Структура феномена культура

Базисні елементи культури існують у двох видах - матеріальному й духовному. Сукупність матеріальних елементів становить матеріальну культуру, а нематеріальних - духовну. Але їхнє розділення часто буває умовним, оскільки в реальному житті вони тісно взаємозалежні й взаємопов’язані. У матеріальну культуру входять: культура праці й матеріального виробництва, культура побуту, культура топоса, тобто місця проживання (житла, будинку, села, міста), культура відносини до власного тіла, фізична культура. Сукупність нематеріальних елементів утворює духовну сторону культурної статики: норми, правила, зразки й норми поведінки, закони, духовні цінності, церемонії, ритуали, символи, міфи, знання, ідеї, звичаї, традиції, мову. Будь який об'єкт нематеріальної культури має потребу у матеріальному посередникові. Для знань, наприклад, таким посередником є книги.

Духовна культура є багатошаровим утворенням і містить у собі пізнавальну (інтелектуальну), моральну, художню, правову, педагогічну, релігійну й іншу культури. У світовому масштабі культурну спадщину виражають так звані культурні універсалії — норми, цінності, правила, традиції, властивості, які властиві всім культурам незалежно від географічного місця, історичного часу й соціального устрою суспільства. Культура - це досить складна, багаторівнева система. Прийнято підрозділяти культуру за її носіями. Залежно від цього виділяють світову й національні культури. Світова культура — це синтез кращих досягнень всіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету. Національна культура, у свою чергу, виступає синтезом культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність й оригінальність проявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (особливості економічного устрою, ведення господарства, традиції праці й виробництва) сферах життя й діяльності. Сукупність цінностей, вірувань, традицій і звичаїв, якими керується більшість членів суспільства, називається домінуючою культурою. Однак, оскільки суспільство розпадається на безліч груп (національних, демографічних, соціальних, професійних і т.д.), поступово в кожної з них формується власна культура, тобто система цінностей і правил поведінки. Такі малі культурні світи називаються субкультурами. Говорять про молодіжну субкультуру, субкультуру людей похилого віку, субкультурі національних меншостей, професійній субкультурі, міський, сільської й т.п. Від домінуюча субкультура відрізняється мовою, поглядами на життя, манерами поводження. Такі розходження можуть бути виражені дуже сильно, проте субкультура не протистоїть домінуючій культурі. Субкультура, що не просто відрізняється від домінуючої культури, але протистоїть їй, перебуває в конфлікті з домінуючими цінностями, носить назву контркультури. Субкультура злочинного світу протистоїть людській культурі, а молодіжний рух «хіппі», що одержав поширення в 60—70 рр. ХХ ст. у країнах Західної Європи й США, заперечував пануючі американські цінності: соціальні цінності, моральні норми й моральні ідеали споживчого суспільства, наживу, політичну лояльність, сексуальну стриманість, конформізм і раціоналізм. (Конформизм (от пізньолат. conformis — подібний) — присстосовуваність, пас­сивное принятие существующих порядков, господствующих мнений, отсутствие собственных позиций.)

Форми культури. Залежно від того, хто створює культуру і який її рівень, розрізняють три форми - елітарну, народну й масову культуру. Елітарна, або висока, культура створюється привілейованою частиною суспільства або по її замовленню професійними творцями. Вона включає образотворче мистецтво, класичну музику й класичну літературу. Як правило, елітарна культура випереджає рівень сприйняття її середньоосвіченою людиною. Девіз елітарної культури «Мистецтво заради мистецтва». На відміну від елітарної народна культура створюється анонімними творцями, що не мають професійної підготовки. Народну культуру називають також аматорською, або колективною. Вона включає міфи, легенди, сказання, епос, казки, пісні, танці. За своїм виконанням елементи народної культури можуть бути індивідуальними (переказ легенди), груповими (виконання пісні, танцю), масовими (карнавальні ходи) Ще одна назва народної культури — фольклор. Він завжди локалізований, тому що пов'язаний із традиціями даної місцевості, і демократичний, оскільки в його створенні беруть участь усі бажаючі. Масова, або загальнодоступна, культура не виражає витончених смаків аристократії або духовних пошуків народу. Найбільший розмах її починається із середини XX ст., коли засоби масової інформації проникли у більшість країн. Механізм поширення масової культури прямо пов'язаний з ринком. Її продукція призначена для споживання масами. Це мистецтво для кожного, і воно зобов'язане враховувати його смаки й запити. Кожний, хто платить, може замовити свою «музику». Масова культура може бути інтернаціональною й національною. Як правило, вона має меншу художню цінність, ніж елітарна або народна. Але на відміну від елітарної масова культура має більшу аудиторію, а в порівнянні з народною − вона завжди авторська. Вона покликана задовольняти негайні запити людей, реагує на будь-яку нову подію й прагне її відобразити. Тому зразки масової культури швидко втрачають свою актуальність, виходять з моди. З творами народної й елітарної культури такого не відбувається. Незважаючи на згадану демократичність масова культура таїть у собі реальну загрозу низведення людини-творця до рівня запрограмованого манекена, людини-гвинтика. Серійний характер її продукції має ряд специфічних ознак:

· примітивізація відносин між людьми;

· розважальність, кумедність, сентиментальність;

· натуралістичне смакування насильства й сексу;

· культ успіху, сильна особистість, бажання володіти речами;

· культ посередності, умовність примітивної символіки.

Типовими героями масової культури стали суперагент Джеймс Бонд і різноманітні секс-бомби, секс-символи й т.д. Масова культура — це теж культура, точніше частина її. І достоїнство її творів — не в тому, що вони усім зрозумілі, а в тому, що вони базуються на архетипах.( Архетип (від греч. arche — початок и typos — образ) — в аналітичній психології К.Юнга несвідома форма сприйняття фундаментальних структур буденного життя: любові, наси­лля, щастя, праці і т.д.) До таких архетипів відноситься несвідомий інтерес всіх людей до еротики й насильства. І цей інтерес − основа успіхів масової культури, її творів. Катастрофічним наслідком масової культури є приведення творчої діяльності людини до елементарного акту безмовного споживання.

4. Функції культури. Культура являє собою багатофункціональну систему. Головна функція феномена культури — людино- творча, або гуманістична. Всі інші так чи інакше пов'язані з нею й навіть випливають із її. Функцію трансляції (передачі) соціального досвіду нерідко називають функцією історичної спадкоємності, або інформаційною. Культуру по праву вважають соціальною пам'яттю людства. Вона опредмечена в знакових системах: усних переказах, пам'ятниках літератури й мистецтва, «мовах» науки, філософії, релігії й ін. Однак це не просто «склад» запасів соціального досвіду, а засіб жорсткого відбору й активної передачі кращих її зразків. Звідси всяке порушення даної функції чревате для суспільства серйозними, часом катастрофічними наслідками. Розрив культурної спадкоємності приводить до аномиії, прирікає нові покоління на втрату соціальної пам'яті (феномен манкуртизму). (Манкуртизм — соціально-психологічне поняття, що характеризується розкладанням системи цінностей, створених й накопичених досвідом предніх поколінь, й зневажливим ставленням до них сучасних людей, які втратили історичну свідомість (пам’ять). Пізнавальна (гносеологічна) функція пов'язана зі здатністю культури концентрувати соціальний досвід безлічі поколінь людей. Тим самим вона імманентно набуває здатність накопичувати найбагатші знання про світ, створюючи тим самим сприятливі можливості для його пізнання й освоєння. Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки ним використовуються найбагатші знання, що містяться у культурному генофонді людства. Всі типи суспільства істотно розрізняються насамперед за цією ознакою. Регулятивна (нормативна) функція культури пов'язана насамперед з визначенням (регулюванням) різних сторін, видів суспільної й особистої діяльності людей. У сфері праці, побуту, міжособистісних відносин культура так чи інакше впливає на поведінку людей і регулює їхні вчинки, дії й навіть вибір тих або інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури опирається на такі нормативні системи, як мораль і право. Семіотична, або знакова, функція, являючи собою певну знакову систему культури, передбачає знання, володіння нею. Без вивчення відповідних знакових систем неможливо опанувати досягненнями культури. Так, мова (усна або писемна) є засобом спілкування людей. Літературна мова представляє собою найважливіший засіб оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання миру музики, живопису, театру. Власні знакові системи мають і природничі науки (фізика, математика, біологія, хімія). Ціннісна, або аксиологічна, функція відображає найважливіший якісний стан культури. Культура як система цінностей формує в людині цілком певні ціннісні потреби й орієнтації. За їхнім рівнем і якістю люди найчастіше судять про ступінь культурності тієї або іншої людини. Моральний й інтелектуальний зміст, як правило, виступає критерієм відповідної оцінки. Таким чином, категорія «культура» позначає зміст спільного життя й діяльності людей, що представляє собою біологічно ненаслідуване створене людьми штучне середовище існування й самореалізації, джерело регулювання соціальної взаємодії й поведінки.

Дата добавления: 2013-12-14