Підсумки

ДЕРЖАВНИЙ БОРГ УКРАЇНИ

Таблиця 12.2

Показник	Рік
Державний прямий та гарантований борг, млн грн	77 020,4	74 629,7	75 729,1	77 533,5
у тому числі:
державний прямий борг	64 215,7	63 292,4	64 468,8	66 133,3
гарантований борг	12 804,7	11 337,3	11 260,3	11 400,2
Державний прямий та гарантований борг, у % до ВВП	45,3	36,5	33,5	29,4
у тому числі:
державний прямий борг	37,8	31,0	28,6	25,0
гарантований борг	7,5	5,6	5,0	4,3

Джерело: Звіт Міністерства фінансів України за 2003 рік.

Таблиця 12.2 показує, що за 2000—2003 рр. державний борг України (основна сума) суттєво не змінився. Це свідчить про те, що його утворення та нарощування відбулося попередній, тобто кризовий період. Але абсолютний обсяг державного боргу не може повною мірою відображати рівень боргового тягаря держави. Здатність держави нести борговий тягар залежить і від масштабів національної економіки, які проявляються через обсяг ВВП. Тому для визначення рівня державного боргу застосовуються відносні показники: відношення борг / ВВП і відношення суми обслуговування боргу (процентні платежі) до ВВП. Як видно з даних табл. 12.2, за аналізований період відношення борг / ВВП має тенденцію до зниження. За цей період державний прямий та гарантований борг зменшився на 15,9 пункту, тобто від 45,3 % до 29,4 % до ВВП.

Державний борг України не є високим в міжнародному порівнянні. Він набагато нижчий і за визначений Бюджетним кодексом України критичний рівень, який становить 60 % до ВВП. Але, незважаючи на це, процентні платежі, пов’язані з обслуговуванням державного боргу, переобтяжують державний бюджет, оскільки відносяться на його видатки.

Як зазначалося, іншим джерелом фінансування бюджетних дефіцитів є грошова емісія. Саме тому такий спосіб дефіцитного фінансування називається емісійним або грошовим. За цим способом фінансування бюджетного дефіциту здійснюється за рахунок того, що уряд продає свої боргові зобов’язання не суб’єктам приватної економіки, а центральному банку, тобто іншій державній інституції. Для купівлі боргових зобов’язань центральний банк просто продукує (емітує) додаткові гроші, які не забезпечені товарною масою. Внаслідок емісійного фінансування бюджетного дефіциту сукупний попит починає випереджати сукупну пропозицію, що породжує інфляцію. За цих умов уряд отримує емісійний дохід, що дістав назву «сеньйораж», сума якого дорівнює реальній вартості грошей, емітованих центральним банком.

Вибір раціонального співвідношення між окремими джерелами дефіцитного фінансування — гостра проблема фіскальної політики. Загальновизнаним є те, що найбільшою загрозою для економіки є грошова емісія, яка прискорює інфляцію з відповідними негативними соціально-економічними наслідками (див. розд. 5). Тому з метою обмеження емісійного фінансування бюджетного дефіциту в багатьох країнах конституцією закріплюється незалежність національних банків від уряду. В Україні грошова емісія використовувалася для фінансування бюджетного дефіциту протягом тривалого кризового періоду. На теперішній час згідно з Бюджетним кодексом України емісійні кошти Національного банку України не можуть бути джерелом дефіцитного фінансування.

Державні запозичення є менш загрозливим для економіки джерелом дефіцитного фінансування. Але й вони можуть спричинювати певний негативний вплив на економіку. По-перше, якщо державний борг досягає великих обсягів, то може виникнути «вибухове» збільшення процентних платежів, пов’язаних з його обслуговуванням. У такому випадку видатки пов’язані з обслуговуванням державного боргу, можуть стати надто за великими, що перетворить їх в обтяжливу статтю видатків державного бюджету й обмежить вплив фіскальної політики на економіку. По-друге, запозичуючи кошти, уряд стає вагомим «гравцем» на грошово-кредитному ринку. Якщо його попит на цьому ринку досягає значних обсягів, то це спричинює зростання процентної ставки і викликає певний ефект витіснення приватних інвестицій.

Отже, безболісних джерел фінансування бюджетних дефіцитів не існує. Тому ефективною може бути лише зважена фіскальна політика, згідно з якою держава повинна постійно коригувати видатки свого бюджету з урахуванням змін в його доходах, а до державних позичок вдаватися лише за умов, якщо вони стратегічно обґрунтовані, тобто здатні в прогнозному періоді створювати джерела для їх окупності.

1. Інструментами дискреційної фіскальної політики є державні закупівлі і чисті податки, зміна яких означає зміну автономних витрат. Приріст державних закупівель викликає мультиплікативний приріст доходу. При цьому мультиплікатор витрат у змішаній закритій економіці є величиною оберненою до суми вилучень з економічного кругообігу, що охоплюють заощадження та податки. Це означає, що мультиплікатор витрат у змішаній закритій економіці нижчий, ніж у приватній закритій економіці. Тому збільшення автономних витрат на 1 грн у змішаній закритій економці викликає менший приріст доходу, ніж збільшення автономних витрат на 1 грн у приватній закритій економіці.

2. Дискреційна зміна чистих податків — це така їх зміна, яка відбувається на підставі спеціальних державних рішень щодо рівня оподаткування і трансфертів. Вплив чистих податків на дохід здійснюється опосередковано — через їх вплив на автономне споживання, зміна якого спричинює мультиплікативну зміну доходу. Між зміною доходу і зміною чистих податків існує обернена залежність. При цьому мультиплікатор податків менший за мультиплікатор витрат пропорційно до граничної схильності до споживання. Тому зростання державних закупівель на 1 грн викликає більший приріст доходу, ніж зменшення чистих податків на 1 грн. Дискреційна фіскальна політика впливає і на державний бюджет. Державні закупівлі і трансферти впливають на видатки державного бюджету, а податки — на його надходження.

3. Особливим варіантом дискреційної фіскальної політики є такий, коли державні закупівлі і чисті податки змінюються в одному напрямі і на однакову величину, тобто на умовах збалансованого бюджету. За такого варіанта виникає мультиплікатор збалансованого бюджету, який відображує відношення між рівнозначними величинами — приростом доходу і приростом державного бюджету. Отже, мультиплікатор збалансованого бюджету дорівнює одиниці.

4. В основі недискреційної фіскальної політики лежить здатність фіскальних інструментів, що входять до складу чистих податків, змінюватися в автоматичному режимі, тобто без прямої участі держави. Це зумовлено тим, що переважна більшість податків і трансфертів залежить від доходу, а отже можуть змінюватися пропорційно до змін доходу навіть за стабільних податкових ставок і незмінного рівня трансфертних платежів. Автоматична зміна чистих податків перетворює їх в автоматичний інструмент економічної стабілізації. Здатність чистих податків виконувати стабілізаційну функцію пояснюється тим, що податкові вилучення збільшуються в період зростання виробництва і зменшуються в період рецесії. У першому випадку чисті податки гальмують зростання економіки, у другому — гальмують її рецесію, що згладжує економічні коливання. Ефект гальмування залежить від величини, на яку податки зменшують мультиплікатор витрат.

5. Фіскальна політика з урахуванням пропозиції спирається на здатність податків впливати не лише на сукупний попит, а й на сукупну пропозицію. Згідно з теорією економіки пропозиції зниження податків посилює мотивацію до праці, підвищує рівень заощаджень і прибутковість інвестиційних проектів, що у підсумку забезпечує більше зростання обсягу виробництва і нижчий рівень інфляції порівняно з результатами збільшення сукупного попиту. Проте політика низького оподаткування викликає суттєві зауваження з боку її опонентів. Серед головних зауважень до такої політики є її здатність створювати бюджетний дефіцит в короткостроковому періоді. На спростування цього зауваження прихильники теорії економіки пропозиції висунули гіпотезу, згідно з якою нижчі податкові ставки можуть бути сумісні з попередніми, і навіть зі збільшеними податковими надходженнями.

6. Гіпотеза про здатність політики низького оподаткування унеможливлювати виникнення бюджетного дефіциту теоретично обґрунтовується за допомогою кривої Лафера. Згідно з кривою Лафера, якщо оподаткування є надмірним, то зниження податків до оптимального рівня може стимулювати зростання обсягів виробництва і водночас забезпечувати збільшення податкових надходжень, що виключає можливість виникнення бюджетного дефіциту. Але крива Лафера є лише своєрідною гіпотезою, певною абстрактно-логічною конструкцією, а не узагальненням реальних причинно-наслідкових зв’язків. Тому її практичне застосування є значним політичним ризиком.

7. Фіскальна політика одночасно виконує дві функції: стабілізаційну і бюджетну, між якими, як правило, існує суперечність. Особливо гострим воно є в умовах падіння виробництва. За цих умов має застосовуватися стимулювальна фіскальна політика, яка викликає бюджетний дефіцит і породжує проблему його фінансування. Серед існуючих бюджетних концепцій найширшого практичного застосування набула концепція функціональних фінансів, згідно з якою підтримання економічної стабільності є метою фіскальної політики, а державний бюджет повинен виконувати роль її інструмента.

8. Розрізняють фактичний і структурний бюджетний дефіцит. Фактичний дефіцит виникає тоді, коли фактично отримані чисті податки менші за державні закупівлі. Структурний дефіцит показує різницю, яка б могла бути між чистими податками і державними закупівлями, за умов повної зайнятості і вироблення потенційного ВВП. Різниця між фактичним і структурним дефіцитом утворює циклічний дефіцит, який показує втрати, що несе державний бюджет в умовах неповної зайнятості.

9. Існує боргове і грошове фінансування бюджетного дефіциту. Перше здійснюється за рахунок внутрішніх і зовнішніх позик друге — за рахунок грошової емісії. Найбільшою загрозою для економіки є грошова емісія, яка прискорює інфляцію з відповідними негативними наслідками для суспільства. Менш загрозливим способом дефіцитного фінансування є боргове фінансування. Його вади:

1) виникає державний борг, який потрібно повертати з процентами;

2) державне запозичення спричинює підвищення процентної ставки, що породжує ефект витіснення приватних інвестицій.

Дата добавления: 2013-12-14