Центральний банк;

План

1. Поняття кредитної системи.

2. Банківська система та принципи її побудови.

3. Спеціалізовані (небанківські) кредитно-фінансові інститути.

4. Міжбанківські об'єднання.

Рекомендована література:

Л.5; Л.6; Л.7; Л.9; Л. 12, с. 124-127,130-132; Л. 13, с. 136-141,148-157; Л. 14, с. 438-482; Л. 15, с. 333-354; Л. 16, с. 231-242; Л. 18, с. 265-311; Л. 20, с. 302-335; Л. 24, с. 172-179.

1. Поняття кредитної системи

Сутність,функції, форми, види кредиту реалізуються через кредитну систему. Кредитна система – це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини. Кредитні відносини виникають з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій, держави і населення та використання цих коштів на умовах повернення і платності для задоволення економічних і соціальних потреб суспільства.

Структура кредитної системи країн з розвинутою ринковою економікою подана на рис. 1.1.

………………………………………………………

Рис. 1.1. Структура кредитної системи

Організаційна структура кредитної системи характеризується різноманітністю кредитних установ, які поділяються на три групи, тобто створюють трирівневу структуру:

2) банківський сектор (комерційні банки, інвестиційні банки, ощадні банки, іпотечні банки, земельні банки, поштово-чекові банки, торгові банки);

3) спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (СКФІ) ( лізингові компанії, факторингові компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, фінансові компанії, брокерські та дилерські фірми).

2. Банківська система та принципи її побудови

Головною ланкою кредитної системи в будь-якій країні є банки, котрі здійснюють основну масу кредитних і фінансових операцій.

Банк – це установа, створена для залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах повернення, платності й строковості.

Банківська система – організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв'язку, що існує в тій чи іншій країні у визначений історичний період.

Розрізняють два основних типи побудови банківської системи:

§ однорівневу;

§ дворівневу.

Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій і функцій. Усі банки перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури. Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинутих країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.

Дворівнева банківська система характерна для країн з ринковою економікою. Вона складається з двох рівнів. Верхній рівень – центральні (емісійні) банки, клієнтами яких є банківські інститути й урядові структури. Нижній рівень – комерційні банки. їх клієнти – підприємства, організації, населення.

Згідно з положеннями Закону України «Про банки і банківську діяльність», банківська система України є дворівневою.

Верхній рівень посідає емісійний (центральний) банк (НБУ) з його організаційною структурою. На нього покладено відповідальність за вирішення макроекономічних завдань у грошово-кредитній сфері:

· підтримання сталості національної валюти;

· забезпечення надійності функціонування бансківської системи.

Нижній рівень – комерційні банки банки, які співпрацюють з усіма економічними субєктами – учасниками грошового обороту. Саме через ці банки банківська система обслуговує народне господарство, відповідно до цілей грошово-кредитної політики НБУ.

Основні функції банківської системи:

1. Трансформаційна – зумовлена посередницькою місією банків. Мобілізуючи вільні кошти і передаючи їх різним суб'єктам, банки мають змогу їх трансформовувати (змінювати) на різні строки, розміри, що зменшує фінансові ризики.

2. Функція створення грошей і регулювання грошової маси.

3. Функція забезпечення сталості банків і грошового ринку (стабілізаційна), яка виявляється у прийнятті низки законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх ланок банківської системи – від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків, у створенні дієвого механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів і за діяльністю банків загалом.

3. Спеціалізовані (небанківські) кредитно-фінансові інститути.

Останніми роками на національних ринках позикових капіталів розвинутих країн важливу роль стали відігравати спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові інститути, які посіли важливе місце в накопиченні та мобілізації грошового капіталу.

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (СКФІ) (парабанки) як окрема ланка кредитної системи почали формуватись на початку ХІХ ст.

У першій половині ХХ ст. значного розвитку набули страхові компанії, а пізніше – пенсійні фонди і кредитні спілки, які поступово почали займати значні сектори ринку позичкових капіталів.

Застосовуючи фінансові інновації на фінансовому ринку, кредитно-фінансові небанківські установи поступово починають діяти як конкуренти банківського сектора.

У нашій державі така ланка кредитної системи розвинута ще досить слабко. Це підтверджується фактом дуже незначної величини їхніх активів у сукупному ВВП (на 2009 рік активи позабанківських кредитних установ становили до 2% від ВВП). У розвинутих країнах, таких як Німеччина, цей показник сягає 75,5% від ВВП, а в США — 261,8%.

Серед найбільш актуальних проблем, які гальмують формування потужної ланки небанківських кредитних установ з посиленням їхньої ролі в розвитку вітчизняної економіки, є:

Ø недосконале правове поле, в межах якого ці установи діють;

Ø високий рівень недовіри населення до дії багатьох установ цієї системи з причин багатьох випадків шахрайства з боку організаторів цілого ряду фінансових компаній;

Ø досить слабкий контроль держави за діями позабанківських кредитних установ, що значно підвищує ступінь ризику всіх учасників цього процесу і, передусім, ризик головного агента — інвестора.

До таких установ слід віднести: страхові компанії, пенсійні фонди, позиково-ощадні асоціації, будівельні товариства, інвестиційні та фінансові компанії, інвестиційні та благочинні фонди, кредитні спілки тощо.

Крім банків, існує безліч різноманітних кредитних установ, сукупність яких утворює парабанківську систему. До її складу входять:

§ спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (СКФІ), діяльність яких орієнтується на обслуговування певних типів клієнтури (нерідко на пільгових умовах) або поширюється на сфери кредитування, що є ризикованими для приватних банків (сільське господарство, будівництво, мале підприємництво);

§ поштово-ощадні установи, котрі акумулюють дрібні заощадження широких верств населення через поштові відділення і використовують ці кошти для кредитування інших кредитно-фінансових установ і держави.

У світовій практиці до парабанків належать:

1.Інвестиційні компанії, фонди (випускають і продають власні цінні папери, переважно дрібним індивідуальним інвесторам, а на отримані кошти купують цінні папери підприємств і банків, забезпечуючи акціонерам дохід у вигляді дивідендів за акціями інвестиційних компаній).

2.Лізингові компанії (купують предмети довгочасного кредитування (машини, обладнання, транспортні засоби тощо) і надають їх у довгострокову оренду (на 5—8 років і більше) фірмі-орендареві, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в оренду майна).

3. Факторингові компанії (купують дебіторську заборгованість клієнтів, пов'язану з постачанням товарів або наданням послуг).

4. Страхові компанії (утворюються для відшкодування можливих збитків унаслідок стихійного лиха, інших несприятливих умов; страхові компанії володіють достатньо значними та стійкими грошовими ресурсами, які вкладають у довгострокові цінні папери з фіксованими строками (в облігації промислових компаній).

5. Пенсійні фонди (утворюються для забезпечення населення коштами на період після виходу на пенсію (виплати пенсій); володіють значними сумами грошових коштів, котрі вкладають в акції й облігації різних підприємств).

6. Фінансові компанії (спеціалізуються на кредитуванні продажу споживчих товарів на виплат, а також надають комерційні кредити).

7. Ломбарди (надають кредити під заставу рухомого майна, зазвичай, це короткострокові – до трьох місяців – кредити на споживчі цілі).

8. Інші (трастові компанії, кредитні товариства і под.).

4. Міжбанківські об'єднання

У кредитних операціях все більшу роль відіграють міжбанківські об’єднання. Вони утворюються з метою координації дій, підвищення ефективності операцій та захисту професійних інтересів учасників цього об’єднання.

Згідно із законом України «Про банки та банківську діяльність», банки мають право створювати банківські об’єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України.

Банківська корпорація - це юридична особа (банк), засновниками та акціонерами якої можуть бути виключно банки. Банківська корпорація створюється з метою концентрації капіталів банків - учасників корпорації, підвищення їх загальної ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю.

Банківська холдингова група - це банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки.

Фінансова холдингова група має складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою.

Головні представники міжбанківських об'єднань:

§ асоціативного комерційного типу – консорціуми та картелі;

§ корпоративного типу – концерни і трести.

Банківський консорціум – це тимчасове об'єднання на договірній основі кількох банків для спільного проведення кредитних, гарантійних або інших банківських операцій. Головною метою консорціуму є: збільшення обсягів операцій через концентрацію ресурсів, розподіл ризиків, що дає змогу обмежити втрати для кожного учасника консорціуму у випадку неплатежів позичальників.

Банківський картель – об'єднання великих банків, в основі якого міститься угода про розподіл сфер діяльності (узгодження та проведення єдиної політики при встановленні процентних ставок і виплати дивідендів, умов кредитування і под.).

Банківський концерн – монопольне об'єднання акціонерних банків, де великий банк (головне акціонерне товариство) володіє контрольним пакетом акцій юридично самостійних банків (дочірніх товариств), тим самим фактично встановлюючи фінансовий контроль за їх діяльністю.

Банківський трест – монопольне об'єднання банків, яке утворюється внаслідок об'єднання власності банків, що входять до його складу. При цьому останні втрачають юридичну, комерційну самостійність і підпорядковуються єдиному органові управління. На відміну від концерну, трест ґрунтується не на акціонерній, а на пайовій формі власності.

В Україні перше асоціативне міжбанківське об’єднання створено 1992 року – асоціація українських банків. Асоціація об’єднувала 130 банків.

Банківські об’єднання створюються за попередньою згодою НБУ, підлягають обов’язковій реєстрації, а ліквідуються за рішенням його учасників або за ініціативи НБУ за рішенням суду. НБУ може ініціювати ліквідацію банківського об’єднання у випадку, коли його діяльність суперечить антимонопольному законодавству або загрожує інтересам вкладників чи стабільності банківської системи.

Дата добавления: 2013-12-12