Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Загрузка...

Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Відродження української культури в 20-х роках ХХ ст

Відмітною ознакою того часу стало відкриття українських шкіл. Протягом 1917—1918 навчального року в Україні відкрилося 30 українських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Вивчення української мови, літератури та історії було обов'язковим у всіх середніх школах і гімназіях.

Подальшого розвитку українська освіта, наука, культура набули при гетьмані П. Скоропадському. У сфері культури активно тоді працювали такі визначні особистості, як Микола Василенко, В. Науменко, В. Вернадський, І. Огієнко, П. Холодний, Б. Кістяківський, А. Кримський, Д. Граве, М. Туган-Барановський, Л. Курбас, С. Єфремов, П. Саксаганський.

Йшов процес українізації народної освіти, створення української національної школи, який започаткувала Центральна Рада.

За часів владування П. Скоропадського була створена мережа національної вищої школи. При міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В. Вернадського виникла комісія у справі вищих шкіл та наукових інституцій.

Услід за відкриттям Київського і Кам'янець-Подільського державних українських університетів на черзі стояло заснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Готувалося відкриття університету в Полтаві.

На час гетьманату припадає створення Української Академії наук.

Видатний вклад у справу створення Академії вніс академік В. І. Вернадський (1863—1945).

Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні 1918 р. Національної (академічної) бібліотеки України. У ній збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані (всього понад 1 млн. томів). Були засновані також національний архів України, національна галерея мистецтв, український історичний музей.

У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Народний театр. На його основі 1922 р. було створено український драматичний театр ім. М. Заньковецької, у творчому житті якого П. Саксаганський брав найактивнішу участь.

В період національно-визвольних змагань виникали музичні, хорові колективи. В 1919 р. була створена Українська республіканська капела. Основи професійного хорового виконавства створила державна заслужена академічна хорова капела України.

Завданням держави було підкорення більшовиками освіти. Тут важливим напрямом ставала ліквідація неписьменності населення. В грудні 1919 р. у Росії з'явився декрет про ліквідацію неписьменності, в якому підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою — за бажанням. За десять пореволюційних років в Україні навчалися грамоті понад 2 мільйони дорослих. Набувала розвитку вища освіта. На кінець 1920 р. у вузах України навчалося 57 тисяч студентів.



Не втрачали своєї популярності серед сільського населення «Просвіти». В 1921 р. їх налічувалося 4003, а в 1922 р. — 4500 з читальнями і Народними домами. Вони зосереджували свою роботу на питаннях національної культури, освіти селянства рідною мовою, їхня діяльність мала яскраво виражений національний характер.

В цей час стала посилюватися тотальна ідеологізація культури, тобто підкорення її функцій потребам офіційної ідеології.

Ідеологізації культурного життя дійшла до крайніх і найбільш потворних форм. В 1923 р. в список книг, які підлягали вилученню, були включені твори Платона, Канта, деякі твори Л. Толстого, Кропоткіна. В перші роки радянської влади з репертуару театрів були вилучені опери «Життя за царя» Глінки і «Князь Ігор» Бородіна — через свої назви. Заборонялись також дитячі казки з царями і царицями, королями і принцами, в тому числі казки Пушкіна, заборонялось влаштовувати ялинки на Новий рік.

Як контрреволюційна сила розглядалася інтелігенція. «Полювання на відьом», яке почалося на початку 20-х років, за принципом класового походження виштовхнуло на чужину або примусило надовго замовкнути багатьох видатних представників української інтелігенції.

На шлях українізації Україна стала в 1923 р.: 17 липня був прийнятий декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», а 1 серпня — постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови».

Згідно з цими документами встановлювалося, що ніхто з громадян, які не володіють українською мовою, не може бути прийнятий на службу в державну установу; а ті, хто вже перебуває на державній службі і не вивчить українську мову за встановлений термін на організованих при установах курсах, звільнялися з державної служби.

Українізація торкнулася різних галузей культури. Протягом 1924—1927 рр. тираж українських газет збільшився в 5 разів. На початку 30-х рр. українськими була переважна більшість театрів.

Перепоною на шляху українізації була нерозробленість українського загального правопису. Нестача підручників і словників, відсутність термінології та інші мовні проблеми були болючими місцями впродовж усього українізаційного процесу 20-х років.

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Вона сколихнула українське суспільство, дала свіжі сили культурним явищам, пробудила до життя нові реалії. Найпозитивнішою рисою радянського періоду є досягнення загальної грамотності, значний ріст освіченості народу.

20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду був новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність великої кількості різноманітних течій, організацій та груп.

В 1922 р. з'явилась перша літературна організація «Плуг» — спілка селянських письменників. Активними членами «Плугу» були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін.

У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменників України «Гарт», яку очолив Василь Еллан-Блакитний. Членами «Гарту» були І. Микитенко, В. Поліщук, В. Сосюра, І. Сенченко, П. Тичина, М. Хвильовий та інші. «Гарт» відстоював позиції пролетарської літератури.

В Україні у 1926—1930 рр. було видано 24 томи творів письменника Володимира Винниченка (1880—1951). Такої кількості видань своїх творів, такої читацької популярності не мав жоден український письменник першої третини XX ст.

Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В. Винниченка стали недоступними для українського читача. Їх було вилучено з програм та театрального репертуару і він перестав одержувати гонорари з Радянського Союзу. Враховуючи заслуги В. Винниченка перед української культурою, Український фонд культури встановив щорічну премію його імені в галузі української літератури, театрального мистецтв та за благодійницьку діяльність.

Великою популярністю користувалися твори драматургів Миколи Куліша та Івана Антоновича Кочерги (1881—1952).

У постановці надзвичайно обдарованого режисера-новатора, реформатора театру Леся Курбаса «Народний Малахій» та «Мина Мазайло» з величезним успіхом пройшли в театрі «Березіль». Вони набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.

У новій тоді галузі — кінематографі — світової слави зажив Олександр Петрович Довженко (1894—1956) — один з основоположників української кінематографії, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно.

В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років стала піком популярності визначного українського живописця-монументаліста і педагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту М. Л. Бойчука.

Інтенсивними новаторськими пошуками в 20—30-х роках позначена українська музика. У 1923—1928 рр. діяло республіканське музичне товариство ім. М. Леонтовича, яке певний час зберігало своєрідну автономію. Напрям модернізму в українській музиці репрезентував композитор Б. Лятошинський, створивши у європейському стилі оперу «Золотий обруч» (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композитора М. Вериківського — автора першого українського балету «Пан Каньовський» (1930).

На 20—30-ті рр. припала творча діяльність композитора Віктора Степановича Косенка (1896—1938). У цю добу завданням першочергової ваги він вважав надання українському мистецтву високого професіоналізму, наближення його до світового рівня. Його музиці характерні високий гуманізм, реалістичність та глибока змістовність.

Українські митці мали здобутки і в галузі архітектури та скульптури. Найбільш значними спорудами, створеними в довоєнний час, стали Канівський музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка» (1936—1938 рр., архітектори — В. Кричевський, П. Костирко), будинки Верховної Ради Української РСР (1936—1939 рр. архітектор — В. Заболотний), Раднаркому УРСР (1936—1938 рр., архітектори — І. Фомія, П. Абросимов), інженерно-будівельного інституту (1938 р., архітектор — Д. Дяченко). Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам'ятниками Т. Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) роботи російського скульптора М. Манізера (1891—1966), скульптурними портретами Т. Шевченка, І. Франка, О. Довженка, автором яких був Г. Пивоваров.


8. Укаїнська культура Радянських років 1920 - 1991 роки, (період Українізації, розстріляного відродження, шістидисятництво. Доба тоталітаризму 80-х років ).

У 1930-х роках справжнє спустошення здійснюється тоталітаризмом в українській науці. У 1934-1935 pp. були засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури академік В.М. Перетц, член-кореспондент Є.С. Шабліовський. У 1936-1937 pp. загинули в таборах геолог академік ВУАН, її віце-президент Н.І. Світальський, генетик академік І.І. Агол, математик академік М.П. Кравчук, філософ академік СЮ. Семковський. У 1931 р. змушений був припинити роботу в Києві М. Грушевський. Його заарештували, звинувативши в справі "Українського національного центру". В українській науці загальмувався або й зовсім припинився розвиток ряду галузей - статистики, етнографії, демографії, краєзнавства. Чисткам було піддано колективи багатьох наукових та академічних установ.Термін "розстріляне Відродження" вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 20-30-х рр. За це десятиліття (1921-1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

1. Українське «Розстріляне Відродження»

На межі 20-30-х років ситуація в українській культурі докорінно змінилася. Стимульовані непом, процеси в економіці, суспільному житті та культурі вже з другої половини 20-х років стали виходити з-під контролю парткерівництва. Тому влада прагнула до уніфікації культурного розмаїття, що вирувало в 20-х роках, відбираючи собі в союзники ті творчі об'єднання, спілки та групи, внутрішньо організаційне життя яких будувалося переважно на адміністративних принципах, а творче - на ідеологічних і вульгарно-соціологічних. Фактично влада робила вибір між неординарністю і талантом та сірістю вбік останньої.

Показова в цьому відношенні літературна дискусія 1925-1928 pp., у ході якої порушувалися питання культурного будівництва в Україні, зокрема про місце інтелігенції в культурному процесі, шляхи розбудови національної культури при соціалізмі, взаємини української та російської культур тощо. У центрі дискусії опинилася найнеординарніша постать у літературі -особистість М. Хвильового. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся чесно відображати історичну правду, із в'їдливою іронією й сарказмом викривав вади нового суспільства.

Турбота письменника про підвищення рівня художньої майстерності радянської літератури, виступ проти "червоної халтури" і особливо його полемічний заклик "Геть від Москви" з орієнтацією на "психологічну Європу", який по суті зачіпав лише проблему підвищення української культурності, позбавлення провінційності, були всіляко перекручені та інкриміновані Хвильовому як буржуазний націоналізм. Свої думки він відстоював у блискучих полемічних статтях "Думки проти течії", "Камо грядеші?" (Куди йдеш?), в опублікованому гострокритичному романі "Вальдшнепи" (1926).

Тоталітарне суспільство, відчуваючи свою уразливість перед словом правди, конфіскувало другу частину "Вальдшнепів", надруковану в шостому номері журналу "ВАПЛІТЕ" за 1927 p., заборонило і памфлет "Україна чи

Малоросія?", який став відомим лише в 1990 р. Задушлива атмосфера, створена навколо М. Хвильового, врешті призвела до його зламу - він пробував іти на компроміси, думати і діяти як усі, але сила таланту і особистості робили неможливим пристосуванство як спосіб існування. Постріл 13 травня 1933 р. обірвав життя М. Хвильового, ставши трагічною крапкою в історії українського культурного відродження XX ст.

Спрямовуючи гостроту удару насамперед проти визначних діячів інтелігенції, тоталітарна влада прекрасно усвідомлювала, що саме ця верства є найвпливовішою силою, здатною чинити духовний опір, підносити свій голос на захист народу, привертати увагу світової громадськості. Винищення української духовної еліти в 30-х роках відоме як українське розстріляне відродження. До нього належать не лише ті діячі, які були фізично знищені, розстріляні, закатовані, померли в тюрмах і таборах ГУЛАГу, а й значна частина тих, хто, зазнавши репресій і утисків, на довгий час припинили творчу працю[5, c. 308-309].

Першою цілеспрямованою репресивною акцією проти української інтелігенції був сфабрикований владою процес Спілки визволення України (СВУ). Каральні органи заарештували визначних вчених ВУАН: віце-президента С. Єфремова, академіка М. Слабченка, історика Й. Гермайзе, педагога В. Дурдуківського, політичного діяча, голову першого уряду Директорії В. Чехівського, письменницю Л. Старицьку-Черняхівську та ін. Усього було звинувачено 45 українських діячів. Про ту отруйливу атмосферу, що створювалася в суспільстві, напередодні арешту писав у своїх щоденниках С. Єфремов. 5 грудня 1928 р. він занотував, перефразовуючи слова Т. Шевченка: "Усе залякане, придушене і навіть не благоденствує". Незламна позиція, яку зайняв на процесі С Єфремов, врешті привела його до загибелі.

У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці "Сонячні кларнети" Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.

Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.

Яка ж доля їхніх творів?... Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку "Золотий бумеранг", другою назвою її було "Рештки загубленого, репресованого та знищеного". Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє нам всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

Тенденції розвитку культури в радянській Україні повоєнного часу, здавалося, назавжди були спрямовані тоталітарною владою в русло комуністичної ідейності та класовості. В літературі оспівувався патріотизм та героїзм народу, який переміг у війні та здійснив відбудову народного господарства, в музиці звучали урочисті кантати, в архітектурі процвітав монументальний стиль класичного та необарокового ґатунку. За найменші відхилення вбік національної проблематики влада таврувала як "буржуазних націоналістів" О. Довженка, В.Сосюру за вірш "Любіть Україну", композиторів Б. Лятошинського, М. Колесу та багато інших митців.

Однак з викриттям "культу особи Сталіна" і початком так званої "відлиги" настав період змін. На хвилі загальної лібералізм ціїї суспільства відроджувалося національно-духовне життя України. Виходили нові часописи "Прапор" (1956), "Всесвіт" (1958), у 1960 р. розпочато видання багатотомної Української радянської енциклопедії, запроваджено Державну Шевченківську премію, "Літературну газету" перейменовано на "Літературну Україну".

До української громадськості повернулася частина духовної спадщини "розстріляного відродження" - твори О. Близька, О. Досвітнього, М. Драй-Хмари, В. Еллана, Г. Косинки, М. Куліша, були реабілітовані М. Йогансен, В.Підмогильний, Є.Плужник, М.Семенко, М.Філянський та ін. Камертоном високої духовності звучали кіноповісті О. Довженка "Зачарована Десна", "Повість полум'яних літ", "Поема про море". Ці твори, в яких піднімаються злободенні, гострі проблеми української культури, екології, історичної пам'яті, демонстрували новий загальнолюдський вимір творчості митця.Кінець 50-х - 60-і роки - час розквіту ліричної творчості М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, яскравого дебюту молодих поетів М. Вінграновського, В. Коротича, І. Драча, Л. Костенко та ін. Великими подіями суспільного і культурного життя України стали широко відзначені ювілеї класиків української літератури: 100-річчя з дня народження І. Франка (1956), 50-річчя з дня смерті Л. Українки (1963), 100-річчя з дня народження М. Коцюбинського (1964), 150-річчя з дня народження Т. Шевченка (1964).Однак "хрущовська культурна відлига", що тривала і в наступні роки радянської влади, мала обмежений характер, що виявлялось насамперед у загальному низькому культурному рівні політичної верхівки. Досить згадати відомі зустрічі Хрущова та його оточення з художниками (1956) і поетами (1963), де звучала брутальна лайка на адресу всього незрозумілого. Хрущовська реабілітація залишила поза своїми межами десятки імен так званих "затятих націоналістів" - насправді найяскравіші імена української культури - М. Хвильового, С. Єфремова, Г. Чупринку, Г. Михайличенка, найбільш неординарні твори поезії, літератури, мистецтва, історичної науки не тільки XX, а й попередніх століть.

Значна частина творчої еліти, особливо старшого покоління, поступово усвідомила і прийняла таку культурну політику влади, продовжуючи творчість з урахуванням уже не тільки зовнішнього, а і "внутрішнього цензора". Та на зламі історичних епох в Україні прийшла до творчості нова плеяда, яка, не засвоївши правил конформізму, стала формувати нову тенденцію розвитку її культури - шлях до незалежності.

Шістдесятниками називають плеяду молодих інтелігентів, що розпочали свій творчий шлях на межі 50-60-х років, одразу привернувши до себе увагу не лише талантом, а й мужньою громадською позицією та національною гідністю. Це були люди різних професій, здебільшого творча молодь - поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, науковці, студенти, робітники різних переконань та поглядів. Усіх їх об'єднувала активна життєва позиція, небайдужість до болючих проблем, що постали перед суспільством у переломний час, інтерес до минулого України і намагання змінити на краще її майбутнє.

До найпомітніших постатей шістдесятників відносять І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Шевчука, Є. Гуцала, А.Горську, П. Заливаху, Л. Семикіну, Г. Сєврук, В. Кушніра, В. Зарецького. Як пише в своїх спогадах Євген Сверстюк, його друзям були притаманні "юний ідеалізм, шукання правди і чесної позиції, неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі і всьому апаратові будівничих казарм. Водночас філософсько-ідеологічна програма шістдесятників здебільшого включала всі гуманістичні маски та псевдоніми соціалізму і десь проходила краєм філософського ідеалізму та релігії, тобто не дуже виходила за межі легальності.

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-ті роки у радянському суспільстві виникла духовна опозиція — дисидентство (лат. dіssіdent — незгідний), яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

У розвитку дисидентського руху в СРСР виокремлюють такі етапи:

1. Виникнення і становлення (1959—1972 pp.). Початок дисидентського руху пов'язаний з утворенням у 1959 р. Української робітничо-селянської спілки (1961 р. цю нечисленну організацію було викрито, а її членів засуджено до тривалих термінів ув'язнення — від 10 до 15 років). У 1964 р. у Ленінграді сформувалася нелегальна організація «Всеросійський соціально-християнський союз звільнення народу», яка мала на меті встановлення демократичного ладу. Невдовзі за доносом її було розгромлено, а лідерів засуджено.

У вересні 1965 р. було заарештовано звинувачених в антирадянській агітації і пропаганді А. Синявського та Ю. Даніеля, які надрукували на Заході свої літературні твори. Протягом 1965—1966 pp. на захист дисидентів розгорнулася петиційна кампанія. Незважаючи на протести, Верховний суд СРСР засудив А. Синявського до 7 років, а Ю. Даніеля — до 5 років таборів суворого режиму.

На цьому етапі у «самвидаві» набули значного поширення відкриті листи (так звана «епістолярна революція»). Найвідомішими з них є листи Л. Чуковської (квітень 1966 р.), А. Сахарова, В. Турчина і Р. Медведева (1968 р.) та ін., пройняті ідеями викриття беззаконня щодо політичних в'язнів у СРСР, необхідності демократизації радянської системи, категоричного несприйняття спроб «реабілітації» Сталіна і сталінізму. З квітня 1968 р. починає виходити у світ правозахисний бюлетень «Хроника текущих событий», який тривалий час (до 1982 р.) був основним джерелом інформації про тенденції і проблеми розвитку правозахисного, релігійного, національного опозиційного рухів у СРСР.

25 серпня 1968 року на Красній площі у Москві відбулася демонстрація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини, усіх учасників якої було заарештовано та засуджено.

Становлення дисидентського руху завершилося в 1968 p., коли було сформульовано його базові ідеї, вироблено та апробовано основні форми і методи діяльності, утвердилися лідери, викристалізувався склад учасників. Навесні 1969 р. серед правозахисників визріла думка про необхідність організаційного оформлення дисидентського руху. Тоді було створено першу в Радянському Союзі відкриту, непідконтрольну державним структурам, громадську асоціацію — Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР. Це об'єднання звернулося з відкритим листом до ООН, в якому було наведено факти грубого порушення прав людини у Радянському Союзі. У листопаді 1970 р. засновано Комітет з прав людини в СРСР.

З 1967 р. до 1971 р. кількість дисидентських гуртків, груп і їх учасників постійно зростала. За даними КДБ, у 1967 р. було виявлено 502 об'єднання, у роботі яких брало участь 2196 учасників, у 1968 р. — 625 груп (2870 учасників), у 1969 р. — 733 групи (3130 учасників). Всього протягом 1967—1971 pp. було виявлено 3096 «угруповань політично шкідливого характеру».

2. Криза і спад (1972—1975 pp.). У 1972 р. розпочався фронтальний наступ на дисидентський «самвидав». Москвою, Ленінградом, Вільнюсом, Новосибірськом, Уманню та Києвом прокотилася хвиля обшуків та арештів. Влітку 1973 р. відбувся «показовий» суд над правозахисниками П. Якіром і В. Красіним, на якому вони під тиском були змушені визнати «наклепницький» характер своєї діяльності. Такий розвиток подій зумовив кризу всього дисидентського руху.

На цьому етапі тоталітарний радянський режим, нарощуючи тиск проти лідерів дисидентського руху, розпочав безпрецедентну за масштабами кампанію цькування А. Сахарова, а невдовзі після опублікування на Заході «Архіпелагу ГУЛАГ» — О. Солженицина. У серпні 1975 р. у Вільнюсі відбувся суд над С. Ковальовим, якого було звинувачено у виданні, зберіганні і поширенні «Хроники текущих событий» і засуджено до 7 років таборів, що викликало бурхливу хвилю протесту. Лист на захист С. Ковальова підписали 179 осіб, серед яких були правозахисники, представники литовського, грузинського, вірменського, єврейського національних рухів і руху кримських татар. Це був перший виступ такого характеру і масштабу.

3. Піднесення та розширення діяльності (1976—1978 pp.). Поява у 1976 р. Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР (Московської Гельсінської групи) і виникнення Української, Литовської, Грузинської, Вірменської Гельсінської груп відкрили новий етап у розвитку дисидентського руху. У цей період помітно активізувала свою діяльність релігійна течія дисиденства (у 1976 р. було засновано Християнський комітет захисту прав віруючих СРСР). У 1978 р. почався черговий наступ радянського режиму на дисидентський рух, що мав своїм наслідком арешти всіх лідерів релігійного руху (О. Огороднікова, В. Бурцева, Д. Дудко, Г. Якуніна та ін.). Того року відбулися суди над заарештованими членами Гельсінських груп.

4. Помітне обмеження впливу під тиском пануючого режиму (1979—1985 pp.). У листопаді 1979 р. тиск системи на інакодумство ще більше посилився, що призвело наприкінці 1980 р. до виїзду за кордон багатьох лідерів духовної опозиції, а також ізоляції та ув'язнення 500 лідерів правозахисних, національних і релігійних об'єднань. Втім, репресії так і не змогли повернути СРСР в «додисидентський» стан[8, c. 228-230].

Дисидентський рух в Україні був складовою частиною загальносоюзного. Утворювали його такі основні течії:

і. Правозахисне, або демократичне, дисидентство. У Росії воно репрезентоване А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві. її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та ін. (всього 37 осіб). Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з Усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни Ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

2. Релігійне дисидентство. Його метою була боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні релігійне дисидентство вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство. Ця течія дисидентського руху рішуче засуджувала шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Характерною ознакою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр цього руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтег-ральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко та ін. «За задумом, — писав пізніше В. Мороз, — суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вийшло навпаки: арешти і суди 1965—1966 pp. вперше показали всім, "скільки нас є" і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу.Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 року було влаштовано маніфестацію проти репресій У Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.

У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста і на ім'я Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні — грудні і поширювану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Проте це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти "злочинців"»). «Підсудні виступають в опублікованих матеріалах як обвинувачі, звинувачуючи владні структури у ламанні законів, спотворенні конституції та комуністичної ідеології», — зазначалося у передмові до цієї книжки. В. Чорновола було засуджено на три роки.

Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакодумства в Україні вдалося загальмувати.

«Можливо, головний із власних винаходів епохи за-стою, — зазначають Ю. Левада, Т. Ноткіна та В. Шейніс, — створення високоефективного, не у приклад економіці, механізму диференційованих, адресних репресій. Щоб відновити видимість "однодумства", зовсім не потрібно було вдаватися до масового терору». Цей механізм в Україні ніколи протягом усього брежнєвського періоду не працював на холостих обертах. Проте, 1970 р. його маховик отримує новий імпульс — починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. — другий арешт В. Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, І. Дзюба, В. Стус, І. Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло, очевидно, і засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося 30 грудня 1971 року, на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число «24».

У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно — утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.

Відомий канадський дослідник української історії Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 pp., у якому налічувалося 975 осіб. Інші джерела також вказують майже тисячу осіб, які репрезентували усі регіони України. У 1968 p., оголошеному ООН роком Прав Людини, в тюрмах і таборах СРСР за політичними статтями перебувало понад 500 в'язнів і майже 50 осіб «лікувалися» у психлікарнях. На початок 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%


9. Культоротворчі процеси в Україні в умовах Незалежності

Після здобуття Україною незалежності розпочався новий етап розвитку українського суспільства, а відповідно і національної культури. Відбувається остаточний перехід від догм "соціалістичного реалізму", ідеологічної регламентації культурного життя; притаманних тоталітарній системі, до плюралізму, орієнтації на загальновизнані цінності світової культури.

Першим кроком на шляху перебудови освітньої галузі, яка охоплювала понад 48 тис. закладів, де навчалося бл. 15 млн. учнів і студентів, працювало більше 2 млн. фахівців, став Закон України "Про освіту" (1991). Він визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави. Освіта мала бути доступною, гуманною, незалежною від політичних партій, забезпечувати рівні можливості для всіх людей, зв'язок з національною культурою і традиціями, відповідати світовому рівневі.

Основні засади функціонування та розвитку системи загальної середньої освіти окреслив Закон "Про загальну середню освіту" (1999). В Україні встановлено такі типи загальноосвітніх навчальних закладів, як середня загальноосвітня школа, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми та ін. Запроваджено поступовий перехід до 12-річного терміну навчання, введено 12-бальну шкалу оцінювання знань учнів. Навчальний процес поділено на З ступені: І — початкова школа (1—4-й кл.), П — базова школа (5—9-й кл.), Ш — старша школа (10— 12-й кл.).

З 2003/04 навчального року розпочався перехід старшої школи на профільне навчання. Відкриваються класи різних профілів: універсального, суспільно-гуманітарного, природничо-математичного, технологічного, спортивного тощо. Більша увага приділяється вивченню національної історії, культури, традицій, розширюється сфера вживання української мови. Із 2008 р. замість вступних іспитів до ВНЗ запроваджено зовнішнє незалежне тестування, яке надає рівні можливості для здобуття вищої освіти..

Активно реформується система вищої освіти, яку громадяни України мають право безоплатно здобувати на конкурсній основі у ВНЗ таких типів, як технікуми, коледжі, інститути, академії, університети тощо. Прагнучи увійти до освітнього простору Європи, наша держава дедалі наполегливіше працює над практичним приєднанням до т.зв. Болонського процесу. Його суть полягає у формуванні загальноєвропейської системи вищої освіти, яка ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування.

З метою підвищення якості освітньої діяльності вишів запроваджено регулярне їх ліцензування й акредитацію. Найкращі з навчальних закладів отримують статус національних.

Успіхом у галузі вищої освіти стало відкриття приватних вишів. Загалом на початок 2000-х років в Україні діяли понад тисяча ВНЗ усіх рівнів акредитації" в яких навчалася 2109 тис. студентів.

google_protectAndRun("ads_core.google_render_ad", google_handleError, google_render_ad); Серед проблем освітянської галузі — невідповідність матеріально-технічної бази вимогам часу, скорочення мережі шкіл, дошкільного та позашкільного виховання, погіршення забезпечення технічними засобами навчання та підручниками, зниження престижу праці педагога, перевищення випуску спеціалістів низки професій над потребою, що призводить до зростання кількості безробітних з вищою освітою, тощо.

Україна має солідний науковий комплекс, який у 2001 р. включав 1479 наукових організацій та 113,3 тис. спеціалістів. Визнаними у світі центрами науки є Київ, Харків, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ, Одеса.

Установи Національної академії наук України мають тісні зв'язки з провідними науковими центрами світу. Так, завдяки науковим розробкам Національного космічного агентства України наша держава бере участь у міжнародних програмах з дослідження космічного простору. У 1997 р. український космонавт-дослідник Л. Каденюк здійснив політ у космос на американському кораблі "Коламбія".

Плідно працюють конструкторські бюро заводів ім. О. Антонова, ім. Малишева, "Південмаш, "Мотор-Січ" та ін. Значною мірою завдяки їм Україна володіє унікальними технологіями та науковими розробками, є виробником низки конкурентоспроможних на міжнародному ринку товарів, таких як супутник Землі "Січ", літаки "Мрія", "Ан", кораблі, і найпотужніші у світі преси, турбіни, дизельні двигуни, тепловози, електронні мікроскопи.

Чималу увагу українські вчені приділяють розвиткові таких перспективних галузей, як генна інженерія і біотехнології, біокібернетика, штучний інтелект, мембранні технології, монокристали і штучні алмази, дослідження в галузях матеріалознавства, надтвердих матеріалів та технологій зварювання, фундаментальні дослідження в математиці, теоретичній фізиці, біології, хімії, медицині.

Істотні зрушення сталися у сфері гуманітарних наук. Видано низку важливих наукових праць, відкрито нові суспільствознавчі інститути — української археографії, сходознавства, української мови, народознавства, українознавства тощо. Налагоджено зв'язки з багатьма науковими закладами української діаспори та світу.

Поряд зі значними досягненнями у науковій сфері має місце чимало проблем. Украй недостатнім залишається фінансування наукових досліджень, унаслідок чого низка наукових установ практично припинила їх. Різко скоротилася кількість учених, особливо серед генетиків, фізіологів, біохіміків, фізиків-теоретиків, програмістів.

Не обминула економічна криза й літературу. В декілька разів скоротилися тиражі періодичних видань, різко знизився випуск книжок. До того ж українські видання активно витісняються книгами з Росії, які завдяки нижчій ціні заполонили книжковий ринок України.

І все ж українська література вижила. За роки державної незалежності значно розширився її діапазон, урізноманітнилися стильові форми, в небуття пішла ідеологічна цензура. Бурхливого розвитку набула художня публіцистика. Зокрема, високим громадянським змістом наповнена творчість О. Гон-чара, І. Дзюби, І. Драча, Р. Лубківського, Д. Павличка та ін.

У літератору ввійшло нове покоління, зокрема Ю. Андрухович, О. Забужко, О. Пахльовська, Є. Пашковський, О. Ульяненко, В. Цибулько та ін. Воно намагається по-новому вирішувати мистецькі проблеми, йти в ногу зі світовим літературним процесом.

Новими творами збагатився жанр історичної романістики. Серед його корифеїв такі відомі письменники, як П. Загребельний, Р. Іваничук, Р. Іванченко, Ю. Мушкетик, Р. Федорів та ін.

Значним явищем у літературному житті держави стало видання раніше заборонених, творів І. Багряного, В. Винниченка, Г. Косинки, М. Куліша, Є. Маланюка, О. Олеся, У. Самчука, В. Стусатаін.У широкий вжиток увійшли праці М. Грушевського, Д. Яворницького, П. Куліша, Д. Дорошенка.

Головним набутком мистецького життя за роки незалежності стали обнадійливі процеси оновлення та утвердження плюралізму. Зокрема, в музиці все частіше лунали твори різних жанрів і стилів, дзвінко зазвучала українська пісня. Плідно працювали композитори О. Білаш, І. Карабиць, А. Горчинський, Л. Дичко, Є. Станкович та ін.

Далеко за межами України стали відомі імена вітчизняних оперних співаків В. Гришка, А. Кочерги, В. Лук'янець, В. Степової та ін. їхні голоси звучать на сценах Метрополітен опера, Віденської та Женевської операх.

Значних успіхів за роки незалежності досягла українська естрада. Великою популярністю користуються пісні О. Білозір, В. Зінкевича, А. Кудлай, Ані Лорак, Т. Петрененка, О. Пономарьова, Т. Повалій, І. Поповича, С. Ротару, Руслани, яка в 2004 р. перемогла на пісенному конкурсі "Євробачення", гуртів "ВВ", "Океан Ельзи", "Шкардійська терція" тощо.

Розвиток театрального мистецтва в Україні пов'язаний з новаторськими пошуками режисерів І. Бориса, С. Донченка, А. Жолдака, В. Петрова, С. Мойсеева, Б. Шарварка та ін. Світове визнання здобув Р. Віктюк, який розпочинав творчу діяльність у Львові, а згодом створив власний театр у Москві. Серед акторів виділяються такі майстри, у А. Роговцева, Б. Ступка, сестри Сумські, А. Хостікев, Б. Бенюк, Л. Задніпровський та ін.

Від засилля американських і російських фільм: потерпав вітчизняний кінематограф. Проте і в таких умовах яскравим явищем стали кінокартини; творами української літератури: "Сад Гетсимаїський", "Пастка", "Царівна", "Чорна рада"; схвально зустріли глядачі фільми "Роксолана", "Атентат та ін. Певних успіхів українські кіномитці досягли на міжнародних кінофорумах. Зокрема, Гран-прі на фестивалі в Сан-Ремо дістався фільму "Ізгой" режисерів В. Савельева і А. Браунера. В угорськом м. Дьєрдь із 10 призів 4 отримали українці: С. Лисенко ("Кордон на замку"), Й. Дулевська ("Хронік; повстання у Варшавському Гетто"), С. Бусовськш ("Портрет, пейзаж, натюрморт"), О. Столяров ("Спілка одноногих"). Значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні мали фільми "Фучжоу" Ю. Ільєнка, "Астенічний синдром" К. Муратовой "Голос трави" Н. Мотузко, "Приятель небіжчика" В. Криштофовйча.

Українське образотворче мистецтво останніми роками збагатилося картинами А. Антонюка ("На Голгофу"), В. Зарецького ("Чорний струмок"), І. Марчука (цикл картин "Шевченкіана") та ін. Широке визнання здобула творчість одного із засновників нового напрямку в монументальному живописі ("національна колористична школа") Г. Синиці.

Плідно працюють українські скульптори, зусиллями яких споруджено пам'ятники Т. Шевченку у Львові, Чернігові, Луцьку, Б. Хмельницькому в Черкасах, Суботові, княгині Ользі в Луцьку, Ярославу Мудрому в Києві, Данилу Галицькому у Львові, героям Берестецької битви у Берестечку тощо.

Значних успіхів досягли українські спортсмени. Першу олімпійську золоту медаль для незалежної України завоювала на зимових Олімпійських іграх 1994 p. фігуристка О. Баюл. Згодом її почин підтримали гімнастки Л. Підконасва, К. Серебрянська, борець В. Олійник, важкоатлет Т. Таймазов, легкоатлетка І. Кравець, нлавчиня Я. Клочкова та ін, У всьому світі сьогодні відомі імена професійних боксерів братів Кличків, які є чемпіонами світу в різних версіях, футболіста А. Шевченка, фехтувальника С. Голубицького, борців Е. Тедеєва і Р. Гонтюка, плавців Д. Силантьєва і О. Лисогора, важкоатлета В. Вірастюка та ін.

Найкращий результат на Олімпійських іграх за час державної незалежності збірна України показала 2008 р. у Пекіні, де в неофіційному медальному заліку зайняла 11-те місце, здобувши 27 медалей: 7 золотих, б срібних і 15 бронзових. Вагомим був і здобуток донецького футбольного клубу "Шахтар", який 20 травня 2009 р. виграв Кубок УЄФА. Заслугою всього українського спорту стало рішення Виконавчого комітету УЄФА від 18 квітня 2007 р. про надання Україні права спільно з Польщею прийняти чемпіонат Європи з футболу 2012 р.

Отже, проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України стало вінцем тривалих національно-визвольних змагань українського народу, усієї його історії. По багатовіковому шляху було чимало злетів і падінь, перемог і поразок, досягнень і прикрих помилок, але українці вистояли. їх прагнення до національної державності стало містком, що пов'язав минуле і сьогодення. Яким буде майбутнє, залежить тільки від нас.

 

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
| Відродження української культури в 20-х роках ХХ ст

Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 1059; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ip: 54.156.92.138
Генерация страницы за: 0.032 сек.