В травмуючих ситуаціях

Психологічні наслідки для здоров’я дитини перебування

КОНФЛІКТНИЙ ТА ПОСТКОНФЛІКТНИЙ ПЕРІОД

РОЗДІЛ 3. ПСИХОЛОГІЧНА РОБОТА З ДІТЬМИ У

Діти є активними свідками процесів, що відбуваються у суспільстві.

Криза, що охопила країну – безпосередньо впливає на батьків (особливо

на виконання ними батьківських функцій), що, природно, позначається на

дітях. У цей період знижені або порушені здатності любити, працювати і

насолоджуватися життям. Криза настає, коли під тиском життєвих обста-

вин відмовляють звичайні механізми ефективного протистояння їм.

Розрізняють внутрішні і зовнішні кризи. До внутрішніх можна віднести

кризи змін (природні, викликані розвитком особистості) і кризи, пов’язані з

внутрішніми конфліктами. Зовнішні кризи пов’язані з дефіцитом оточення

(фізична та емоційна депривація) і травматичними подіями.

Травматичні кризи – це гострі або тривалі кризи після нещасного ви-

падку, вбивства, самогубства, хвороби, розлучення, інвалідності, ката-

строф, війни, революції, шкільного та виробничого стресу, смерті родичів,

батьків, друзів, домашніх тварин тощо. Травматичні кризи як гострі, так і

хронічні сильно впливають на розвиток дитини, залишаючи глибокий слід

в його самості в разі неадекватної та несвоєчасної допомоги оточення.

У ситуації кризи діти використовують такі стратегії оволодіння со-

бою:

• Компенсація: розмова з друзями, придбання нових речей, відхи-

лення від природного, веселі ігри.

• Уникнення: втеча, заперечення, так ніби нічого не сталося.

• Регрес: замкнутість (заглиблення в мушлю), отупіння, відмова, «я

не можу», сонливість.

• Конфронтація: емоційне і когнітивне «опрацювання» веде до посту-

пового виходу з кризи. Для того щоб використовувати цей спосіб

оволодіння собою, дитині поруч необхідний чуйний дорослий.

У період кризи до системи самості пред’являються такі високі вимоги,

які перевершують тілесні і душевні можливості їх витерпіти, для самості

це починає загрожувати втратою ідентичності. Це найчутливіший момент

у кризовій ситуації, тому що ідентичність – це те, що підтримує зв’язок

з цілісністю. Втрата ідентичності або її трансформація породжують стан

розгубленості і фрагментарності.

Розглянемо деякі реакції дітей, які були зафіксовані в ході практич-

ної роботи психологів. Першою реакцією, з якою зіткнулися фахівці, – це

страх втратити батьків, страх, що вони зникнуть. Цей страх виразився в

Олени (2,5 року) в підвищеній прив’язаності до батьків, особливо до мами.

Дитина буквально прилипла до матері і не хотіла її нікуди відпускати. Та-

кож це проявлялось у плачі за батьком: «Я більше не побачу тата». Триво-

га набула вияву в порушенні сну й у відмові від їжі.

Старші діти демонстрували, швидше, контрфобічні реакції: бажання

бути сильними, агресивно нападати, будувати барикади і гратися в «май-

дан». Сергій (8 років) розробляв план оборони свого будинку, тренувався

у стрільбі дротиками і вимагав боротьби подушками. Ця виснажлива бо-

ротьба, агресивна поведінка доводила мені, що хлопць в порядку, він ак-

тивно шукає підтримки, і його адаптаційні сили спрямовані на оволодіння

ситуацією. Йому не тільки потрібно відчувати свою силу, але й перевіряти

на міцність своє оточення, щоб відчути себе в безпеці і відновити довіру.

Десятирічний Мишко цілу сесію присвятив грі в лікарню, він був дирек-

тором та головним лікарем клініки, яка брала поранених. Він робив операції

і висловлював думку, що «потрібно тепер довго-довго загоювати рани». Ба-

гато його «поранених», за його словами, «отруїлися газом, і в них проникли

дивні мікроби». Він обирав лікування, призначав процедури і визначав за-

кінчення лікування. Тим самим хлопець справлявся зі своєю тривогою, йому

важливо було керувати процесом, відчувати себе сильним.

Ось короткі спостереження колеги стосовно трьох дітей і Майдан. Ко-

лега розповіла, що першим, хто приніс «новини з Майдану» була дитина

з синдромом Аспергера, 12 років. Найчастіше наші зустрічі починаються

з того, що заходячи в кабінет, він співає якусь пісню з мультика. У пері-

од активних подій на Майдані, він став заходити до кабінету зі словами:

«Слава Україні! Героям слава!». На мої коментарі про те, що можливо,

він хотів би обговорити те, що відбувається, повторював: «Наволочі вони

там, б’ють бідних людей». Далі, коли події на Майдані вщухали, мій клієнт

знову приносив пісні з мультиків, коли ж була напруга, ситуація повторю-

валася і перше, що я чула, було «Слава Україні». Проте на гру хлопчика

ситуація не вплинула. Одного разу він повідомив мені, що «тато йому все

розповів», що «вони там всі бандити і наволочі, в бідних людей стріля-

ють». Ми бачимо, як дитина транслює татову позицію, приєднуючись до

патріотичного девізу.

Дівчинка дев’яти років під час зустрічей ніяк не коментувала те, що

відбувається, гра її не змінювалася, ми працювали над темою її батька,

він зник з її життя, і дівчинка турбувалася про те, що не знає, чому так

сталося. Але на одній із зустрічей, коли дівчинка не могла придумати, у що

їй пограти, я запропонувала побудувати в піску картину «мій світ», на що

моя клієнтка сказала: тоді доведеться будувати Майдан. Пісок розділений

на дві частини: внизу – Майдан; там лікарі, труни, «беркут-лиходії», зви-

чайні люди. Вгорі село, в якому все спокійно. Обговорювати дівчинка ні-

чого не хотіла, сказала, що мама їй усе пояснила, просто їй важливо було

відобразити свої почуття. Те, що відбувається на Майдані, дуже страшно,

і вона хотіла б бути нагорі, в селі, де мирне життя.__

Третя клієнтка, 8 років, відреагувала на тему Майдану словами: «На-брид мені цей Майдан, весь час про нього говорять». Мені заборонила навіть слово про це говорити, була роздратованою, сказала, що все знає, бо батьки все розповідають. Скаржилася на втому від цього, у дівчинки буловідчуття, що окрім Майдану нічого більше не відбувається. На тлі цьоговона відчувала себе покинутою батьками. Хоча вони не брали участь уподіях на Майдані, а тільки обговорювали, що відбувається. Основними

почуттями у дівчинки були втома і роздратування, бажання скоріше все

припинити. Глибше були заховані страх, відчуття втрати безпеки.

Емоційною реакцією на останні події у дітей та дорослих може бути

травматичний стрес.

Травматичний стрес – це НОРМАЛЬНА реакція на НЕНОРМАЛЬНІ події (події,

що виходять за рамки звичайного життєвого досвіду людини).

За даними сучасних психологічних досліджень, коло людей, що мо-

жуть переживати травматичний стрес, є досить широким. До нього вхо-

дять не тільки безпосередні учасники подій, але і члени їхніх сімей, а також

ті, що були поруч з подією, або спостерігали за нею через ЗМІ, або навіть

чули розповіді про події. Особливо це стосується дітей з огляду на обме-

женість їх життєвого досвіду, вразливість та незрілість дитячої психіки.

Діти, які навіть не були посвячені в суть і деталі подій, можуть спо-

стерігати їх через ЗМІ, бачити страх та розгубленість батьків, чути три-

вожні або агресивні висловлювання. На дітей можуть вплинути зміни у

звичайному перебігу сімейних справ, переїзди або присутність «третіх»

осіб у домі.

Для дитини непросто зрозуміти, що сталося в родині, місті, країні, що

часом призводить до переживання безпорадності і тривоги у великому,

незрозумілому світі. Важливо усвідомлювати, що маленька дитина може

переживати такі ж сильні почуття з приводу травматичних подій, як і до-

рослі. У деяких дітей ці переживання можуть виникнути відразу ж після

події, у інших – через деякий час. Кожна дитина може реагувати по-різно-

му, навіть якщо це діти з однієї родини. Реакції дітей на травматичні по-

дії залежать від «близькості» до події та тяжкості події, емоційного стану,

чутливості та характеру дитини, її віку тощо.

В екстремальних травмуючих умовах спочатку відбувається мобіліза-

ція функціональних резервів організму, стресова реакція, вилив гормонів

з наступним перерозподілом та спадом. Резерви організму виснажують-

ся, розвивається виражений астено-депресивний стан, нервово-психічне

напруження. Якщо вплив екстремальних умов на індивіда не зупинити,

можливі стресові розлади, а при довготривалих впливах – посттравма-

тичні стресові розлади (ПТСР), серйозні емоційні та поведінкові розлади

з показаннями до медичного лікування; астенічний синдром; порушенн__

За даними ВООЗ, тільки у 20 % постраждалих людей в екстремаль-

них ситуаціях (при відсутності фізичного травмування) прояви сильного

стресу трансформуються у посттравматичний стресовий розлад як хворо-

бу, в якій проявляються фізіологічні та психологічні симптоми (див. табл.

3.1). Психологічна складова посттравматичного стресового розладу міс-

тить три основні компоненти: повторні переживання травми під час сну,

тривожні думки, реакція гальмування при нагадуванні про травмуючі екс-

тремальні події, постійний збуджений стан.

Таблиця 3.1

Ознаки та симптоми посттравматичного стресового розладу

у дітей (за даними Американського національного центру з ПТСР)

Надання психологічної допомоги в екстремальних умовах стосується

зниження впливу та виключення дітей із ситуації, що справляє травма-

тичні впливи на особистість, створення простору безпеки, розширення

уявлення про природні етапи фізіологічного подолання наслідків стресу,

посилення позитивних взаємин у сім’ї, чергування зайнятості та відпочин-

ку, отримання психологічної підтримки, співпереживання, одержання пси-

хокорекційної допомоги щодо вироблення оновлених моделей поведінки

в екстремальних умовах, осмислення переживань. Визначення змісту пси-

хокорекції відбувається з урахуванням ступеня осмислення психотравма-

тичних переживань та психічного напруження.

Під час перебування в екстремальних умовах відмічається три види

психічної напруги – емоційна, неемоційна та змішана. Емоційна напруга

виникає під дією емоціогенних факторів, що викликають почуття триво-

ги, страху, ризику для життя тощо. Неемоційна напруга виникає в умо-

вах підвищених вимог до розумових ресурсів і рухового апарату. Змішана

емоційна напруга характеризується різним включенням емоційного ком-

понента в загальній структурі напруги і буває найбільш характерною для

різних видів діяльності в екстремальних умовах.

Дата добавления: 2017-02-01