Методи прямого державного регулювання грошового обороту і грошового ринку

Сучасна економічна думка незалежно від її конкретного теоретичного спрямування визнає відповідальність держави за стан розвитку економіки країни, а отже, і її право впливати на економічне життя суспільства та регулювати певні економічні процеси. Такий вплив може здійснюватися двома способами:

· прямим (адміністративним) визначенням регулятивними центрами основних параметрів діяльності кожного економічного суб'єкта, виходячи з загальносуспільних інтересів;

· через опосередкований (економічний) вплив на поведінку кожного економічного суб'єкта з метою забезпечення її адекватності загальносуспільним інтересам.

Перший спосіб був ключовим в економічних системах країн колишнього соціалістичного табору, де застосування директивно-адміністративних методів впливу було гіпертрофованим: кожне підприємство одержувало з центру завдання не тільки стосовно того, що і скільки виробляти, а й кому поставляти вироблене, за якою ціною, за рахунок яких ресурсів забезпечувати виробництво, скільки платити працівникам тощо. Опосередкований (економічний) вплив відігравав другорядну роль.

Ситуація докорінно змінилася з переходом до ринкової економіки. Замість державної волі і прямої підтримки окремих підприємств основними чинниками їх економічного розвитку стали приватний капітал, приватна ініціатива, власний інтерес працівників, конкуренція тощо. Держава втратила юридичні та економічні підстави безпосередньо втручатися в справи суб'єктів господарювання. Нормування випуску продукції, безповоротне фінансування інвестицій чи обмеження інвестицій, втручання в ціноутворення та будь-яке інше вилучення коштів з обороту підприємств чи їх дотування, інші інструменти прямого впливу розцінюються як такі, що підривають засади ринкової системи, суперечать принципам комерційного господарювання та чесної конкуренції. Більш прийнятними в цих умовах стали опосередковані (економічні) методи державного впливу на поведінку суб'єктів господарювання, а методи прямого впливу відходять на другий план.

Разом з тим широке розмаїття і складність завдань та інструментів регулювання, грошового обороту вимагає застосування методів як опосередкованого, так і прямого впливу на його суб'єктів.

Якщо перерозподільні грошові потоки спрямовуються в невиробничу сферу, суб'єкти якої мало втягнуті у ринкові відносини (навчальні, лікувальні, науково-дослідні установи, управлінські, оборонні структури тощо), то регулювати такі потоки доцільно прямими методами на адресній основі: через податки та бюджетне фінансування. Ці методи доцільні і в тих випадках, коли потрібні висока оперативність та ефективність регулятивного маневру, яких не можна досягти опосередкованими (ринковими) заходами, або висока адресність передбачуваного впливу, наприклад при здійсненні контролю за легітимністю окремих грошових потоків. Для вирішення решти завдань можуть застосовуватися заходи опосередкованого (ринкового) впливу через зміну кон'юнктури відповідного ринку (товарного, кредитного, валютного, фондового).

Арсенал вироблених світовою практикою інструментів прямого впливу на грошовий оборот і грошовий ринок досить різноманітний. Основними з них є:

· заходи фіскально-бюджетної політики;

· заходи, що регулюють безготівкові платежі (платіжні системи);

· заходи, що регулюють готівкові платежі;

· заходи грошово-кредитної політики;

· заходи валютної політики.

Заходи фіскально-бюджетної політики

Ця політика полягає у вилученні в економічних суб’єктів (фірм та домогосподарств) частини їх грошових доходів до централізованих фондів та фінансування з цих фондів витрат держави, пов'язаних з виконанням нею своїх суспільних функцій. Заходами цієї політики є оподаткування, обов'язкові платежі до позабюджетних фондів, фінансування з державного бюджету та позабюджетних фондів. Завдяки цим заходам створюється можливість безпосередньо впливати як на сукупний попит, так і на сукупну пропозицію. Якщо рівень фіскальних вилучень доходів економічних суб'єктів зростає, це зменшує їхні можливості і послаблює стимули до нарощування інвестицій, розширення виробництва, що пригнічує сукупну пропозицію та економічну активність. Якщо ж зростають витрати на фінансування державного споживання, то це веде до збільшення номінального національного доходу та сукупного платоспроможного попиту на ринках, що активізує їх кон'юнктуру і певною мірою сприяє розвитку виробництва. Проте якщо державне споживання зростає високими темпами і тривалий час, то виробники не встигають відреагувати збільшенням товарної пропозиції, що провокує зростання цін та інфляцію.

Заходи фіскально-бюджетної політики базуються на прямих, безеквівалентних вилученнях фінансових коштів у економічних суб'єктів чи таких самих безеквівалентних вливаннях їм фінансових коштів. Тому стимулювальний вплив цих заходів на поведінку економічних суб'єктів низький, що вимагає досить обережного, виваженого їх застосування. Більш детально позитивні та негативні наслідки впливу цієї політики на грошовий оборот будуть розглянуті в підрозд. 4.7.

Заходи у сфері безготівкових платежів

Платіжна система – це законодавчо визначена сукупність принципів, норм, правил, процедур, інструментів та механізмів, на підставі яких здійснюється організація безготівкових платежів у країні. Вона містить велику кількість досить конкретних вимог і правил, яких повинні дотримуватися всі учасники платіжних відносин – від порядку відкриття рахунків у банках для учасників платежів до порядку завершення платежів між банками через структури центрального банку. Тому вже сама наявність платіжної системи має велике регулятивне значення, оскільки вона ставить усіх учасників платежів у певні організаційні та правові рамки. Більше того, платіжна система створює сприятливі умови для додаткового контролю за легітимністю всіх грошових платежів. Детальніше це питання розглядатиметься в підрозд. 4.5.

Регулювання готівкових платежів

Готівкові платежі (потоки) здійснюються поза банками і тому не регламентуються положеннями і вимогами платіжної системи. Разом з тим вільний (позабанківський) обіг готівки робить її дуже зручною для обслуговування незаконних антисуспільних операцій та видів діяльності. Йдеться про обслуговування наркобізнесу, грального бізнесу, сексбізнесу, ухилення від сплати податків, контрабанди, тероризму тощо. В усіх цих випадках гроші використовуються тільки в готівковій формі. Грошові знаки піддаються також підробленню. Фальшування сьогодні загрожує багатьом валютам світу, стало чи не найприбутковішим видом підпільного бізнесу, що тісно переплітається з іншими його сферами і набуває міжнародного характеру.

Зважаючи на обставини, держави не обмежуються технічними заходами щодо посилення захисту купюр від підробки чи боротьби з фальшивомонетниками, а вдаються до регламентації і контролю операцій з готівкою. Хоч ці заходи певною мірою обмежують право власності особи на її грошові кошти, законодавство змушене йти на такі обмеження. В Україні, зокрема, зараз діють такі регламентні вимоги щодо операцій з готівкою, установлені Національним банком:

· суб'єкти підприємницької діяльності можуть здійснювати платежі готівкою між собою лише в межах, визначених НБУ. З лютого 2005 р. ця межа становить 10,0 тис. грн. за один день для платежів одному підприємству;

· усі клієнти банків – юридичні особи можуть тримати у своїх касах готівку лише в межах ліміту, установленого банком відповідно до визначених НБУ правил;

· суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані здавати одержану готівкову виручку понад ліміт каси на свої рахунки в банках; на власні потреби можуть витрачати частину виручки в межах ліміту, встановленого обслуговуючим банком відповідно до правил, визначених НБУ;

· при одержанні готівкових коштів зі своїх рахунків у банках юридичні особи повинні вказувати, на які цілі вони їх одержують, та зазначити суми по кожній цілі;

· витрачати одержану в банку готівку юридичні особи зобов'язані відповідно до зазначених у попередньому пункті цілей та обсягів;

· усі операції з надходження готівки в каси юридичних осіб та їх витрачання повинні негайно документуватися і обліковуватися в установленому порядку.

Перелічені обмежувальні вимоги мають на меті сприяти кращому зберіганню грошей, запобіганню їх крадіжкам, використанню в антисуспільних цілях, прискоренню обігу грошей. За їх отриманням ведуть контроль банки, а також органи ДПА, КРУ, МВС України.

В Україні також ведеться активна боротьба з фальшуванням грошових знаків. Організований фінансовий моніторинг готівкових вкладів до банків фізичними особами на великі суми, активно захищається принцип строгої централізації готівкової емісії в Національному банку та ін. Усі ці заходи також мають позитивний вплив на економіку.

Заходи грошово-кредитної політики

У грошово-кредитній політиці, механізм якої сформований переважно на засадах опосередкованого впливу, певною мірою використовуються і заходи прямої дії, хоч і слугують вони найчастіше як допоміжні, зумовлені якимись особливими обставинами. Зі зміною цих обставин скасовується і застосування адміністративних заходів. До заходів прямої дії, що найчастіше застосовуються на практиці, належать:

· пряме регулювання центральним банком процентних ставок (депозитних та позичкових) комерційних банків;

· селективна політика адресного рефінансування комерційних банків;

· законодавчо-нормативні обмеження чи заборона окремих видів діяльності комерційних банків.

Пряме регулювання процентної ставки – може здійснюватися у вигляді фіксації центральним банком абсолютного рівня ставок за депозитами і позичками комерційних банків, рівня маржі або ж верхнього чи нижнього рівня відхилення процентних ставок комерційних банків від облікової ставки центрального банку. Застосовується, як правило, в кризових ситуаціях, коли потрібно одночасно вирішувати такі суперечливі завдання, як зниження темпів інфляції, посилення стимулювання економічного зростання та зміцнення стабільності банків. Так, наприклад, Федеральна резервна система (ФРС) США ще на початку 30-х років XX ст., коли економіка країни виходила з глибокої кризи, установила верхні межі для ощадних і строкових депозитів та заборонила стягувати проценти за депозитами до запитання з метою послаблення конкуренції між банками, запобігання втягуванню їх у високоризикові операції та здешевлення банківських позичок. Подібні адміністративні обмеження процентів запровадила Японія та деякі інші країни після Другої світової війни, оскільки їй теж потрібно було вирішувати аналогічні завдання. Поряд з позитивними наслідками таке адміністративне регулювання процентної політики банків мало і негативні – помітно ослабли конкурентні позиції банків порівняно з позиціями небанківських інституцій на грошовому ринку. У 80-ті роки минулого століття розвинуті країни оголосили політику дерегуляції банківської діяльності, у межах якої відмовилися від адміністративних обмежень банківських процентів.

НБУ теж використовував адміністративне обмеження процентних ставок банків на етапі переходу до антиінфляційної політики (1994–1996 pp.). Спочатку він установив обмеження рівня маржі між позичковими і депозитними ставками, потім – верхню межу для позичкових процентних ставок (на рівні 250 %), а також адміністративно зобов'язував банки коригувати свої процентні ставки пропорційно до зміни облікової ставки НБУ. Усі ці заходи мали на меті стримувати нарощування грошової маси та рівня інфляції, а також здешевлювати банківський кредит та полегшувати доступ до нього суб'єктів господарювання.

На відміну від західних країн пряме втручання НБУ в процентну політику банків не було тривалим. Коли інфляція пішла на спад з кінця 90-х років, НБУ перейшов до опосередкованих (ринкових) засобів регулювання процентних ставок. І хоч таке регулювання не завжди давало очікуваний ефект, НБУ більше не повертався до прямого регулювання. Так, після істотного зниження НБУ облікової ставки у 2001 р. процентні ставки банків дуже кволо відреагували на це і тривалий час значно перевищували облікову ставку (у два і більше разів). НБУ піддавався гострій критиці з боку уряду та підприємницьких кіл за надто дорогі кредити банків, але він не пішов на адміністративний тиск на банки для їх здешевлення.

Як пряме втручання держави в процентну політику можна розглядати компенсацію з бюджету затрат сільгоспвиробників на сплату процентів за банківськими кредитами, запроваджену урядом України в 2004–2005 pp. Цей захід значно розширив доступ таких підприємств до кредитів і разом з тим не погіршив фінансового стану банків.

Селективна політика адресного рефінансування зводиться до адміністративного розподілу центральним банком кредитних ресурсів для цільового рефінансування комерційних банків. Така політика традиційно застосовується ФРС США. У цій країні дуже добре розвинутий ринок міжбанківського кредиту (МБК), що дає можливість комерційним банкам забезпечити всі свої традиційні, поточні потреби у рефінансуванні через цей ринок, тобто опосередковано. Але у багатьох банків виникають специфічні потреби, які неможливо чи надто складно задовольнити через ринок МБК. Це, зокрема, сезонні потреби, а також надзвичайні потреби, пов'язані з тим, що у банку з'явилися проблеми з ліквідністю чи погіршився фінансовий стан через відсутність достатнього забезпечення для одержання необхідних кредитів на ринку МБК. У цих випадках кредити рефінансування (сезонні, коригувальні, надзвичайні) надає банку ФРС на індивідуальних умовах, установлених для даного банку. Подібні кредити мають велике значення для забезпечення стабільного функціонування комерційних банків.

В Україні НБУ теж активно застосовував цей захід прямого впливу на банки на початку 90-х років минулого століття. Багато великих підприємств провідних галузей економіки не спроможні були адаптуватися до нових умов господарювання (військово-промисловий комплекс, вуглевидобування, металургія, агропромисловий комплекс) і вимагали цільової підтримки з боку держави. Найбільш доступним джерелом таких коштів були емісійні ресурси НБУ, за рахунок яких здійснювалося пряме, цільове кредитування комерційних банків для фінансування ними довгострокових проектів на підприємствах зазначених галузей. Цільове спрямування цих коштів, по суті, визначалося урядом і було далеким від ринкових засад. Тому більша частина цих кредитів не повернулася, ставши могутнім чинником гіперінфляції в країні.

Обмеження окремих видів діяльності комерційних банків застосовуються центральними банками в певні періоди з метою убезпечення їх від негативного впливу надмірних ризиків або для запобігання негативним наслідкам для монетарної сфери. Такі обмеження стосуються передусім кредитних та інвестиційних операцій, оскільки саме вони пов'язані з найбільшими ризиками для банків. Центральні банки США, Франції, Великобританії, інших розвинутих країн неодноразово обмежували права банків надавати окремі види кредитів (споживчого, на придбання акцій тощо).

Національний банк України також застосовував обмеження кредитної та інвестиційної діяльності банків, але не через заборону окремих видів кредитів чи операцій, а вдаючись до їх кількісних обмежень у вигляді кредитних «стель», установлення нормативу розміщення депозитів населення у державні цінні папери чи зарахування частини їх у спеціальний фонд. В обох випадках ці кошти призначаються для компенсації вкладникам збитків за депозитами при банкрутстві банку. Характер обмежень певною мірою мають і встановлені центральними банками нормативи обов'язкового резервування частини пасивів банків, а також формування централізованого фонду гарантування вкладів фізичних осіб. В обох випадках обмежуються права банків на здійснення кредитних та інвестиційних вкладень. Але разом з тим вони істотно підвищують довіру до банків і активізують приплив вкладів, що розширює їх ресурсний потенціал.

Усі названі заходи прямого впливу позитивно відбиваються на діяльності банків, особливо в короткостроковому плані. Але в довгостроковій перспективі вони послаблюють вплив ринку на банківську діяльність і можуть знижувати її ефективність.

Структура грошової системи

Валютні відносини між країнами супроводжуються значними грошовими потоками у національній та іноземній валюті, які створюють широке «вікно» для державного впливу на економіку, у тому числі інструментами прямої, адміністративної дії. Переважна більшість цих інструментів має характер валютних обмежень.

Валютні обмеження – це визначені законодавчими або нормативними актами вимоги щодо регламентування, лімітування чи заборони операцій з валютою і валютними цінностями, які проводять резиденти і нерезиденти на території країни. Цей інструмент відіграє надзвичайно важливу роль у валютному регулюванні з огляду на специфіку валютних відносин, які пов'язані з матеріальними інтересами різних країн. Прагнучи захистити свої національні інтереси, кожна держава запроваджує найвигідніші для себе валютні обмеження. Разом з тим певні обмеження можуть запроваджуватись і на вимогу міжнародних органів, створених для протидії легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом (FATF та ін.), навіть якщо це суперечить інтересам даної країни.

Основними завданнями валютних обмежень можуть бути:

· підтримання обмінного курсу національної валюти на заданому рівні;

· збалансування платіжного балансу;

· нарощування обсягів золотовалютних резервів.

Асортимент та гострота застосовуваних валютних обмежень визначаються залежно від стану економіки та кон'юнктури валютних ринків – національного і міжнародних. Особливої гостроти вони набувають у кризових ситуаціях, коли потрібно послабити вплив спекулятивних операцій на кон'юнктуру ринку.

Національний банк України у своїй практиці валютного регулювання застосовував такі види обмежень:

· заборона використання іноземної валюти як засобу обігу і платежу на внутрішньому ринку з визначенням конкретного переліку операцій, де такі платежі дозволені;

· установлення вимог щодо обов'язкового продажу експортерами-резидентами валютної виручки на внутрішньому ринку (повністю чи частково);

· установлення строків валютних платежів за експортними та імпортними операціями, зокрема обмеження їх 90 днями;

· обмеження прав фізичних і юридичних осіб на вивезення (переведення) грошових коштів за кордон;

· обмеження прав резидентів на надання кредитів іноземним партнерам та на одержання кредитів за кордоном;

· визначення умов іноземного інвестування в національну економіку та обмеження вивозу капіталу за кордон національними інвесторами;

· обмеження (заборона) строкових валютних операцій на внутрішньому ринку з метою послаблення спекулятивного впливу на кон'юнктуру ринку.

Крайньою формою валютних обмежень є валютна блокада, яка застосовується у міжнародних відносинах, коли урядові структури однієї країни, як правило, з політичних міркувань, обмежують права на використання валютних цінностей резидентів інших країн (іноземних авуарів, валютних кредитів, валютної допомоги тощо).

Дата добавления: 2017-02-01