Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

В політичних системах світу

Республіканська форма державного правління

 

Республікаце форма державного правління, коли вищу владу здійснюють представницькі органи, обрані народом (президент, парламент) або парламент, діючи від імені народу, обирає президента, формує уряд.

У сучасному світі не менше 150 держав (більше 3/4 держав від загальної кількості країн світу) є республіками. Хоча республіку, порівняно з монархією, слід визнати історично пізнішою формою правління, але вона існувала фактично упродовж майже усієї історії світової державності, ще з давньогрецьких та давньоримських часів.

Характерні риси республіканської форми правління:

– проголошено принцип суверенітету народу, який є основним джерелом влади;

– народ має право владу обирати, контролювати та змінювати;

– діє принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову;

– функціонують представницькі інститути влади: парламент, президент, місцеве самоврядування;

– влада формується в змагальній боротьбі між різними політичними силами, які діють в країні.

Варто наголосити, що зазначені риси мають загальний характер, вони виявляють себе різною мірою (деякі з них – навіть дуже невиразно) залежно від реальної політичної обстановки, що складається в державі, тобто від політичного режиму.

Розрізняють чотири основних форми республіканського правління: президентську, парламентарну, змішану, радянську(останню – як історичний прецедент). Критеріями класифікації при цьому є:

– спосіб обрання глави держави (на загальних виборах чи парламентом);

– процедура формування уряду (президентом чи фракцією[195] або коаліцією[196] фракцій, якій належить більшість місць у парламенті);

– підзвітність уряду (президентові чи парламентові);

– наявність чи відсутність відповідальності президента перед парламентом.

1. Президентська республіканська форма правління. Існує в Аргентині, Болівії, Бразилії, Венесуелі, Еквадорі, Колумбії, Мексиці, США, Туніс, Уругвай, Чилі та ін. Оголосили себе президентськими республіками чимало держав з числа колишніх республік Радянського Союзу: Азербайджан, Казахстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан.

Ознаки президентської форми правління:

– своєрідний дуалізм («дуалістична республіка»): наявність двох центрів влади – парламенту (законодавча влада) і президента (глави держави), який очолює виконавчу владу – самостійно призначає уряд (парламент дає на це лише формальну згоду) та керує ним (окрема посада прем’єр-міністра, як правило, відсутня);

– уряд не несе політичної відповідальності перед парламентом, він підзвітний саме президенту, і останній має повноваження відправити його у відставку;



– відсутність інституту контрасигнування щодо актів президента;

– президента обирають на прямих загальних (всенародних) виборах або спеціальною колегією вибірників (США);

– президент має право накладати вето на парламентські закони (проте існує процедура подолання президентського вето в парламенті, наприклад, у США 2/3 депутатів в обох палатах парламенту;

– президент не відповідальний перед парламентом, але й неправомочний його розпустити, проте відповідальний перед народом;

– президент не є суб’єктом законодавчої ініціативи;

– парламент наділений певними засобами контролю над виконавчою владою, він володіє правом імпічменту – усунення президента від посади.

Класичною президентською республікою є Сполучені Штати Америки. Саме тут вперше у світовій практиці було засновано інститут влади президента. Першим президентом США у 1789–1796 рр. був Джордж Вашингтон (1732–1799). За час, що минув, у США вдалося створити демократичну систему «стримувань та противаг» між різними гілками влади.

До президентської влади в США належать такі інститути і структури:

1) Віце[197]-президент – друга особа після президента. Заміщає його в разі імпічменту, смерті, відставки або неспроможності виконувати свої обов’язки, є головою Сенату[198] (вища палата парламенту США – Конгресу[199]);

2) Кабінет Міністрів – складається з керівників департаментів і відомств, яких називають міністрами або секретарями. Він не має конституційного статусу, виконує тільки консультаційні функції, не видає жодних актів. Рішення, прийняті на засіданнях Кабінету. оформлюються як акти президента;

3) Виконавчий апарат президента, який включає: Раду національної безпеки, канцелярію Білого дому, бюро бюджету, раду економічних консультантів, дорадчий комітет при Президенті з питань урядової організації;

4) виконавчі агентства: національне управління трудових відносин, інформаційне агентство, агентство національної безпеки, національне агентство з аеронавтики та космосу, Центральне розвідувальне управління та ін.

Обирають президента США терміном на 4 роки непрямим голосуванням – колегією вибірників[200].

Процедура імпічменту може бути застосована до президента США за обвинуваченням у державній зраді, хабарництві та в інших випадках «негідної поведінки». За історію цієї країни процедура імпічменту відбувалася тричі: у 1868 р. стосовно президента Ендрю Джонсона, у 1974 р. – стосовно Ричарда Ніксона і у 1998–1999 рр. – стосовно Білла Клінтона[201].

Проблемність президентської форми правління:

– тенденція до авторитаризму, певні загрози надмірної централізації та узурпації влади, особливо в так званих суперпрезидентських республіках Латинської Америки (Венесуела, Болівія) чи Африки (Зімбабве, Конго, Уганда);

– потенційно можливе протистояння законодавчої та виконавчої влад;

– невиправдано велика роль у керівництві державою найближчого оточення президента.

Стримати розвиток подібних тенденцій здатні розвинута демократична культура громадян, активна та конструктивна політична опозиція, жорсткий правовий нагляд з боку судової влади.

2. Парламентарна республіканська форма правління. Існує в Греції, Естонії, Ізраїлі, Індії, Італії, Литві, Молдові, Словаччині, Туреччині, Угорщині, ФРН, Чехії, Швейцарії тощо.

Ознаки парламентарної форми правління:

– президент вважається главою держави, але реально верховенство належить парламентові – цей орган (або особлива колегія, сформована на основі парламенту) обирає самого президента;

– президент здійснює переважно представницькі функції (представляє державу у міжнародних правових відносинах, укладає угоди з іноземними державами, акредитує і приймає закордонних послів);

– фактично центральною фігурою державного життя є прем’єр-міністр, формально його призначає президент, але не на власний розсуд, а з представників партії чи коаліції, що має більшість місць у парламенті. Саме лідер парламентської більшості стає главою уряду, який діє упродовж терміну повноважень парламенту;

– без санкції прем’єр-міністра президент не може звільняти членів уряду з посади;

– відставка уряду у разі висловлення йому парламентом вотуму[202] недовіри може тягти за собою розпуск парламенту (що є формальним правом президента) та призначення дострокових виборів;

– у разі видання президентом якихось указів, вони набувають сили лише після процедури[203] контрасигнування прем’єр-міністром та/або профільним міністром.

Типовим прикладом парламентарної республіки є Німеччина. До початку ХХ ст. вона була імперією[204]. Після поразки у Першій світовій війні, у 1918 р., проголошена федеративною республікою у складі 18 земель. У сучасних територіальних межах держава існує з 3 жовтня 1990 р., коли до складу ФРН увійшла Німецька Демократична Республіка.

Повноваження федерального президента Німеччини охоплюють такі сфери:

– здійснює представницькі функції, укладає угоди з іншими державами;

– акредитує[205] і приймає послів;

– призначає і звільняє федеральних суддів, чиновників, офіцерів та унтер-офіцерів[206];

– призначає членів Федеральної рахункової палати за поданням її голови;

– здійснює (в окремих випадках) право помилування;

– перевіряє конституційність вступу у силу законів та обнародує їх;

– видає акти, які мають бути контрасигновані федеральним канцлером[207] або відповідним міністром (за винятком актів про звільнення канцлера і розпуск Бундестагу[208]);

– розпускає парламент,якщо він у рамках конституційної процедури не обере канцлера або відмовить йому у довірі;

– пропонує для обрання Бундестагом кандидатуру канцлера і призначає її у випадку обрання;

– за поданням канцлера призначає і звільняє федеральних міністрів.

Федеральний президент є главою держави, обирається терміном на 5 років Федеральними зборами, які складаються з депутатів Бундестагу і такої ж кількості делегатів, обраних на пропорційній основі парламентами земель[209].

Для парламентарної республіки, коли уряд формує сам законодавчий орган, властива більша, ніж при президентській формі правління взаємодія гілок влади, проте це може створювати й певні труднощі.

Проблемність парламентарної форми правління:

– труднощі при формуванні парламентської більшості, що передбачає підчас непрості міжпартійні (міжфракційні) переговори при визначенні складу уряду;

– іноді нечисленні партійні фракції в парламенті можуть відігравати невиправдано велику роль, оскільки саме їхня участь може стати вирішальною при створенні більшості аби в ході ситуативного голосування. Це створює умови для політичної корупції[210];

– нестійкість партійних парламентських коаліцій, що зумовлює нестабільність уряду і самого парламенту – останній може бути розпущений президентом з ініціативи уряду.

3. Змішана республіканська форма правління[211].Характеризується поєднанням елементів президентської та парламентарної республік (з їх перевагами та недоліками), відповідно до чого має два варіанти:

1)президентсько-парламентарна (або напівпрезидентська);

2) парламентарно-президентська (або напівпарламентарна).

Спільні риси обох варіантів:

президента – главу держави – обирають на загальних всенародних виборах;

– глава держави безпосередньо не належить до жодної гілки влади, він наділений самостійним статусом і конституційно визначений як «гарант» або «арбітр»[212].

– президент своїм указом, але за певних умов, визначених конституцією, може розпустити парламент, а парламент – усунути з посади президента в порядку імпічменту[213];

– за поданням президента парламент затверджує кандидатуру прем’єр-міністра і склад уряду;

– повноваження президента більші, ніж у прем’єр-міністра;

– уряд політично відповідальний і перед президентом, і перед парламентом.

Відмінності між зазначеними варіантами полягають у тому, що:

1) за президентсько-парламентарної республіки:

– президент самостійно визначається з кандидатурою прем’єр-міністра та формує уряд, після чого подає його склад на затвердження парламенту;

– уряд у першу чергу підзвітний президенту, хоча й парламент може висловити урядові недовіру. Тим не менше, рішення щодо відставки уряду є прерогативою[214] глави держави;

2) за парламентарно-президентської республіки:

– право утворення уряду належить парламентові, президент може пропонувати до його складу свої кандидатури (квота[215] президента – це передовсім можуть бути міністри: оборони, внутрішніх справ, іноземних справ);

– прем’єр-міністр і уряд відповідальні насамперед перед парламентом, який може без погодження з президентом відправити їх у відставку. Президент права відставки уряду не має. Не випадково парламентарно-президентськіреспубліки за наявність «двох центрів влади) неофіційно називають «президентсько-прем’єрськими»[216].

До президентсько-парламентарних республік належать: Білорусь, Колумбія, Македонія, Перу, Росія, Україна, Уругвай, Франція, Хорватія та ін.

До парламентарно-президентських республік належать: Грузія, Ісландія, Польща, Португалія, Фінляндія та ін.

Право президента розпустити парламент в окремих країнах реалізується по-різному: там, де він однопалатний (напр., в Україні), право президента на розпуск стосується парламенту в цілому, а там, де двопалатний, – нижньої палати: у Франції це – Національні Збори, у Росії – Державна Дума, у Польщі – Сейм[217].

4. Радянська республіка. Це своєрідна форма республіканського правління, яка існувала в Радянському Союзі (1922–1991 рр.); схожі моделі (у значенні монопольного партійного керівництва) залишаються зараз у Китайській Народній Республіці, Корейській Народно-Демократичній Республіці, на Кубі.

За Конституцією СРСР 1977 року, а відповідно й конституціями усіх п’ятнадцяти союзних республік, для радянської республіканської форми правління були характерні такі риси:

– проголошувалася загальнонародна держава, яка «виражає волю й інтереси робітників, селян, інтелігенції, трудящих усіх націй і народностей країни»;

– не передбачалося принципу поділу влад на окремі «гілки», оскільки в СРСР «вся влада належить народу» (але поняття народного суверенітету сформульоване не було);

– на принципі єдності влади народу формувалася «політична основа СРСР»: її утворювала «єдина система органів державної влади», представлена виборними Радами народних депутатів різних рівнів – від сільських до Верховної Ради, що поєднували в своїй діяльності законодавчу й виконавчу функції;

– усі інші державні органи були підконтрольними й підзвітними Радам народних депутатів. «Організація і діяльність Радянської держави, – зазначалося в ст. 3 Конституції, – будуються відповідно до принципу демократичного централізму: виборності всіх органів державної влади знизу доверху, підзвітності їх народові, обов’язковості рішень вищих органів для нижчих»;

– реально політична влада в радянській державі належала монопольно існуючій, а отже й неподільно правлячій Комуністичній партії, котра контролювала діяльність усіх Рад, починаючи з процесу обрання народних депутатів. Ст. 6 Конституції СРСР жорстко визначала: «Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних та громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу»[218]. Лідери Комуністичної партії (Генеральні секретарі[219]) були фактичними керівниками Радянської держави. Термін їх повноважень законодавчо не був обмежений. Населення не впливало на їх обрання чи усунення з посади[220]. Зрозуміло, що за таких умов Ради, на жаль, не могли повноцінно розвиватися як дійсно представницькі демократичні органи влади.

Кожна держава намагається відшукати для себе свої «ідеальні» форми державного правління, змінюючи в політичній системі та державному механізмі ті чи інші елементи. Але ідеальне можливе лише в теорії. Суспільно-політичне життя занадто різноманітне і рухливе, щоб бути вписаним у теоретично вибудувані логічні схеми.


 

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
| В політичних системах світу

Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 199; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ‚аш ip: 54.145.118.24
Генерация страницы за: 0.087 сек.