Структура правовідносин: суб’єкти і об’єкти правовідносин

Система (організованість) правовідносин розкривається через їх структуру.

Структура правових відносин – це основні елементи правовідносин і доцільний спосіб зв’язку між ними на підставі суб’єктивних юридичних прав, обов’язків, повноважень і відповідальності з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів.

Виділяють такі елементи правовідносин:

а) суб’єкти правовідносин – це окремі індивіди та організації, які у відповідності з нормами права є носіями суб’єктивних юридичних прав і обов’язків.

Види суб’єктів правовідносин:

1) Індивідуальні суб’єкти (фізичні особи):

громадяни конкретної держави, іноземці (громадяни інших країн); біпатриди (громадяни двох держав); апатриди (особи без громадянства якої-небудь країни).

2) Колективні суб’єкти (юридичні особи):

державні об’єднання: державні органи, організації, державні заклади, установи та підприємства;

громадянські об’єднання: громадські організації, партії, рухи, профспілки і т.д.;

комерційні організації: акціонерні товариства, приватні фірми і т.п.;

релігійні організації.

3) Держава та її структурні одиниці:

держава;

державні утворення: суб’єкти федерації – землі, автономії, штати;

адміністративно-територіальні одиниці: області, міста, райони і т.д.;

4) Соціальні спільноти: народ, нація, етнічні групи, громадяни виборчого округу, трудові колективи і т.п..

Правосуб’єктність фізичних осіб (індивідуальні суб’єкти правовідносин) – це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасником правовідносин.

В основі визначенняприроди правосуб’єктності (праводієздатності) фізичною особою лежать два критерії:

вікова характеристика (певний вік);

зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів.

Склад правосуб’єктності фізичної особи:

правоздатність;

дієздатність;

деліктоздатність.

Правоздатність фізичних осіб – це закріплена в законодавстві здатність суб’єкта мати юридичні права та нести юридичні обов’язки.

Вона починається з моменту народження індивіда і припиняється зі смертю. Правоздатність не є природною якістю людини, а породжується об’єктивним правом. В ній конкретизуються ті юридичні права та обов’язки, якими може володіти суб’єкт, але це ще не означає, що він дійсно володіє ними. Щоб стати реальним учасником правовідносин, правоздатний суб’єкт повинен бути дієздатним.

Дієздатність – це передбачена норми права здатність суб’єкта самостійно, своїми свідомими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб’єктивні юридичні права, обов’язки і нести відповідальність.

Дієздатність поділяється на загальну та спеціальну.

Загальна, наприклад, відноситься до всіх без виключення юридичних угод, спеціальна ж поширюється тільки на строго визначений вид даних угод.

Повна дієздатність наступає з моменту громадянського повноліття.

Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність співпадають в одній особі, вони нерозривні, крім цивільного (часткового сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб’єктом конкретних правовідносин.

В цивільному праві існує градація різних степенів дієздатності:

повна – наступає з 18 років;

неповна (відносна) – 14-18 років;

часткова дієздатність – до 14 років;

обмежена дієздатність;

абсолютна недієздатність.

В силу природних причин правоздатність і дієздатність не завжди збігаються. Всі люди правоздатні, але не завжди вони одночасно дієздатні. І навпаки, всі дієздатні люди є правоздатними. Отже, правоздатність – поняття більш широке, так як поширюється на більше коло осіб. Різниця в дієздатності окремих осіб закладені вже в самій природі людей в умовах їх життя.

Зміст і об’єм дієздатності залежить від декількох факторів:

1. Від віку правоздатного суб’єкта. Законодавство всіх країн визначає вік громадянського повноліття, по досягненні якого особа стає дієздатною, а саме може своїми діями в повній мірі набирати громадянських прав та створювати для себе громадянські обов’язки (громадянська дієздатність). В рівній мірі законодавчо визначається вік політичного повноліття, з набуттям якого громадянин набуває політичних прав та несе відповідні обов’язки (наприклад, має право вибирати та бути обраним до органів державної влади, будучи депутатом зобов’язує звітувати про свою діяльність перед виборцями). Нарешті у всіх країнах встановлюється вік шлюбного повноліття, коли людина може вступати до шлюбу та в повній мірі здійснювати шлюбно-сімейні права та обов’язки.

В залежності від віку суб’єкта його дієздатність є повною або обмеженою. Так, неповнолітні здійснюють угоди тільки зі згоди батьків, усиновителів, опікунів.

2. На дієздатність суб’єктів здійснює вплив стан їх здоров’я. Якщо внаслідок душевної хвороби або божевілля громадянин втрачає здатність розуміти значення своїх дій і не керує ними, він може бути визнаний судом недієздатним. Громадянські права та обов’язки таких осіб здійснюють їх опікуни. У відповідності із законом обмежується дієздатність осіб, які страждають на алкоголізм або ті, що зловживають наркотичними речовинами.

3. На дієздатність також у деякій мірі здійснює вплив родинність суб’єктів. Це стосується перш за все шлюбно-сімейних відносин. В цивілізованих країнах закон забороняє укладення шлюбу між родичами по висхідній та низхідній лініях, між повнорідними братами та сестрами, а також між усиновителями та усиновленими. В ряді країн забороняється знаходитися на державній службі в одному і тому ж закладі подружжя, якщо один із подружжя по службі підпорядковується іншому.

4. Наступним фактором, який впливає на зміст дієздатності є законослухнянність суб’єктів. Особа, яка здійснила злочин, при відбутті кримінального покарання в місцях позбавлення волі, не в змозі реалізувати ряд громадянських, політичних та інших прав та обов’язків, які складають його правоздатність.

5. Зміст дієздатності залежить від релігійних переконань суб’єктів. В правовій державі, де проголошується і гарантується свобода віросповідання, віруючі можуть по причині своїх релігійних переконань відмовитися від здійснення ряду прав та обов’язків, якими вони володіють як громадяни держави. Наприклад, служити в армії, або в інших державних органах, де необхідно користуватися зброєю, застосовувати примус по відношенню до інших людей.

Ніхто не може бути обмежений інакше як за рішенням суду та у відповідності із законом.

Деліктоздатність – здатність нести відповідальність за вчинене правопорушення.

Правосуб’єктність фізичних осіб (колективних суб’єктів) – це правоздатність та дієздатність державних і недержавних організацій: державних органів, державних підприємств і установ, громадських об’єднань, комерційних, релігійних організацій та ін.

Юридичною особою визнається така організація, яка володіє відособленим майном, може від свого імені набирати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем в суді, арбітражі або третейському суді. Юридичні особи є перш за все суб’єктами майнових, цивільно-правових відносин.

Ознаки юридичної особи:

1. Організаційна єдність: має чітку внутрішню структуру, органи управління і відповідні підрозділи для виконання завдань і функцій, які закріплені статутом. Володіє реквізитами, які затверджені при реєстрації в державних органах (статут, кругла печатка, штампи, найменування та ін.) та в органах державної статистики (присвоєння ідентифікаційного коду).

2. Наявність майна, яке знаходиться в його розпорядженні (власність), відособленість цього майна від майна його учасників і засновників.

3. Цільове призначення – створюється для певних цілей і не може використовуватись в інших цілях.

4. Можливість виступати в цивільному обігу, здобувати права і виконувати обов’язки від свого імені.

5. Можливість бути позивачем і відповідачем в суді.

6. Обов’язок нести самостійно майнову відповідальність.

За характером діяльності юридичні особи можуть бути:

некомерційні: державні організації і установи (парламент, уряд, суд, міліція та ін.) – спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших невиробничих потреб;

комерційні: комерційний банк, приватна фірма, акціонерне товариство та ін. – спрямовують свою діяльність на одержання прибутку і фінансуються насамперед за свій рахунок.

2. Об’єкти правовідносин – матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб’єктивні юридичні права і виконують суб’єктивні юридичні обов’язки.

Щоб з’ясувати, на що ж діють правовідносини, необхідно спочатку з’ясувати об’єкт норми права. Правові норми, як відомо, регулюють суспільні відносини. Об’єктом їх взаємодії є вольова поведінка людей. Правовідносини ж конкретизують загальні права та обов’язки, які передбачені нормою права, стосовно індивідуальних суб’єктів. Отже об’єктом правовідносин є фактична поведінка його учасників. У відповідності зі змістом суб’єктивного права і юридичних обов’язків учасників правовідносин будують свою поведінку.

Види об’єктів правовідносин:

1) предмети матеріального світу:

речі (засоби виробництва, предмети споживання, гроші, коштовності і т.п.);

стан природних об’єктів, явищ (заповідники, екологічна чистота водойм і т.п.);

2) послуги виробничого і невиробничого характеру:

фізичні дії уповноваженого суб’єкта;

фізичні дії зобов’язаного суб’єкта;

3) продукти духовної і інтелектуальної творчості:

твори мистецтва, літератури, живопису, кіно, інформація, комп’ютерні програми та інші результати інтелектуальної діяльності

4) особисті немайнові блага:

фізичний стан людини (а саме його життя, здоров’я, особиста недоторканність, честь);

морально-психологічний стан людини;

3.Суб’єктивне право.

Правовідносини як форма фактичних суспільних відносин складається із взаємопов’язаних прав і обов’язків суб’єктів. Суб’єктивне право і юридичний обов’язок – це системні елементи правовідносин які надають конкретним суспільним відносинам особливі якості. Правове регулювання включає суб’єкти в спеціальну сферу суспільної діяльності, яка забезпечується державною владою. Міра свободи кожного учасника правовідносин, ступінь задоволення його інтересів визначається приписами правової норми. Юридичні права та обов’язки – це рівнозначні елементи правовідносин, хоч зміст їх неоднаковий. Без їх взаємозв’язку і взаємодії суспільне життя та її відтворення в цивілізованій правовій формі були б неможливими. В цьому контексті іще раз слід повторити, що не має прав без обов’язків, як і обов’язків без прав.

Об’єм та межі об’єктивних прав та обов’язків в загальному вигляді визначаються нормами права. В правовідносинах вони конкретизуються стосовно перших суб’єктів. Уповноважені та правозобов’язані суб’єкти здійснюють свою поведінку в межах окреслених правом. Кожний з них володіє свободою поведінки у встановлених межах.

Що ж являє собою суб’єктивне право як елемент правовідносин?

Суб’єктивне право – це вид та міра можливої (або дозволеної) поведінки суб’єкта права, яка встановлюється юридичними нормами для задоволення його інтересів та забезпечується державою. Право, яке належить суб’єкту, зветься суб’єктивним правом тому, що тільки від волі суб’єкта залежить, як ними розпоряджатися. Ця можливість не самовільна, а правова, яка встановлює межу дозволеної поведінки. Носій суб’єктивного юридичного права – уповноважений.

Суб’єктивне право проявляється в трьох різновидах:

По перше, в можливості позитивної поведінки, власника суб’єктивного права (уповноваженого) в цілях задоволення своїх інтересів (повноваження на власні позитивні дії). Наприклад, власник має право розпоряджатися і користуватися річчю, яка належить йому і фермер має право вирощувати на своїх землях будь-яку сільськогосподарську продукцію та продавати їх по вигідній ціні. Тим не менше можлива поведінка уповноважених не повинна виходити за межі права. Власник не може користуватися річчю на шкоду інтересам інших осіб і фермер не має права вирощувати наркотичну продукцію, бо така діяльність заборонена державою. Гарантуючи і охороняючи права суб’єктів держава в той же час не допускає зловживанням ними. Особи, які зловживають своїми правами притягаються до юридичної відповідальності.

По-друге, суб’єктивне право виражається в можливості уповноваженого вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб в цілях задоволення своїх законних інтересів (повноваження на чужі дії). Право вимагати об’єктивно витікає із сутності правовідносин, оскільки в ряді випадків неможливо задовольнити інтереси уповноважених безпосередньо, а саме через їх суб’єктивні дії. Право замовника може бути задоволено через обов’язок підрядчика виконувати обумовлену в договорі роботу якісно і у встановлені строки; покупець оплативши ціну річ, має право вимагати, щоб ця річ була передана йому продавцем; виборець має право вимагати від обраного депутата виконання передвиборних обіцянок. В праві вимоги закладена можливість фактичної реалізації суб’єктивного права уповноваженого.

По-третє, суб’єктивне право включає в себе можливість уповноваженого звернутись до компетентних державних органів за захистом своїх порушених прав (право на захист). Мова йде про примусову реалізацію прав учасника правовідносин. Якщо зобов’язана особа в добровільному порядку не виконує покладений на нього законом обов’язок, уповноважений має можливість захищати свої інтереси, звернувшись за допомогою до держави. Так, якщо боржник не повертає власнику його річ, то останній має можливість вимагати свою річ через суд.

Законодавство правової держави надає суб’єктам правовідносин можливість звернутися до суду за будь-якими питаннями, які пов’язані з порушенням їх прав та свобод.

Ознаки суб’єктивного права:

можливість певної поведінки, яка належить уповноваженому;

надається в цілях задоволення інтересів уповноваженого;

існує у правовідносинах;

є мірою можливої поведінки, порушення якої є зловживання правом;

існує тільки у відповідності із суб’єктивним юридичним обов’язком;

встановлюється юридичними нормами;

забезпечується (гарантується) державою.

Суб’єктивному праву логічно відповідає встановлений об’єктивним правом обов’язок. Де існує суб’єктивне право, там неодмінно існує юридичний обов’язок.

Юридичний обов’язок – це вид і міра необхідної (або вимагаємої) поведінки суб’єктів права, яка встановлюється юридичними нормами для задоволення інтересів уповноваженої особи і забезпечується державою. Носієм суб’єктивного юридичного обов’язку є правозобов’язаний. Юридично зобов’язана особа, можливо, діє і не так, як його спонукує власний інтерес, але вона повинна узгоджуватися з приписами норм права, які відображають і охороняють інтереси інших осіб. Право і обов’язок в правовідносинах – це важлива і необхідна умова нормального людського спілкування. В їх адекватному співвідношенні, які передбачають взаємозв’язок і взаємозалежність різноманітних інтересів, виражають реальну дійсність правового суспільства і держави.

Зміст юридичних обов’язків відображається в наступних різновидах:

По-перше, в необхідності здійснювати активні позитивні дії на користь інших учасників правовідносин (уповноважених осіб). Наприклад, по договору купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати покупцю у власність майно, за яке останній уплатив визначену грошову суму. Юридичний обов’язок в цьому випадку приписує здійснення активних дій, спрямованих на реалізацію права іншого учасника правовідносин.

По-друге, юридичний обов’язок виражається в необхідності утримання від дій, заборонених нормами права. Так, наприклад, здача в найом майна, наданого наймачу по договору побутового прокату, не допускається. Такі юридичні обов’язки носять пасивний характер, так як вимагають від учасників правовідносин утримання від заборонених законом дій.

По-третє, в необхідності зобов’язаного суб’єкту реагувати на законні вимоги уповноваженої сторони (наприклад, обов’язок виконувати умови договору).

По-четверте, в необхідності нести юридичну відповідальність (перетерплювати позбавлення в правах особистого, майнового або організаційного характеру) у випадку відмови від виконання юридичних обов’язків або несумлінного виконання їх.

Суб’єктивні права і обов’язки знаходяться у тісному взаємозв’язку, взаємозалежні, обумовлені один одним. Завдяки ним між їх носіями – суб’єктами виникає зв’язок, який називається правовідношенням.

Дата добавления: 2017-02-01