербурзької Академії Мистецтв, з 1814 року – її ректор.

Більше ніж за 50 років своєї праці Мартос залишив по собі велику кількість скульптур. Найкращий період творчості І.П. Мартоса – з 1779 р. до 1812 року. В цей час постала велика кількість надгробків із мармуру та бронзи на цвинтарях Москви та Петербурга, в Києві за працю І.П. Мартоса вважають надгробок Іллі Висоцького біля Видубицького монастиря. Твори Мартоса цього часу відрізняються загальною монументальністю форм, органічним зв’язком з архітектурним середовищем, ясною замкнутістю композиції, лаконічною виразністю силуету; їх емоційне навантаження з початку 1800-х років відрізняється суворою стриманістю героїв в прояві відчуттів, особливою величавістю образів, покликаних втілити античні ідеали мужності і досконалої краси (надгробки: К. Розумовського в Батурині, 1803 – 1805 рр.; П. Рум’янцева в Києві, 1797 – 1805 рр.;Павла І в Павловському, 1807 р.). Між цими монументами особливо відомий пам’ятник К. Мініну і Д. Пожарському в Москві, 1804 – 1818 рр.

У 1823 – 1828 рр. І.П. Мартос створив пам’ятник герцогу Рішельє в Одесі. Скульптор створив ідеальний образ правителя-громадянина. Здається, що Рішельє повільно вийшов на площу і зупинився перед народом. Статуя вийшла напрочуд монументальною й дуже вдало вписалась в архітектурне довкілля.

У 1828 – 1831 роках І.П. Мартос звів пам’ятник Олександру І в Таганрозі. Вже після смерті митця в Херсоні було встановлено пам’ятник Потьомкіну (1829 – 1835 рр.), над яким І.П. Мартос працював останні роки свого життя. Помер видатний скульптор 5 (17) квітня 1835 року в Петербурзі. Там же і похований [34, 253].

На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень – “Українські мелодії” (1831 р.) М. Маркевича, “Пісні польські й руські галицького народу” у 2-х томах (1833 р.) В. Залеського, “Голоси українських пісень”, зібрана і видана М. Максимовичем (1834 р.) [28, 124].

Одним з найвидатніших музикантів тогочасної України був Г. А. Рачинський. Гаврило Андрійович Рачинський – скрипаль, гітарист, композитор, диригент, педагог. Народився у 1778 році в м. Новгород-Сіверський на Чернігівщині в родині новгородського сотника, відомого композитора А.А. Рачинського. Рід Рагинських походив з давньої українсько-польської православної шляхти.

У 1789 р. Г. Рачинський вступив до Києво-Могилянської академії, де професійно вчився музиці, основам якої, в тому числі грі на скрипці й інших інструментах, навчився у свого батька.

У 1795 – 1797 рр. продовжив освіту у Московській університетській гімназії, після чого працював там учителем вищих музичних класів. 6 жовтня 1805 року вийшов у відставку в чині колезького реєстратора. У 1817 – 1823 рр. Г.А. Рачинський жив у Новгороді-Сіверському.

Перший великий концерт Рачинського відбувся в Києві. З великим успіхом концертував у Москві, де жив у 1823 – 1839 рр., також у Калузі, твері, Орлі, Курську, Нижньому Новгороді. Був одним із перших інструменталістів, які концертували не лише в Києві, Полтаві, Харкові, але й у провінційних містах України.

У 1828 році Г.А. Рачинський вперше виступив у філармонічній залі Санкт-Петербурга. Особливо уславився Г.А. Рачинський своїми композиціями і виконанням українських, російських, польських народних пісень з власними варіаціями.

На тему українських народних пісень Рачинський створив варіації для скрипки: „Малороссийская пастушеская песня”, „Среди долины ровныя”, „Ой кряче, кряче молоденький ворон”, „Віють вітри, віють буйні”, „За долами, за горами”.

Г.А. Рачинський писав п’єси для семиструнної гітари, зокрема варіації „Вечер был я на почтовом на дворе” та фантазію „На берегу Десны”. Він також є автором багатьох пісень та романсів. Його мистецтво „задушевного співу” на скрипці дістало високу оцінку сучасників, які відзначили імпровізаційність гри, її колоритність, різноманітність прийомів народного виконавства на скрипці (гра щипком, гра біля підставки, застосування глісандо тощо). Г.А. Рачинський успішно виступав впродовж 35 років.

Майстерність композитора і музиканта відзначали „Русский вестник”, „Сын отечества”, „Славянин”, „Московские ведомости”, „Северная пчела” та інші тогочасні видання. Серед прихильників його таланту були С.М. Глінка, І.С. Аксанов, В. Панов.

У 1839 році Г.А. Рачинський повернувся до рідного Новгорода-Сіверського, де хворий на сухоти, прожив останні роки. Помер Г.А. Рачинський 30.03.1843 року [59, 128].

Поетична й музична обдарованість українського народу забезпечувала високий рівень розвитку музично-пісенної творчості. У ХІХ столітті продовжували побутувати земелеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні та ін. Широкою популярністю користувалися пісні-романси “Їхав козак за Дунай”,“Віють вітри”,“Сонце низенько”, а також створені на вірші Т. Шевченка “Думи мої”, “Ой, одна я, одна”, “Заповіт”, пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Із свого середовища народ висував талановитих співців – кобзарів, лірників (Андрій Шут, Остап Вересай).

Широкого розповсюдження в Україні набули сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. Осередками розвитку музичної культури були духовні учбові заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких багато уваги приділялося вивченню нотної грамоти і теорії музики. Чимало професійних музикантів діставали високу спеціальну підготовку в церковних хорах.

Слава про пісенну талановитість українців сягала Петербурга, де при царському дворі існувала капела хлопчиків. Навесні 1838 року М. І. Глінка перебував в Україні з метою набору співаків. Він відвідав Київ,Чернігів, Полтаву, Харків, Качанівку і визначив 19 хлопчиків і двох дорослих для зархування до капели. Серед них був С. С. Гулак-Артемовський – племінник видатного українського письменника П. П. Гулака-Артемовського. Згодом він став родоначальником української національної опери [39, 264].

Все це свідчить про те, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу.

У першій половині XIX ст. в західноукраїнських землях культурно-національна діяльність інтелігенції відобразилася у музичному, образотворчому, декоративно-ужитковому мистецтві та театрі. На народнопісенному фольклорі розвивається музичне мистецтво, в якому головну роль відіграло духовенство. Зокрема, 1829 р. єпископ Іван Снігурський (1784 – 1847 рр.) у Перемишлі заснував постійний церковний хор, яким керував диригент і композитор чеського походження Алоїз Нанке. Основним репертуаром хору були твори Д. Бортнянського.

Цей хор став підґрунтям для створення Перемишльської школи композиторів, з якої вийшли такі талановиті вихованці, як Михайло Вербицький (1815 – 1870 рр.) та Іван Лаврівський (1822 – 1873 рр.). М. Вербицький став відомим завдяки музиці на слова П. Чубинського “Ще не вмерла Україна”, що згодом стала українським національним гімном, а нині є музикою державного гімну України. Відзначаючи велике значення М. Вербицького для утвердження народного напряму української музичної творчості, І. Франко назвав його “найзначнішим талантом” серед галицьких композиторів. Митець заклав підвалини української національної композиторської школи. І. Лаврівський написав хорову композицію “Осінь”, кілька церковних псалмів та композицій для чоловічих хорів [28, 139].

У першій третині XIX ст. в Галичині українського театру як такого не було. Діяли лише німецький та польський театри. Починаючи від кінця XVIII ст., вихованці Львівської богословської семінарії ставили театральні вистави польських або німецьких авторів польською мовою. Українською ж мовою театральні вистави з’явилися лише в 1830-х pp. Й. Лозинський видав 1834 р. збірку обрядових весільних пісень “Руськоє вісілє”. Семінаристи вирішили “мужицьке” весілля з його піснями і обрядами поставити на сцені народною мовою [24, 346].

Перші аматорські українські трупи в Галичині з’явилися лише напередодні революції 1848 р. Вони створювались у Львові, Коломиї, Перемишлі й інших містах. Ці трупи формували свій репертуар із п’єс східноукраїнських письменників, зокрема І. Котляревського та Г. Квітки-Основ´яненка, а також таких місцевих авторів, як М. Устиянович, С. Петрушевич, О. Духнович. Велика заслуга у створенні театральних труп належить письменнику, священнику Іванові Озаркевичу (1794 – 1854 рр.), який в Коломиї створив аматорську трупу, і в 1848 р. за “Наталкою Полтавкою” І. Котляревського поставив виставу під назвою “Дівка на відданню або На милування нема силування”.

За змістом і формою українські театри були прогресивними. У їх виставах піднімалися питання соціальної нерівності в суспільстві, засуджувалися здирництво і насильство збоку влади, висміювалися ті, хто цурався мови, традицій і звичаїв свого народу. Усе це було приводом до того, що українські театри австрійською адміністрацією часто заборонялися. Заснування професійного театру в Австрійській Україні відбулося вже в другій половині XIX ст [70, 328].

Малярство в західноукраїнських землях у першій половині XIX ст. мало скромніші досягнення, ніж у східноукраїнських землях. Тут воно було представлене такими українськими майстрами, як Остап Білявський (1740 – 1803 рр.), Василь Береза (1754 – 1835 рр.) і Лука Долинський (1750 – 1824 рр.). Серед них, зокрема, виділявся Л. Долинський – уроженець Білої Церкви. Він навчався в Київській академії та Академії мистецтв у Відні, постійно працював у Львові. Як стверджують дослідники, митець “орудував непересічною технікою й великою творчою уявою”. Його твори мали переважно релігійний зміст, написані у стилі класицизму з оригінальними українськими стилістичними ознаками. Низка художників українського походження служила інтересам польської або німецької культур. Серед таких були Юлій Коссак (1824 – 1899 рр.), Теодор Яхимович (1800 – 1870 рр.), Рафаїл Гадзевич (1803 – 1886 рр.) та ін. [34, 241].

Як бачимо, українське мистецьке життя було різноплановим, насиченим та яскравим. Багато мистецьких галузей цього періоду перебували на стадії інституційного оформлення, тому поява та діяльність видатних представників мистецтва, була необхідною для становлення різноманітних культурних сфер. Більш повно ці процеси проходять у Наддніпрянській Україні, де силами визначних велетів української культури – Л. Боровиковського, Т. Шевченка, Г. Рачинського, М. Щепкіна, І. Мартоса – ожило театральне мистецтво, новий виток розвитку стався в живописі, архітектурі та скульптурі, еволюціонували мистецькі жанри. На західноукраїнських землях, завдяки майстерності та ентузіазмові її видатних культурних діячів – М.Вербицького, І.Озаркевича, Л.Данилевського – розвинулася музика, місцеві театри, малярство. Все це свідчить що ідеї національного Відродження проникають в усі сфери духовної культури українського народу на всіх її теренах.

В цілому, роблячи висновки по всьому розділу, слід зазначити, що кінець XVIII – перша половина ХІХ ст. проходить під знаком формування нової української модерної культури. Етнографічні, мовознавчі, історичні, літературні та мистецькі надбання цього періоду мають як глибоке ціннісне, так і велике перспективне значення для подальшого розвитку різноманітних галузей культури. Заслуга у цьому належить багатьом талановитим постатям, які своєю відданою і творчою працею розширили обрії українського культурного життя. У Наддніпрянщині, багатьом із них активно сприяло творчому поступу вищі начальні заклади: університети у Харкові та Києві, які перетворились на центри мистецько-культурного розвитку. На землях Західної України такі функції виконував Львівський університет. Завдяки усьому цьому в Україні стало реальним національне Відродження.

Дата добавления: 2017-02-01