Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

План

Лекція 9. Участь держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у цивільних відносинах План

1. Держава - суб'єкт цивільних правовідносин.

2. Територіальна громада - суб'єкт цивільних правовідносин.

3. Автономна Республіка Крим - суб'єкт цивільних правовідносин.

Література:

1. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України: Підручник. — Вид. 2, перероб. і доп. — К.: Істина, 2007. — 816 с.

2. Ромовська З. Українське цивільне право: Загальна частина. Академіч­ний курс. Підручник,- К.: Атіка, 2005.- 560 с.

3. Заіка Ю.О. Українське цивільне право. Навч. посіб. — К. Істина, 2005. — 312 с.

4. Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2005. — 583 с.

5. Цивільне право: навчальний посібник / За заг. ред. Р.О. Стефанчука. – К.: Наукова думка, 2004.

В цивільних правовідносинах окрім фізичних та юридичних осіб можуть брати участь також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ч.2 ст.2 ЦК України).

Держава, порівняно з іншими суб'єктами цивільних правовідносин, наділена цілою низкою особливостей. Держава є передусім владним суб'єктом публічних відносин (відносин субординації), а це накладає певний відбиток на її специфіку участі в цивільно-правових відносинах.

Здійснення державою публічно-владних повноважень полягає в тому, що держава є не просто носієм влади, а таким носієм, що наділений суверенітетом на певній території (ст.2 Конституції України). Наявність суверенітету держави означає, що вона в межах своєї території здійснює найвищу владу в порівнянні з іншими владними суб'єктами (внутрішній суверенітет), а в зовнішніх відносинах є єдиним суб'єктом, діяльність якого незалежна від волі інших суб'єктів міжнародного права (інші держави, міжнародні організації тощо), що проявляється у забороні останнім втручатись у внутрішні справи держави (зовнішній суверенітет).

Однак таке привілейоване становище держави у публічних та зовнішньополітичних відносинах не повинно відображатись на її участі у цивільно-правових відносинах. Так, і у ч.1 ст.167 ЦК України законодавець чітко закріпив норму, згідно з якою держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Проте, враховуючи те, що держава сама створює загальнообов'язкові правила поведінки у вигляді законів, якими повинні керуватись усі інші суб'єкти правовідносин, говорити про певну юридичну рівність у цивільно-правових відносинах з державою було б передчасно.

Ще однією специфікою держави як суб'єкта цивільних відносин є те, що правова природа її особи є недостатньо визначеною. З одного боку, держава ніби наділена усіма ознаками юридичної особи, однак такою не визнається. І це призводить до того, що держава виведена за межі загальної класифікації осіб у цивільному праві (ч.2 ст.2 ЦК України).

Територіальна громада є новим суб'єктом правових відносин, під яким слід розуміти жителів, об'єднаних постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр (ст.1 ЗУ “Про місцеве самоврядування”).

Тому, як видно з вищенаведеного, держава та територіальні громади є близькими, проте далеко не тотожними суб'єктами, які в цивільно-правових відносинах повинні діяти на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Ще одним доволі специфічним суб'єктом цивільно-правових відносин є Автономна Республіка Крим, правовий статус якої визначається Розділом Х Конституції та іншими законами України, а також Конституцією АРК. Так, зокрема визначається, що АРК є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. Як і держава та територіальні громади АРК також діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Держава, АРК та територіальні громади можуть брати участь у цивільно-правових відносинах безпосередньо, тобто через свої органи, а можуть і опосередковано - через створені ними юридичні особи.

Коли держава, АРК та територіальні громади беруть учать у цивільних правовідносинах через свої органи, то дані суб'єкти здійснюють участь у цивільних правовідносинах виключно в межах їх компетенції, яка визначається законом (ст.ст.170-172 ЦК України). Однак, у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави та територіальних громад за спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст.173 ЦК України).

Так, від імені держави можуть діяти органи виконавчої, законодавчої та судової влади, а також інші державні органи. Що ж стосується АРК та територіальних громад, то вони можуть безпосередньо реалізувати свою цивільну правосуб'єктність також через низку своїх органів до яких відносяться, сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, Верховна Рада АРК, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, області та АРК. При цьому, певні повноваження можуть покладатись також і на окремих посадових осіб, які наділені відповідною компетенцією для вступу у цивільно-правові відносини, наприклад, міський голова. Інколи підставою участі безпосередньої держави, АРК та територіальних громад є не рішення, дії та бездіяльність посадових осіб, а волевиявлення народу України, членів АРК чи територіальної громади, яке виражене у належній формі, наприклад, референдум.

Що ж стосується опосередкованої форми держави, АРК та територіальних громад, то вона забезпечується можливістю зазначених суб'єктів створювати юридичні особи. Так, держава наділена можливістю створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках і в порядку, встановлених Конституцією України та законом (ч.2 ст.167 ЦК України), а також юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах (ч.3 ст.167 ЦК України). Аналогічний опосередкований порядок участі передбачений і для АРК та територіальних громад (ч.2, 3 ст.168 та ч.2, 3 ст.169 ЦК України).

Діючи в цивільних правовідносинах на рівних правах з іншими учасниками, держава, АРК та територіальні громади наділені певними особливостями у кожному із різновидів цивільних правовідносин.

Насамперед, держава, АРК та територіальні громади можуть брати участь у особистих немайнових правовідносинах. Однак, потрібно зауважити, що вони можуть бути наділені тільки тими особистими немайновими правами, які не суперечать їх правовій природі. Зокрема, держава та територіальні громади можуть мати право на найменування, ділову репутацію, інформацію тощо.

Держава та територіальна громада є активними учасниками речових правовідносин. Так, держава може бути власником майна, яке знаходиться на праві державної власності (ст.326 ЦК України). До об'єктів права державної власності належать об'єкти, що передбачені ст.34 ЗУ “Про власність”. Окрім цього, держава в сфері речових правовідносин наділена ще такими виключними повноваженнями щодо набуття у власність скарбу, що є пам'яткою історії та культури (ч.4 ст.343 ЦК України), викупленої пам'ятки історії та культури (ч.4 ст.352 ЦК України), реквізованого майна (ч.3 ст.353 ЦК України), конфіскованого майна (ч.1 ст.354 ЦК України) тощо. Що стосується територіальних громад, то їх участь у речових правовідносинах також полягає в тому, що вони, зокрема, наділені правом комунальної власності (ст.327 ЦК України), яке від їх імені реалізують відповідні органи місцевого самоврядування, набувають права власності на безхазяйну річ (ч.2 ст.335 ЦК України), знахідку (ч.2 ст. 338 ЦК України), бездоглядну домашню тварину (ч.2 ст.341 ЦК України) тощо.

Держава, АРК та територіальні громади можуть приймати активну участь також і в зобов'язальних правовідносинах. Найбільш поширеними видами участі держави у зобов'язальних правовідносинах є договори поставки для державних потреб, підряду, позики та банківського вкладу, договори купівлі-продажу державного майна шляхом приватизації. Однак держава, АРК та територіальні громади можуть бути учасниками далеко не всіх видів цивільно-правових зобов'язань. Так, наприклад, вони не можуть бути визнані споживачами і підпадати під відповідний захист споживачів тощо.

Особливе місце в зобов'язальних відносинах відводиться державі та територіальним громадам як суб'єктам цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правова відповідальність даних суб'єктів може наступати як за невиконання цивільно-правових зобов'язань, так і за деліктні зобов'язання, наприклад, шкода, яка завдана державними органами (ст.ст.1173-1175 ЦК України), органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури та суду (ст.1176 ЦК України) тощо. Держава і територіальні громади несуть цивільно-правову відповідальність за своїми зобов'язаннями всім своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення (ст.ст.174, 175 ЦК України), наприклад, майно, що вилучене з цивільного обороту (ч.2 ст.178 ЦК України). Безпосереднім відповідачем за цивільно-правовими зобов'язаннями будуть фінансові органи держави та територіальних громад.

При цьому потрібно зауважити, що згідно зі ст.176 ЦК України законодавець вводить принцип розмежованості відповідальності за цивільно-правовими зобов'язаннями. А це означає, що:

а) держава, АРК, територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом, наприклад, відповідальність держави за зобов'язаннями створених нею казенних підприємств (ч.3 ст.39 ЗУ “Про підприємства в Україні”);

б) юридичні особи, створені державою, АРК, територіальними громадами, не відповідають за зобов'язаннями відповідно держави, АРК, територіальних громад;

в) держава не відповідає за зобов'язаннями АРК і територіальних громад;

г) АРК не відповідає за зобов'язаннями держави і територіальних громад;

д) територіальна громада не відповідає за зобов'язаннями держави, АРК та інших територіальних громад.

Держава та територіальні громади можуть приймати участь і в інших цивільних правовідносинах, наприклад, набувати окремі права інтелектуальної власності, бути спадкоємцем за заповітом тощо.

Лекція 10. Об’єкти цивільних прав. Порядок передачі прав за цінними паперами

1. Річ як об'єкт цивільних правовідносин.
2. Гроші і цінні папери як різновид об'єкту цивільних правовідносин.
3. Майнові комплекси як різновид об'єкту цивільних правовідносин.
4. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин
   
   

Література:

1. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України: Підручник. — Вид. 2, перероб. і доп. — К.: Істина, 2007. — 816 с.

2. Ромовська З. Українське цивільне право: Загальна частина. Академіч­ний курс. Підручник,- К.: Атіка, 2005.- 560 с.

3. Заіка Ю.О. Українське цивільне право. Навч. посіб. — К. Істина, 2005. — 312 с.

4. Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2005. — 583 с.

5. Цивільне право: навчальний посібник / За заг. ред. Р.О. Стефанчука. – К.: Наукова думка, 2004.

Під об'єктом цивільних правовідносин розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини та процес створення цих благ. Основним критерієм “об'єкту цивільних правовідношень” є його оборотоздатність, тобто можливість вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.

З огляду на це, до об'єктів цивільних правовідносин відносять речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Річ як об'єкт цивільних правовідносин – це предмет матеріального світу в своєму природному стані або ж такий, що створений в результаті людської діяльності, задовольняє певні потреби суб'єктів цивільних правовідносин і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Важливе місце при вивченні такого об'єкту як речі відіграє його класифікація, яка є орієнтиром при виявленні правового режиму тієї чи іншої речі. Класифікація речей може проводитись залежно від різних ознак.

1) Залежно від оборотоздатності:

а) речі, що вилучені з цивільного обороту, тобто речі, які не можуть переходити у приватну власність фізичних та юридичних осіб, наприклад, зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси, вибухові речовини і засоби вибуху та інші речі, які визначені такими у додатку №1 постанови ВР України “Про право власності на окремі види майна”;

б) речі, що обмежені в цивільному обороті, тобто це речі, які можуть перебувати у власності фізичних осіб лише за умови дотримання спеціального порядку їх набуття, наприклад, вогнепальна гладкоствольна мисливська зброя, вогнепальна мисливська нарізна зброя, газові пістолети, револьвери та інші речі, що передбачені в додатку №2 постанови ВР України “Про право власності на окремі види майна”;

в) речі, які знаходяться у вільному цивільному обороті, тобто речі, які не вилучені з цивільного обороту та речі, які не обмежені в цивільному обороті.

Значення цього поділу в тому, що речі, що речі, Які виключені з обороту не можуть бути предметом правочинів та змінювати власників; речі, які обмежені в обороті – можуть знаходитись в ньому лише за спеціальним дозволом публічної влади; речі, які знаходяться у вільному обороті можуть вільно без спеціальних дозволів змінювати власників.

2) Залежно від можливості переміщення у просторі:

а) нерухомі речі, до яких належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення, наприклад, будинок, садиба тощо. При цьому режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.

б) рухомі речі, до яких слід відносити речі, що можна вільно переміщувати у просторі.

Значення цього поділу в тому, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

3) За способами індивідуалізації:

а) індивідуально-визначенаріч, тобто та, що наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її, наприклад, картина К.Малєвіча “Чорний квадрат”.

б) родовіречі, тобто ті, що визначаються родовими ознаками, властивими усім речам того самого роду, та вимірюються числом, вагою, мірою, наприклад, 2 кілограми цукру, 3 мішки муки тощо.

Значення цього поділу в тому, що речі, які мають лише родові ознаки є замінними, а індивідуально визначенні речі – не замінні.

4) Залежно від можливості поділу речі:

а) подільні речі, тобто ті, які можна поділити без втрати їх цільового призначення.

б) неподільні речі, тобто ті з них, які не можна поділити без втрати її цільового призначення, наприклад, автомобіль, будинок. При цьому, режим неподільної речі може також поширюватись і на складні речі, тобто сукупність різнорідних речей, які утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати їх за призначенням, яке визначається сутністю з'єднання, наприклад, бібліотека, колекція тощо.

Значення цього поділу в тому, що при розподілі спільної сумісної власності дані речі мають різний правовий режим.

5) Залежно від наявності залежності між речами:

а) головна річ визнається, як самостійна річ, пов'язана з іншою річчю – приналежністю, наприклад, скрипка як головна річ пов'язана зі смичком.

б) приналежність покликана слугувати головній речі та пов'язана з нею спільним господарським призначенням. Від приналежності слід відмежовувати складову частину речі, тобто все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення, наприклад, автомобіль і мотор.

Значення цього поділу в тому, що приналежність поділяє долю головної речі, якщо інше не визначено договором або законом.

6) Залежно від тривалості використання:

а) споживні речі, тобто такі з них, які внаслідок одноразового їх використання знищуються або припиняють існувати у первісному вигляді, наприклад, продукти харчування, сировина, напівфабрикати.

б) неспоживні речі, тобто такі з них, які призначені для неодноразового використання, зберігаючи при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу, наприклад, будівлі, технічне обладнання.

7) Залежно від наслідків використання речі:

а) продукція, тобто все те, що отримане в результаті виробничого використання речі.

б) плоди, тобто продукти органічного розвитку як тварин, наприклад, приплід, так і інших речей, наприклад, врожай.

в) доходи, тобто економічний приріст від участі речі в цивільному обороті, наприклад, орендна плата, відсотки від вкладу в банку, доходи від акцій тощо.

Правове значення полягає в тому, що продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не визначено договором або законом.

8) Залежно від того, чи жива річ чи ні:

а) тварини, тобто хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби та інші) і безхребетні (членистоногі, молюски, голкошкірі та інші) тварини в усьому їх видовому і популяційному різноманітті.

б) неживі речі.

Значення такого поділу полягає в тому, що на тварин, за загальним правилом поширюється режим речі. Однак для їх використання можуть встановлюватись спеціальні правила, наприклад, правила поводження, або спеціальний правовий режим, тварини, що занесені у Червону книгу тощо.

Окремий правовий режим поширюється на такі різновиди речей як гроші і цінні папери.

Гроші є загальноприйнятим еквівалентом, можуть замінити собою майже будь-який інший об'єкт майнових відносин, що носять майновий характер. Вони можуть виступати у трьох своїх формах: готівковій, безготівковій та валюта. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Виключне право на випуск готівкових грошей належить НБУ. Емісія готівки здійснюється у формі банківських білетів (банкнот) та металевих монет. Банкнота та монета є безумовними зобов'язаннями НБУ та забезпечується всіма його активами. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються.

Виділяють такі групи цінних паперів:

1) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента;

2) боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання;

3) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;

4) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

ЦК України не виділяє види цінних паперів, однак, аналізуючи чинне законодавство, слід зазначити, що основні з них встановлюються в ЗУ “Про цінні папери і фондову біржу”. До них, зокрема відносять: акції; облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик; облігації місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобов'язання республіки; ощадні сертифікати; інвестиційні сертифікати; векселі; приватизаційні папери. Форма цих і інших цінних паперів може бути як документарною, так і бездокументарною.

Права, що посвідчені цінним папером, можуть належати:

1) пред'явникові цінного паперу (цінний папір на пред'явника). Для передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред'явника, достатньо вручення цінного паперу цій особі;

2) особі, названій у цінному папері (іменний цінний папір). Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії);

3) особі, названій у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу (ордерний цінний папір). Права за ордерним цінним папером передаються шляхом вчинення на цьому папері передавального напису (індосаменту). За передавальним написом (індосаментом), вчиненим на цінному папері, до особи, якій або у розпорядження якої передаються права за цінним папером (індосата), переходять усі права, посвідчені цінним папером. Індосамент може бути бланковим (без зазначення особи, якій має бути здійснене виконання) або ордерним (із зазначенням особи, якій або за наказом якої має бути здійснене виконання).

Особа, що випустила (видала) цінний папір, та особи, що індосували його, відповідають перед її законним володільцем солідарно. Відмова від виконання зобов'язання, посвідченого цінним папером, з посиланням на відсутність підстави зобов'язання або на його недійсність не допускається. Особливості обігу цінних паперів в України додатково регламентуються ЗУ “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні”.

Особливим різновидом речей, як об'єктів цивільних правовідносин також виступають майнові комплекси, до яких слід відносити підприємства та кондомініуми.

Підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю.

Кондомініум як комплекс нерухомого майна, що включає земельну ділянку та розташовану на ній житлову будівлю, в якій окремі житлові будівлі знаходяться в особистій власності, а решта частин – в їх дольовій власності, наприклад, товариство співвласників багатоквартирного будинку. Особливістю даного майнового комплексу, попри сумісну експлуатацію загальної дольової власності (ліфти, сходи, площадки, дах, підвал електричне, сантехнічне та інше обладнання, що обслуговує будинок в цілому та прибудинкову територію) є також і неможливість для власника відчужити свою долю в цій спільній власності окремо від його особистої власності на жиле приміщення.

Для загального позначення усієї сукупності речей, в тому числі грошей і цінних паперів, а також інших майнових благ, майнових прав та обов'язків, законодавець вводить термін майно.

До об'єктів цивільних прав також слід відносити і результати робіт та послуги.

Особливість результатів робіт як об’єкту цивільних правовідносин полягає в тому, що до виконання робіт вони існують в нематеріальній формі і об'єктивується в матеріальну форму після їх виконання. Так, наприклад, внаслідок будівельного підряду з проекту виникає новий об'єкт – будинок, який носить уречевлену форму та може бути відокремлений від процесу.

На відміну від цього, послуга є діями суб'єктів цивільного обігу, які або взагалі не завершуються певним результатом, а містять корисність в самих собі (діяльність консультаційного, розважального, просвітницького та іншого характеру), або мають такий результат, який не втілюється в матеріальній формі (медичні, посередницькі, аудиторські та інші послуги).

Одними з нематеріальних об'єктів цивільних правовідносин є результати творчої діяльності, до яких слід відносити твори науки, літератури та мистецтва, винаходи, промислові зразки, корисні моделі тощо. Характерною особливістю цих результатів є обов'язковість наявності певної об'єктивованої форми їх виразу. Окрім цього, для багатьох з них обов'язковою умовою є наявність творчого рівня та новизни.

До нематеріальних об'єктів також відноситься і інформація. Інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. В сучасних умовах інформація стає товаром. Її особливостями є те, що вона є благом нематеріальним та не зводиться до свого матеріального носія, підлягає моральному старінню та необмеженому тиражуванню, поширенню та різноманітним формам її фіксації.

Особливим об'єктами цивільно-правових відносин є особисті немайнові блага – невіддільні від особи носія, такі, що не мають економічного змісту блага, що визнані та охоронювані чинним цивільним законодавством. До особистих немайнових благ слід відносити: життя, здоров'я; честь, гідність і ділову репутацію; ім'я (найменування); авторство; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. При цьому слід зазначити, що окремі з них (життя і здоров'я людини та її честь і гідність, недоторканність і безпека) визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин є юридичні факти – факти реальної дійсності, з якими законодавство пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

Юридичні факти поділяються на юридичні факти дії та події.

Юридичні факти-дії – такі юридичні факти, які породжують, змінюють чи припиняють цивільні правовідносини внаслідок вольових діянь фізичних та юридичних осіб. За легітимністю юридичні факти-дії поділяють на правомірні та неправомірні.

Правомірні юридичні акти-дії – це діяння, що відповідають вимогам законодавства. До них, зокрема, відносяться:

а) юридичні акти – правомірні діяння суб'єктів, що мають метою виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин, наприклад, правочин, адміністративний акт органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, рішення суду.

б) юридичні вчинки – правомірні дії суб'єктів, з якими закон пов'язує певні юридичні наслідки незалежно від того, чи була у суб'єктів мета виникнення того чи іншого правового результату, чи ні, наприклад, скарб, знахідка тощо.

Неправомірні юридичні акти-дії – це діяння, що порушують приписи законодавства, наприклад, завдання майнової та моральної шкоди іншій особі, порушення договірних зобов'язань, безпідставне збагачення, зловживання правом тощо.

Юридичні факти-події – такі юридичні факти, які породжують, змінюють чи припиняють цивільні правовідносини, незалежно від волі фізичних чи юридичних осіб.

Окремо виділяють також і юридичний склад як сукупність (систему) юридичних фактів, з яким законодавство пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

З огляду на специфіку цивільного права, одним із найбільш поширених юридичних фактів є правочин. Під правочином слід розуміти дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин характеризується такими основними ознаками:

1) правочин це вольовий акт, тобто в ньому наявна єдність волі (внутрішнє бажання особи досягти поставленої мети) та волевиявлення (зовнішній вияв волі, який може бути юридично оцінений);

2) правочин – це правомірна дія, що вчинена відповідно до вимог закону;

3) правочин направлений на виникнення, припинення чи зміну цивільних правовідносин, внаслідок вказівки на це в законі.

Залежно від різноманітних ознак, правочини можуть бути розподілені на декілька основних класифікацій.

1) Залежно від кількості осіб, вираження волі яких необхідно та достатньо для укладення правочину:

а) односторонній правочин – це правочини, для вчинення яких достатньо волі однієї особи, наприклад, прийняття спадщини, оголошення конкурсу тощо.

б) двосторонній правочин – це правочини для вчинення яких потрібно узгодження волі двох осіб (зустрічної та співпадаючої).

в) багатосторонній правочин – це правочини, для вчинення яких потрібно узгодження волі більш аніж двох осіб, наприклад, договір про сумісну діяльність.

При цьому, двосторонні та багатосторонні правочини іменуються договорами. Тому кожен договір є правочином, проте не кожен правочин є договором.

2) Залежно від того, чи має правочин на меті відплатність:

а) відплатний правочин - правочин, в якому одна сторона за виконання нею обов'язку повинна отримати відповідне відшкодування, чи то у формі грошей, інших майнових цінностей, чи то у формі іншого зустрічного надання, наприклад, купівля-продаж, міна тощо.

б) безвідплатний правочин - правочин, в якому майнове відшкодування, або інше зустрічного надання за виконане зобов'язання не передбачено, наприклад, договір позички.

3) Залежно від моменту виникнення правочину:

а) консенсуальний правочин -правочин, який вважається укладеним з моменту досягнення домовленості між сторонами за всіма істотними умовами, наприклад, купівля-продаж, підряд.

б) реальний правочин – правочин, для якого досягнення домовленості є недостатнім, і моментом його укладення вважають момент фактичного виконання дій, наприклад, позика, перевезення, дарування.

4) Залежно від значення підстав правочину для його дійсності:

а) каузальний правочин – це правочин, із якого чітко видно, яку правову мету він переслідує, і не дотримання цієї умови тягне за собою недійсність правочину.

б) абстрактний правочин – це правочин, в якому його мета (підстава) є юридично неважливою, наприклад, вексель.

Окремо слід виділяти також і умовні правочини, тобто за якими виникнення цивільних правовідносин ставиться в залежність від якої-небудь обставини (дії чи події), яка може наступити чи не наступити в майбутньому. Основною характерною ознакою умовного правочину є невизначеність на момент його укладення того, чи наступить вказана обставина, чи ні та об'єктивна можливість її настання. Правочин може бути укладено під:

а) відкладальною умовою, тобто, коли сторони поставили можливість виникнення правовідносин залежно від настання умови;

б) скасувальною умовою, тобто, коли сторони поставили можливість припинення залежно від настання умов.

При цьому, якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. І навпаки, якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

Для того, щоб правочин мав природу юридичного факту, тобто міг породити той правовий результат, якого прагнули його сторони, потрібно, щоб він був визнаний дійсним. При цьому, закон передбачає презумпція правомірності правочину, якщо тільки його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Умовами дійсності правочину є:

1) законність змісту, тобто зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) здатність фізичних та юридичних осіб, що його укладають до участі в правочині, тобто особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3) відповідність волі та волевиявлення у правочині, тобтоволевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4) дотримання форми правочину, тобто правочин повинен бути вчинений у формі, що передбачена в законі.

5) реальність правочину, тобто правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Важливу роль для дійсності правочину відіграє його форма. ЦК України передбачає, що правочин може укладатись в усній або письмовій формі.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Виконання правочину, що вчиняється в усній формі, може підтверджуватись видачею певного документу (чек) чи легітимаційного знаку (номерок, жетон), що не змінює його усної форми. Переважна більшість правочинів, що вчиняються усно, укладаються вербальним шляхом. Однак в окремих випадках усна форма вчинення правочину може бути опосередкована шляхом конклюдентних дій чи мовчання. Під конклюдентними діями слід розуміти поведінку, внаслідок якого виявляється бажання особи укласти правочин, наприклад, вкладення телефонної картки у таксофон та набрання відповідного номеру вже свідчить про бажання особи укласти договір зв'язку. Правочин може також укладатись і в формі мовчання (бездіяльності), якщо законом йому надається така властивість. Так, наприклад, деякі договори вважають продовженими на той самий строк та на тих самих умовах, у випадку, коли після перебігу строку відсутні щодо цього заперечення з боку сторін.

Письмова форма правочину означає, що воля осіб, що його здійснюють, закріплюються (об'єктивується) в документі. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), а для юридичних осіб – підписаний особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплений печаткою. Замість власноручного підпису, сторонам надається можливість за умов та в порядку, що передбачений законом, засвідчити власну волю також за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису. А коли фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

Письмова форма правочину може здійснюватись: у простій письмовій формі, в тому числі і електронній; в нотаріально посвідченій письмовій формі; в формі державної реєстрації.

В простій письмовій формі мають вчинятись:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

За загальним правилом, недотримання простої письмової форми правочину не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. В цьому випадку, сторони, які доводять його дійсність не можуть посилатись на покази свідків. Для підтвердження дійсності, вони повинні використовувати письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису та інші докази.

Особливості здійснення правочинів у електронній формі врегульовано ЗУ “Про електронні документи та електронний документообіг”, “Про електронний підпис”.

Нотаріально посвідчена форма письмового правочину має місце у випадках, коли це прямо передбачено законом, наприклад, у випадках застави нерухомості; договорів купівлі-продажу, міни та дарування земельних ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна; договорів ренти; договорів довічного утримання; договорів найму земельної ділянки, транспортних засобів з участю фізичної особи; договору позички транспортних засобів; договору довірчого управління нерухомим майном; заповіт та спадковий договору тощо. Нотаріально посвідчена форма письмового правочину може також застосовуватись і на вимогу фізичної або юридичної особи, щодо будь-якого правочину з її участю.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, наприклад, у випадках, що передбачені у ст.40 ЗУ “Про нотаріат”. Нотаріальне посвідчення здійснюється шляхом вчинення зазначеними особами на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Недотримання нотаріально посвідченої письмової форми правочину робить його недійсним, окрім випадків, що прямо передбачені в законі, наприклад, ч.2 ст.219 та ч.2 ст.220 ЦК України.

Державній реєстрації підлягає письмовий правочин у випадках, встановлених законом, наприклад, застава нерухомого майна; договір купівлі-продажу земельних ділянок, цілісних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухомого майна; договір відчуження нерухомого майна під виплату ренти; договір довічного утримання, що передбачає відчуження нерухомого майна; договір найму земельної ділянки; договір найму будівель та інших капітальних споруд або їх частин, що укладений на строк одного року; договір довірчого управління нерухомим майном; ліцензійні договори на право використання об'єктів права промислової власності тощо. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

Попри фіксацію правочину у різних формах, важливу роль при здійсненні правочину відіграє його тлумачення, тобто роз'яснення змісту. За загальним правилом, зміст правочину може бути витлумачений самими сторонами. Проте, на вимогу однієї або обох сторін суд може винести рішення про тлумачення змісту правочину. Найчастіше це буває у випадку не чіткої фіксації умов правочину чи можливості їх двоякого тлумачення. При тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і виразів, загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і виразів, загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати змісту окремих частин правочину, цей зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину з змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. У випадку, коли і це не дасть можливості встановити справжню волю особи, що вчинила правочин, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін та інші обставини, що мають істотне значення.

Недотримання зазначених вище умов дійсності правочину, як правило тягнуть за собою його недійсність. Недійсність правочину означає, що даний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. При цьому виділяють абсолютну недійсність (нікчемність) та відносну недійсність (оспорюваність) правочинів. Абсолютно недійсним (нікчемним) вважається правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання судом такого правочину недійсним не вимагається. Однак, у випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Відносно недійсним (оспорюваним) є правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. В цьому випадку недійсність правочину встановлюється судом.

До абсолютно недійсних (нікчемних) правочинів законодавець відносить:

1) Вчинення правочину з порушенням обов'язкової нотаріальної або простої письмової форми, якщо закон передбачає такий наслідок.

2) Вчинення правочину малолітнім за межами їх дієздатності, окрім випадків, коли вчинення такого правочину було згодом схвалено його батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.

3) Вчинення правочину, без дозволу органу опіки та піклування, у разі, коли така згода є обов'язковою, окрім випадків, якщо судом буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

4) Вчинення правочину недієздатним, окрім випадків, коли цей правочин буде схвалений опікуном чи буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

5) Вчинення правочину, що порушує публічний порядок, тобто спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

До відносно недійсних (оспорюваних) слід відносити:

1) Вчинення правочину, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, окрім випадків, коли такий правочин був в подальшому схвалений цими особами.

2) Вчинення правочину, фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, окрім випадків, коли такий правочин був в подальшому схвалений піклувальником, або буде визнано, що він не суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати.

3) Вчинення правочину, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

4) Вчинення правочину юридичною особою, якого вона не мала права вчиняти, наприклад, внаслідок відсутності у неї відповідного дозволу (ліцензії).

5) Вчинення правочину внаслідок помилки. При цьому, до уваги береться тільки помилка щодо істотних обставин, тобто, помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

6) Вчинення правочину під впливом обману. При цьому, обман має місце, у випадку, коли сторона заперечує наявність істотних обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

7) Вчинення правочину під впливом насильства, тобто проти справжньої волі особи, внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи.

8) Вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

9) Вчинення правочину під впливом тяжкої обставини, тобто на вкрай не вигідних умовах, незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

10) Вчинення фіктивного правочину, тобто без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

11) Вчинення удаваного правочину, тобто для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Наслідком визнання правочину недійсним покладення на сторін обов'язку повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (двостороння реституція), а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Інколи законом можуть бути встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, наприклад, при умовному правочині наслідком його недійсності буде застосування до регулювання відносин між сторонами правил щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Дата добавления: 2013-12-13