Соціологія освіти 1. Предмет та метод соціології освіти

39* 611

Механізм виникнення і функціонування цінностей культури уяв­ляється, по-перше, в тому, що ціннісне ставлення виникає у процесі життєдіяльності людей і обумовлюється біологічними і соціально-економічними потребами. Але в міру того, як у процесі практики відокремлюється культурний шар і для людини дедалі більшого зна­чення набуває самосвідомість, самоствердження, життя зі змістом, в міру того над утилітарними цінностями надбудовуються цінності більш високого порядку, цінності культури. Цінності культури фор­муються в ході відносно самостійного розвитку культури і мають від­носну автономію. Цінності культури не виводяться з наявного буття. Цінності культури — сплав, підсумок історичного досвіду людства.

Цінності добра, справедливості, краси, свободи вистраждані людством, піднесені над повсякденною практикою, відносно неза­лежні від неї, активно впливають на формування її мети, мотивів і вибір основ діяльності. Чим ширшим полем культури оволодів інди­від, тим в більшій мірі цінності, що сформувалися в його свідомості, відповідають сутності людини і потребам прогресивного розвитку суспільства. Немає іншого способу соціалізації індивіда, окрім залу­чення його до різноманітних формоутворень культури, що виступа­ють сховищами соціально-творчих надбань людства. І таке залучен­ня може стати тільки діяльнісним оволодінням індивідом предметами культури.

Досі вироблялась настанова, що ставила мету: засвоєння різно­манітних сфер культури, і відповідно, різноманітних видів людської діяльності, формування відповідних потреб. Така мета-настанова тільки тоді перетворюється в особистий мотив, коли індивід усві­домлює внутрішню потребу в певних видах діяльності, потребу в розвитку своїх здібностей на основі діяльнішого оволодіння вже ство­реною культурою. Під потребами взагалі розуміється становище жи­вого організму, соціальної групи, суспільства, що характеризується необхідністю вступати в ті або інші зв'язки з навколишньою дійсніс­тю для забезпечення свого існування, функціонування і розвитку.

Дійсно людські потреби полягають не в утилітарному володінні речами, а в діяльнісному оволодінні предметом, що відповідає пев­ній здібності особи. Обумовленість можливостей і способу задово­лення культурних потреб виробничою діяльністю і системою сус­пільних відносин веде до виникнення інтересів. Зміст і характер інтересів не залежать від свідомості та волі людей і визначаються характером потреб та об'єктивними умовами життя. В інтересі зна­ходять втілення об'єктивна необхідність задоволення людських потреб, тенденція до пошуку і створення сприятливих можливостей та умов реалізації необхідності. Звичайно, обумовлений характером

потреб інтерес відіграє основну роль у визначенні характеру суспіль­ної свідомості, її соціальних функцій, стимулює процеси засвоєння культури і культурної творчості.

Взятий в загальнокультурному вимірі, індивід — найвища цінність і основне багатство суспільства. Якщо раніше акцентувалося на то­му, що вимоги висуває та або інша система (соціально-політична, економічна, науково-технічна та ін.) до людських якостей (переваж­но до професійної діяльності), то тепер головну увагу починають приділяти вимогам, що йдуть від індивіда, його інтересам і потребам. Актуальним стає не тільки питання: «Який індивід потрібен суспіль­ству?», але й питання: «Яке суспільство потрібне індивіду?» В сучас­них умовах демократизації суспільного життя в Україні ідея найви­щої цінності людини, її життя примушує виділяти в культурі, що традиційно розуміється як скарбниця загальнолюдських цінностей, цінності моральні, які обумовлюють існування людини на Землі. Орі­єнтованість на загальнолюдські інтереси, моральні цінності — харак­терна риса всебічного, гармонійного духовного розвитку людини.

Одним з культурних факторів, що впливають

Роль мистецтва _{на актив}і₃ацію суспільної життєдіяльності,

в динаміці,.

творчих орієнтацій виступає мистецтво, що вносить специфіч­ний вклад у формування особи. Питання про суспільні функції мистецтва пов'язане, природно, не тільки із самим мистецтвом, але залежить також від реципієнтів мистецтва, від мети і завдань, що стоять перед усіма формами суспільної свідомості. До XVIII ст. в російській та українській музичній культурі склалась чітка диференціація: для природно-аристократичного прошарку — мистец­тво європейського класицизму, для міської, міщанської частини насе­лення — масове аматорське музикування (кант і його різновиди); для селян — той же надіндивідуальний обрядовий фольклор; для пред­ставників церкви і пастви — середовище професійного церковного мистецтва, що поєднує традицію старої і нової церковної культури.

Зрозуміло, мистецтво адресується вибірково. Мистецтво дає мож­ливість збагачувати духовний світ практично кожної особи і, навпа­ки, в індивідуальному сприйнятті мистецтва його соціальна функція повністю реалізується тоді, коли окремий індивід усвідомлює сус­пільну суть, коли емоціонально і всім багатством свого ставлення досягає нерозривного зв'язку між особистими вчинками, думками і почуттями, з одного боку, і суспільними потребами — з іншого. Мис­тецтво задовольняє одночасно різні духовно-культурні потреби: по­треби в знанні, в комунікації, в соціальній орієнтації, в моральних цінностях, в естетичних позиціях. Викликані творами мистецтва емо­ції — це не просто каталізатори інтелектуальних поглядів: вони поглиб-

люють чуттєві зв'язки людини зі світом, необхідним для творчості. Мистецтво — самостійний спосіб творчої діяльності людини по­єднує естетичне і художнє. Естетичне — суспільно-обумовлена якість об'єктивного світу, тоді як художнє — образно-емоціональна оброб­ка естетичного. Тому мистецтво відображає життя в його цілісності, на основі творчого перетворення художником історично-конкрет­ної і соціально-обумовленої системи соціальних відносин. Мистец­тво — особливий вид людської творчої діяльності, де художнє стано­вить найбільш динамічну і акцентовану частину, що формує специфіку особистого бачення світу. Є підстави виділяти два різних, але пов'язаних один з одним рівні творчості. По-перше, творчість як процес збагачення скарбниць людської культури, як створення но­вих суспільно значущих культурних цінностей. І по-друге — твор­чість як розкриття здібностей і таланту особи в різних сферах сус­пільної життєдіяльності.

Кожний твір мистецтва є результат матеріальної, духовної твор­чої діяльності художника. Між тим матеріальне втілення образу не­віддільне від духовної діяльності її творця. Справжній художній твір створює новатор, який бачить світ по-своєму і реалізує своє бачення в оригінальних художніх образах. Творчість — не тільки процес ство­рення творів мистецтва, а й процес їх сприйняття, де завжди при­сутній момент активної переробки художніх вражень, тобто це сво­єрідний процес співучасті глядача, слухача або читача в творчому художньому процесі. Мистецтво розширює і поглиблює знання осо­би про навколишній світ, розсуває історичну обмеженість окремої особи, активно впливає на повсякденне життя, свідомість, на волю людини, пробуджуючи її до певних соціальних дій, вчинків та ін.

Субкультури. Культура, що є складним соціальним яви-

Молодіжна субкультура ^щем> Допускає значні розбіжності в тракту­ванні культурних цінностей окремими ша­рами суспільства. Без трансформації цінностей культура не знаходить споживача. Субкультури частіше за все є автономними цілісними утвореннями, що визначають спосіб життя і мислення їх носіїв та відрізняються своїми комплексами цінностей, звичаями, нормами і навіть інститутами. Виникнення субкультур розглядається в соціо­логії як позитивна реакція на соціокультурні потреби суспільства (професійні субкультури) і як негативна реакція на домінуючу в сус­пільстві культуру та соціальні структури (делінквентні субкультури, тобто культури злочинних прошарків суспільства).

Сучасні субкультури — специфічні способи диференціації розви­нутих національних і регіональних культур, де поряд з домінуючою культурою існує ряд своєрідних культурних утворень, що за формою

і змістом відрізняються від провідної культурної традиції. Соціаль­ною базою формування субкультур можуть бути вікові групи, соці­альні прошарки, великі неформальні об'єднання. Найбільш роз­повсюдженою субкультурою сучасності є різновиди молодіжної субкультури, різновиди, пов'язані з підкреслено різкою світогляд­ною і майновою диференціацією всередині альтернативних моло­діжних рухів. Виділяють субкультуру молоді, яка навчається, пра­цює, і так званої богемної молоді. Спільним між ними є те, що всі вони зорієнтовані на дозвілля. Але, якщо молодь, яка працює або навчається, фокусує своє життя на дозвіллі через проблематичність працевлаштування, то для богемної молоді — це результат вільного вибору. Субкультури молоді, яка працює або навчається, нігілістич­ні; субкультури богемної молоді пов'язані з культурою найбільш процвітаючих шарів суспільства. Сучасна молодь зростає в умовах електронно-обчислювальної техніки та інформатики, розвинутої сис­теми масових комунікацій. Тим самим молодь уже не просто вікова, демографічна категорія, але й носій елементів розвитку культури.

Культура існує і розвивається в житті вели-

Сучасні проблеми _{ких колектив}і_в і спільностей. Суспільні по-

взаємодп... „

національних культур ^ЧУ^ТГЯ^ настрої та інтереси - вторинний про­дукт функціонування суспільної свідомості, що виникає як результат культурно-історичних і психологічних ре­акцій особистостей, соціальних груп та шарів на певні соціальні та духовні процеси.

Нація — історично стійка спільність людей, які об'єднані спіль­ними етнічними коренями, соціально-економічною спільністю, мовою і державністю. Звичайно, національний фактор неабияк впливає на специфіку культури. Національна культура самобутня і унікальна. Збереження самобутності та унікальності забезпечується правовими заходами, що виключають будь-яку дискримінацію і неповагу. Націо­нальна культура має подвійно спрямований зміст, що передбачає ус­відомлення особою своєї належності до нації і визнання нацією при­четності особи до неї. Нація виступає як історично індивідуалізоване вираження загальнолюдських джерел культури. Національне та ін­тернаціональне формується в діалектичному зв'язку між собою. Щоп­равда, з другої половини 80-х років в Україні спостерігається «розбу­хання» змісту національної культури: включення в її тканину без достатніх підстав, з одного боку, пракультури, що була початком й інших слов'янських культур, а з іншого,— культури суперавангард-ної, що не пройшла школи історичних випробувань.

Взаємодія національних культур ставить ряд проблем. По-пер­ше, проблему перегляду і реставрації вже немовби й вирішених проб-

лем. Сюди належать проблеми визначення належності шедеврів куль­тури і культурної спадщини. По-друге, співвідношення подальшої інтеграції національних культур і питання збереження і розвитку національної самобутності. По-третє, проблема мови в багатонаціо­нальній державі. По-четверте, проблема форм взаємодії національ­них культур в державах, що раніше складали єдине ціле (Радянський Союз, Чехословаччина, Югославія), і в державах, що об'єднались в єдину державу (Німеччина). По-п'яте, проблема обміну духовними цінностями та деідеологізація національних культур. Національні, регіональні Врахування реалій політичної структури Ук-особливості культури раїни — необхідна умова аналізу культурної ситуації. Потреба усвідомлення особистої на­лежності до культури вирішується на рівні не тільки народу взагалі, але й на рівні кожного громадянина. Одна з основ, на яких базується культура,— традиція, пам'ять. Але буквальне відродження давньоук­раїнської культури неможливе, а визнання за нею її історичної до­цільності досягається шляхом «вписування» в цивілізацію, відповід­ну культуру. Джерела української культури виявляються в традиційній аграрно-патріархальній цивілізації, коли кровно-родинні зв'язки і безпосередньо здійснювана суспільна діяльність людей породили са­модостатню культуру, культуру українського етносу. Натуральне гос­подарство, обертаючись у колі сезонних робіт і турбот, сприяло пос­тійній актуалізації освячених міфологічною символікою норм і зразків поведінки людей, які й визначали весь уклад народного жит­тя. Культура українського етносу виникає як культура аграрно-пат­ріархальної цивілізації.

Сучасна цивілізація визначається громадянським суспільством з його незалежними від державного втручання економічними і со­ціальними інститутами. Перехід від аграрно-патріархального суспіль­ства до індустріального передбачає наявність громадянських прав і свобод і стає можливим при створенні ринкової економіки та право­вої держави, тобто при формуванні нації. Нація не заперечує етнос, а перетворює його шляхом ослаблення кровно-родинних зв'язків індивідів. Сучасні етнічні процеси, що відбуваються в Україні, ха­рактеризуються етнічною консолідацією українського народу, підви­щенням його національної самосвідомості, формуванням загальних рис культури і побуту на основі національних традицій і досягнень людства. Слід підкреслити подальше зближення етнічних груп, те­риторіальних діалектів, застосування української літературної мови в усно-розмовній практиці. Отже, вкрай необхідно уникнути перет­ворення ідеї національно-культурного відродження з тонізуючого за­собу в наркотичний батіг, що здатний розпалити національну само-

відомість до параноїчних форм. Сучасна культурна політика має тати національною, інакше не спроможна буде реагувати на зміни в оціально-політичних процесах.

Предметом соціології культури як наукової галузі і навчального редмета є вивчення місця і ролі цілісної системи культури в її зв'яз-ах з іншими системами суспільства: наукою, освітою, мистецтвом, ораллю, правом. Соціологію культури особливо цікавить проблема оціального визначення культурного життя, природи соціально-куль­турних потреб особи і соціальних спільностей, прошарків, а також вплив соціокультурної динаміки на суспільний розвиток.

У соціології культури бажано дотримуватися трьох основних по­зицій. По-перше, вивчення питань загальної теорії соціології, пов'язаних з дослідженням сфери культури як специфічної соціаль­ної сфери. По-друге, знайомства з прикладними аспектами соціології в сфері культурологічних проблем. По-третє, оволодіння елементар­ними навичками емпіричних досліджень культури. З посиленням гуманітаризації процесу навчання в вищих технічних навчальних закладах акцент ставиться на вивченні питань загальної теорії соці­ології і прикладних аспектів соціологічних досліджень. Курс спря­мовано на формування уявлень про соціальну суть культури, на фор­мування соціологічного мислення при аналізі соціокультурної динаміки різноманітних суспільних систем, а також на можливі мето­ди аналізу систем управління в сфері культури. Соціологія науки — галузь, що вивчає динаміку науки і її взаємовідносини із суспільством, динаміку і соціальні аспекти наукової діяльності на рівні окремих наукових колективів і суспільства. Основи соціології науки закладе­ні в праці основоположника позитивізму Огюста Конта, а пізніше, в 30-ті роки XX ст., розробляються і обґрунтовуються дослідження Еміля Дюркгейма, Макса Вебера, Питирима Сорокіна і особливо в творах Роберта Мертона. Сформульована Робертом Мертоном соці­ологічна концепція науки стала в 60-ті роки домінуючою, розвиваю­чись у взаємодії з філософією і методологією науки, соціологією піз­нання та ін. Філософською основою концепції науки стали позитивістські ідеї соціальної нейтральності і кумулятивність зрос­тання наукового знання, а загальносоціологічною — структурний функціоналізм.

Відтоді соціологія розглядає науку як специфічний соціальний інститут, що зберігає певну автономію і відображує суттєві характе­ристики соціального прогресу. Наукове відкриття -досягнення, що потребує винагороди і інституціонально забезпечується тим, що вне­сок ученого обмінюється на визнання — фактор, що визначає прес­тиж, статус і кар'єру вченого. Важливим у соціології науки є визна-

чення місця і ролі науки в соціальній системі, що розвивається. Різ­номанітні і суперечливі стосунки науки і суспільства, науки і різних сфер суспільства, дослідження за допомогою застосування соціоло­гічних методів аналізу закономірностей розвитку і функціонування науки як соціального інституту — саме це і є об'єкти інтересу соціо­логії науки. Соціологічний підхід до дослідження науки дозволяє встановити, що її функціонування регулюється сукупністю обов'яз­кових норм і цінностей, що складають основні характеристики сус­пільства. Розвиток науки визначається шістьма соціальними норма­ми: універсалізмом (результати науки належать усім), розумним скептицизмом (піддавати усе сумніву, наука не визнає абсолютно непогрішимих учених і їх тверджень), безкорисливістю (наукою зай­маються заради неї самої, вважаючи визнання колег найбільшою винагородою за успіх у дослідженні або винаході, відкритті та ін.), раціоналізмом (прагненням до узагальненого знання, вираженого в логічно несуперечливій формі), емоційним нейтралітетом (вимога ставитись до будь-яких тверджень без упередження, без зайвих емо­цій).

Соціологія освіти — галузь соціології, що вивчає освіту як соці­альний інститут, форму і засіб суспільної життєдіяльності. Ключо­вою у соціології освіти вважається взаємодія інститутів освіти з ви­робництвом, соціальними структурами, політикою, мораллю та ін. Предметом соціології освіти є реальний процес соціалізації особи, набуття нею соціального досвіду шляхом засвоєння природничо-наукових і гуманітарних знань, що складають соціальний потенціал цивілізації. У межах соціології — освіта розглядається не як процес навчання і виховання (це предмет педагогіки) і не як сукупність знань та навичок, а саме як соціальний інститут з його підрозділами, в їх цілісності і сукупності. Соціологічний підхід до системи освіти трактується як відносно самостійна сфера соціальної реальності, що реалізує специфічні функції, пов'язані з поширенням наукових та виробничих знань, суспільним відтворенням кваліфікованої науко­вої сили.

Інтерес до соціології освіти різко зростає з 60-х років XX ст., коли в світі виявляється відставання систем освіти від потреб матеріаль­ного виробництва. Соціологічний підхід до системи освіти є надзви­чайно важливим теоретично і практично. Особливо велике значення соціологічний підхід має при прогнозуванні змін у соціальній струк­турі суспільства; прогностичні моделі системи освіти наповнюються конкретним змістом. На практиці соціологічний підхід дозволяє вра­хувати соціальну обумовленість системи освіти, її галузей, окремих елементів та їх взаємодію при розробці державно-правових актів, а

також у соціальній і професійній орієнтації молоді. Соціологія осві­ти виявляє диспропорції між розвитком системи освіти і потребами суспільства, вивчає стимули, що зумовлюють одержання освіти і ефек­тивність надбаних знань, ступінь відповідності підготовки спеціаліс­тів потребам суспільства. Система освіти розглядається не як замкну­та сама в собі, а через різноманітні виходи в інші соціальні системи.

Соціологія права, мистецтва, моралі в соціології культури

Соціологія права — спеціальна соціологічна теорія, що вивчає право як соціальний інсти­тут, як систему регулювання суспільних від­носин і трансформації юридичних норм в со­ціальну поведінку громадян на всіх рівнях їх життєдіяльності. Цей напрямок соціологічної науки формується на стику юриспруденції і соціології, ставлячи основною метою вивчення функціональної дії права і його соціальної ефективності. В сучасних умовах в Україні серед проблем соціології права виступають: правове регулювання соціальних відносин, становлення державності і правової держави, забезпечення участі мас у контролі влади та ін. В процесі формуван­ня державності України, розширення гласності і демократії виника­ють завдання, що формулюються й усвідомлюються в межах соціо­логії права (вивчення питань дотримання законів правоохоронцями; виявлення співвідношення влади і соціального авторитету в дотри­манні законів; виявлення причин порушення законів посадовими особами; визначення ступеня відповідності правових норм соціаль­но-економічним реформам та ін.).

Ефективність правових норм — найголовніша проблема соціо­логії права, яка шляхом соціологічних досліджень виявляє фактори, що визначають ефективність або неефективність права. Соціологія права розвивається у тісному взаємозв'язку з усіма галузями правознавства. Теоретичні висновки науки, що форму­ються на базі соціологічного знання, використовуються при фор­муванні дослідницьких гіпотез у правоохоронній діяльності. Особ­ливо інтенсивно проводяться соціологічні дослідження з проблем соціальної профілактики правопорушень та їх соціальної діагнос­тики.

Соціологія мистецтва — галузь соціології, що вивчає виникнен­ня, функціонування, розвиток мистецтва в конкретних історичних системах суспільних відносин. У межах соціології мистецтва здійс­нюється аналіз різноманітних аспектів зв'язків і залежностей між суспільством і художньотворчою діяльністю. Соціальні функції мис­тецтва настільки своєрідні, а специфіка входження мистецтва в сус­пільні системи настільки відрізняється від інших проявів суспільно­го життя, що все це визначає потребу особливих засобів і методів

соціології. У соціології мистецтва у великому обсязі застосовується апарат філософії, психології, педагогіки, мистецтвознавства. Але че­рез те, що мистецтво є соціально-естетичним явищем, загальна ме­тодологія соціології мистецтва формується в сфері філософії та есте­тики. Для соціології мистецтва основними є два твердження. По-перше, визнання відповідності між станом суспільства і мистец­тва як специфічною сферою суспільного життя. По-друге, можли­вість визначення ступеня відповідності в достатньо чітких поняттях, що піддаються математичній обробці.

Сучасна соціологія мистецтва розпалась на відносно самостійні галузі: соціологія кіно, соціологія театру, соціологія літератури, со­ціологія музики, соціологія живопису та ін. У самій соціології мис­тецтва виділяються напрямки, що відрізняються за шириною охоп­лення явищ мистецтва і за «зрізом» соціологічного аналізу. В суспільно-соціологічному аспекті розкривається соціальна суть мис­тецтва, аналізуються соціальні закономірності розвитку мистецтва. Мис­тецтво — суб'єкт і об'єкт суспільних відносин. Тут пропонуються ва­ріанти включення мистецтва в соціальну систему, визначаються його функції. На інституціональному рівні мистецтво розглядається як інститут у системі інших соціальних інститутів. На етносоціальному рівні вивчається роль мистецтва в життєдіяльності різних національ­но-соціальних спільностей. На соціально-комунікативному рівні мистецтво аналізується як соціальна ситуація: митець — творіння мистецтва — інтерпретатори — художні виконавці — аудиторія. На рівні конкретно-соціологічного дослідження здійснюється типоло­гія публіки, досліджується структура і динаміка аудиторії, аналізують­ся глядацькі інтереси та ін. На рівні соціального планування і прог­нозування розробляються перспективи управління і фінансування усіх галузей мистецтва.

Соціологія моралі — галузь соціології, що досліджує емпіричними методами закономірності практичної моралі на різних соціальних рів­нях. Об'єкт дослідження соціології моралі — моральна практика, що склалася в різних соціальних спільностях і прошарках (сім 'я, трудовий колектив, професійна група, нація та ін.). Соціологія моралі поклика­на вирішувати триєдине завдання: по-перше, описувати реальні мо­ральні відносини і специфіку їх виявлення в суспільстві; по-друге, досліджувати ставлення різних соціальних груп до постановки і спо­собу вирішення моральних проблем; по-третє, вивчити еволюцію, прогнозувати тенденції і шляхи розвитку моральної свідомості.

Ще наприкінці XIX ст. запропоновано французьким соціологом Емілем Дюркгеймом термін соціологія моралі і тоді ж сформовано основну проблематику галузі: роль моралі в суспільстві; мораль віру-

ючих і невіруючих; поняття щастя; моральні ідеали молоді; сімейна мораль; співвідношення правових і моральних норм та ін. Сучасна соціологія моралі значно трансформувала проблематику, з одного боку, спрямувавши її в русло формування практичних рекоменда­цій, а з іншого — значно розширила поле соціологічного аналізу. Тепер соціологія моралі вивчає процеси формування і функціону­вання моральних систем, розробляє моделі морального стану ко­лективу і окремих соціальних спільностей, прошарків, груп, виявляє шляхи формування моральної культури особи, моральні мотиви учас­ті людей у різноманітних видах соціальної діяльності, методи мо­рального регулювання людських вчинків.

Соціологія моралі виходить з того, що суть морального регулю­вання не передбачає добровільного прагнення людей керуватись у своїх вчинках моральними принципами і нормами. Встановлені мо­ральні норми стають рушійною силою і засобом впливу на соціальні процеси. Ось чому моральний фактор завдяки всепроникливості зде­більшого визначає стабільність основних засад життя. Різні школи соціології моралі рідняться в одному: у визнанні діалектики взаємо­впливу соціально-економічних і моральних суперечностей. Звідси висновок: навіть застійні явища в економіці формуються не без впли­ву моральної культури керівників, через нездатність керувати моральним розвитком суспільства. Соціологія моралі значне місце відводить етико-соціологічним дослідженням громадської думки, ме­ханізму подвійної моралі, використовуються різні методи: історич­ний, типологічний, статистичний, метрологічний та інші, що значно збільшує арсенал всієї науки.

Категорії соціології моралі досить широкі — моральний процес, моральний статус, моральні санкції, морально-психологічний клі­мат тощо — сформульовані достатньо грунтовно і поповнюють кате­горії соціології, психології, педагогіки і філософії. Починаючи з 80-х років у соціології моралі виникають елементи скептицизму і песимізму стосовно оцінки стану моралі, що дає основу для виснов­ків про зростаючу деградацію моральних цінностей та ін. Нова мо­раль висуває два принципи: «Не примушуй себе» і «Роби, що забажа­єш». Численні дослідження показують, що в моральній свідомості демократичного суспільства, яке нормально розвивається, відбува­ються кардинальні зміни: на місце матеріального добробуту, високо-оплачуваної праці приходять цінності внутрішньої свободи, піднесен­ня статусу особи.

Категорії соціології культури класифікують відповідно до рівня соціологічної теорії на категорії загальної соціології культури і на категорії спеціальних теорій соціології культури — категорії соціоло-

гії науки, освіти, мистецтва, права, моралі та ін. їх відрізняють за обсягом відображуваної соціокультурної сфери. Так, обсяг категорій соціології мистецтва значно перевищує загальний обсяг категорій соціології театру, кіно, живопису, музики тощо. Кожна спеціальна теорія соціології культури застосовує різноманітний арсенал катего­рій прикладної соціології. Соціологія культури володіє багатим ви­бором методів дослідження, що забезпечують різноманітні напрям­ки ефективної діяльності: надійність і вірогідність одержаного знання. У повному обсязі використовуються стандартні методи: ан­кетне опитування, інтерв'ю, аналіз факторів, спостереження, експе­рименти та ін. При аналізі документів сфери культури застосовуєть­ся також цілий набір методів, але тільки історичний метод дозволяє встановити надійність і вірогідність документа.

В Україні соціологія культури розвивається як складова частина регіональних соціологічних досліджень. Стоять конкретні завдання, що виступають актуальними проблемами саме соціології культури. Найважливіші з них: по-перше, наукове обгрунтування оптималь­них пропорцій і темпів розвитку культури в Україні; по-друге, об­грунтування найефективніших шляхів розвитку культури в окремих регіонах України; по-третє, комплексне дослідження духовних по­треб, інтересів і попиту населення регіонів, специфіки шляхів і засо­бів цілеспрямованого підходу до розвитку культури; по-четверте, роз­робка планів і програм культурного розвитку окремих регіонів, що можуть бути покладені в основу державної культурної політики. Спе­ціалісти відзначають необхідність здійснення вже в сучасних умовах ряду пілотажних, так званих пробних, досліджень культурної ситуа­ції для визначення якості основних досліджень у сфері культури. Уточнення завдань і гіпотез, методики збору інформації, безсумнів­но, значно спростить і здешевить дослідження, що плануються, до­зволить відмовитись від повторних, так званих панельних, дослід­жень регіонів і груп населення.

Аналіз процесів і реалій у соціології культури дає можливість зро­бити висновки, що, по-перше, культура людини є інтелектуальною стороною соціального середовища її мешкання. Соціологічний під­хід до культури пов'язаний з вивченням процесів її засвоєння (освіта індивіда) і з проблемами її раціонального освоєння (наука). У сукуп­ності ці два компоненти складають динамічну основу культури. По-друге, соціологія культури, освіти і науки викликані реальними соці­альними процесами і мають чітко визначене завдання — ліквідувати диспропорції між зростаючою гуманітаризацією освіти і наявною системою соціально-професійної підготовки. По-третє, поява в ме­жах соціології культури більш конкретизованих підсистем (соціоло-

гії права, мистецтва, літератури та ін.) пояснюється прагненням роз­робки практичних рекомендацій, покликаних ліквідувати деформа­ції, що склалися в суспільному бутті людей і в структурах соціальної свідомості.

Визначаючи національні і регіональні особливості розвитку культу­ри, можна зробити висновки, що, по-перше, сферу життєдіяльності індивіда визначають не лише матеріальні основи конкретно-історич­ного суспільства. Принаймні якість суспільного життя людини визна­чається культурною ситуацією, що склалася в суспільстві. Суспільні відносини виступають регулятором і результатом функціонування культури. По-друге, культура функціонує в суспільстві завдяки осво­єнню і розвитку її цінностей і норм. Будучи цілісним утворенням, вона є безперервний процес динаміки ціннісних орієнтирів, що скла­дають основи освіти, виховання особи. Цінності культури розкрива­ються лише в певних суспільних відносинах, включаються в соціальне життя людини, стають елементами соціального буття. По-третє, цін­ності культури можна вважати збереженими лише тоді, коли вони активно формують духовний світ особи, визначаючи її потреби та ін­тереси. В основу культурного процесу покладено діяльність із вироб­ництва цінностей культури. Розподіл культурних цінностей здійсню­ється через системи освіти і виховання, засобів масової інформації, установ культури. По-четверте, культурний процес містить тенденцію зближення націй і народів. У рамках процесу зближення має місце діалектика загальнолюдського і національно-історичного.

Література

Библер В. С. От наукоучения к логике культури. — М., 1991. Відродження культури: міф і реальність//Політична думка.— 1993, № 1. Гадамер Г. Г. Актуальность прекрасного.— М., 1991. Гайденко П. П., Давьідов Ю. Н. История и рациональность.— М., 1991. Кизима В. В. Культурно-исторический процесе и проблема рациональнос-

ти.- К., 1985. Культура України.— X., 1993.

■ •• •

• ••»

Визначення Освіта — один з найдавніших соціальних ін-

соціології освіти статутів — викликана потребами суспільст-

ва відтворювати і передавати знання, умін­ня, навички, готувати нові покоління для життя, суб'єкти соціальної дії — для вирішення економічних, соціальних, культурних проблем, що стоять перед людством. У сучасному світі освіта — складне і бага­томанітне суспільне явище, сфера передачі, засвоєння і перероблен­ня знань і соціального досвіду. Освіта є певна система навчальних і виховних закладів, що здійснюють різноманітні форми залучення їх до­свідів у засвоєння багатств культури. Освіта інтегрує різні види нав­чальної і виховної діяльності, їх зміст в єдину соціальну систему, орієнтує їх на соціальне замовлення, на соціальні потреби суспіль­ства. Серед соціальних інститутів сучасної цивілізації освіта займає одну з провідних позицій. Адже благо людини, стан культури та ду­ховності в суспільстві, темпи економічного, науково-технічного, по­літичного і соціального прогресу залежать саме від якості і рівня освіти. Навчання, уміння, вивчення, освіта тощо — терміни, які ви­користовуються при забезпеченні навчального процесу.

У житті людини навчання займає тривалий період, забираючи її продуктивні творчі сили і роки. Претендуючи на професію, на ту чи іншу спеціальність, молода людина повинна навчатися не менше десяти-п'ятнадцяти років, а для професії вищої кваліфікації — нав­чання доходить до двадцяти років. Навчання втручається в життя людини ще з дитинства, по суті, людина не має чіткого уявлення про психологічні наслідки такого втручання. Адже встановилась уже тра­диція: дитина досягає шести-семи років, і її посилають до школи, забуваючи про фізичну та психологічну підготовку. Вважається, що дитина має вчитися, освоювати знання. Загальні і відповідальні фази навчання припадають на період соціального самоутвердження, му-жіння людини — професійного, сімейного, громадянського. Буває ж, у дитини змалку проявляються ті чи інші нахили, але в сім'ї їх не помічають і в школі їх не помічають, а між тим нахили пригнічують-

ся, інтерес, потяг до тих чи інших знань у дитини згасає, не розвива­ється. Дитина поступово перетворюється ніби в посудину, що на­повнюють всім потроху, і більшість юнаків і дівчат, закінчуючи шко­лу, так і не уявляють чітко ту чи іншу професію, спеціальність, а одержують про них відомості від батьків. Часто-густо батьки намага­ються передати дітям «свою» спеціальність: педагоги посилають ді­тей учитися на учителів, лікарі — на лікарів та ін. Затягнуте навчан­ня, де людині відводиться, як правило, пасивна роль споживача культури, нерідко дає плоди інфантильності. Молоді люди частіше потрапляють у стресові ситуації, змінюють професію, повторно здо­бувають ті чи інші знання, спеціальність, а іноді, розчарувавшись, зневірившись, формально відмовляються від одержання знань, а за те прагнуть одержати атестат, диплом про освіту.

Освіта як соціальне явище, органічно пов'язана з усіма галузями матеріальної і духовної культури, є об'єктом дослідження багатьох наук. Кожна з них має аспект дослідження, обумовлений її специфі­кацією. Соціальна філософія досліджує закономірності розвитку ос­віти в системі: суспільне буття — суспільна свідомість. Філософія освіти розробляє фундаментальні основи освіти. Педагогіка безпо­середньо вивчає освітній і виховний процеси в усіх типах шкіл, мето­дичні і дидактичні основи. Якщо психологія має об'єктом освіту як джерело формування особи, то наука про політику розглядає зв 'язки освіти з політикою і ідеологією. Економічна теорія основну увагу зосе­реджує на розкритті суті матеріальної і технічної бази освіти і її ролі в розвитку економіки. Поряд з усіма суспільними і гуманітарними науками, що вивчають той або інший аспект проблеми освіти, спеці­ально займаються дослідженнями систем освіти як соціального ін­ституту. На долю соціології освіти припадає найголовніший з усіх об'єктів дослідження — соціальний аспект, що дозволяє розглядати освіту з позицій суспільних відносин, її взаємодії з суспільством, впливу на суспільний розвиток, його сфери і структури.

Соціологія освіти — одна з наук, що прагне впливати на подолан­ня негативних тенденцій в одержанні знань, шукає нові імпульси впливу на озброєння сучасної людини, яка освоює культуру. Соціо­логія саме і вивчає освіту як соціокультурний інститут, його розви­ток, функціонування, структуру, способи організації, динаміку соці­альної структури сфери освіти, її взаємодії з іншими соціальними та суспільними інститутами, в також: сферу життя людини. Та й саму навчальну діяльність соціологія освіти подає з позицій соціокультур-них умов, життєвих орієнтацій, особливостей способу життя учнів, студентів, потреб виробництва, науки, всієї культури суспільства то­що. Визначаються основні напрямки соціології освіти: місце освіти

40 "Соціологія"

як соціального інституту в системі суспільного відтворення; взаємо­відносини процесу освіти з іншими процесами суспільного життя (економічними, демографічними, політичними); взаємозв'язок сис­теми освіти з соціальною структурою суспільства; соціальне визна­чення освіти і динаміка змін; соціальне становище і спільна роль учителя і викладача; динаміка взаємовідносин між учнями і вчителя­ми та ін.

Освіта — це цілісна самостійна система, що має інституалізова-ний характер. Це не просто діяльність з навчання і виховання, а особлива організована, структуралізована, ролева діяльність, що опи­рається на спеціальні установи, регульована спеціальними нормами. Со­ціологія освіти — самостійна спеціалізована галузь знань, предме­том якої є система освіти як соціальний інститут, взаємодія її компонентів, а також взаємодія системи освіти та її компонентів із суспільством, насамперед з його соціальною структурою та ін. Соціо­логія освіти розглядає освіту як форму та засіб громадянського буття, досліджує загальні соціальні закономірності освіти та виховання як соціальних процесів та їх функції на всіх рівнях взаємодії громадсь­ких сил. Для американської соціології більш характерне визначення предмета соціології освіти як вивчення формалізованих навчальних закладів та установ — шкіл, коледжів, університетів тощо, освітнього процесу в них, зв'язків, що склалися між ними та іншими інститута­ми суспільства, що їх оточує. Об'єкт соціології освіти — це сфера освіти, саме те соціальне середовище, де розгортається функціону­вання процесів освіти, де діють певні суб'єкти у формі різноманіт­них навчальних занять з відповідною системою взаємодії людей, з їх інституціональною та неінституціональною організацією. Най­важливіші суттєві оцінки освіти та навчання зумовлені, а інколи безпосередньо визначені впливом інших сфер життя чи способом буття особи. Зміст соціології освіти охоплює безпосередню галузь самого навчання й освіти — культурні цінності, бо з приводу їх засвоєння формується процес навчання як галузь соціокультурної діяльності.

Соціокультурний підхід дозволяє простежити динаміку галузі ос­віти, характер якісної взаємодії освіти з іншими сферами життя суспільства, усвідомити реальний процес становлення та розвитку суб'єкта під впливом освіти. Соціологія освіти є компонентом соці­ології культури, без її принципів, настанов, теорії неможливо здій­снити соціологічний аналіз освіти. Соціологія освіти є частиною со­ціології виховання: навчання як форма виховання орієнтоване на розвиток певних якостей, властивостей культури. Отже, предметом соціології освіти є стан і динаміка соціокультурних процесів у галузі

освіти; закони, принципи, механізми та технологи навчання, сошо-культурна діяльність людини, взаємодія галузі освіти з іншими сфе­рами суспільного життя та співвідношення соціології освіти і соціо­логії культури, науки, виховання.

Виникає питання: як же виникла, сформува-
Становлення і розвиток..„ „ „ '. ^ *.

соціології освіти ^{лась 0СВ1та} ■ Як найпростіший соціальний ін-

ститут освіта виникає у реальному житті: батьки — діти, вчитель — учень. Якщо найпростіший інститут: бать­ки — діти сприяв виникненню і розвитку інституту сім'ї, то вчитель — учень — став основою школи. Виникнення в культурі нової гілки взаємовідносин, відмінної від традицій поколінь та інших сімейних традицій, пояснюється результатом поділу праці. В структуру розпо­ділу функцій спочатку в первісній родовій організації, а потім у сім'ї не вкладалась багатоманітність професійних ролей, обсяг нагромад­женого досвіду засвоєння цінностей, пізнання певної системи нав­чальних форм діяльності і формування власного досвіду культурної діяльності. Позасімейні, позакровноспоріднені, поколінні та інші структури суспільної організації стають факторами соціалізації.

У ранніх цивілізаціях вироблення механізмів культурної діяль­ності, засвоєння досвіду не будь-якого, а надбаного, що став зразком норми, тобто культурних досягнень, зливається із соціалізацією. Хо­ча освіта і розсіяна в окремих елементах навчання, підкріпленого ритуалами та традиціями, все ж поступово складається в систему знань. У народів Середньої Азії, Кавказу і тепер збереглись сімейні традиції, що прийшли з сивої давнини і передаються з покоління в покоління. Тут рольові обов'язки вчителя практично рівномірно роз­поділені між усіма членами — представниками різних поколінь. Мо­лодші діти доглядають ще менших членів сім'ї, підлітки трудяться в господарстві, навчаються тим або іншим навичкам, знанням по гос­подарству. Є і форми наставництва — для кожної дитини, яка наро­дилася, від когось з близьких визначається покровитель, до якого дитина може прийти, розраховувати на допомогу, пораду тощо. В Україні ще з давніх-давен є традиція: для дитини, яка народилася в сім'ї, вибирати з близьких хрещених батьків та матерів, які не тільки добровільно брали на себе турботи про хрещеника, але й іноді навча­ли тому або іншому ремеслу, знанням та ін. Це зовсім не формаль­ний соціальний інститут сімейних відносин, де діти частенько ко­ристуються захистом хрещених батьків від родинного гніву, але це є своєрідною школою передачі знань, життєвого досвіду. В таких фор­мах навчання освіта розпорошена, поділена структурами міжпоко-лінного спілкування. За їх допомогою багато віків сім'я справлялась з нагромадженням і передачею досвіду. І в сучасних умовах у народів

40* 627

Півночі, жителів багатьох островів в Атлантичному та Індійському океанах сім'я залишилась своєрідною школою знань та навчання.

Одним з перших рішучих кроків до виділення освіти з поколін­них прийнятних відносин у передачі соціального досвіду став інсти­тут підмайстрів, який виник у ранніх цивілізаціях. Перша галузь знань у соціалізації — інститут підмайстрів передбачав специфічний суспільний статус майстра, визнання за ним авторитету в професій­ній діяльності. Підмайстрами йшли не лише для одержання іншої, несімейної професії, але й для пізнання, оволодіння секретами про­фесійної майстерності. Залишати сім'ю на період учнівства — це стає суттєвим у виділенні освіти в самостійну сферу. Тоді ж виникає і сіамостійна специфічна форма життя і соціалізації зі своїми адап­тивними механізмами, де більш очевидна основна орієнтація на нав­чання, вивільнення від природних пут сімейних, побутових зв'язків, обов'язків тощо. До речі, риси такого несімейного укладу формува­лись в культурному самітництві, відлюдництві, у військових походах тощо. Природно, не ізольовано, а спільно функціонує, взаємодіє з іншими соціальними інститутами в загальному полі соціокультур-них факторів і соціальний інститут — освіта.

Джерела, відправні позиції в соціології освіти закладені ще в XVIII—XIX ст. в теоріях французьких і англійських просвітників, соціалістів-утопістів, особливо в ученнях Роберта Оуена та Шарля Фур'є, які обґрунтували зв'язок навчання з виробничою працею і необхідністю суспільного виховання підростаючих поколінь. їх по­гляди стали основою розробки проблеми ролі освіти, зокрема ви­ховання в різних суспільно-історичних умовах. Ще в XIX ст. на ос­нові матеріалістичного розуміння історії та діалектики розвитку освіти Карл Маркс і Фрідріх Енгельс показали взаємозв'язок освіти і виховання із суспільними умовами різних країн, обгрунтували важ­ливість у житті наукової та політехнічної освіти і шляхи всебічного розвитку людини, виступили за поєднання в комплексі розумової освіти, фізичного розвитку і політехнічного навчання. Розкрито су­перечності у розвитку освіти трудящих, вказано шляхи їх залучення до знань. Відзначалось, що всі люди, незалежно від класової і стано­вої належності, мають право на освіту і можуть користуватися плода­ми науки. Наприкінці XIX ст. американські філософи Лестер Уорд і Джон Дьюї формують концепцію соціології освіти як соціальний інститут, її взаємодії із суспільством (виробництвом, соціально-кла­совою структурою, ідеологією, політикою, мораллю та ін.). Концеп­ція соціології освіти розглядалась у зв'язку з концепціями соціальної стратифікації, поділу праці, освіти та виховання як суспільного про­цесу. Ряд основних ідей про взаємодію системи освіти і суспільства

знайшли подальший розвиток у XX ст. в концепціях соціалістів, де­мократів, прогресивних соціологів. Згодом проблема соціології осві­ти знаходить розробку в працях Еміля Дюркгейма, Раймона Булона, Толкотта Парсонса, Алена Турена, П'єра Бурд'є та ін. Аж до 60-х років XX ст. вчені не виділяли соціологію освіти із загальносоціоло-гічної теорії. Найважливіші соціологічні проблеми освіти, пере­важно шкільної, розроблялись в межах педагогіки (Костянтин Ушинський, Анатолій Луначарський, Антон Макаренко, ВасильСу-хомлинський та ін.).

У концепціях соціології освіти знайшло відображення перевіре­не на багаторічному досвіді світової науки розуміння мети вихован­ня, всебічного розвитку людини-особи — вищої цінності суспільства, єдності навчання і виховання, в їх організаційному зв'язку з націо­нальними та історичними традиціями, провідною роллю педагога в навчально-виховному процесі. В 60—70-ті роки XX ст. соціологія освіти відокремилась від загальної соціологічної теорії і почала фор­муватися в самостійну наукову галузь знань. Значний вклад у розви­ток соціології освіти внесли соціологи та педагоги Фрідріх Філіпов, Лев Коган, Михайло Руткевич, Євген Бабосов, Микола Підберезь-кий, Валентина Лозова та ін. У працях соціолога Фрідріха Філіпова узагальнено соціальну практику з глибоким теоретичним аналізом концептуальних проблем соціології освіти. Вперше в сучасній літе­ратурі дається систематизоване викладення соціології освіти як нау­ки, розглядається проблема освіти в органічному зв'язку із загально­теоретичними проблемами соціології. Заслугою відомого соціолога Михайла Руткевича стала розробка проблем соціології освіти у зв'яз­ку з суспільними потребами молоді, з розвитком і вихованням інте­лігенції та підвищенням її ролі. Плідно і творчо працюють у сфері соціології освіти українські вчені Володимир Шинкарук, Юрій Чер­нецький, Лід а Сохань та ін.

Інтерес до соціології освіти в індустріально розвинутих країнах різко зростає в 60—70-х роках XX ст. у зв'язку з відставанням систем освіти від вимог науково-технічного прогресу і на тлі масових висту­пів студентів і робітників та демократизації вищої і середньої освіти. Ситуація, визначена Франсом Кумбсом як «криза освіти», виклика­ла до життя багаточисленні дослідження доступності різних ступенів освіти, способу життя учнів, молоді, її взаємовідносини з педаго­гічним персоналом, становища в системі суспільних відносин, ін­тересів, сподівань. Почалось вивчення ролі освіти як фактора «ви­рівнювання шансів» і каналу соціальної мобільності з позицій структурно-функціональної теорії (Раймон Булон, Толкотт Парсонс). У 80-ті роки зростає увага до соціальних проблем безперервної осві-

ти, ефективності різних форм перепідготовки і підвищення кваліфі­кації працівників, становища випускників навчальних закладів різ­них типів на ринку праці. Вивчаються взаємодія університетів з їх соціокультурним середовищем, межі впливу суспільства на систему освіти і значення її автономії, що дозволяє нейтралізувати наслідки змін економічної кон'юктури, зміни політичних режимів (Ален Ту-рен, Отто Альборнос). Висувається пропозиція про виділення з соціо­логії освіти соціології освітніх систем як самостійної галузі наукових знань, дослідження особливостей виникнення, розвитку і функціо­нування освітніх систем в умовах різних суспільств (Макс Арчер), дослідження розвитку системи освіти у Франції (П'єр Бурд'є, Лео Тангі та ін.), ефективності і досвіду організації освіти в США (Керр Дженкс, Уїльям Сьюел та ін.), освіти в Нідерландах (Йоган Дрон-керс) та ін. показали соціально-селективну роль середньої та вищої освіти, класову та расову нерівність учнів у капіталістичних суспіль­ствах, дали поштовх для розробки і здійснення програм лібералізації систем освіти, формування Болонської системи.

» - • • Методологічно соціологія освіти виходить з

Методологічні основи ^и" ^ч

соціології освіти принципів діалектичної логіки, і, насамперед,

єдності теорії і практики — основи соціально­го пізнання. Соціологія освіти має два взаємопов'язаних рівні — теоретичний та емпіричний (дослідний). Теоретичний рівень передує емпіричному. Соціологія освіти обґрунтовує закономірності й особ­ливості розвитку освіти, дає теоретичне узагальнення процесів, що відбуваються, визначає напрям емпіричних соціологічних дослід­жень суспільної думки учнівської молоді, педагогів, адміністрації, громадських організацій. Соціологія освіти висуває гіпотези, які ще потребують перевірки практикою. Без теоретичних передумов ніяке емпіричне дослідження не дає необхідних результатів, а матиме ви­падковий характер у вигляді набору суджень і фактів. Недостатньо кваліфіковані дослідники нерідко намагаються обійтись без теоре­тичних обґрунтувань, і зводять дослідження до поверхово відібраних фактів, даних тощо.

У соціологічних дослідженнях освіти нерідко культивується суб'єктивізм, коли бажані відповіді респондентів фіксуються тільки як позитивні, які прикрашають реальну дійсність, ігнорують її су­перечності. Так, ігнорувався найважливіший методологічний прин­цип — об'єктивність розгляду суспільних явищ. Емпіричні дослі­дження систематично ведуться в школах, вищих навчальних закладах і охоплюють широке коло питань — соціально-політичне і моральне обличчя учня, студента, педагога, їх ціннісні орієнтації, ставлення до навчання, праці, рівень культури, задоволеність пра-

цею, суспільна діяльність та ін. Для анонімного вибіркового опиту­вання учнівської, студентської молоді та педагогів розробляються соціологічні анкети. Одержані емпіричні результати дають факти, дані для узагальнень і аналізу процесів у системі освіти, збагачуючи тим самими теорію соціології. Взаємодія теорії і практики не пе­ретворюється в схоластику і догматизм, а набуває здатності творчо розвиватися, даючи працівникам системи освіти нові висновки і практичні рекомендації. В Україні найбільш ефективно і планомір­но ведуться соціологічні дослідження проблем освіти в Харкові, пе­реважно в національному університеті, в державному педагогічному університеті, а також в галузевих університетах і інститутах — радіо­технічному, політехнічному, інституті сходознавства та міжнарод­них відносин тощо. В процесі соціального пізнання теорія і прак­тика освіти збагачується, доповнюючи одна одну.

Діалектична логіка вимагає розгляду сучасної системи освіти і її розвитку та змін в усіх зв'язках та взаємодіях. Соціологія освіти — означає необхідність враховувати історичні етапи в суспільному роз­витку та своєчасно вносити зміни в систему освіти, з'ясовувати вплив на неї внутрішніх і зовнішніх умов та теорії і практики. Діалектична логіка вимагає обліку і аналізу економічних, політичних, науково-технічних, ідеологічних та інших факторів, що впливають на процес освіти, як це свідчить практика в сучасних умовах України. В процесі демократизації освіти в Україні органи народної освіти, середня та вища школа враховують досягнуте, відбирають все прогресивне, відкидаючи все негативне, що завдає шкоди вихованню молоді, під­готовці спеціалістів для народного господарства. Зрозуміло, на роз­виток системи освіти впливають економічні, політичні, науково-тех­нічні, ідеологічні фактори. В процесі вдосконалення, перебудови системи освіти України враховуються і зміни, що відбуваються у суспільній свідомості працівників освіти і учнівської молоді, в їх ставленні до праці і навчання, у формуванні їх особистих якостей — позитивних та негативних.

Соціологія розкриває суперечності у розвитку системи освіти і її вдосконалення, намічає шляхи їх вирішення. Сучасна практика по­казує: чим вище рівень освіти, тим нижче заробітна плата працівни­ка, а це головний показник суспільної нерозвинутості спеціаліста. Прогалини, вади правосвідомості і гідності спеціалістів (тобто кар­динальні умови панування некомпетентності та засмічення всіх сфер діяльності) закладаються ще системою гуманітарної освіти, що ви­ховує слухняну людину, слухняного виконавця. В сучасних умовах в Україні усвідомлюється кардинальний характер змін, необхідних в суспільстві, що вимагають зовсім не просто адаптації або модерні-

зації гуманітарної освіти. Вища школа має випереджати зміни, що відбуваються, готувати студентів до праці і життя в суспільстві, фор­мувати демократичне суспільство. Освіта органічно пов'язана з усі­ма галузями матеріального виробництва та духовної культури, що забезпечує сприйняття і відтворення соціального досвіду, є прогре­сом культури особливого виду діяльності з вивчення і виховання, є об'єктом дослідження багатьох наук, межі між якими постійно рухо­мі. В сучасних умовах важливо зближувати систему вищої освіти спе­ціалістів України з прогресивними зразками систем освіти, що скла­даються в країнах ринкової економіки, забезпечити конверційність дипломів вищих навчальних закладів України. Тут розглядаються обид­ва завдання стосовно підготовки бакалавра (на Заході — чотири роки навчання після дванадцятирічної школи) в вищих навчальних закла­дах природничого і технічного профілю. Ураховуючи умови, в яких доведеться працювати майбутнім спеціалістам, організаторам вироб­ництва, необхідно визначити головні особистісні якості, моральні уявлення і гуманітарні знання, з якими мають діяти спеціалісти в умо-вах ринкових відносин та ін.

Соціальна система навчання передбачає задоволення техно­логічних, економічних, політичних, екологічних та інших потреб суспільства. Найрізноманітні соціальні системи навчання склада­ють систему освіти. Природно, основний зміст освіти — навчання. Адже в процесі навчання, освоєння та засвоєння знань людина ово­лодіває соціальними призначеннями предметів і методами користу­вання ними в повсякденному житті, моральними основами поведін­ки і формами спілкування з іншими людьми. Засвоєнню належать усі змістовні компоненти поведінки людини — спонукально-моти­ваційні й операціональні. Засвоєння призначення предметів людсь­кої матеріальної та духовної культури і методів користування ними становить основний, внутрішній зміст процесу навчання. Уміння вивчати ті чи інші явища, призначення предметів тощо — індивіду­альні показники швидкості і якості засвоєння людиною знань, умін­ня і навичок в процесі навчання.

Відрізняють загальне вміння вивчати ті або інші життєві явища, події тощо як здібність засвоєння будь-яких знань і спеціальне за­своєння знань як здібність вивчати, освоювати окремі види знань, різних наук, мистецтва, видів практичної діяльності. В основі на­вчання лежить рівень розвитку пізнавальних процесів (сприйняття, уявлення, пам'ять, мислення, увага, мова), мотиваційних — вольо­вої і емоціональної сфери особи, а також розвиток вивідних компо­нентів навчальної діяльності (з'ясування змісту знань, що освою­ються, шляхи і ступінь активного їх впровадження в практику).

Навчання визначається не лише рівнем розвитку активного пізнан­ня, тобто тим, що суб'єкт може пізнати і засвоїти самотужки, але й рівнем «рецептивного» пізнання, тобто тим, що суб'єкт може пізна­ти і засвоїти за допомогою іншої людини, яка вже володіє відповід­ними знаннями та вміннями. Тому навчання як здібність людини до засвоєння знань відрізняється від здібності до самостійної свідомос­ті і не може бути повністю оцінене одними показниками її розвитку. Рівень розвитку навчання, освоєння людиною знань визначається можливостями самостійного пізнання.

Освіта — певна система навчальних форм діяльності. Освіта ін­тегрує різні види навчальної діяльності, її зміст, її суб'єктів в єдину соціальну систему, орієнтуючи їх на соціальне замовлення, на соці-окультурні потреби суспільства. В системі освіти взаємовідносинам того, хто навчається, і того, хто навчає, надається соціально-інститу-ційна форма. Функціонування соціального інституту освіти веде до розгортання спеціальної сфери суспільного життя — сфери освіти. Значно впливає на характер і форму включення в сферу освіти соці­альне становище освіти в різних сферах життя, можливості мобіль­ності освіти, культурне зростання тощо.

У соціології для визначення навчального процесу використову­ються різні поняття: навчання, вчення, освітатаін. В сучасній педаго­гіці склалась певна інтерпретація таких понять. Кожне з понять має певний власний зміст, визначення. Загальноприйнятим є поняття нав­чання. Навчання означає процес засвоєння знань, а саме вчення — система знань, тобто самостійне поняття. Хоча навчання, вчення по­няття різні і визначають різні явища, дії, все ж у ряді істотних аспек­тів простежується їх взаємозв'язок. Навчання має значення не лише самого процесу оволодіння знаннями, але й саме засвоєння знання, досвіду та оволодіння культурою.

Теоретичні основи розуміння вчення «як освоєння знань» закла­дені видатним вітчизняним психологом Самуїлом Рубінштейном, а в Україні — педагогами Антоном Макаренком, Василем Сухомлинсь-ким. Якщо Самуїл Рубінштейн вважав, що навчання і наукове піз­нання різноманітні, але не різнорідні, що навчання, вчення — різно­видність пізнання в особливих умовах навчання, освоєння знань, досвіду культури і управління пізнання учнів, студентів, то й Антон Макаренко, і Василь Сухомлинський підкреслюють, що навчання не тільки пізнання, але й творчість, що вчення і навчання не тільки освоєння і засвоєння знань, але й опанування, освоєння досвіду, що пов'язує навчання зі змінами поведінки та ін. Основними компо­нентами і навчання, і вчення служить аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення як спільні знаменники всього пізнавального процесу.

Ще французький психолог Жак Піаже провів глибокий експеримен­тальний аналіз форм освоєння досвіду учення і навчання, виділяючи основні з них: асиміляція — включення нового об'єкта в старі попе­редні схеми і акомодація — пристосування вхідних схем до нових об'єктів шляхом зміни структури. Якщо за асиміляції те чи інше завдання вирішене на основі уже певних, відомих, визначених алго­ритмів рішення таких завдань, то в умовах акомодації людина, зус­трічаючись з принципово новим завданням, пристосовує свої навич­ки й уміння. Адаптація організму до середовища розглядається як урівноважені суб'єкти і об'єкти. Генеза психічних функцій виступає як послідовна зміна різних урівноважених стадій: асиміляції і акомо­дації, що приводить до створення дедалі стійкіших форм рівноваги між організмом і середовищем. Розглядаючи навчання, вчення як творчість, як освоєння досвіду, відомі педагоги Василь Сухомлинсь-кий і Павло Масленіков відмічають, що в процесі навчання створю­ється суб'єктивно новий продукт мислення і новоутворення в самій пізнавальній діяльності. Творче засвоєння знань відрізняється від процесів застосування готових знань і уміння, тобто репродукції. Творчість передбачає наявність в особи здібностей, мотивів, знань і уміння, завдяки яким створюється продукт мислення, що відзнача­ється новизною, оригінальністю, унікальністю. У процесі навчання йде накопичення знань, освоєння досвіду. Вивчення таких власти­востей особи виявило важливу роль у вивченні інтуїції, відображенні неусвідомлених компонентів розумової активності, а також потреби особи у розкритті та розширенні власних творчих можливостей.

Звичайно ж, у соціальному житті навчання, по-перше, необхід­ний підготовчий етап оволодіння культурою, її величезними багат­ствами і різноманітністю, включення людини в суспільну практику, в трудову діяльність та ін. По-друге, функції навчання полягають у тому, щоб виробити, сформувати в усій різноманітності у суб'єкта механізм культурної діяльності, тобто діяльності, що має за мету досягнення культури того чи іншого соціуму. Навчання не зводиться до пізнання явищ, подій, навколишнього світу, хоча пізнавально-орієнтаційні елементи навчання мають провідне значення. По-тре­тє, навчання передбачає засвоєння досвіду, але далеко не будь-яко­го, а того, що є зразком, нормою, мораллю, тобто досягненнями і багатством культури. Здійснюється засвоєння не за формою прямої трансляції, а активної спільно-поділеної дшльності учителя і учня, студента та ін. Якістю навчального процесу і визначається актив­ність тих, хто навчається: учня, студента, працівника, який підвищує свій професійний рівень. Швидкість змін у способі життя, в соціаль­ному середовищі, що оточує і формує особу, уже само собою усклад-

нює передачу досвіду старших поколінь молодшим. Часто такий дос­від непридатний для молоді: попередні, колишні моральні і культур­ні орієнтири швидше дезорієнтують в нових умовах, аніж збагачують чимось корисним тощо. Йде відбір цінностей, знань. У процесі нав­чання учні не просто набувають чийогось досвіду, а виробляють, формують свій власний досвід культурної діяльності. Учитель орга­нізовує, спрямовує засвоєння досвіду за допомогою навчальних засобів. По-четверте, процес засвоєння цінностей передбачає і збагачення, присвоєння тієї суспільної форми, системи суспільних зв'язків, у якій цінності функціонують. Природно, навчання не за­микається на оволодінні окремими цінностями, а пов'язане з фор­муванням не лише орієнтацій і навичок дій, але й виходить на шир­ший простір — соціалізацію, формування особи як суб'єкта системи соціальних зв'язків, стає однією з форм виховання.

2. Зміст та роль освіти в житті суспільства

Освіта — Освіта — специфічна галузь суспільного жит-

соціальне явище тя, найважливіша передумова вирішення ос-

новних завдань суспільства, держави, необ­хідна умова суспільного відтворення і успішної трудової діяльності, формування кадрів працівників для народного господарства, дер­жавного і політичного устрою, для всіх сфер розвитку суспільства. На основі освіти формується і всебічно розвивається особа, її основ­ні якості, здійснюється її входження в життя. Освіта — вантаж, надбання вченого, умова наукового пізнання світу і його закономір­ностей, реалізації об'єктивних потреб суспільства у постійному накопиченні й оновленні знань. Освіта — сфера залучення людей до культури і мистецтва.

Рівень освіти — міра цивілізації і культури будь-якого суспільства, важливий показник його прогресивного розвитку. Особливе значення мають взаємодії освіти із соціальною структурою суспільства. З од­ного боку, соціальна структура відображає суспільні відносини, виз­начає рівні, темпи і зміст освіти, з іншого — розвиток професійної та спеціальної освіти вирішально впливає на соціальну структуру, зміст відносин між соціальними групами — робітниками, селянами, інтелігенцією та ін. Саме в результаті освіти сформувалися кадри висококваліфікованих робітників, виникла спеціалізація праці сіль­ськогосподарських працівників, виросла, стала масовою багатопро-фесіональна соціальна верства — інтелігенція, зростання чисельності якої випереджає інші соціальні спільності. На початку 90-х років в Україні чисельність спеціалістів з вищою освітою становила 2,9 міль-

йона, удвічі перевищивши їх кількість на початку 70-х років і в п'ять разів — наприкінці 30-х років. З урахуванням особливостей освіти і її ролі у житті суспільства можна визначити освіту як процес і резуль­тат оволодіння учнями знань, формування уміння і навичок, розвит­ку світогляду, ідейно-політичних поглядів і моральності, а також творчих задатків і здібностей, внаслідок чого процес освіти набуває індивідуальної своєрідності. Іншими словами, освіта — процес і результат формування особи — індивіда, включеного в систему сус­пільних відносин, що визначили ставлення до суспільства, до трудо­вої діяльності, до інших людей. Це і є метою освіти на будь-яких рівнях і етапах розвитку суспільства.

Сучасна система освіти виконує спільне призначення — залучен­ня людини до досягнень культури. Освіта — викладання учням знань, засвоєння ними системи наукових знань, причому системи, що ство­рює відносно повну картину природи, суспільства, мислення (піз­нання). Освіта завдяки системності, іншими словами, завдяки ви­кладанню взаємопов'язаних основ наук формує в учнів, студентів уміння підійти до аналізу речей і процесів з різних позицій, охоп

Дата добавления: 2014-01-04