Основні фактори суспільного виробництва та їх взаємодія

Засобом задоволення тих чи інших потреб виступають споживчі блага.

Благо – це засіб для задоволення потреб. Природа не надає людині необхідні йому блага. Їх необхідно створювати (тварини пристосовуються). Тому виробництво є об’єктивною необхідністю.

Виробництво – це цілеспрямована діяльність людей, спрямована на задоволення їхніх потреб. Результатом виробництва є створення матеріальних і нематеріальних благ, що задовольняють потреби людей.

Розрізняють матеріальне і нематеріальне виробництво.

Матеріальне виробництво охоплює підприємства і галузі, що створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво) і матеріальні послуги (транспорт, торгівля, комунальне господарство, побутове обслуговування, ремонт та пошив одягу, прання, хімчистка тощо).

Нематеріальне виробництво охоплює галузі, що створюють нематеріальні блага (духовні та інші цінності), а також надають нематеріальні послуги (охорона здоров’я, освіта, наукове консультування).

Послуга – трудова доцільна діяльність, результати якої мають корисний ефект, що задовольняє які-небудь потреби людини.

З погляду витрат праці розрізняють:

- послуги матеріального характеру,

- чисті (нематеріальні).

Матеріальними послугами вважаються ті їхні види, на виробництво (надання) яких витрачається праця, за допомогою якої здійснюються процеси обміну, розподілу або споживання готових продуктів. Ця праця не створює матеріальних благ, а виконує функції доведення створених продуктів до споживачів та обслуговування процесу їх споживання.

Під чистими (нематеріальними) послугами розуміють ту частину витрат праці, що не приймає предметної форми і не входить до вартості якого-небудь товару. До них відноситься діяльність працівників органів державного управління, закладів освіти, охорони здоров’я тощо.

Розрізняють два рівні виробництва:

- індивідуальне,

- суспільне.

Індивідуальне виробництво – це діяльність в масштабах основної виробничої одиниці (підприємства, фірми).

Суспільне виробництво – це вся система виробничих зв’язків між підприємствами за допомогою виробничої інфраструктури.

Диференціація, спеціалізація трудової діяльності, що призводить до виявлення і співіснування різних її видів називається поділом праці.

Поділ праці існує в різних формах, що відповідають рівню розвитку продуктивних сил та характеру виробничих відносин.

За допомогою поділу праці відбувається обмін діяльністю, завдяки цьому працівник певного виду конкретної праці має можливість користуватися продуктами праці будь-якого іншого конкретного виду.

Розрізняється поділ праці: всередині суспільства – суспільний поділ праці, всередині підприємства – внутрішньофірмовий, між країнами – міжнародний.

Таким чином, призначення виробництва – задоволення потреб людини і суспільства. Досягається це під час взаємодії людини і природи, тобто факторів виробництва.

Для того щоб людство могло існувати і розвиватися, задовольняти свої потреби, воно повинне створювати матеріальні (і нематеріальні) блага. Однак вони мають і зворотній вплив на суспільство.

Для здійснення виробництва необхідні три основні фактори виробництва (основні моменти процесу праці):

· робоча сила людини;

· предмети праці;

· засоби праці.

Крім того, необхідна технологія, організація та управління виробництвом, енергія, інформація (наука), виробнича інфраструктура, соціальна інфраструктура.

Робоча сила людини – це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатність до праці. Однак здатність до праці і сама праця – це не одне й те саме. Людина може мати здібності й навички до праці, але з тих чи інших причин їх може не використовувати. Праця – це процес споживання робочої сили; цілеспрямована діяльність людини, спрямована на видозміну та пристосування предметів і сил природи з метою задоволення людських потреб.

Праця характеризується усвідомленістю дій, цілеспрямованою діяльністю щодо досягнення результату. Тому здатність до праці і сама праця – це виняткова властивість людини. Трудові операції виконують також тварини. Однак вони це роблять інстинктивно. Праця, як усвідомлена діяльність, притаманна тільки людині. У процесі праці людина не тільки перетворює природу, але і змінюється сама, накопичуючи досвід, знання, уміння. У цьому розумінні праця, що створює людину, забезпечує її розвиток та удосконалення.

Носієм робочої сили є людина. Тому вона виступає як особистий фактор виробництва, тобто як риса притаманна лише людині. Саме особистий фактор надає рух засобам виробництва і використовує їх для створення певних речей.

Поглиблення суспільного поділу праці сприяє поглибленню спеціалізації. Зосередження працівника спочатку на виготовленні тільки окремих операцій, що в свою чергу, обумовлює кооперацію працівників, розвиток суспільного характеру кооперації праці досягає величезних масштабів і призводить до утворення сукупної робочої сили.

Об’єднання, кооперування індивідуальних робочих сил в єдиному виробничому процесі утворює сукупну робочу силу, а одиничний працівник у цьому випадку виступає як сукупний працівник.

Предмети праці – це те, на що спрямована праця людини, що перетворюється людиною і пристосовується нею до своїх потреб.

Серед предметів праці можна виділити предмети праці дані природою і ті, що зазнають первинної переробки.

Ліс на корені, кам’яне вугілля, залізна руда та інші корисні копалини – це первинні предмети праці, що безпосередньо дає природа.

В результаті переробки з’являються предмети праці, такі як метал, цемент тощо. Це сировина, сирий матеріал, їх особливість полягає в тому, що незважаючи на те, що вони зазнали суттєвої переробки, вони залишаються предметами праці. З розвитком НТР з’являється можливість все ширше залучати у виробництво ті ресурси, що уже були використані, і повертаються у виробництво для подальшої переробки. НТР дозволяє створювати якісно нові предмети праці з заздалегідь заданими властивостями, тобто такі яких немає в природі.

Засоби праці – це ті засоби, за допомогою яких людина впливає на предмети праці, перетворює і пристосовує їх для своїх потреб.

Поняття «засоби праці» досить різноманітне, воно поєднує різні за своїми функціями засоби праці. Це різного роду механізми і машини, двигуни та інструменти, передавальні механізми – знаряддя праці.

До засобів виробництва відносяться також і такі їхні елементи, що безпосередньо не приймають участі у процесі праці, однак без них він неможливий. Це виробничі споруди, будівлі, шляхи та інші засоби сполучення, канали зв’язку.

Предмети та засоби праці в сукупності складають засоби виробництва і виступають як його матеріально-речовинний фактор. Засоби виробництва приводяться в рух працівниками виробництва, тобто особистим фактором виробництва. Саме завдяки активній, творчій діяльності працівника предмети і засоби праці перетворюються в діючі засоби виробництва.

Процес виробництва – складна взаємодія факторів, що виявляється в технології та організації виробництва.

Саме технологія встановлює послідовність операцій при обробці предмета праці, взаємозв’язок факторів виробництва, способи їх впливу в процесі виготовлення продукту.

З розвитком технології змінюється організація виробництва, що обумовлює ефективне поєднання організації виробництва і праці не тільки окремих працівників, але і цілих колективів.

З розвитком суспільного виробництва відокремлюється і отримує самостійне та ключове значення енергетика. Енергетична проблема – одна з глобальних світових проблем.

НТР обумовила появу такого фактора суспільно-економічного прогресу, як інформація. Вона революціонізує усе виробництво, виступає могутнім чинником його швидкого прогресу.

В західній економічній теорії виділяють 3 основних фактори виробництва:

1. Земля, як фактор виробництва має потрійне значення:

- у широкому значенні вона означає всі природні ресурси, що використовуються у виробничому процесі;

- у деяких галузях (аграрній, видобувній, рибній) «земля» є об’єктом господарювання, коли вона одночасно є предметом праці і засобом праці;

- у межах всієї економіки «земля» може виступати як об’єкт власності (в цьому випадку її власник в процесі виробництва особистої участі може не приймати).

2. Капітал – так називають матеріальні і фінансові ресурси в системі факторів виробництва.

3. Праця – та частина суспільства, що безпосередньо зайнята в процесі виробництва (використовується ще термін «економічно активне населення»).

Фактор «праця» включає і підприємництво. Деякі економісти дану діяльність розглядають як самостійний фактор виробництва.

У наш час окремими факторами виробництва називають також ризик, інформацію, час.

Австрійський економіст К. Менгер найважливішим фактором економічного прогресу вважав прогрес знань щодо найбільш ефективного використання факторів виробництва, ресурсів.

Американський економіст Й. Шумпетер головним джерелом прибутку назвав здійснення підприємцем «нових комбінацій» щодо техніки і технології, створення нових товарів, освоєння нових джерел сировини тощо.

Джерелом виробництва є ресурси, що має суспільство.

Ресурси виробництва – це сукупність природних, соціальних і духовних сил, що можуть бути використані в процесі створення товарів, послуг та інших цінностей.

В економічній теорії ресурси поділяють на 4 групи:

1. Природні, серед яких розрізняють:

- невичерпні,

- вичерпні;

§ поновлювані,

§ непоновлювані.

2. Матеріальні – усі створені людиною, тобто є результатом виробництва.

3. Трудові – населення в працездатному віці і яке оцінюють за трьома критеріями:

- соціально-демографічним,

- професійно-кваліфікаційним,

- культурно-освітнім.

4. Фінансові – кошти, що суспільство в змозі виділити на організацію виробництва.

Значення окремих видів ресурсів змінювалося на різних етапах розвитку суспільства. В доіндустріальному суспільстві пріоритет належав природним і трудовим ресурсам; в індустріальному – матеріальним; у постіндустріальному – інтелектуальним і інформаційним.

Суспільне виробництво складається з чотирьох елементів, або фаз.

Пофазна структура виробництва:

- безпосереднє виробництво (предметів споживання, засобів виробництва),

- розподіл (робочої сили, засобів виробництва; продукту),

- обмін (діяльністю; продуктами),

- споживання (особисте; виробниче).

Фази виробництва тісно пов’язані між собою, хоча кожна з них відносно відособлена, має свої характерні риси.

Споживання – використання створених благ. Воно буває двох видів: виробниче та особисте.

Виробниче споживання – це використання засобів виробництва і робочої сили працівника для виготовлення суспільно необхідного продукту, тобто цей вид споживання фактично означає виробництво.

В процесі особистого споживання відбувається відтворення робочої сили.

Споживання визначає мету виробництва та його структуру. Виробництво створює предмети споживання, породжує нове споживання, визначає його спосіб.

За характером економічної діяльності людей у суспільному виробництві виділяють три основні сфери, або блоки галузей:

- основне виробництво;

- виробнича інфраструктура;

- соціальна інфраструктура.

Основне виробництво – це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання і засоби виробництва. Основне виробництво включає сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, аграрно-промисловий, хіміко-лісовий комплекси виробництва, виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво тощо.

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності утворюють сферу матеріального виробництва.

З розвитком суспільства зростають його потреби в духовних благах, що створюються в нематеріальній сфері, що обумовлює існування соціальної інфраструктури.

Суспільне виробництво ґрунтується, насамперед, на природних факторах.

Природні фактори господарювання, якими володіє кожна країна, утворюють еколого-економічний потенціал. Він виступає в двох формах: ресурсного і регенераційного потенціалу.

Ресурсний потенціал – сукупність елементів природи, що приймає або може взяти особисту участь у суспільному виробництві. Від наявності природних ресурсів залежить забезпечення виробництва первинною сировиною і енергією та відповідно ефективність господарювання, хоча цей взаємозв’язок не є прямим.

Розподіл природних ресурсів на поновлювані і непоновлювані ґрунтується на розмежуванні природних ресурсів за ступенем їхнього поновлення і вичерпності.

Велика група ресурсів (до них, насамперед, належать мінерально-сировинні) практично не відновляються і не має замінників. Однак саме ця група ресурсів активно використовується в суспільному виробництві й їх запаси швидко скорочуються. Так, за підрахунками фахівців, за останні 50-70 років у світі перероблено стільки ж сировини, скільки за всю попередню історію людства. В Україні щорічно видобуток гірських порід становить близко 2 млрд. т, мінеральної сировини – 1 млрд. кам’яного і бурого вугілля – 160 млн., залізної руди – 100 млн. т.

Процес вичерпності доступних природних ресурсів, ускладнення умов їх видобутку, зниження частки цінних речовин в корисних копалинах призводить до зростання витрат і істотного природного обмеження ефективності суспільного виробництва.

Не менш складна ситуація склалася з поновлюваними ресурсами, оскільки частина ресурсного потенціалу відновляється під впливом природних процесів перетворення і нагромадження речовин і енергії. Однак, в умовах надмірної інтенсивності їх використання, швидкість природного відновлення може не забезпечувати їхнього відтворення. В Україні високий рівень розораності земель, орні землі складають 85% площі степів і лісостепів, однак значна частина земель загублена в наслідок вітрової і водяної ерозії.

В зв’язку з інтенсивним використанням ресурсного потенціалу він має тенденцію до зменшення, хоча цьому процесу протистоїть освоєння і залучення в господарський оборот нових природних багатств.

Регенераційний потенціал ґрунтується на можливості природних систем переробляти наслідки людської життєдіяльності і відновлювати оборот речовин у навколишньому середовищі.

Природні системи та їхні елементи мають властивість відновлювати і нейтралізувати шкідливі результати суспільного виробництва.

Людство повинне рахуватися з тим, що збереження традиційної технологічної схеми «видобуток сировини – переробка – викид у навколишнє середовище відходів» призводить до все більшого порушення екологічної сталості в навколишньому середовищі. Крім того, люди в значній мірі негативно впливають на природу і поза виробничої діяльності.

За сучасних умов залучення природних ресурсів в суспільне виробництво є малоефективним. У кінцевому результаті виробничої діяльності матеріалізується тільки незначна частина первинно залучених у виробництво природних ресурсів.

Регенераційна функція еколого-економічного потенціалу України реалізується досить складно. В наслідок малопродуктивного багатовідходного виробництва інтенсивно забруднюються земля та водойми, все більшою кількістю хімічних сполучень насичується повітряний басейн.

Проблема ускладнюється тим, що погіршення екологічного стану виявляється не так наочно, як, наприклад, інфляція, дефіцит, безробіття, але за своїми наслідками вона є не менш складною і загрозливою.

Теоретичні розробки і господарська діяльність свідчать, що екологічні обмеження суспільного виробництва будуть існувати завжди, однак суспільство повинне адаптуватися до природних умов, що змінюються. Насамперед, мова йде про екологізацію виробництва, обов’язкове врахування природних факторів при прийнятті господарських рішень. Обмежуючий екологічний фактор істотно зменшиться, якщо природоохоронне орієнтоване виробництво стане сферою раціонального використання всіх багатств, що знаходяться на Землі.

Таким чином, суспільство завжди знаходиться перед вибором: які товари і послуги варто створювати, а від яких відмовитися, в якій кількості; за допомогою яких ресурсів та яким способом вони повинні бути виготовлені; для кого призначені товари і послуги, що створені.

Дата добавления: 2013-12-14